Рудницький Степан Львович (1877, Перемишль, нині Польща - 1937, розстріляний) - український географ, закінчив філософський факультет Львівського університету, доктор філософії (1901), академік Всеукраїнської Академії Наук (1929). У 1918 р. радник уряду Західно-Української Народної Республіки з політико-економічних питань. Надалі професор Академії торгівлі (Відень) та Українського вільного університету (Прага). У 1926 р. переїжджає в радянську Україну, працює в Харкові, організатор і директор Українського Науково-дослідного інституту географії та картографії. У 1933 р. репресований. Написав кілька праць з політичної географії: "Україні і великі держави" (1920, німецькою мовою), "Українська справа з точки зору політичної географії" (1923) та ін У 1994 р. у Львові видано збірку праць вченого "Чому ми хочемо самостійну Україну? "
Ім'я цієї людини сьогодні відомо, на жаль, тільки небагатьом українцям. Степан Львович Рудницький (1877-1937) належить до численної когорти тих видатних особистостей, чиї імена цілеспрямовано витравлювали з пам'яті української нації впродовж радянських десятиліть - в його біографії та навіть у думках і бажаннях, з точки зору влади, все було "не так" . І народився "не там" - в Перемишлі, на території колишньої Австро-Угорщини, і займався "не тим", вивчаючи у Львівському, Віденському чи Берлінському університетах германістику, українську історію, географію. Нарешті, більшість його праць, що з'являються в результаті копіткої наукового пошуку впродовж кількох десятиліть, теж були абсолютно "не про те" і відображали лише єдине завзяте бажання вченого - служити Україні.
Радянський цензор чітко знав, що ні україномовні статті Рудницького (присвячені або козацько-польській війні 1625 або вивчення особливостей географії України), ні, тим більше, написані й опубліковані німецькою мовою (як Ukraina und die Ukrainier, Die Verbreitung der Ukrainier, Ukraina. Land und Volk) або перекладені на англійську або французької мови, не мають для радянської влади та її адептів жодної цінності. Як і сама особистість вченого. Незважаючи на те що С. Рудницький як симпатик "радянофільства" в 1926 р. залишив Європу (де у Відні став одним із засновників Українського вільного університету, потім працював у Чехії в Карловому, Празькому, Німецькому університетах, в Українській господарській академії в Подєбрадах) і переїхав до більшовицької Україні, де багато фізичних сил, знань, душевної енергії віддав створенню Українського науково-дослідного інституту географії та картографії. Незважаючи на те що в 1929 р. його обрали академіком АН УРСР ...
На початку 30-х років волею влади С. Рудницький із академічного кабінету потрапляє в "Свірлаг". Потім - Біломорсько-Балтійський табір. А далі були Соловки.
Наперекір долі вчений, людина з сильним характером, і в таборах продовжував наукову роботу. Її підсумком, зокрема, стала поява понад 1200 рукописних сторінок праці під назвою "Ендогенна динаміка земної кори". На жаль, ця робота зникла в гулагівських нетрях, так і не дочекавшись публікації. 3 листопада 1937 за постановою особливої трійки УНКВС Ленінградської області її автора розстріляли ...
Постать Степана Рудницького приваблива не тільки у зв'язку з його потужним інтелектом вченого, чий коло наукових інтересів охоплював астрономію і геофізику, геологію і геополітику, географію та історію України. Безсумнівний інтерес викликає і сама його особистість в контексті українських реалій початку ХХ ст. Слід зауважити, що на тлі свідомого дуалізму або, як говорили сучасники, "українського гермафродитизму", який був характерною рисою багатьох представників тогочасних українських інтелектуалів того часу, С. Рудницький виділявся тим, що, відкинувши сумніви і метання, декларував свою українськість (на противагу малоросійськість, польськості чи російськості). Більш того, вчений не обмежився тільки чіткою ідентифікацією себе як українця, але пішов далі, стверджуючи, що українці - єдина нація, незалежно від того, чи проживають вони "під Російською державою, чи Під Австрійською чи Під Угорщиною". Таким чином, С. Рудницький розумів проблему роз'єднання українського народу, розколотого між двома імперськими організмами.
