Ахматова а. - Основні теми і ідеї лірики а. Ахматової

Які асоціації приходять на думку при згадці імені Анни Андріївни Ахматової? Любов, пристрасна і трагічна, рятівною зіркою пройшла разом з босоногою дівчиськом з чорноморського узбережжя Херсона, потім чарівної гімназисткою Царського Села крізь хаос крижаного лихоліття, обійняли нашу країну на зорі XX століття; самовіддана відданість Батьківщині, мовчазно споглядає власну неминучу загибель; материнське горе, стукала тоді без розбору в багато вдома своїм безжально-грубим кулаком пролетарської диктатури. І над усім цим сяяв в променях невгасимий світла боязкою надії чудовим розписним куполом світ рим і образів великої поетеси. Ні, великого поета. Ахматова ненавиділа слово "поетеса", називаючи себе виключно "поетом". Вона мужньо розділила гіркоту безповоротних втрат російської інтелігенції. Вона не була зломлена випробуваннями, під вагою яких зрікалися своїх ідей і переконань багато чоловіків. Вона залишилася, коли можна було піти, вона була, коли просто немислимо було бути, вона буде і до цього дня, і далі залишиться в серцях російських людей великою жінкою-поетом.
Без сумніву, центральною темою творчості Анни Ахматової є Любов. Перші її вірші, винесені на суд широкої публіки, були представлені в журналі "Аполлон" у 1911 році, за рік до виходу збірки "Вечір", і відразу отримали широкий відгук у читачів і схвалення відомих поетів того часу. Вона відразу заявила про себе як про серйозного режисера-постановника чуттєвої драми. Любовна лірика Ахматової - не дитячий лепет романтичного дитини, а відображення пережитого, що заповнила іспітим до дна келих пристрастей і бажань, розчарувань і надій:
У пухнастою муфті руки холоділи.
Мені стало страшно, стало якось смутно.
О, як повернути вас, швидкі тижня
Його любові, повітряної і хвилинної ...
Ахматова немов знає всі таємниці людських відносин. Іноді в її голосі чути ноти безвиході і жалю про те, що немає нічого чуттєво-вічного. Вона ніби відкриває завісу засліплюючого людей хвилинного щастя:
Є в близькості людей заповітна риса,
Її не перейти закоханості і пристрасті, -
Нехай в страшній тиші зливаються уста
І серце рветься від любові на частини ...
Прагнуть до неї божевільні, а її
Досягнувши - вражені тугою ...
Тепер ти зрозумів, чому моє
Не б'ється серце під твоєю рукою.
Лірична героїня Ахматової не уособлює собою якийсь бездоганно-певний людський образ з відповідними йому рисами характеру. Вона і улюблена, і знехтувана, кого-то підносить на вівтар, а кого-то без жалю залишає. Вона холодна і неприступна, але якщо придивитися, то легко помітити таємне ловлення в очах бездонної глибини, що ваблять захлинутися солоними хвилями нестримної пристрасті.
Любов до Батьківщини займає особливе місце у творчості А. А. Ахматової. Вже подорослішала разом з поетом лірична героїня, усвідомлюючи те, що відбувається навколо, весь жах і неминучість Апокаліпсису, робить цілком усвідомлений вибір:
Мені голос був.
Він кликав утешно,
Він говорив: "Йди сюди,
Залиш свій край, глухий і грішний,
Залиш Росію назавжди.
Я кров від рук твоїх отмою,
З серця вийму чорний сором,
Я новим ім'ям крою
Біль поразок і образ ".
Але байдуже і спокійно
Руками я замкнула слух,
Щоб цієї промовою негідною
Не занечистивсь скорботний дух.
Ахматова залишається зі своїм народом. Вона знає, що тільки тут її поезія буде зрозуміла і відчута. Вона бажає, щоб доля країни стала і її долею. Ахматова разом з тим засуджує емігрантів, що не визнає їх право на відступ. Для Ахматової подібний вчинок рівносильний дезертирства, підлим і малодушно зрадництва:
Не з тими я, хто кинув землю
На поталу ворогам.
