РЕФЕРАТ
Антикріпосницький рух та затвердження капіталізму на Україну
1. Селянське і революційно-демократичний рух
1.1 Підйом революційної активності селянських мас. Харківсько-Київське таємне товариство
У Наприкінці 50-х років XIX ст. внаслідок кризи феодально-кріпосницької системи господарювання в Україні створилася така соціально-економічна і політична обстановка, яку В. І. Ленін назвав революційною ситуацією. Значною активністю антикріпосницького руху в той період відрізнялася України. Тут «бунтували» кріпаки і робочі в усіх губерніях.
У Київській губернії, наприклад, селянський рух у 1855 р. охопило 422 села з населенням 180 тисяч чоловік. Приводом для повстання послужили чутки про начебто заховане поміщиками царському указі, за яким кріпак стане вільним, якщо запишеться в козаки для участі в Кримській війні. Десятки тисяч кріпаків відмовилися працювати на поміщиків і оголосили себе вільними козаками. Вони заявили, що не будуть підкорятися поміщикам, а від влади зажадали, щоб їх ознайомили зі змістом царського указу про звільнення від панщини. Не повіривши, що такого указу немає, повстанці стали громити поміщицькі садиби та приміщення царських чиновників. Збройні косами, сокирами, палицями, саморобними списами, вони навіть вступали в сутички з військами. Тільки великим з'єднанням кінноти, піхоти і саперів вдалося придушити цей рух, що одержало назву «Київської козаччини».
Але не встигли прийти в себе перелякані на смерть своїми кріпаками поміщики Київщини, як навесні наступного року нова хвиля селянського руху захлеснула Катеринославщину і Херсонщину. Серед селян поширилися чутки про те, ніби цар видав указ, за яким кріпаки, які хотіли переселитися на Кримський півострів, отримають волю та державну допомогу. Активно поширювали такі чутки недавні учасники «Київської козаччини». Прагнення звільнитися від кріпосної залежності було настільки сильним, що селяни кидали свої житла і йшли до Криму. Учасників походу «У Таврію за волею» (так стало називатися цей рух), озброєних косами, ціпами, сокирами, не могли зупинити ні загони поліції, ні війська. До літа 1856 біля Перекопського перешийка, з якого починалася Кримська земля і де були виставлені заслони царських військ, зібралося кілька тисяч прийшлих селян. Тільки кинувши проти кріпосних-переселенців велику кількість військ, заарештувавши і піддавши військовому суду найактивніших організаторів самовільного переселення до Криму, царизм придушив і це масове антикріпосницький рух українського селянства.
У тому ж 1856 р. приблизно півтора десятка студентів Харківського університету на чолі з Я. Бекманом, М. Раєвським, М. Муравським, П. Завадським і П. Єфименко організували таємне політичне товариство, метою якого було «здійснити загальний переворот у Росії, почавши з визволення селян ». Через два роки група учасників товариства переїхала до Києва і продовжувала навчання в Київському університеті. Тут вони теж зайнялися нелегальної революційною діяльністю, підтримуючи тісні зв'язки з товаришами, які залишилися в Харкові. Таємне суспільство стало іменуватися Харківсько-Київським.
Члени товариства випускали нелегальні рукописні журнали «Вільне слово» (в Харкові) і «Гласність» (у Києві), поширювали революційні відозви, організовували на громадських засадах школи для навчання грамоті дорослого населення, використовуючи їх також і для революційної пропаганди. Тісні контакти були встановлені з нелегальними студентськими гуртками та прогресивними діячами Москви, Петербурга, Катеринослава, Казані. Програма товариства ставила своїм завданням ідейно готувати селян і солдатів до повалення революційним шляхом самодержавно-кріпосницького і встановлення республікансько-демократичного ладу. 14 грудня 1859 один з членів суспільства виголосив промову на честь річниці повстання декабристів і проголосив тост за тих, хто пішов їх революційним шляхом. А незабаром у січні 1860 р. Харківсько-Київське товариство було розгромлене жандармами. За вироком царського суду більшість членів суспільства відправлено на заслання.
1.2 Царські реформи щодо селянства. Антикріпосницька і антисамодержавні агітація революціонерів-демократів. Андрій Красовський
Всезростаюче рух селян змусило Олександра II зробити висновок про те, що краще їх звільнити «зверху», ніж чекати, поки вони доб'ються свого «знизу». Але оскільки реформу про звільнення селян від кріпацтва за дорученням самодержця підготували самі поміщики, вони зробили все, щоб зберегти свої привілеї. І дійсно, оголошена 19 лютого 1861 так звана селянська реформа зберегла поміщицьке землеволодіння і майже всюди зменшила ті мізерні наділи, якими селяни користувалися до реформи і які й раніше не забезпечували їх життєвих потреб. Гірко зітхали тоді селяни: «Поле таке, що й курці лапою нема де ступити», «Дожилися до того, що хоч серед хати орати». До того ж за отриману у власність землю і особисте звільнення від кріпосницької залежності «землероби вільні» повинні були виплачувати поміщикам великий викуп.
Колишні кріпаки на Україну внаслідок реформи 1861 р. втратили 1 млн десятин, або 15 відсотків загальної площі землі, якою користувалися раніше. Для державних селян була розроблена окрема реформа, за якою вони отримували право викуповувати свій наділ, а перед цим повинні були, як і раніше, виплачувати державі щорічно великий оброчний податок. Більшість селян отримало тоді такі малі наділи (менше десятин), що не могло прогодувати свою сім'ю.
Зрозуміло, що обтяжене численними кріпосницькими пережитками «звільнення» не задовольнило селян і викликало їх справедливе обурення. Проти грабіжницьких умов селянської реформи рішуче виступили революціонери-демократи. У своїй революційній агітації вони широко використовували «Кобзар» Т.Г. Шевченка, виданий у Петербурзі на українській і російській мовах (1860). Як і великі російські революційні демократи Н.Г. Чернишевський і Н.А. Добролюбов, які закликали народні маси до сокири, Шевченко пропонував «збуд Хиренну волю».
У 1861 р. редагував Чернишевським і Добролюбовим журнал «Современник» надрукував у перекладі на російську мову поему Тараса Шевченка «Гайдамаки». У примітці від редакції пояснювалося, що слово «коліївщина» відповідає російському «пугачовщина». Тим самим «Сучасник» вказував на спільність шляхів антикріпосницької боротьби українського та російського народів, закликав посилити її в нових історичних умовах. Таким чином, твори Шевченка служили єднання революційних сил Росії та Україні.
