Історія хімічної зброї

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Реферат
«Історія хімічної зброї»
Історія застосування бойових отруйних речовин
До 6 серпня 1945 бойові отруйні речовини (БОВ) були найбільш смертоносним видом зброї на Землі. Назва бельгійського міста Іпр звучало для людей також зловісно, ​​як надалі стане звучати Хіросіма. Хімічна зброя викликало страх навіть у тих, хто народився після Великої війни. Ні в кого не викликало сумніву, що БОВ, нарівні з авіацією і танками, стануть основним засобом ведення воєн в майбутньому. У багатьох країнах готувалися до хімічної війни - будували газосховища, з населенням проводилася роз'яснювальна робота, як слід поводитися при газовій атаці. В арсеналах накопичувалися запаси отруйних речовин (ОР), нарощували потужності з виробництва вже відомих образів хімічної зброї і активно вели роботи по створенню нових, більш смертоносних "отрут".
Але ... Доля настільки "перспективного" засоби масового вбивства людей склалася парадоксально. Хімічної зброї, також як у наслідку та атомного, судилося перетворитися з бойового в психологічне. І цьому було кілька причин.
Найбільш істотною причиною є його абсолютна залежність від метеоумов. Ефективність застосування ОР залежить, перш за все, від характеру переміщення повітряних мас. Якщо занадто сильний вітер призводить до швидкого розсіювання ОВ, знижуючи тим самим його концентрацію до безпечних величин, то занадто слабкий, навпаки, призводить до застою хмари ОР на одному місці. Застаивание не дозволяє охопити потрібну площу, а в разі якщо ОВ нестійке, може призвести до втрати ним своїх вражаючих властивостей.
Відсутність можливості точно спрогнозувати напрям вітру в потрібний момент, передбачити його поведінку, є суттєвою загрозою для того, хто вирішив застосувати хімічну зброю. Не можна абсолютно точно визначити в яку сторону, і з якою швидкістю буде переміщатися хмара ОВ і кого воно накриє.
Вертикальне переміщення повітряних мас - конвекція та інверсія, також сильно впливають на застосування ОВ. При конвекції хмара ОВ разом з нагрітим у землі повітрям швидко піднімається над землею. При підйомі хмари вище двох метрів від рівня землі - тобто вище людського зросту, вплив ОВ значно знижується. У роки Першої Світової війни, під час газової атаки для прискорення конвекції обороняються палили перед позиціями багаття.
Інверсія призводить до того, що хмара ОВ залишається у землі. У цьому випадку, якщо солдати тивника в окопах і бліндажах, вони найбільше піддаються дії ОВ. Але що став тжелим холодне повітря, змішаний з ОР, залишає піднесені місця вільними, і що знаходяться на них війська виявляються в безпеці.
Крім переміщення повітряних мас на хімічну зброю впливають температура повітря (низькі температури різко знижують випаровуваність ОВ) і опади.
Не тільки залежність від метеоумов створює труднощі при використанні хімічної зброї. Виробництво, транспортування та складування споряджених ОВ боєприпасів створює масу проблем. Виготовлення ОВ і спорядження їм боєприпасів дуже дороге і шкідливе виробництво. Хімічний снаряд смертельно небезпечний, і залишиться таким до утилізації, що також є дуже великою проблемою. Вкрай важко добитися повної герметичності хімічних боєприпасів, зробити їх достатньо безпечними в обігу і зберіганні. Вплив метеоумов призводить до необхідності чекати сприятливих обставин для застосування ОР, а це значить, війська будуть змушені утримувати великі склади вкрай небезпечних у зверненні боєприпасів, виділяти для їх охорони значні підрозділи, створювати особливі умови для збереження.
Крім цих причин існує ще одна, яка якщо і не звела ефективність від застосування ОР до нуля, то в значній мірі її знизила. Засоби захисту народилися чи не з моменту перших хімічних атак. Одночасно з появою протигазів і засобів захисту, що виключають контакт тіла з шкірнонаривної ОВ (гумові плащі та комбінезони) для людей, отримали свої захисні пристосування коні - основне і незамінний тяглове засіб тих років, і навіть собаки.