Їх грубих лестощів я не почуй,
Їм пісень я своїх не дам ...
І Батьківщина, до якої звертається у віршах Ахматова, це не тільки збірний образ всієї Росії. Батьківщина - це і Царське Село, і Павловськ, і Петербург, і місця в Тверській губернії Слепнєво і Бєжецьк:
Усе мені бачиться
Павловськ горбистий,
Круглий луг, нежива вода,
Самий томний і самий тінистий,
Адже його не забути ніколи ...
Там білі церкви і дзвінкий, що світиться лід,
Там милого сина цвітуть волошкові очі.
Над містом стародавнім алмазні російські ночі
І серп піднебесний жовтіше, ніж липовий мед ...
Свої ніжні почуття до улюблених місцях країни вона безроздільно пов'язує з її історією. У вірші "Голос пам'яті" Ахматова немов розмовляє сама з собою:
Що ти бачиш, тьмяно на стіну дивлячись,
В час, коли на небі пізня зоря?
Чайку чи на'сіней скатертини води
Або флорентійські сади?
Або парк величезний Царського Села,
1де тобі тривога шлях перетнула? ..
Ні, я бачу стіну тільки - і на ній
Відсвіти небесних згасаючих вогнів.
У роки нещадних сталінських репресій, коли доля завдала Ахматової два важких удару - розстріл чоловіка Миколи Гумільова і арешт єдиного сина, - вона створює свій шедевр - "Реквієм". Посвячення всім жертвам кривавого терору, звинувачення і викриття влади, розповідь про страждання безневинних людей - усе знайшло відображення в цьому творі. Природно, що ніяких рукописів і вже, тим більше, друкованого варіанту "Реквієму" в той час не існувало:
Зорі смерті стояли над нами,
І безвинна корчилася Русь
Під кривавими чобітьми
І під шинами чорних "марус'" ...
Подібні рядки - це був фактично смертний вирок самої себе. А Ахматова мала жити. Вона вже тоді Відчувала, що належить своїй країні, своєму народові більше, ніж однієї собі. Вона передбачала, що на частку її співвітчизників випаде ще більш тяжке й страшне випробування. І саме вона, Ахматова, повинна була у важку хвилину підтримувати патріотичний дух народу.
І от це трапилося. Війна ... Вона застала Ахматову в Ленінграді, де в липні 1941 року народився вірш, рятівним ковтком свіжого повітря облетіли всю країну:
І та, що сьогодні прощається з милим, -
Нехай біль свою чинності вона переплавить.
Ми дітям клянемося, клянемося могил,
Що нас скоритися ніхто не змусить.
Перемога для Ахматової, як і для всіх героїв-патріотів, стала сенсом життя. Вона переживала загальнонародну трагедію як свою особисту. Для неї відстояти свою землю, свою Батьківщину означало зберегти культуру і рідну мову, рідну мову. Мова, на якому вона думала, говорила, писала. Мова, яку розуміли та відчували у всіх куточках Росії. Мова, заради володіння яким Ахматова проміняла розкіш і затишок лондонських і паризьких салонів на жалюгідне, злиденне і голодне існування в безглуздому і безглуздому Радянській державі.
Але доля не помилувала Ахматову і після перемоги над фашизмом. Її виключили зі Спілки радянських письменників, позбавили навіть продовольчих карток. Влада намагалися всіма силами знищити талант геніального поета. Ім'я Ахматової надовго було викреслене з літератури. Однак у серцях людей, які не стали пристосуванцями в новій системі, маргіналами, відрікся заради кар'єри і благополуччя навіть від своїх батьків, в серцях споконвічно російських людей, які пронесли віру в справжні людські цінності крізь всі кола радянського пекла, творчість великого поета Анни Андріївни Ахматової завжди знаходило живий відгук. Її пам'ятали і любили. Її пам'ятають і люблять. Її будуть пам'ятати і будуть любити.