Активно популяризував твори Шевченка та закордонні видання Герцена серед трудящих викладач Київського військового училища підполковник А. А. Красовський. Дізнавшись, що розташовані в місті війська повинні бути спрямовані на придушення селянського руху, Красовський склав (з використанням матеріалів герценівського «Дзвони»), переписав у кількох примірниках і розповсюдив серед солдатів відозву із закликом не приймати участь у розправах над народними масами : «Наказ тілесним покаранням і стріляти в них за те, що вони бажають землі і волі, нехай він буде наказом і самого царя, проте він наказ проклятий. Виконувати його ні в якому разі не треба ... »Ці революційні заклики знайшли підтримку в багатьох солдатів. Царські власті відправили Красовського на каторгу в Сибір. Там він незабаром загинув.
1.3 Участь українців у польському національно-визвольному повстанні. Андрій Потебня. Масовий рух українських селян проти пограбування їх реформою 1861р.
Славної і трагічною була доля ще одного видатного українського революційного демократа Андрія Потебні, уродженця Сумщини, вихідця з потомственої офіцерської сім'ї, молодшого брата знаменитого вченого-лінгвіста А.А. Потебні. У 1861 р. Потебня створив таємний «Комітет російських офіцерів у Польщі» як підрозділ заснованої під впливом Н. Г. Чернишевського всеросійської революційної організації «Земля і воля». Зробивши замах на російського намісника в Польщі, О. Потебня був змушений перейти на нелегальне становище . Він здійснив поїздку до А. І. Герцена в Лондон і опублікував у «Колоколе» революційну прокламацію, звернену до російського офіцерству.
Коли ж у 1863 р. на території Польщі спалахнуло національно-визвольне повстання, А. Потебня негайно повернувся туди, очолив один з повстанських загонів і загинув у бою проти царських військ. У лавах польських повстанців боролися тоді ще близько 300 колишніх солдатів царської армії: росіян, українців, білорусів. Біля польського містечка Люблін діяв великий партизанський загін на чолі з Іваном Нечаєм, У ньому було понад 400 чоловік, переважно - українців.
На Правобережній Україні, де також діяли польські повстанці, «Земля і воля» поширювала серед населення і царських військ листівки на підтримку визвольної боротьби, зокрема написану А. Слєпцовим і О. Потебнею прокламацію «Ллється польська кров, ллється російська кров». Але ігнорування соціальних потреб українського селянства керівниками польського визвольного руху та їх курс на відновлення Польщі в кордонах 1772 р. (тобто з включенням земель Правобережної України), а також загальна відсталість політичного світогляду більшості українських селян зумовили їх байдуже, а іноді вороже ставлення до польського повстання 1863-1864 рр.. Не отримавши підтримки серед народних мас на Україну, польські повстанці були змушені тут, як і в інших місцях, скласти зброю. У 1864 р. повстання було придушене царськими військами.
Тільки за допомогою добре озброєних військових частин царської армії вдалося придушити і тодішні масові селянські виступи на Україну, спрямовані проти грабіжницької реформи 1861 р. 1,5 мільйона українських селян відмовилися підписати передбачені реформою статутні грамоти. «Ми не хочемо і не будемо виконувати жодних повинностей», - відкрито заявляли вони царським властям. Проти селян, які не бажали прийняти реформу, застосовувалися солдатські багнети, нагайки і поліцейські батоги.
Селянські виступи носили характер стихійних, роздроблених «бунтів», вони не мали єдиної програми повалення царизму і знищення всіх залишків кріпосництва. Тому царизм порівняно легко розгромив їх поодинці.
2. Революційні народники
2.1 «Чигиринський змову»
Естафету визвольної боротьби революціонерів-демократів 60-х років підхопили в 70-х роках революційні народники. Народницькі гуртки, які виникли і діяли тоді й у російських, і в українських губерніях (зокрема, в Києві, Одесі, Харкові, Чернігові), підтримували між собою зв'язок і були підпорядковані єдиному централізованого керівництву в Петербурзі.
Щоб підвищити революційну активність селян, народники вели з ними бесіди про необхідність такого ладу, який би дав свободу і рівність всіх трудящих. З тією ж метою вони переїжджали в села, де, працюючи писарями, вчителями, фельдшерами, шевцями, ковалями, вели революційну пропаганду. «Земля і воля народу!» - Таким був основний гасло народників, який означав перехід всіх земель у власність селян та запровадження на місцях самоврядування селянських общин. Засобом втілення в життя цієї далекосяжної програми вважали повсюдну організацію масових селянських повстань, які переростуть у революцію.
Саме в такому дусі діяли народники і на Україну. У 1875 р. група народників з'явилася в Чигиринському повіті Київської губернії. Тут вони задумали підготувати масове селянське повстання, оскільки розраховували на історичні традиції активної участі місцевого населення у визвольних народних рухах, а також на його рішучість, виявлену незадовго до того в боротьбі проти насильницького поділу земель царськими чиновниками-на користь куркульства. Чигиринські селяни (в основному біднота й середняки) відмовилися платити податки, самовільно ділили землі. Правда, вони посилали і ходоків до царя, але їх заарештували.
Народники вирішили використовувати і бунтарські настрої, і наївний монархізм (віру в «доброго» царя) селян. Вони сфабрикували «царську грамоту», в якій закликали селян до організації в селах збройних «таємних дружин», які повинні в намічений термін повстати проти царських чиновників і дворян. Учасники «таємних дружин» періодично збиралися на сходки, обговорювали плани майбутнього повстання.
Але в середині 1877 змовники були розкриті царськими властями і заарештовані. До слідства залучили понад тисячі селян. Їх ватажків засудили на каторгу і заслання. Народникам-організаторам цього руху, який увійшов в історію під назвою «Чигиринського змови», загрожувала смертна кара, але їм вдалося втекти з в'язниці. «Чигиринський змову» довів самим народникам їх нездатність очолити селянський рух.
2.2 Терористична боротьба. Микола Кибальчич
Зазнавши невдачі зі спробами очолити селянський рух, народники вирішили вести революційну пропаганду серед інших верств населення, зокрема серед робітників. У 1880 р. вони створили в Києві «Південноросійський робітничий союз». Своїм впливом він охопив майже тисячу робітників заводу «Арсенал» і Головних залізничних майстерень. «Союз» мав свою нелегальну друкарню, що випускала прокламації. За містом проводилися регулярні таємні сходки. На них обговорювалися питання організованої боротьби з підприємцями. Основним засобом цієї боротьби керівники «Союзу» вважали терор проти найбільш ненависних підприємців та їх прислужників. Зрозуміло, що ця тактика була помилковою, оскільки боротьба йшла не проти буржуазно-поміщицького ладу, а тільки проти окремих експлуататорів. Не проіснувавши й року, «Союз» припинив свою діяльність після арешту його керівників.