На відміну від "світліх українців" (за визначенням Івана Франка), які, піклуючись про соціалістичні, інтернаціоналістичних ідеях, віддалялися від українства, він був серед натхненників національно-визвольного руху. Відкинувши соціалістичний "універсалізм", вчений доводив, що самостійний "нарід-нація" є найважливішою природного одиницею людства, найкращим продуктом еволюції природи, а національність - найважливішою ідентифікує ознакою особистості (на противагу класовому, релігійному або якому-небудь іншому). З урахуванням вищевикладеного, можна стверджувати, що націоналізм став однією із світоглядних домінант вченого. Провідною ж ідеєю політичних поглядів С. Рудницького стала ідея незалежної української держави.
Слід враховувати, що тогочасне українське суспільство, як згодом зауважив В'ячеслав Липинський, переживало важке "хвороба бездержавності". Навіть кращі представники української інтелектуальної еліти розглядали будь-які мрії про українську політичну незалежності як "справа неможливе" (М. Драгоманов), як те, що лежить "поза межами можливого" (І. Франко), як "смішне донкіхотство" (Б. Грінченко) або як "дитячу мрію" (Т. Зіньківський). Більшість українців покладали надії на утворення державності у формі автономії у складі федеративної Росії. І лише в кінці 1917 - на початку 1918 рр.. під тиском обставин, після більшовицького "очищення вогнем", як писав М. Грушевський, федералісти приєдналися до самостійницьких гасел. Позиція ж С. Рудницького з самого початку була виразно самостійницької.
Визначаючи місце С. Рудницького в близькій йому середовищі, зазначимо, що самостійники "незалежність", "політичну самостійність" розуміли неоднозначно, а тому одні з них припускали "самостійність" в союзі з Росією, як, наприклад, на певному етапі І. Франка. Інші мріяли про "незалежною", "вільної" Україна "в союзі з Австрією". Для інших же сутність політичної самостійності полягала в "повній незалежності" Україна. С. Рудницький був, так би мовити, безальтернативним самостійником.
Показово, що кожен рефлектуючий над проблемою української державності у тій чи іншій мірі прагнув відповісти як мінімум на три життєво важливих для нації питання: чому українці, на відміну від інших народів, залишалися бездержавним; навіщо їм необхідна державність; яким має бути майбутнє української держави? З цієї логічної шляхом пішов фактично і Степан Львович. Він вважав, що українську бездержавність зумовлювала взаємодія двох основних чинників - географічного та історичного.
Спроба С. Рудницького простежити вплив геофактора на етносоціальні процеси, зокрема на процес побудови держави, була свого роду етапною у розвитку, дозріванні політичної свідомості українців. Адже свого часу українські інтелектуали зверталися насамперед до лінгвістичних, етнографічних, історичних знань, щоб довести мовну, етнічну і т.п. відособленість українців. С. Рудницький спробував залучити нове знання - з області географії, щоб вже через його призму осмислити та пояснити історичні, політичні процеси на українських теренах.
Своєрідність геоположенія нашої землі вчений бачив в її "окраїна". Він був схильний простежувати феномен "окраїною" в тому, що Україна лежить на межі Європи і Азії, на рубежі європейської смуги складчастих гір і східноєвропейського плато, на геоморфологічної та кліматичної кордоні. Крім того, - межує рослинний і тваринний царства. "... Тут стикають, - писав учений, - Зі собою раси, культурні кола, народи. Україна - Це НЕ Тільки гранична країна, Це такоже країна границь". З давніх часів українські землі були кордоном для цивілізованого світу від нецивілізованих "народів природи", що проживають на півночі Європи. Україна була кордоном елліністичного світу, а з початком Середньовіччя стала кордоном, розділила середземноморський світ і передньоазіатські від півночі, а ще - окраїнною землею осілих хліборобських народів проти кочівників-азіатів. На думку С. Рудницького, протягом довгих століть - з ХV по ХVІІІ - Україна стояла на межі трьох світів: західноєвропейського, орієнтально-мусульманського й кочового азійського. Ось це "страшне пограниччя" так чи інакше й зумовило українську бездержавність. (Зауважу, що "ідея пограниччя" не залишилася ідеєю часу ", не загубилася в українській" драмі ідей "- і наприкінці ХХ ст. Трансформувалася в ідею" Великої кордону ", отримавши розвиток у працях сучасних українських дослідників.)