Зниження боєздатності солдата через засобів протихімічного захисту в 2 - 4 рази не могло мати істотного впливу в бою. Засобами захисту при застосуванні ОВ змушені користуватися солдати обох сторін, а значить, шанси зрівнюються. Того разу в поєдинку засобів нападу та засобів захисту перемогу здобули останні. На одну вдалу атаку доводилося десятки невдалих. Жодна хімічна атака в Першу Світову війну не принесла оперативного успіху, а тактичні успіхи були досить скромні. Все більш-менш успішні атаки були здійснені проти абсолютно непідготовленого і не має засобів захисту супротивника.
Вже в Першу Світову війну протиборчі сторони дуже швидко розчарувалися в бойових якостях хімічної зброї та продовжували його застосовувати тільки тому, що не мали інших способів вивести війну з позиційного тупика
Усі наступні випадки застосування БОВ носили або випробувальний характер, або каральний - проти не має засобів захисту та знань мирного населення. Генерали, як з тієї, так і з іншого боку, добре усвідомлювали недоцільність та безперспективність застосування ОР, але були змушені рахуватися з політиками і військово-хімічним лобі в своїх країнах. Тому протягом довгого часу хімічну зброю залишалося популярної "страшилкою".
Залишається воно таким і зараз. Приклад Іраку тому підтвердження. Звинувачення Саддама Хусейна у виробництві ОВ послужили приводом для початку війни, і виявилося вагомим аргументом для "громадської думки" США і його союзників.
Перші досліди.
Використання отруйних газів спочатку здійснювалося в цілком мирних цілях - для боротьби з кровоссальними паразитами. У Єгипті і Китаї для цього обкурювали житлові приміщення. Китай першим удосконалив це господарське винахід.
У текстах IV століття до н. е.. наводиться приклад використання отруйних газів для боротьби з підкопу ворога під стіни фортеці. Обороняються нагнітали в підземні ходи за допомогою хутра і теракотових трубок дим від палаючих насіння гірчиці та полину. Отруйні гази викликали напади задухи і навіть смерть.
В античні часи також робилися спроби використовувати ОВ в ході бойових дій. Токсичні дими використовувалися в часи Пелопоннеської війни 431-404 рр. до н. е.. Спартанці поміщали смолу і сірку в колоди, які потім підкладали під міські стіни і підпалювали.
Пізніше, з появою пороху намагалися використовувати на полі бою бомби, начинені сумішшю з отрут, пороху і смоли. Випущені з катапульт, вони вибухали від палаючого гноту (прообразу сучасного дистанційного підривача). Вибухаючи, бомби випускали клуби отруйного диму над ворожими військами - отруйні гази викликали кровотечі з носоглотки при використанні миш'яку, роздратування на шкірі, пухирі.
У середньовічному Китаї була створена бомба з картону, начинена сіркою і вапном. Під час морського бою в 1161 р. ці бомби, падаючи у воду, вибухали з оглушливим гуркотом, поширюючи в повітрі отруйний дим. Дим, що утворився від контакту води з вапном і сіркою викликав ті ж наслідки, що і сучасний сльозогінний газ.
В якості компонентів при створенні сумішей для спорядження бомб використовували: горець гачкуватий, кротоновий масло, стручки мильного дерева (для утворення диму), сульфід і окис миш'яку, аконіт, тунгове масло, шпанські мушки.
На початку XVI століття жителі Бразилії намагалися боротися з конкістадорами, застосовуючи проти них отруйний дим отримується від спалювання червоного перцю. Цей метод згодом неодноразово застосовувався під час повстань в Латинській Америці.
У середні століття і пізніше хімічні засоби продовжували залучати до себе увагу для вирішення військових завдань. Так, у 1456 р. місто Белград був захищений від турків за допомогою впливу на нападників отруйної хмари. Це хмара виникла при згорянні токсичного порошку, яким жителі міста обсипали щурів, підпалювали їх і випускали назустріч осаждавшим.
Цілий діапазон препаратів, включаючи містять сполуки миш'яку і слину скажених собак, був описаний Леонардо да Вінчі.
У 1855 р. під час Кримської кампанії англійським адміралом лордом Дендональдом була розроблена ідея боротьби з противником шляхом застосування газової атаки. У своєму меморандумі від 7 серпня 1855 Дендональд запропонував англійському урядові проект взяття Севастополя за допомогою парів сірки. Меморандум лорда Дендональда, разом з пояснювальними записками, був переданий англійським урядом того часу комітету, в якому головну роль грав лорд Плейфар. Комітет, ознайомившись з усіма деталями проекту лорда Дендональда, висловив думку, що проект є цілком здійсненним, і обіцяні їм результати, безсумнівно, можуть бути досягнуті - але самі по собі ці результати такі жахливі, що жоден чесний ворог не повинен скористатися таким способом. Тому комітет ухвалив, що проект не може бути прийнятий, і записка лорда Дендональда повинна бути знищена.