Неспроможною виявилася і народницька тактика терору проти високопоставлених царських чиновників і самого царя. Успішне замах на Олександра II 1 березня 1881 р. нічого не змінив у соціальному і політичному устрої країни. Новий цар Олександр III відправив на шибеницю учасників замаху, серед них - і 28-річного революціонера-народника, уродженця України М. І. Кибальчича. Мстивий цар не прислухався до порад своїх найближчих прихильників, які пропонували зберегти життя талановитому юнакові, який за кілька днів до страти розробив перший у світі науково обгрунтований (з кресленнями) проект реактивного космічного корабля.
Геніальний винахідник писав у в'язниці: «Я вірю у здійснення своєї ідеї, і ця віра підтримує мене в моєму жахливому становищі. Якщо ж моя ідея після ретельного обговорення вченими фахівцями буде визнана здійсненною, то я буду щасливий тим, що зроблю величезну послугу Батьківщині і людству ». Але царські жандарми сховали опис його проекту в своїх архівах, і до 1917 р. про нього не знав, ні один вчений.
У 1885 р. уникли арештів провідні діячі народницького руху скликали в Катеринославі нелегальний загальноросійський з'їзд. Але незабаром царські власті заарештували визначилися на з'їзді керівників революційного народництва. Один за іншим припиняли свою діяльність революційно-народницькі гуртки на місцях. Народники не змогли ні підняти селянської революції, ні повалити царизм і втратили провідну роль у загальноросійському визвольному русі.
3. Затвердження капіталізму
3.1 Розвиток промисловості і сільського господарства
Незважаючи на збереження багатьох залишків кріпосництва, «селянська» та інші буржуазні реформи 60 - 70-х років XIX ст. в цілому сприяли утвердженню та розвитку капіталістичного ладу. Цей процес супроводжувався завершенням промислового перевороту, тобто остаточного переходу від мануфактури до машинної індустрії, найбільш характерними ознаками, якої є застосування у виробництві парових двигунів, системи машин і верстатів. На великих капіталістичних підприємствах - заводах і фабриках почали застосовувати техніку. Це сприяло підвищенню продуктивності праці.
Економічний розвиток України в рамках загальноросійського господарства визначили, перш за все, галузі важкої промисловості - вугільна, залізорудна, металургійна. Завдяки інтенсивному розвитку Донецько-Криворізького вугільно-залізорудного басейну України перетворилася на головну вугільно-металургійну базу Росії. В кінці XIX ст. вона давала половину видобутку залізної руди, половину загальноросійської виплавки чавуну і сталі, майже три чверті вугілля і стільки ж виробництва рейок.
Одне з перших місць в Росії зайняли українські губернії і по насиченості залізними дорогами. Перша залізниця на Україну була відкрита в 1865 р. між містами Одесою та Балтою. Залізничне сполучення губерній Україна між собою і з губерніями Росії зміцнювало всеросійський ринок. Збільшувалася господарське значення і водного транспорту. До кінця XIX ст. по річках Україна плавало 220, а до портів Азовського і Чорного морів було приписано 280 пароплавів.
В кінці XIX ст. виникли перші на Україні великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи.
За останніх два десятиліття XIX ст. у Катеринославській та Херсонській губерніях збудовано 17 металургійних заводів. Деякі з них споруджені на кошти іноземних капіталістів: англійських - завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині місто Донецьк); бельгійських - Дніпровський завод у селищі Кам'янському (нині місто Дніпродзержинськ); французьких - Гданцівський завод біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками побудованих тоді заводів: Брянського - біля міста Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'ївського - на Донбасі.
З розвитком капіталістичної промисловості збільшувалася кількість міст України. Тільки тих, які мали офіційний статус міста, налічувалося тут наприкінці XIX ст. 130. Фактично ж справжніми містами за кількістю і характером діяльності населення були такі промислові селища, як Юзівка, Кам'янське, Кривий Ріг, Нікополь та інші, хоч царські власті не вважали їх містами. А міста Одеса, Київ, Харків, Катеринослав налічували понад 100 тисяч людей щороку.
Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщині майже повністю перебувала в руках іноземних капіталістів: німецьких, австрійських, навіть канадських. Протягом 70-80-х років XIX ст. тут також йшов процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чином нефтеозокерітной, лісопильної та борошномельної галузей. На цих підприємствах стали вельми широко застосовуватися парові двигуни.
У цілому ж західноукраїнські землі продовжували залишатися аграрно-сировинним придатком промислово розвинутих центральних і західних провінцій Австро-Угорщини. Як і раніше, основну масу становило селянство. Майже половина селянських господарств були бідняцькими. Значно збільшилася кількість 1 куркульських господарств, де використовувалася наймана робоча сила. До кінця XIX ст. на західноукраїнських землях нараховувалася понад 400 тисяч найманих робітників.
На українських землях у складі Росії процес / соціального розшарування селянства в умовах капіталістичного розвитку був ще більш помітним. В кінці XIX ст. куркулі становили близько чверті сільського населення, зосередивши в своїх руках майже 40 відсотків селянських земель і понад 50 відсотків худоби. Окремі куркульські господарства (особливо на півдні Україні) досягли розмірів великих поміщицьких маєтків (по тисячі десятин землі і більше).
Половину всієї кількості селян становили бідняки. Залишаючи рідні місця, вони наймалися на фабрики і заводи, працювали в куркульських і поміщицьких господарствах. У середньому на один селянський двір приходив вісь 10 десятин, а на одне панський маєток - 507 десятин землі.
До кінця XIK ст. на Україні налічувалося до 2 мільйонів сільськогосподарських робітників. Типовою картиною пореформеної життя були юрби бідняків, які шукають заробітку. У пошуках кращої долі селяни почали в масовому порядку переселятися в Сибір і на Далекий Схід.
3.2 Становлення української капіталістичної нації
Розвиток капіталізму прискорило економічний, територіальний, мовне та культурне єднання населення українських земель. А це зумовило завершення тривалого процесу становлення української нації. Українська нація формувалася на етнічній основі української народності. Вона виникла як результат розкладу феодальної соціально-економічної формації і розвитку капіталістичних суспільних відносин, об'єднання місцевих економічних ринків на загальнонаціональний.
