Блок а. а. - Італія у віршах а. блоку і н. Гумільова

Італія ... Про Італія! Як би стрімко ні бігло час, Італія ніколи не постаріє. Давність цієї країни лише передає неповторний аромат її юності. Чарівність вічної молодості створюється природою, морем, веселими людьми ... Але постійно сучасні реалії перекривають дихання Історії. Сучасність, Античність, Відродження, Середньовіччя вигадливо переплелися в образі Італії, зробивши її Олімпом поетів, художників, скульпторів всіх часів, їх Музою, натхненницею.
І не дивно, що два таких різних російських поета, як М. С. Гумільов і А. А. Блок, в своїй творчості зверталися прямо або побічно до образу Італії. У Блоку подорож туди вилилося в цикл "Італійські вірші"; у Гумільова італійські мотиви простежуються в багатьох віршах, велика частина з яких увійшла до збірки "Сагайдак".
Подорож обох поетів по Середземномор'ю відбувалося приблизно в один час: Блок - 1909 рік, Гумільов - 1912 рік. Тобто вони дивилися на одну й ту ж Італію, але бачили її по-різному ...
Погляд символіста Блоку і акмеиста Гумільова ... Що ріднить і що відрізняє їх?
Отже, скажи мені, як ти ставишся до Італії, - і я скажу, хто ти.
Для Гумільова важлива сама ідея подорожі, мандри - він навіть бере епіграфом до одного зі своїх ранніх віршів слова Андре Жіда: "Я став кочівником, щоб хтиво торкатися до всього, що кочує". І кредо мандрівного поета дано у вірші-напуття "від'їжджає" (звичайно ж в Італію!):
Що до природи мені, до старовини,
Коли я повний пекучого ревнощів,
Адже ти у всьому її оздобленні
Побачив Музу Дальніх Мандрів.
Потяг до екзотики робить Італію для Гумільова черговим об'єктом поклоніння. В деякій мірі для нього важлива не ця конкретна країна, а її Ідея - віддаленість, екзотичність, загадковість.
Для Блоку ж (не фанатика Музи Дальніх Мандрів) на першому місці стоять, як не дивно, колоритні, але одномоментні образи-символи Італії: іриси Флоренції, "блакитна далечінь від Умбрскіх гір", дівчина з 8ро1е1о, спаплюжена Мадонна ...
Гумільов, розмірковуючи про Італію, йде від загального до окремого - від ідеї Краси до образів її втілення в життя. Блок ж діє від приватного до загального - його поодинокі образи несуть величезне смислове навантаження, за окремими символами криються розлогі розповіді, роздуми.
По своїй натурі Гумільов - космополіт, громадянин всіх країн і часів. Характерно, що в його "італійських" віршах немає прямої згадки про Росію. Але дивно було б думати, що на чужій стороні поет відрікається від батьківщини. У вірші "Засновники" звучать такі рядки:
Ромул і Рем зійшли на гору,
Пагорб перед ними був дикий і німий.
Ромул сказав: "Тут буде місто".
"Місто, як сонце", - відповів Рем.
Чітко простежуються мотиви вступу до "Мідний вершник" А. С. Пушкіна: "Перед ним широко / Річка неслася; бідний човен ..." і т. д., "Тут буде місто закладений / зло гордовитому сусідові ..."! Гумільов слід концепції: "Москва - третій Рим", у характерній для себе манері символистическое славлячи Росію.
До того ж у збірці "Сагайдак" вірші про "Чарівниця суворою", "таємничої Русі" перемежовуються з "італійськими віршами", тобто не всі у Гумільова можна зрозуміти у відкритому декламаторські тексті. Його вірші теж часом мають символічний підтекст - і поет глибоко патріотичний.
У Блоку ностальгічна нота звучить дуже чітко; він постійно порівнює Росію з "чужої" Італією (і не на користь останньої). Навіть у Madonne da Sattiganio поет акцентує саме російські риси: "Пристрасно твердити твоє ім'я, Марія, / Тут, на чужій стороні ..."
В образах вірші "Мистецтво - ноша на плечах" відбився такий епізод з життя Блоку: в італійському містечку Фоліньо поет побачив французький кінофільм, який за рік до того бачив в Петербурзі. І ось як це сприймається їм:
А через рік - у чужій країні
Втома, місто невідомий,
Натовп, - і знову на полотні
Риси француженки чарівної! ..
Для обох поетів Італія - ​​казка. Але для Гумільова таємнича, чарівна феєрія:
Вірно, приховують чаклунок
Завіси чорних гондол ...
Може бути, це лише жарт,
Скель і води чаклунство, Марево?
Мандрівника моторошно,
Раптом ... нікого, нічого?
("Венеція")
Блоку Італія представляється скоріше важким сном, чорним розповіддю, напівреальної:
У чорне небо Італії
Чорної душею дивлюся, -
або:
Прокинусь я в іншій вітчизні,
Не в цій примарною країні
І пам'яттю про це життя
Зітхну ль коли-небудь у сні?
("Венеція")
Якщо у Гумільова гондоли, неодмінний атрибут Венеції, "приховують чаклунок", то Блок бачить "гондол безмовні труни". Два цих образу як не можна точніше відображають ставлення авторів до Італії в цілому.