Проект, запропонований Дендональдом, був відкинутий зовсім не тому, що "жоден чесний ворог не повинен скористатися таким способом". З листування між лордом Пальмерстоном, главою англійського уряду в момент війни з Росією, і лордом Панмюром випливає, що успіх способу, запропонованого Дендональдом, порушував найсильніші сумніви, і лорд Пальмерстон разом з лордом Панмюром боялися потрапити в смішне становище у разі невдачі санкціоніруемих ними досвіду.
Якщо взяти до уваги рівень солдатів того часу, не підлягає сумніву, що невдача досвіду викурити росіян з їх укріплень за допомогою сірчаного диму не тільки б розсмішила і підняла дух російських солдатів, але ще більшою мірою дискредитувала б англійське командування в очах союзних військ (французів , турків і сардинці).
Негативне ставлення до отруйникам і недооцінка цього типу зброї військовими (а точніше, відсутність потреби в новому, більш смертоносну зброю) стримувало використання хімікатів у військових цілях, до середини XIX століття.
Перші випробування хімічної зброї в Росії були проведені в кінці 50-х р.р. XIX століття на Волковому полі. Снаряди, начинені ціаністим какоділом, були підірвані у відкритих зрубах де знаходилися 12 кішок. Всі кішки залишилися живі. Звіт генерал-ад'ютанта Баранцева, в якому робилися неправильні висновки про низьку ефективність ОВ, привів до жалюгідного результату. Роботи з випробування снарядів, начинених ОР, були припинені і поновилися тільки в 1915 р.
Випадки застосування ОР під час Першої Світової війни є першими зафіксованими порушеннями Гаазької декларації 1899 і 1907 р.р. Декларації забороняли "вживати снаряди, що мають єдиним призначенням поширювати задушливі або шкідливі гази". Франція погодилася з Гаагської декларації 1899 р., також як і Німеччина, Італія, Росія і Японія. Сторони домовилися про незастосування задушливих і отруйних газів у військових цілях. США відмовилися підтримати рішення Гаазької конференції 1899 р. У 1907 р. Великобританія приєдналася до декларації і прийняла її зобов'язання.
Ініціатива в застосуванні БОВ в широкому масштабі, належить Німеччині. Вже у вересневих боях 1914 р. на Марні і на річці Ен обидві воюючі сторони відчували великі труднощі в постачанні своїх армій снарядами. З переходом у жовтні-листопаді до позиційної війни не залишилося жодної надії, особливо для Німеччини, подужати укритого окопами супротивника за допомогою звичайних артилерійських снарядів. На відміну від них ОР мають властивість поразки живого противника в місцях, не доступних дії найпотужніших снарядів. І Німеччина першою стала на шлях застосування БОВ, володіючи найбільш розвинутою хімічною промисловістю.
Посилаючись на точне формулювання декларації, Німеччина і Франція в 1914 р. застосовували не смертельні "сльозоточиві" гази, причому необхідно відзначити, французька армія зробила це першою, застосувавши в серпні 1914 р. гранати з ксілілбромідом.
Відразу після оголошення війни Німеччина почала проводити досліди (у фізико-хімічному інституті та інституті імені кайзера Вільгельма) з окисом какоділа і з фосгеном з метою можливості використання їх у військовому відношенні.
У Берліні була відкрита Військова газова школа, в якій були зосереджені численні депо матеріалів. Там же містилася особлива інспекція. Крім того, при військовому міністерстві була утворена особлива хімічна інспекція А-10, спеціально займалася питаннями хімічної війни.
Кінець 1914 поклав початок дослідницької діяльності в Німеччині з вишукування БОВ, головним чином для артилерійських боєприпасів. Це були перші спроби спорядження снарядів БОВ. Перші досліди із застосування БОВ у вигляді так званого "снаряда N2" (105-мм шрапнель із заміною в ній кульового спорядження хлорсульфатом діанізідіна) були зроблені німцями в жовтні 1914 р.