Визначальну роль у процесі формування української нації грали саме українські землі в складі Росії. Разом вони склали компактну територіальну цілісність, без якої не могла існувати українська народність, ні тим більше - українська нація. Та й українське населення тих західноукраїнських земель, які були силою, відокремлені державними кордонами від більшої частини території Україні, бачила у ній свій природний центр і прагнуло возз'єднатися з ним.
Становлення української нації супроводжувалося зростанням населення на всій території Україні. Це відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення на Україну великих мас вільнонайманих робітників із губерній європейської частини Росії. На Україну в кінці XIX в. проживало 23,5 мільйона осіб.
В цей же час населення західноукраїнських земель під владою Австро-Угорської монархії становило близько 6,5 мільйона чоловік, збільшившись вдвічі за другу половину XIX ст. Три чверті цього населення становили українці. І це, незважаючи на еміграцію кількох сотень тисяч українців, які шукають роботу, в СДЦА, до Канади, Бразилії та Аргентини, на подальше посилення польської, німецької, румунської та угорської колонізації цих земель. Щорічне ж відбування (з наступним поверненням) тисяч і тисяч українських трудівників на заробіток у Російську імперію зблизило їх з населенням Наддніпрянської України і зміцнювало в масах почуття етнічній спільності всього українського народу, хоч і розділеного державними кордонами. Що стосується робочого класу, то він на західно-українських землях, що знаходилися під владою Австро-Угорської імперії, кількісно становив невелику частина населення, оскільки ці землі не мали розвинутої промисловості.
На Україну в складі Росії завдяки бурхливому розвитку промисловості в пореформений період робітничий клас виріс у могутню соціальну силу. І зростав він не тільки за допомогою місцевого, а і стороннього (здебільшого з губерній Росії) пролетаризовані населення. За даними всеросійського перепису 1897 р. з 1,5 мільйона врахованих тоді робітників понад однієї п'ятої частини становили вихідці з неукраїнських губерній.
Важливе місце в економіці України зайняв і другий з двох головних класів капіталістичного товариства - клас українській буржуазії. Як свідчить всеросійський перепис, понад 100 тисяч чоловік (не рахуючи членів їх сімей), які говорять українською мовою, жили на доходи від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Насправді ж кількість представників української промислово-торговельної буржуазії було ще більшим, адже багато хто з них записували своєю рідною мовою російську мову. Представники української буржуазії були власниками заводів, фабрик, банків, шахт, рудників. Вони нещадно експлуатували трудящих. Капіталістами-мільйонерами до кінця XIX ст. стали родини Терещенків, Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Римаренко, Демченко, Алчевських. У кам'яновугільної і залізорудної промисловості господарювали такі великі підприємці, як Арандаренко, Голуб, Кривко, Панченко, брати Рутченко, Іщенко та інші.
Таким чином, українська нація формувалася як нація буржуазна, капіталістична з усіма властивими цьому типу націй гострими соціальними і класовими суперечностями, перш за все між головними класами капіталістичного суспільства - буржуазією і пролетаріатом.
В умовах розвитку капіталізму відбувалося постійне розшарування селянства на сільську буржуазію (куркульство) і сільську бідноту. Оскільки збереглися багато кріпосницькі пережитки, панівні позиції, як і раніше займали дворяни-поміщики, які самі як клас були пережитком феодально-кріпосницької епохи. У міру розвитку капіталізму все більшу питому вагу набувала інтелігенція, яка теж не була соціально однорідною. Якщо її демократична частина, представлена на той час переважно різночинцями, виражала інтереси народних мас і виступала проти будь-яких гніту, в тому числі й національного, то друга, більш численна, захищала класові інтереси буржуазії, проповідувала ворожу трудящим ідеологію українського буржуазного націоналізму.
Представники буржуазного націоналізму затушовували соціальні суперечності всередині української капіталістичної нації, розпалювали національну ворожнечу, оскільки проповідували національну перевагу, винятковість. Вважаючи себе виразниками інтересів всієї нації, в дійсності вони піклувалися про забезпечення для української буржуазії виключного права експлуатувати трудящі маси України. Буржуазно-націоналістичної ідеології протистояла ідеологія пролетарського інтернаціоналізму - міжнародної солідарності робітників різних націй, рас, носієм якої був промисловий пролетаріат - виразник інтересів трудящих усіх національностей.
Становлення української капіталістичної нації прискорило процес розвитку національної культури, яка розвивалася в непримиренну боротьбу двох класово-антагоністичних культур: реакційної культури панівних класів і прогресивної культури трудящих мас.
Сформувався українська літературна мова, що став єдиним цілим, зрозумілим на всій території Україні. Його визнали своєю мовою і наддніпрянці, і волиняни, і слобожанці, і галичани, і подоляни, і закарпатці.
В. І. Ленін вчив, що спільна літературна мова є необхідною умовою повного розвитку капіталізму. Таким чином, єдність і спільність мови тісно пов'язані не тільки з культурною, а й з економічним життям капіталістичного суспільства на даній території. Саме економічна (господарська) життя нації, не відділяючи її від інших народів, найбільш сприяє її згуртуванню як певної історичної спільності людей.
Такий історично зумовленої спільністю людей і стала українська капіталістична нація, період становлення якої припадає на другу половину XIX ст. - Перші десятиліття XX ст. Об'єктивно вона формувалася під загальним впливом розвитку капіталізму на основі спільності території, економічного життя, мови, культури і національного характеру, у якому відбилися традиції, звичаї, побутові звички і самобутність народної культури в цілому.
Щоправда, процес формування української капіталістичної нації остаточно так і не був завершений. Цьому заважала російсько-австро-угорський кордон, що розділяла дві великі компактні частини української нації, які розвивалися все-таки у певній ізоляції одна від одної. Очевидно, саме цим й пояснюється характерна для всієї України періоду капіталізму неуважність проявів національно-визвольної боротьби, байдужість значній частині українського населення до національного питання. За рік до Великої Жовтневої соціалістичної революції В. І. Ленін зазначив, що в українців і білорусів «немає ще завершення національного руху, що пробудження мас до володіння рідною мовою та його літературою-... тут ще відбувається ».