Зрозуміло, що вчений не абсолютизував геофактор, не намагався пояснити бездержавність лише його впливом. Українська бездержавність, з його точки зору, була наслідком і політики експансії сусідок - Росії та Польщі.
Роздумуючи над докорами сучасників про те, що свою роль у бездержавності зіграло й відступництво чи, іншими словами, зрада інтелігенції, С. Рудницький намагався більш масштабно подивитися на ситуацію. Тому і заговорив про малоосвіченості і безкультурье інтелігенції, її низьку національну свідомість в оточенні темних народних мас, значний вплив російської та польської культури, вплив соціалістичних, інтернаціоналістських ідей, що й приваблювали молодь в умовах відсутності української національної ідеології, і пр.
Співзвучні думки висловлювали Б. Грінченко, С. Єфремов, а за часів Української революції 1917-1921 рр.. і М. Грушевський. Але тільки С. Рудницький вказав, що інтелігенція не зрадила народ, а була від нього відчужена. Ось така, несуттєва заміна одного терміна іншим, а по суті - інше трактування проблеми.
Рефлексії над причинами української бездержавності підштовхнули С. Рудницького до важливого висновку: бездержавність ні в якому разі не була наслідком нездатності українців до державного життя, в чому не переставали переконувати недруги, а тільки наслідком взаємодії і взаємовпливу різних чинників.
А далі Степан Львович взявся невтомно доводити, що тільки українському населенню (а не будь-якій іншій) з його "окраїнною культурою", "окраїнною психологією" має належати ця "окраїнна" територія у своїй географічній унікальності й самодостатності. Адже сама природа, доводив учений, вибирала тих, хто повинен був на цій території примножуватися і жити. Усім прибульцям - готам чи, гунам чи або якимось іншим - протягом століть ніяк не вдавалося створити свою державу на українських землях. Такий стан речей С. Рудницький пояснював досить несподівано: інші народи не доросли до того, щоб бути на околиці положенні. Таким чином, окраїнність трактувалася не як неповноцінна риса народу і його землі, а навпаки, підкреслювалася якась особлива їх самодостатність. Висновок: українська нація і земля, на якій вона живе, є взаємодоповнюючими організмами. Саме українці, переконував вчений, й здатні, як це показав період існування Російської держави, самоорганізуватися на цих теренах на рівні державного організму і в майбутньому.
Доводячи, що українцям необхідно мати "своє" держава, С. Рудницький пішов фактично у руслі ідей Т. Гоббса, вказуючи, що держава потрібна, перш за все, як інститут захисту, як своєрідний каркас безпеки. Тобто держава сприймалося вченим не тільки як вища форма протиставлення "себе" - "чужим": перш за все він цінував його функціональну значимість, яку коротко, але від того не менш вагомо, позначив М. Драгоманов - держава допомагала убезпечити "себе" від " чужих "з їх цілком протилежними інтересами, протилежним" нашим "як нації.
Державність необхідна для збереження тієї землі, яка для українців була Батьківщиною, а для поневолювачів - тільки територією, експлуатуючи яку можна було отримувати певну матеріальну винагороду. Розуміючи весь трагізм ситуації, С. Рудницький із гіркотою говорив про "завойованому народі" і про "завойованої природі". Такий погляд вченого не був безпідставним. У 1915 р. в Москві вийшла в світ книга "Наступ на степ" Любавський. У ній автор відзначав, що "тільки заселення давало російському народу остаточну перемогу" над переможеними й закріплювало за росіянами назавжди ту чи іншу територію. Результатом такого "заселення" було практичне знищення українського степу. За даними сучасних дослідників, на кінець ХІХ ст. розораність українського степу перевищила 90%, були вирубані основні лісові масиви, що перебували на її теренах. У цілому з кінця ХVІІІ ст. до 1914 р. було знищено 3,3 млн. га українських лісів. Отже, "завойована" природа і "завойований" народ у С. Рудницького відбивали саму сутність проблеми поневолення українців.