27 жовтня 3,000 таких снарядів було застосовано на Західному фронті в атаці на Нев-Шапель. Хоча подразнюючу дію снарядів виявилося невелика, але, по німецьких даними, їх застосування полегшило взяття Нев-Шапель. В кінці січня 1915 р. німці в районі Болімова використовували при обстрілі російських позицій 15-см артилерійські гранати ("Т" гранати) з сильним бризантної дії і дратівливим хімічною речовиною (ксілілбромід). Результат виявився більш ніж скромним - внаслідок низької температури і недостатньо масованого вогню. У березні французи вперше застосували хімічні 26-мм рушничні гранати споряджені етілбромацетоном, і подібні до них ручні хімічні гранати. І ті, й інші без будь-яких помітних результатів.
У квітні того ж року у Ньюпора у Фландрії німці вперше випробували дію своїх "Т" гранат, що містили суміш бромистого Бенз і ксиліт, а також бромовані кетони. Німецька пропаганда заявила, що такі снаряди не більш небезпечні, ніж вибухові речовини (ВР) на основі пікринової кислоти. Пікринова кислота - інша її назва Меліні - не була БОВ. Це було ВР, при вибуху якого виділялися задушливі гази. Відзначалися випадки загибелі від задухи перебували в укриттях солдатів після вибуху начиненого мелінітом снаряда.
Але в цей час у виробництві таких снарядів настала криза і вони були зняті з озброєння, а крім того вище командування сумнівалося в можливості отримання масового ефекту при виготовленні хімічних снарядів.
Тоді професор Фріц Хабер запропонував застосувати ОВ у вигляді газової хмари.
Фріц Хабер.
Фріц Хабер (Fritz Haber, 1868-1934). Був удостоєний в 1918 р. звання лауреата Нобелівської премії з хімії за синтез в 1908 р. рідкого аміаку з азоту і водню на осмієва каталізаторі. Під час війни керував хімічної службою німецьких військ. Після приходу нацистів до влади, виявився змушений піти в 1933 р. з посади директора берлінського Інституту фізичної хімії та електрохімії (зайняв його в 1911 р.) і емігрувати - спочатку до Англії, а потім до Швейцарії. Помер у Базелі 29 січня 1934.
Перше застосування БОВ.
Центром виробництва БОВ став Леверкузен, де було вироблено велику кількість матеріалів, і куди в 1915 р. перевели з Берліна Військову хімічну школу - вона мала 1,500 чоловік технічного і командного персоналу і кілька тисяч робітників, зайнятих на виробництві. В її лабораторії в Гюште працювали безупинно 300 хіміків. Замовлення на ОВ були розподілені між різними заводами.
Перші спроби використання БОВ були проведені в такому незначному масштабі і з таким незначним ефектом, що жодних заходів по лінії протихімічного захисту союзниками прийнято не було.
22 квітня 1915 Німеччина провела масовану хлорне атаку на Західному фронті в Бельгії у міста Іпр, випустивши в 17 годин зі своїх позицій між пунктами Біксшуте і Лангемарк хлор з 5,730 балонів.
Перша в світі газобалонна атака готувалася дуже ретельно. Спочатку для неї вибрали ділянку фронту XV корпусу, який займав позицію проти південно-західній частині Іпрского виступу. Закопування газових балонів в секторі фронту XV корпусу було закінчено в середині лютого. Сектор потім трохи збільшили в ширину, так що до 10 березня весь фронт XV корпусу був підготовлений для газової атаки. Але позначилася залежність нової зброї від метеоумов. Час атаки постійно відкладалося, оскільки не дулі необхідні південний і південно-західний вітри. Через вимушеної затримки балони з хлором, хоча і закопані, отримали пошкодження від випадкових влученнями артилерійських снарядів
25 березня командувач 4-ї армії вирішив перенести приготування до газової атаки на виступі Іпра, обравши новий сектор в розташуванні 46 рез. дивізії і XXVI рез. корпусу - Пелькаппеле-Штеенштрат. На 6-км ділянці фронті атаки були встановлені газобалонні батареї, по 20 балонів у кожній, для наповнення якої знадобилося 180 т хлору. Всього підготували 6,000 балонів, з яких половину склали реквізовані балони комерційного зразка. На додаток до них було приготовлено 24,000 нових балонів половинного об'єму. Установку балонів закінчили 11 квітня, але довелося чекати сприятливого вітру.
Газова атака тривала 5-8 хвилин. Із загальної кількості заготовлених балонів з хлором було використано 30%, що склало від 168 до 180 т хлору. Дії на флангах посилили вогнем хімічними снарядами.