Список літератури
1. Сергієнко Г.Я., Смолія В.А. «Історія Української РСР: 8-9 класу» - К., 1989
2. Сергієнко Г.Я. «Хрестоматія з історії Української РСР: 7-8 класу» - К., 1987
3. Власов В.Ф. «Історія 8 класу» - К., 2002
4. Теліхов Б.В. «Розвиток України» - М., 1987
5. Сарбей В.Г. «СРСР в історії України» - Х., 1999
Антикріпосницький рух та затвердження капіталізму на Україну
1. Селянське і революційно-демократичний рух
1.1 Підйом революційної активності селянських мас. Харківсько-Київське таємне товариство
У Наприкінці 50-х років XIX ст. внаслідок кризи феодально-кріпосницької системи господарювання в Україні створилася така соціально-економічна і політична обстановка, яку В. І. Ленін назвав революційною ситуацією. Значною активністю антикріпосницького руху в той період відрізнялася України. Тут «бунтували» кріпаки і робочі в усіх губерніях.
У Київській губернії, наприклад, селянський рух у 1855 р. охопило 422 села з населенням 180 тисяч чоловік. Приводом для повстання послужили чутки про начебто заховане поміщиками царському указі, за яким кріпак стане вільним, якщо запишеться в козаки для участі в Кримській війні. Десятки тисяч кріпаків відмовилися працювати на поміщиків і оголосили себе вільними козаками. Вони заявили, що не будуть підкорятися поміщикам, а від влади зажадали, щоб їх ознайомили зі змістом царського указу про звільнення від панщини. Не повіривши, що такого указу немає, повстанці стали громити поміщицькі садиби та приміщення царських чиновників. Збройні косами, сокирами, палицями, саморобними списами, вони навіть вступали в сутички з військами. Тільки великим з'єднанням кінноти, піхоти і саперів вдалося придушити цей рух, що одержало назву «Київської козаччини».
Але не встигли прийти в себе перелякані на смерть своїми кріпаками поміщики Київщини, як навесні наступного року нова хвиля селянського руху захлеснула Катеринославщину і Херсонщину. Серед селян поширилися чутки про те, ніби цар видав указ, за яким кріпаки, які хотіли переселитися на Кримський півострів, отримають волю та державну допомогу. Активно поширювали такі чутки недавні учасники «Київської козаччини». Прагнення звільнитися від кріпосної залежності було настільки сильним, що селяни кидали свої житла і йшли до Криму. Учасників походу «У Таврію за волею» (так стало називатися цей рух), озброєних косами, ціпами, сокирами, не могли зупинити ні загони поліції, ні війська. До літа 1856 біля Перекопського перешийка, з якого починалася Кримська земля і де були виставлені заслони царських військ, зібралося кілька тисяч прийшлих селян. Тільки кинувши проти кріпосних-переселенців велику кількість військ, заарештувавши і піддавши військовому суду найактивніших організаторів самовільного переселення до Криму, царизм придушив і це масове антикріпосницький рух українського селянства.
У тому ж 1856 р. приблизно півтора десятка студентів Харківського університету на чолі з Я. Бекманом, М. Раєвським, М. Муравським, П. Завадським і П. Єфименко організували таємне політичне товариство, метою якого було «здійснити загальний переворот у Росії, почавши з визволення селян ». Через два роки група учасників товариства переїхала до Києва і продовжувала навчання в Київському університеті. Тут вони теж зайнялися нелегальної революційною діяльністю, підтримуючи тісні зв'язки з товаришами, які залишилися в Харкові. Таємне суспільство стало іменуватися Харківсько-Київським.
Члени товариства випускали нелегальні рукописні журнали «Вільне слово» (в Харкові) і «Гласність» (у Києві), поширювали революційні відозви, організовували на громадських засадах школи для навчання грамоті дорослого населення, використовуючи їх також і для революційної пропаганди. Тісні контакти були встановлені з нелегальними студентськими гуртками та прогресивними діячами Москви, Петербурга, Катеринослава, Казані. Програма товариства ставила своїм завданням ідейно готувати селян і солдатів до повалення революційним шляхом самодержавно-кріпосницького і встановлення республікансько-демократичного ладу. 14 грудня 1859 один з членів суспільства виголосив промову на честь річниці повстання декабристів і проголосив тост за тих, хто пішов їх революційним шляхом. А незабаром у січні 1860 р. Харківсько-Київське товариство було розгромлене жандармами. За вироком царського суду більшість членів суспільства відправлено на заслання.
1.2 Царські реформи щодо селянства. Антикріпосницька і антисамодержавні агітація революціонерів-демократів. Андрій Красовський
Всезростаюче рух селян змусило Олександра II зробити висновок про те, що краще їх звільнити «зверху», ніж чекати, поки вони доб'ються свого «знизу». Але оскільки реформу про звільнення селян від кріпацтва за дорученням самодержця підготували самі поміщики, вони зробили все, щоб зберегти свої привілеї. І дійсно, оголошена 19 лютого 1861 так звана селянська реформа зберегла поміщицьке землеволодіння і майже всюди зменшила ті мізерні наділи, якими селяни користувалися до реформи і які й раніше не забезпечували їх життєвих потреб. Гірко зітхали тоді селяни: «Поле таке, що й курці лапою нема де ступити», «Дожилися до того, що хоч серед хати орати». До того ж за отриману у власність землю і особисте звільнення від кріпосницької залежності «землероби вільні» повинні були виплачувати поміщикам великий викуп.
Колишні кріпаки на Україну внаслідок реформи 1861 р. втратили 1 млн десятин, або 15 відсотків загальної площі землі, якою користувалися раніше. Для державних селян була розроблена окрема реформа, за якою вони отримували право викуповувати свій наділ, а перед цим повинні були, як і раніше, виплачувати державі щорічно великий оброчний податок. Більшість селян отримало тоді такі малі наділи (менше десятин), що не могло прогодувати свою сім'ю.
Зрозуміло, що обтяжене численними кріпосницькими пережитками «звільнення» не задовольнило селян і викликало їх справедливе обурення. Проти грабіжницьких умов селянської реформи рішуче виступили революціонери-демократи. У своїй революційній агітації вони широко використовували «Кобзар» Т.Г. Шевченка, виданий у Петербурзі на українській і російській мовах (1860). Як і великі російські революційні демократи Н.Г. Чернишевський і Н.А. Добролюбов, які закликали народні маси до сокири, Шевченко пропонував «збуд Хиренну волю».
У 1861 р. редагував Чернишевським і Добролюбовим журнал «Современник» надрукував у перекладі на російську мову поему Тараса Шевченка «Гайдамаки». У примітці від редакції пояснювалося, що слово «коліївщина» відповідає російському «пугачовщина». Тим самим «Сучасник» вказував на спільність шляхів антикріпосницької боротьби українського та російського народів, закликав посилити її в нових історичних умовах. Таким чином, твори Шевченка служили єднання революційних сил Росії та Україні.