Показово, що в останні десятиліття ХХ ст. аналогічні ідеї висловлювали Л. Гумільов та Ю. Бородай. Л. Гумільов, зокрема, відстоюючи тезу про зв'язок народу й території, вказував, що у разі завоювання останньої утворюється своєрідний "химерний етнос". Ю. Бородай же доводив, що в такому випадку починав виявлятися вандалізм, однаково деформувався і тих, кого губили, і тих, хто губив. Виникало масовий психологічний синдром, що знаходив вияв у потреби обов'язково "переробити" природу і культуру, які не влаштовували загарбників. Така "переробка", як правило, оберталася руйнацією. До цього можна додати тільки те, що напевно таким "химерним етносом" на українській землі стали спочатку "малороси", яких ретельно плекала Російська імперія (їм, за визначенням М. Грушевського, була байдужа і України, і українське життя), а потім - значна частина населення радянської України, пройнята ідеями комуністичної утопії.
Я відслідковую це ідейну перекличку між С. Рудницьким і Л. Гумільовим чи Ю. Бородаєм не тільки для того, щоб підкреслити першість українського вченого у визначенні проблеми (хоча і для цього також), а, перш за все, для того, щоб підкреслити силу інтелекту видатного українця, здатного продукувати ідеї, які виявилися, так би мовити, до часу, що не втратили своєї значущості і до наших днів.
С. Рудницького не задовольняла українська автономія у складі федералізувати Росії, оскільки, як він стверджував, росіянин "споконвіку поклоняється абсолютізмові царя чи доктрині". Не повірив С. Рудницький у "поступову" Росію і після російського більшовицького перевороту, адже, як він підкреслював, Росія "ледве чи зможите буті Інша, Як централістічна". А потім пророчо додав: "Хоч на місці давніх клічів" единодержавия, православ'я і народності "стали діаметрально ІншІ (совітській устрій, комунізм, Інтернаціоналізм), та суть російської політично-ДЕРЖАВНОЇ ДУМК не змінілась", і тому перспектива для російського народу - йти " споконвічнімі шляхами Традиції: якнайсільнішого Зміцнення держави І асіміляції ВСІХ сусідніх народів ".
Яким же бачилося вченому майбутнє Українську державу? У нього не було ні найменшого сумніву, що така держава має знаходитися виключно в етнографічних межах. Щоб визначити ці межі, С. Рудницький вивчає праці й карти Шафарика, П. Каппена, Кіперта, Р. Еркерта, Н. Теребенева, А. Ріттіха, К. Делямара, Е. Вербена, та ін А потім робить висновок, що українські землі - це землі на Закарпатті, в Галичині, Буковині, Холмщині і на Підляшші, а крім цього, в Бессарабії, Курщині, Вороніжчині, Донщині, Подкавказье і над Каспієм, які після спустошення протягом кількох сотень років були заново заселені не ким іншим, як українцями.
Такий висновок дає підстави вченому для критики Центральної Ради, яка "поставила Бессарабію І Крим, Наддністрянську Україну, Донін, Кубанщині й усе Підкавказзя поза дужками своїх національно-територіальних домагань". Не сталося змін і в часи гетьманату Скоропадського, як і за часів Директорії. Роздумуючи над тим, чому ж українці виявлялися такими невибагливими у своїх прагненнях, С. Рудницький зробив висновок: вони боялися виступати з територіальними претензіями в ім'я економічних чи стратегічних інтересів, "щоб лишень не попасти в підозріння імперіалізму". Моральність нації обернулася несподівано трагічними наслідками.