Результатом битви біля Іпра, що почався газобалонної атакою 22 квітня і тривав до середини травня, стало послідовне очищення союзниками значної частини території Іпрского виступу. Союзники зазнали значних втрат - 15 тисяч солдатів отримали ураження, з них 5 тисяч загинуло.
Газети того часу так писали про дію хлору на людський організм: "заповнення легенів водянистої слизової рідиною, яка поступово заповнює всі легені, з-за цього відбувається удушення, внаслідок, чого люди вмирали протягом 1 або 2 днів". Ті, кому "пощастило" вижити, з бравих вояків, яких з перемогою чекали вдома, перетворилися на сліпих кальок з спаленими легкими.
Але тільки такими тактичними досягненнями успіх німців і обмежився. Це пояснюється невпевненістю командування в результаті впливу хімічної зброї, не підкріпивши наступ скільки-небудь значними резервами. Перший ешелон німецької піхоти, обережно, на значній віддалі, що просувався за хмарою хлору, запізнився для розвитку успіху, дозволивши тим самим англійцям резервами закрити пролом, що утворився.
Крім вищеназваної причини, свою стримуючу роль зіграло як відсутність надійних захисних засобів, так і хімічної підготовки армії взагалі і спеціально підготовлених кадрів зокрема. Хімічна війна неможлива без захисних засобів у своїх військ. Однак на початку 1915 р. німецька армія мала примітивну захист від газів у вигляді подушечок з очосів, просочених гіпосульфітним розчином. Полонені, захоплені англійцями протягом кількох наступних після газової атаки днів, підтверджували, що вони не мали ні масок, ні яких би то не було інших захисних пристосувань, і що газ завдавав гострий біль їхнім очам. Вони стверджували також, що війська боялися просуватися з побоювання постраждати від поганого дії протигазів.
Ця газова атака стала повною несподіванкою для військ союзників, але вже 25 вересня 1915 Британські війська провели свою пробну хлорне атаку.
Надалі в газобалонних атаках застосовувалися як хлор, так і суміші хлору з фосгеном. Суміші містили зазвичай 25% фосгену, але іноді в літній час частка фосгену досягала 75%.
Вперше суміш фосгену з хлором була застосована 31 травня 1915 у Волі Шидловської під Болімовом (Польща) проти російських військ. Туди перекинули 4 газових батальйону, зведені після Іпра в 2 полки. Об'єктом для газової атаки були обрані частини 2-ї російської армії, яка своєю наполегливою обороною перегородила в грудні 1914 р. шлях на Варшаву 9-ї армії генерала Макензена. У період 17 - 21 травня німці встановили в передових окопах протягом 12 км газові батареї складалися, кожна, з 10-12 наповнених скрапленим хлором балонів - всього 12 тисяч балонів (висота балона 1 м, діаметр 15 см). На 240-метрова ділянка фронту припадало до 10 таких батарей. Однак після закінчення розгортання газових батарей німці були вимушені протягом 10 діб вичікувати сприятливих метеорологічних умов. Цей час було витрачено на роз'яснення солдатам майбутньої операції - їм торочилося, що вогонь росіян буде повністю паралізований газами і що сам по собі газ не смертельний, а тільки лише викликає тимчасову втрату свідомості. Пропаганда серед солдатів нового "чудо-зброї" успіху не мала. Причиною було те, що багато хто не вірив цьому і навіть негативно ставилися до самого факту застосування газів.
У російській армії були отримані від перебіжчиків відомості про підготовки газової атаки, але вони залишилися без уваги і не були доведені до військ. Тим часом, командування VI Сибірського корпусу і 55 піхотної дивізії, які обороняли зазнавав газобалонної атаки ділянку фронту, знало про результати атаки у Іпра і навіть замовило протигази в Москві. За іронією долі протигаз були доставлені 31 травня ввечері, вже після атаки.
У той день, о 3 годині 20 хвилин, після короткої артпідготовки німці випустили 264 т суміші фосгену з хлором. Прийнявши хмара газу за маскування атаки, російські війська посилили передові окопи, і підтягнули резерви. Повна несподіванка і непідготовленість з боку російських військ призвели до того, що солдати виявили більше подиву і цікавості до появи хмари газу, ніж тривоги.
Незабаром окопи, що представляли тут лабіринт суцільних ліній, виявилися заповненими мертвими і вмираючими. Втрати від газобалонної атаки склали 9,146 осіб, з них 1,183 померлих від газів.