Активно популяризував твори Шевченка та закордонні видання Герцена серед трудящих викладач Київського військового училища підполковник А. А. Красовський. Дізнавшись, що розташовані в місті війська повинні бути спрямовані на придушення селянського руху, Красовський склав (з використанням матеріалів герценівського «Дзвони»), переписав у кількох примірниках і розповсюдив серед солдатів відозву із закликом не приймати участь у розправах над народними масами : «Наказ тілесним покаранням і стріляти в них за те, що вони бажають землі і волі, нехай він буде наказом і самого царя, проте він наказ проклятий. Виконувати його ні в якому разі не треба ... »Ці революційні заклики знайшли підтримку в багатьох солдатів. Царські власті відправили Красовського на каторгу в Сибір. Там він незабаром загинув.
1.3 Участь українців у польському національно-визвольному повстанні. Андрій Потебня. Масовий рух українських селян проти пограбування їх реформою 1861р.
Славної і трагічною була доля ще одного видатного українського революційного демократа Андрія Потебні, уродженця Сумщини, вихідця з потомственої офіцерської сім'ї, молодшого брата знаменитого вченого-лінгвіста А.А. Потебні. У 1861 р. Потебня створив таємний «Комітет російських офіцерів у Польщі» як підрозділ заснованої під впливом Н. Г. Чернишевського всеросійської революційної організації «Земля і воля». Зробивши замах на російського намісника в Польщі, О. Потебня був змушений перейти на нелегальне становище . Він здійснив поїздку до А. І. Герцена в Лондон і опублікував у «Колоколе» революційну прокламацію, звернену до російського офіцерству.
Коли ж у 1863 р. на території Польщі спалахнуло національно-визвольне повстання, А. Потебня негайно повернувся туди, очолив один з повстанських загонів і загинув у бою проти царських військ. У лавах польських повстанців боролися тоді ще близько 300 колишніх солдатів царської армії: росіян, українців, білорусів. Біля польського містечка Люблін діяв великий партизанський загін на чолі з Іваном Нечаєм, У ньому було понад 400 чоловік, переважно - українців.
На Правобережній Україні, де також діяли польські повстанці, «Земля і воля» поширювала серед населення і царських військ листівки на підтримку визвольної боротьби, зокрема написану А. Слєпцовим і О. Потебнею прокламацію «Ллється польська кров, ллється російська кров». Але ігнорування соціальних потреб українського селянства керівниками польського визвольного руху та їх курс на відновлення Польщі в кордонах 1772 р. (тобто з включенням земель Правобережної України), а також загальна відсталість політичного світогляду більшості українських селян зумовили їх байдуже, а іноді вороже ставлення до польського повстання 1863-1864 рр.. Не отримавши підтримки серед народних мас на Україну, польські повстанці були змушені тут, як і в інших місцях, скласти зброю. У 1864 р. повстання було придушене царськими військами.
Тільки за допомогою добре озброєних військових частин царської армії вдалося придушити і тодішні масові селянські виступи на Україну, спрямовані проти грабіжницької реформи 1861 р. 1,5 мільйона українських селян відмовилися підписати передбачені реформою статутні грамоти. «Ми не хочемо і не будемо виконувати жодних повинностей», - відкрито заявляли вони царським властям. Проти селян, які не бажали прийняти реформу, застосовувалися солдатські багнети, нагайки і поліцейські батоги.
Селянські виступи носили характер стихійних, роздроблених «бунтів», вони не мали єдиної програми повалення царизму і знищення всіх залишків кріпосництва. Тому царизм порівняно легко розгромив їх поодинці.
2. Революційні народники
2.1 «Чигиринський змову»
Естафету визвольної боротьби революціонерів-демократів 60-х років підхопили в 70-х роках революційні народники. Народницькі гуртки, які виникли і діяли тоді й у російських, і в українських губерніях (зокрема, в Києві, Одесі, Харкові, Чернігові), підтримували між собою зв'язок і були підпорядковані єдиному централізованого керівництву в Петербурзі.
Щоб підвищити революційну активність селян, народники вели з ними бесіди про необхідність такого ладу, який би дав свободу і рівність всіх трудящих. З тією ж метою вони переїжджали в села, де, працюючи писарями, вчителями, фельдшерами, шевцями, ковалями, вели революційну пропаганду. «Земля і воля народу!» - Таким був основний гасло народників, який означав перехід всіх земель у власність селян та запровадження на місцях самоврядування селянських общин. Засобом втілення в життя цієї далекосяжної програми вважали повсюдну організацію масових селянських повстань, які переростуть у революцію.
Саме в такому дусі діяли народники і на Україну. У 1875 р. група народників з'явилася в Чигиринському повіті Київської губернії. Тут вони задумали підготувати масове селянське повстання, оскільки розраховували на історичні традиції активної участі місцевого населення у визвольних народних рухах, а також на його рішучість, виявлену незадовго до того в боротьбі проти насильницького поділу земель царськими чиновниками-на користь куркульства. Чигиринські селяни (в основному біднота й середняки) відмовилися платити податки, самовільно ділили землі. Правда, вони посилали і ходоків до царя, але їх заарештували.
Народники вирішили використовувати і бунтарські настрої, і наївний монархізм (віру в «доброго» царя) селян. Вони сфабрикували «царську грамоту», в якій закликали селян до організації в селах збройних «таємних дружин», які повинні в намічений термін повстати проти царських чиновників і дворян. Учасники «таємних дружин» періодично збиралися на сходки, обговорювали плани майбутнього повстання.
Але в середині 1877 змовники були розкриті царськими властями і заарештовані. До слідства залучили понад тисячі селян. Їх ватажків засудили на каторгу і заслання. Народникам-організаторам цього руху, який увійшов в історію під назвою «Чигиринського змови», загрожувала смертна кара, але їм вдалося втекти з в'язниці. «Чигиринський змову» довів самим народникам їх нездатність очолити селянський рух.
2.2 Терористична боротьба. Микола Кибальчич
Зазнавши невдачі зі спробами очолити селянський рух, народники вирішили вести революційну пропаганду серед інших верств населення, зокрема серед робітників. У 1880 р. вони створили в Києві «Південноросійський робітничий союз». Своїм впливом він охопив майже тисячу робітників заводу «Арсенал» і Головних залізничних майстерень. «Союз» мав свою нелегальну друкарню, що випускала прокламації. За містом проводилися регулярні таємні сходки. На них обговорювалися питання організованої боротьби з підприємцями. Основним засобом цієї боротьби керівники «Союзу» вважали терор проти найбільш ненависних підприємців та їх прислужників. Зрозуміло, що ця тактика була помилковою, оскільки боротьба йшла не проти буржуазно-поміщицького ладу, а тільки проти окремих експлуататорів. Не проіснувавши й року, «Союз» припинив свою діяльність після арешту його керівників.