Майбутнє держава уявлялася С. Рудницькому виключно з республіканською формою правління. А жити в цій республіці, як вважав Степан Львович, могли б усі, але тільки за умови дотримання законів, встановлених для себе самими українцями. Він абсолютно не сприймав політичну культуру сусідів-росіян через відсутність в ній демократичних політичних традицій. І навіть не допускав можливості встановлення російського порядку в Україну. Час від часу в працях вченого звучали чіткі антисемітські нотки. Звучали тоді, коли С. Рудницький виступав проти "чужинців"-експлуататорів, гнобителів.
Незважаючи на це, в його душі та мисленні основоположними були віра і ідея "майбутнього загального об'єднання людства в одну одностайнього громаду". Націоналіст Степан Рудницький, розмірковуючи над перспективами світового розвитку, прийшов до висновку, що космополітизм - "це потужний акорд величного хору народів", в якому кожен з учасників збереже свій голос. А щоб українцям стати "повноціннім голосом" і долучитися до "величного хору народів", їм варто перейняти кращий досвід Європи і прокладати свій власний шлях, не збиваючись на чужий.
Cемьдесят років мільйони радянських студентів вивчали географію України за його підручниками та картами. Але "Українська Радянська Енциклопедія", статті в яку вчений готував, навіть рядком не згадала географа зі світовим ім'ям і після його реабілітації.
Старша дочка Емілія Рудницька (по чоловікові Голубовська) довго приховувала, що знаний географ Степан Рудницький - її батько. У 1933-му її повідомили: батька заарештовано, а молодші брат Лев і сестра Ірина (Орися) заслані до Воронежа. Насправді її брата і сестру вивезли в Сибір разом із батьком, розповідала згодом пані Емілія професору Вільно і Пряшівського університетів (Словаччина) Микола Мушинка. І тільки нещодавно, після розсекречення архівів спецслужб, достеменно було встановлено, що визначного дослідника Розстріли 3 листопада 1937 року разом зі трьомастами представниками української інтелігенції, серед яких були Лесь Курбас і Валер'ян Підмогильний.
Народився Степан Львович 3 грудня 1877 року в Перемишлі. З цим містом пов'язана доля автора музики гімну "Ще не вмерла Україна" Михайла Вербицького, художниці Олени Кульчицької.
Рудницькі споконвіку були священнослужителями. Але Лев Рудницький порушив традицію і обрав ниву освіти - викладав у гімназії історію. Його дружина Емілія походила зі старовинного роду священиків-вірменів Таборських. Степан пішов до школи в Тернополі, куди батька перевели директором української гімназії. У 1891 році Рудницькі переїжджають до Львова. До того часу в родині вже четверо дітей.
П'ять років потому від сухот померла мати, а в 1898-му після інсульту - батько. Старшому синові, Льву, було 23 роки, з часом він стане відомим юристом. Степанові - 22, він студент Львівського університету, змушений заробляти приватними уроками. Молодшому Юрчикові - 14; він стане письменником, писатиме історичні романи під псевдонімом Юліан Опільський. Сестрі Софії - 13, після навчання у Львівській консерваторії та Віденській музичній академії вона вийде заміж за професора Станіслава Дністрянського.
Степан Рудницький навчається на філософському факультеті, під впливом Михайла Грушевського спеціалізується на історії. У "Записках Наукового товариства ім. Шевченка" друкує статті з історії козацтва і Хмельниччини. Відвідує лекції з літератури професора Олександра Колесси.
Грушевський порекомендував вивчати астрономію, геологію, географію. Польський професор Антоній Ремані радить вивчати Сонце. Степан Рудницький охоче береться за цю тему і в 1900 році друкує монографію "Про плями сонячні".
6 грудня 1899 Степан Рудницький склав випускні іспити в університеті й здобув право викладати географію й історію українською, польською та німецькою мовами. Юнак вирішує продовжити навчання та їде до Відня вивчати геологію, гідрографію, геоморфологію.