У поезії Гумільова як би стираються історичні межі - в цьому характерному для Італії "зчепленні часів":
Все минає як тінь, але час
Залишається, як раніше, що летять,
І колишнє, темне тягар
Продовжує жити в сьогоденні.
("Піза")
Неаполь "сповнений античної брудом", в Генуї моряки "ведуть між собою вікові розмови", а сама Італія - ​​це країна, "де тихі труни мерців. / Але де жива їхня воля, влада і сила ". І поет захоплюється цим! У його віршах реальні герої здаються зійшли з полотен епохи Відродження і оживають історичні персонажі.
Але якщо у Гумільова минуле і сьогодення гармонійно співіснує, то по Блоку цієї гармонії немає місця в порочній країні: "Військової лайки та образи забутий і стертий кривавий слід ... / Будинки та люди - всі до гробу ". Поет не може пробачити Італії виродження її своєрідною стародавньої цивілізації, засилля сучасності: "Всеєвропейської жовтого пилу / Ти зрадила сама себе!" Навіть Мадонна блудлива сучасністю - і вірш "Очі, опущені скромно ..." несе в собі мотиви майбутнього оповідання американського фантаста Рея Бредбері "Усмішка" про самознищення цивілізації, надто далеко невтримної в своєму розвитку.
Для обох поетів характерне звернення до образів простих людей, адже італійці - колоритна нація, їхні пісні та танці вважаються одними з самих запальних; ласкаве сонце і тепле море зробили їх веселими та пристрасними. І тому пустотлива італійка з Перуджі Блоку і "два кудлатих старого" неаполітанця Гумільова несуть в собі частинку своєї батьківщини. Вся Італія - ​​у них. Блок і Гумільов розуміють це, як розумів і Максим Горький, який по-своєму захоплювався цією країною в "Італійських казках".
І звичайно ж величезний слід у творчості обох поетів залишили великі люди Італії - поети, воїни, художники, скульптори. Горацій, Вергілій, Овідій, Рафаель, Буонарроті, да Вінчі, Тассо - знову і знову оживають вони в поезії північних поетів.
Але тінь "суворого Данта", "не презиравшего" італійського "сонета" у А. С. Пушкіна, незмінно витає над "італійськими віршами" як Блоку, так і Гумільова. Його "Vita nuova" настільки велика, що зробила вплив на обох поетів, таких різних у своєму світовідчутті.
Гумільов захоплюється можливістю вилити почуття в "сонеті-діаманти", і сонетної форми дивно до особі його "італійським віршам" ("Тразіменськом озеро", "Вілла Боргезе"). Поет воскрешає ще один жанр італійської поезії - канцони. Ось що він пише з цього приводу: "Мої канцони немає нічого спільного зі складною формою італійських канцон. Я взяв цю назву в прямому сенсі - пісні ... Кожна моя канцона складається з п'яти строф. Перші три строфи присвячені експозиції якого-небудь образу чи думки. У двох останніх строфах звернення до дами, рід епуо! французьких балад, або просто згадка про дамі у зв'язку з попереднім. Ця двухчленное моєї канцони ріднить її з сонетом ". Гумільов знову без особливої ​​напруги з'єднує давню поезію з сучасною, історію з реальністю.
Образ самого Данте Аліг'єрі постійно супроводжує поетів у їхні подорожі по Італії.
Гумільов:
Музи ... Заспівайте мені пісню про Данте
Або зіграйте на флейті.
("Беатріче")
Блок:
Тінь Данта з профілем орлиним
Про Нову Життя мені співає.
("Равенна")
Блок вважає Данте єдиним гідним спогадом минулих століть, гідним "нового життя".
Для Гумільова Беатріче стає втіленням вічної жіночності, вірності, любові: "Знаєте ви в цей час, що недавно / Кинула рай Беатріче" для пекла Данте? Імена Беатріче і Данте Аліг'єрі "звучать нам як заклики", їх думками "ми тепер живемо і дихаємо". Вони - суть вічна любов.
Блок прямо не згадує про Беатріче, але хіба його доля не доводить те, що він був її пристрасним шанувальником?! Адже оспівування єдиною Прекрасної Дами було сенсом ранніх блоковских віршів.
Отже, концепції поетів по відношенню до Італії прямо протилежні.
Для Блоку її небо - чуже, поет слідом за Ф. І. Тютчева відчуває швидку загибель європейської цивілізації, яка не зуміла зберегти історичні корені (потім це виллється в "Скіфи").
Гумільов ж, талановитий мандрівник, знаходить гармонію у просторі та часі - і оспівує Італію.
Але очевидно, що для обох поетів ця країна стає втіленням самого Мистецтва. І хоча Блок бачить його декаданс, а Гумільов - пишний розквіт, обидва вони є його співаками, його служителями - і цим ставлять свої імена в один ряд з великими італійцями, "всебічне російської душі" прилучаючись до вічного світової спадщини.
Адже не випадково Н. Гумільов, переводячи Теофіля Готьє, вимовляє:
Всі прах - одне, радіючи,
Мистецтво не помре.
Антична статуя
Чи переживе народ.