Неспроможною виявилася і народницька тактика терору проти високопоставлених царських чиновників і самого царя. Успішне замах на Олександра II 1 березня 1881 р. нічого не змінив у соціальному і політичному устрої країни. Новий цар Олександр III відправив на шибеницю учасників замаху, серед них - і 28-річного революціонера-народника, уродженця України М. І. Кибальчича. Мстивий цар не прислухався до порад своїх найближчих прихильників, які пропонували зберегти життя талановитому юнакові, який за кілька днів до страти розробив перший у світі науково обгрунтований (з кресленнями) проект реактивного космічного корабля.
Геніальний винахідник писав у в'язниці: «Я вірю у здійснення своєї ідеї, і ця віра підтримує мене в моєму жахливому становищі. Якщо ж моя ідея після ретельного обговорення вченими фахівцями буде визнана здійсненною, то я буду щасливий тим, що зроблю величезну послугу Батьківщині і людству ». Але царські жандарми сховали опис його проекту в своїх архівах, і до 1917 р. про нього не знав, ні один вчений.
У 1885 р. уникли арештів провідні діячі народницького руху скликали в Катеринославі нелегальний загальноросійський з'їзд. Але незабаром царські власті заарештували визначилися на з'їзді керівників революційного народництва. Один за іншим припиняли свою діяльність революційно-народницькі гуртки на місцях. Народники не змогли ні підняти селянської революції, ні повалити царизм і втратили провідну роль у загальноросійському визвольному русі.
3. Затвердження капіталізму
3.1 Розвиток промисловості і сільського господарства
Незважаючи на збереження багатьох залишків кріпосництва, «селянська» та інші буржуазні реформи 60 - 70-х років XIX ст. в цілому сприяли утвердженню та розвитку капіталістичного ладу. Цей процес супроводжувався завершенням промислового перевороту, тобто остаточного переходу від мануфактури до машинної індустрії, найбільш характерними ознаками, якої є застосування у виробництві парових двигунів, системи машин і верстатів. На великих капіталістичних підприємствах - заводах і фабриках почали застосовувати техніку. Це сприяло підвищенню продуктивності праці.
Економічний розвиток України в рамках загальноросійського господарства визначили, перш за все, галузі важкої промисловості - вугільна, залізорудна, металургійна. Завдяки інтенсивному розвитку Донецько-Криворізького вугільно-залізорудного басейну України перетворилася на головну вугільно-металургійну базу Росії. В кінці XIX ст. вона давала половину видобутку залізної руди, половину загальноросійської виплавки чавуну і сталі, майже три чверті вугілля і стільки ж виробництва рейок.
Одне з перших місць в Росії зайняли українські губернії і по насиченості залізними дорогами. Перша залізниця на Україну була відкрита в 1865 р. між містами Одесою та Балтою. Залізничне сполучення губерній Україна між собою і з губерніями Росії зміцнювало всеросійський ринок. Збільшувалася господарське значення і водного транспорту. До кінця XIX ст. по річках Україна плавало 220, а до портів Азовського і Чорного морів було приписано 280 пароплавів.
В кінці XIX ст. виникли перші на Україні великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи.
За останніх два десятиліття XIX ст. у Катеринославській та Херсонській губерніях збудовано 17 металургійних заводів. Деякі з них споруджені на кошти іноземних капіталістів: англійських - завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині місто Донецьк); бельгійських - Дніпровський завод у селищі Кам'янському (нині місто Дніпродзержинськ); французьких - Гданцівський завод біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками побудованих тоді заводів: Брянського - біля міста Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'ївського - на Донбасі.
З розвитком капіталістичної промисловості збільшувалася кількість міст України. Тільки тих, які мали офіційний статус міста, налічувалося тут наприкінці XIX ст. 130. Фактично ж справжніми містами за кількістю і характером діяльності населення були такі промислові селища, як Юзівка, Кам'янське, Кривий Ріг, Нікополь та інші, хоч царські власті не вважали їх містами. А міста Одеса, Київ, Харків, Катеринослав налічували понад 100 тисяч людей щороку.
Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщині майже повністю перебувала в руках іноземних капіталістів: німецьких, австрійських, навіть канадських. Протягом 70-80-х років XIX ст. тут також йшов процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чином нефтеозокерітной, лісопильної та борошномельної галузей. На цих підприємствах стали вельми широко застосовуватися парові двигуни.
У цілому ж західноукраїнські землі продовжували залишатися аграрно-сировинним придатком промислово розвинутих центральних і західних провінцій Австро-Угорщини. Як і раніше, основну масу становило селянство. Майже половина селянських господарств були бідняцькими. Значно збільшилася кількість 1 куркульських господарств, де використовувалася наймана робоча сила. До кінця XIX ст. на західноукраїнських землях нараховувалася понад 400 тисяч найманих робітників.
На українських землях у складі Росії процес / соціального розшарування селянства в умовах капіталістичного розвитку був ще більш помітним. В кінці XIX ст. куркулі становили близько чверті сільського населення, зосередивши в своїх руках майже 40 відсотків селянських земель і понад 50 відсотків худоби. Окремі куркульські господарства (особливо на півдні Україні) досягли розмірів великих поміщицьких маєтків (по тисячі десятин землі і більше).
Половину всієї кількості селян становили бідняки. Залишаючи рідні місця, вони наймалися на фабрики і заводи, працювали в куркульських і поміщицьких господарствах. У середньому на один селянський двір приходив вісь 10 десятин, а на одне панський маєток - 507 десятин землі.
До кінця XIK ст. на Україні налічувалося до 2 мільйонів сільськогосподарських робітників. Типовою картиною пореформеної життя були юрби бідняків, які шукають заробітку. У пошуках кращої долі селяни почали в масовому порядку переселятися в Сибір і на Далекий Схід.
3.2 Становлення української капіталістичної нації
Розвиток капіталізму прискорило економічний, територіальний, мовне та культурне єднання населення українських земель. А це зумовило завершення тривалого процесу становлення української нації. Українська нація формувалася на етнічній основі української народності. Вона виникла як результат розкладу феодальної соціально-економічної формації і розвитку капіталістичних суспільних відносин, об'єднання місцевих економічних ринків на загальнонаціональний.