Після повернення Степан Львович викладає в гімназіях Львова та Тернополя. У 1902-му одружується з дочкою військового у відставці, вчителькою з-під Перемишля Сибіллою Шенкер (1881-1918). У тому ж році у них народжується дочка, названа на честь бабусі Емілією, в 1908-му - син Лев, а чотири роки по тому - донька Ірина. Через хворе серце Сибілла померла в 37 років. Степан Львович сам виховує дітей. У листах до сестри Софії тужить за Сибілі.
У 1905 р. С. Рудницький видає книгу "Нінішня Географія", якої заклав основи української географічної науки. У ній він обгрунтував предмет дослідження географії, її місце серед інших наук, поклав початок українській термінології. Вперше ввів в міжнародний обіг географічний термін "Україна".
У 1917 році Україна була розділена між Росією та Австро-Угорщиною. І вже тоді географ передбачив розпад нової імперії: "швідше чи пізніше мусітімуть центрофугальні сили довести до кінцевого розпаду Російської світової держави". Україна він бачив у світовій співдружності як хліборобську державу, житниці світу, що поступається лише Сполученим Штатам. Вчений був переконаний: українцям більш притаманно жити у селах, міста називає "самовбійнімі інстітутамі людства".
1 листопада 1918 була проголошена ЗУНР. Степан Рудницький стає радником уряду з політико-економічних питань. Готує офіційні документи для Ліги націй, друкує в європейській пресі статті з проблем української державності, розробляє основи військової географії.
У 1919 році Степан Львович дізнається про намір польської влади знищити його. Приводом стала поява у Женеві книги антипольського змісту без прізвища автора. 25 лютого вчений пише заповіт "Моя послідня воля" і доручає другові Івану Раковському і швагра Станіслава Дністрянського розпорядитися його авторськими правами та майном.
Але Рудницькому пощастило, його запрошують на посаду професора в Академію світової торгівлі у Відні. Українська письменниця, в'язень ГУЛАГу Надія Суровцева згадувала: "Був у Відні ще професор Рудницький, справжній науковець, який дійсно цікавиться своєю наукою ... ще не старий, він користувався пошаною".
Наступного року українська інтелігенція створює у Празі Український вільний університет, викладати в якому пропонують С. Рудницькому. Крім того, він читає лекції у Вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова та в Карловому університеті. І постійно спостерігає за подіями в Україні. Степан Львович одним із перших піддає критиці новий адміністративний розділ радянської України, здійснений у 1923 році. Поділ на губернії назвав анахронізмом, на округи - аномалією, а "районалізацію" вважає пережитком царизму, що не враховує природно-географічні та етнографічні фактори.
Однак життя в еміграції гнітить вченого. Для подальшої роботи йому потрібні експедиції по Україні. І Рудницький надсилає листа українському уряду з проханням дати дозвіл на переїзд.
3 жовтня 1926 на запрошення радянської влади разом із учнями В. Бабяк, В. Буцуром і М. Іваничуком (усі репресовані) переїжджає до Харкова, щоб очолити кафедру в геодезичному інституті. Влада пообіцяла 300 руб. зарплатні (сума значна в ті часи), звання академіка, надання житла та разової допомоги в розмірі зарплати. Після довгих роздумів Степан Львович залишає дітей сестрі.
Перші листи до сестри Софії сповнені оптимізму: "Мої нерви, трішкі надшарпані, тут, у Харкові, зовсім успокоїлісь І сплю тут так, Як від Смерті Сібіллі НЕ спав - і Вночі І пополудні. Виглядать добро й ВСІ ... не мо-жуть війт Зі здівування, Що так молодо виглядать ".
Вже наступного року Рудницький заснував і очолив Український науково-дослідний інститут географії та картографії. Тоді ж вирушає в експедицію по Дніпру та на Донецький кряж: "Я такий перевантаження роботів, Що Як шкірного дня не напишу Дві сторінкі друку ї Протягом тижня НЕ зредагую одної мапі, то потрапляю у безнадійній прорив", - нарікає в листі сестрі.
"Мене роблено без мого на те дозволь редактором географічного відділу, Що обіймає 11% матеріалу до п'яти томів (йдеться про підготовку" Української радянської енциклопедії ". - Ж.П.) І кількасот МАП. Альо взятися за нетто мушу, бо дійсно нема нікого, хто МіГ бі мене заступіті. І треба показати Світові, Що й "хохли" щось путнього потрафляють зробити ".
В іншому листі 45-річний Рудницький зізнається: "я від половини травня до половини вересня Постійно БУВ у роз'їздах".
Вчений розчарований студентами: "12 годин Тижневі гавканням Майже перед порожнімі лавками". При тому, що "моє здоровля несвітле. Головний мій Ганч (недостаток. - Ж.П.), Що Не можу голосно І довго Говорити. Закінчив перший тому моєї 14-томової" Системи географічного знання ", тепер беруся до іншого. Чі закінчу ВСІ 14? Ледве "(лист від 6 липня 1932 року).
Навесні 1928-го приїжджають діти Лев і Ірина. Через рік Рудницького обирають академіком ВУАН, але він не радіє. Зізнається сестрі, що постійні поїздки до Києва у справах інституту "добре підірвуть мою І так вже доволі плоску кишеню". Добові та відрядження оплачувати не поспішали ...
Напередодні нового 1929 вчений пише: "... чую, Як поволі та остаточно спускаються на дно з боку здоровля й ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ сили. Надто довго я держави молодим І тепер надто Швидко старіюся й роблю, Як кажуть ГАВУКА (деті. - Ж.П.) , справжній старенька. Наукова робота Йде мені Дуже піняво - перешкоджають ... Різні бюрократічні заняття й безліч засідань, на які треба ходити ... Коли моє здоров'я Трохи гіршає, все з острахом думаю, Шо то буде Як задру лаби. ГАВУКА просто здохнуть Під плотом з голоду й холоду ".
Разом з тим в інституті почалися суперечки, вміло підігріті органами. Учнів професора налаштовують проти викладача, намовляють їх вимагати для себе кращих посад, наукових звань. Рудницький не погоджується. І тоді в ОДПУ з'являється наклеп, підписаний зокрема і нареченим Ірини Рудницької Василем Баб'як. Професор пригнічений, і не лише інститутськими негараздами. Він знає про що почався в республіці голодомору: в експедиціях бачив знищені села, мертвих людей.
23 березня 1933 Степана Рудницького арештовують і рівно через півроку "за участь у контрреволюційній військовій організації та шпигунстві" засуджують до п'яти років заслання. Під час слідства він написав монографію "Геономія", а в "Свірлаге" - книжку "ендогенного дінаміка земної кору". Обидві роботи забрало ОДПУ, і де вони, невідомо.
Встановлено, Степан Рудницький перебував в Біломорсько-Балтійському таборі, працював на лісосплаві. Навесні 1935-го переведений на Соловки. Колишній співв'язнів Семен Підгайний згадував: "Місцем його (Рудницького. - Ж.П.) проживання стає так звана перша колона, вогка, смердюча камера, куди ніколи не заглядало сонце, яке на острові ще й не частий гість. Нари з блощицями, важкий , навіть гіркий від махорки повітря, тут же розвішані мокрі онучі, штани, бушлати, валянки, а навколо холод і голод ".
Рудницький був в інвалідній команді, через що сильно страждав від голоду, жахливого ставлення охорони. Проте "тримався цілком незалежно і ніколи не звертався ні з якими проханнями до жодного керівництву, - він просто його ігнорував і вчив молодь географії", пише С. Підгайний.
У тюрмі професор Рудницький зустрів 36-річчя своєї наукової діяльності та 25 років - університетської професури. Визнання та всесвітня слава не врятували засновника української географії від розстрілу, до якого Степана Рудницького засудили вже після відбуття заслання.
2007 рік був проголошений на Тернопільщині Роком географа Рудницького