Визначальну роль у процесі формування української нації грали саме українські землі в складі Росії. Разом вони склали компактну територіальну цілісність, без якої не могла існувати українська народність, ні тим більше - українська нація. Та й українське населення тих західноукраїнських земель, які були силою, відокремлені державними кордонами від більшої частини території Україні, бачила у ній свій природний центр і прагнуло возз'єднатися з ним.
Становлення української нації супроводжувалося зростанням населення на всій території Україні. Це відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення на Україну великих мас вільнонайманих робітників із губерній європейської частини Росії. На Україну в кінці XIX в. проживало 23,5 мільйона осіб.
В цей же час населення західноукраїнських земель під владою Австро-Угорської монархії становило близько 6,5 мільйона чоловік, збільшившись вдвічі за другу половину XIX ст. Три чверті цього населення становили українці. І це, незважаючи на еміграцію кількох сотень тисяч українців, які шукають роботу, в СДЦА, до Канади, Бразилії та Аргентини, на подальше посилення польської, німецької, румунської та угорської колонізації цих земель. Щорічне ж відбування (з наступним поверненням) тисяч і тисяч українських трудівників на заробіток у Російську імперію зблизило їх з населенням Наддніпрянської України і зміцнювало в масах почуття етнічній спільності всього українського народу, хоч і розділеного державними кордонами. Що стосується робочого класу, то він на західно-українських землях, що знаходилися під владою Австро-Угорської імперії, кількісно становив невелику частина населення, оскільки ці землі не мали розвинутої промисловості.
На Україну в складі Росії завдяки бурхливому розвитку промисловості в пореформений період робітничий клас виріс у могутню соціальну силу. І зростав він не тільки за допомогою місцевого, а і стороннього (здебільшого з губерній Росії) пролетаризовані населення. За даними всеросійського перепису 1897 р. з 1,5 мільйона врахованих тоді робітників понад однієї п'ятої частини становили вихідці з неукраїнських губерній.
Важливе місце в економіці України зайняв і другий з двох головних класів капіталістичного товариства - клас українській буржуазії. Як свідчить всеросійський перепис, понад 100 тисяч чоловік (не рахуючи членів їх сімей), які говорять українською мовою, жили на доходи від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Насправді ж кількість представників української промислово-торговельної буржуазії було ще більшим, адже багато хто з них записували своєю рідною мовою російську мову. Представники української буржуазії були власниками заводів, фабрик, банків, шахт, рудників. Вони нещадно експлуатували трудящих. Капіталістами-мільйонерами до кінця XIX ст. стали родини Терещенків, Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Римаренко, Демченко, Алчевських. У кам'яновугільної і залізорудної промисловості господарювали такі великі підприємці, як Арандаренко, Голуб, Кривко, Панченко, брати Рутченко, Іщенко та інші.
Таким чином, українська нація формувалася як нація буржуазна, капіталістична з усіма властивими цьому типу націй гострими соціальними і класовими суперечностями, перш за все між головними класами капіталістичного суспільства - буржуазією і пролетаріатом.
В умовах розвитку капіталізму відбувалося постійне розшарування селянства на сільську буржуазію (куркульство) і сільську бідноту. Оскільки збереглися багато кріпосницькі пережитки, панівні позиції, як і раніше займали дворяни-поміщики, які самі як клас були пережитком феодально-кріпосницької епохи. У міру розвитку капіталізму все більшу питому вагу набувала інтелігенція, яка теж не була соціально однорідною. Якщо її демократична частина, представлена на той час переважно різночинцями, виражала інтереси народних мас і виступала проти будь-яких гніту, в тому числі й національного, то друга, більш численна, захищала класові інтереси буржуазії, проповідувала ворожу трудящим ідеологію українського буржуазного націоналізму.
Представники буржуазного націоналізму затушовували соціальні суперечності всередині української капіталістичної нації, розпалювали національну ворожнечу, оскільки проповідували національну перевагу, винятковість. Вважаючи себе виразниками інтересів всієї нації, в дійсності вони піклувалися про забезпечення для української буржуазії виключного права експлуатувати трудящі маси України. Буржуазно-націоналістичної ідеології протистояла ідеологія пролетарського інтернаціоналізму - міжнародної солідарності робітників різних націй, рас, носієм якої був промисловий пролетаріат - виразник інтересів трудящих усіх національностей.
Становлення української капіталістичної нації прискорило процес розвитку національної культури, яка розвивалася в непримиренну боротьбу двох класово-антагоністичних культур: реакційної культури панівних класів і прогресивної культури трудящих мас.
Сформувався українська літературна мова, що став єдиним цілим, зрозумілим на всій території Україні. Його визнали своєю мовою і наддніпрянці, і волиняни, і слобожанці, і галичани, і подоляни, і закарпатці.
В. І. Ленін вчив, що спільна літературна мова є необхідною умовою повного розвитку капіталізму. Таким чином, єдність і спільність мови тісно пов'язані не тільки з культурною, а й з економічним життям капіталістичного суспільства на даній території. Саме економічна (господарська) життя нації, не відділяючи її від інших народів, найбільш сприяє її згуртуванню як певної історичної спільності людей.
Такий історично зумовленої спільністю людей і стала українська капіталістична нація, період становлення якої припадає на другу половину XIX ст. - Перші десятиліття XX ст. Об'єктивно вона формувалася під загальним впливом розвитку капіталізму на основі спільності території, економічного життя, мови, культури і національного характеру, у якому відбилися традиції, звичаї, побутові звички і самобутність народної культури в цілому.
Щоправда, процес формування української капіталістичної нації остаточно так і не був завершений. Цьому заважала російсько-австро-угорський кордон, що розділяла дві великі компактні частини української нації, які розвивалися все-таки у певній ізоляції одна від одної. Очевидно, саме цим й пояснюється характерна для всієї України періоду капіталізму неуважність проявів національно-визвольної боротьби, байдужість значній частині українського населення до національного питання. За рік до Великої Жовтневої соціалістичної революції В. І. Ленін зазначив, що в українців і білорусів «немає ще завершення національного руху, що пробудження мас до володіння рідною мовою та його літературою-... тут ще відбувається ».
Список літератури
1. Сергієнко Г.Я., Смолія В.А. «Історія Української РСР: 8-9 класу» - К., 1989
2. Сергієнко Г.Я. «Хрестоматія з історії Української РСР: 7-8 класу» - К., 1987
3. Власов В.Ф. «Історія 8 класу» - К., 2002
4. Теліхов Б.В. «Розвиток України» - М., 1987
5. Сарбей В.Г. «СРСР в історії України» - Х., 1999