Не дивлячись на це, результат атаки виявився досить скромним. Провівши величезну підготовчу роботу (установка балонів на ділянці фронту довжиною в 12 км), німецьке командування домоглося тільки тактичного успіху, який полягав у нанесенні російським військам втрат - 75% у 1-й оборонної смузі. Також як і під Іпром, німці не забезпечили розвитку атаки до розмірів прориву оперативного масштабу зосередженням потужних резервів. Наступ було зупинено через наполегливий опір російських військ, які встигли закрити почав утворюватися прорив. Мабуть, німецька армія все ще продовжувала проводити досліди в галузі організації газобалонних атак.
25 вересня пішла німецька газобалонна атака в районі Ікськюля на річці Двіні, а 24 вересня така ж атака на південь від станції Барановичі. У грудні російські війська зазнали газобалонної атаки на Північному фронті в районі Риги.
Всього з квітня 1915 по листопад 1918 р. німецькими військами було вироблено більше 50 газобалонних атак, англійцями - 150, французами - 20.
З 1917 р. воюючими країнами стали застосовуватися газомети (прообраз мінометів).
Вперше вони були застосовані англійцями в 1917 р. газомети складався із сталевої труби, наглухо закритої з казенної частини, і сталевої плити (піддона), використовуваної в якості підстави. Газомет заривався в землю майже по саме дуло, при цьому вісь каналу його становила кут 45 градусів з горизонтом. Заряджалися газомети звичайними газовими балонами, що мали головні підривники. Вага балона становив близько 60 кг. У балоні містилося від 9 до 28 кг ОВ, в основному задушливого дії - фосген, рідкий дифосген і хлорпікрин. Постріл проводився за допомогою електрозапал. Газомети об'єднувалися електричними дротами в батареї по 100 штук. Залп всієї батареї проводився одночасно. Найбільш ефективним було застосування від 1,000 до 2,000 газомети.
Перші англійські газомети мали дальність стрільби 1-2 км. На озброєння німецької армії надійшли 180-мм газомети і 160-мм нарізні газомети з дальністю стрільби до 1.6 і 3 км відповідно.
Німецькі газомети стали причиною "Дива у Капоретто". Масоване застосування газомети групою Крауса, яка наступає в долині річки Ізонцо, призвело до швидкого прориву італійського фронту. Група Крауса складалася з добірних австро-угорських дивізій, підготовлених для війни в горах. Так як їм доводилося діяти на високогірній місцевості, командування виділило для підтримки дивізій відносно менше артилерії, ніж іншим групам. Зате вони мали 1,000 газомети, з якими італійці не були знайомі.
Ефект раптовості в значній мірі збільшувався також застосуванням ОВ, якими до тих пір дуже рідко користувалися на австрійському фронті.
У улоговині Плеццо хімічне напад мав блискавичний ефект: тільки в одному з ярів, на північний захід від містечка Плеццо, нарахували близько 600 трупів без протигазів.
У період з грудня 1917 р. по травень 1918 р. німецькі війська провели 16 атак на англійців з використання газомети. Проте їх результат, через розвиток засобів протихімічного захисту, виявився вже не таким значним.
Поєднання дії газомети з артилерійським вогнем підвищувало ефективність газових атак. Спочатку застосування ОВ артилерією було малорезультативним. Великі труднощі являло спорядження артилерійських снарядів ОВ. Довгий час не вдавалося домогтися рівномірного заповнення боєприпасів, що впливало на їх балістику і точність стрільби. Частка від маси ОР в балонах становила 50%, а в снарядах - лише 10%. Удосконалення знарядь і хімічних боєприпасів вже до 1916 р. дозволило підвищити дальність і точність артилерійського вогню. З середини 1916 воюючі сторони почали широко застосовувати ОВ артилерійськими засобами. Це дозволило різко скоротити терміни підготовки хімічного нападу, зробило його менш залежним від метеорологічних умов і дало можливість застосовувати ОВ в будь-яких агрегатних станах: у вигляді газів, рідин, твердих речовин. Крім того, з'явилася можливість вражати тили противника.
Так, вже 22 червня 1916 під Верденом за 7 годин безперервного обстрілу німецька артилерія випустила 125 тис. снарядів з 100 тис. л задушливих ОР.
15 травня 1916 французи під час артилерійського обстрілу застосували суміш фосгену з чотирьоххлористим оловом і трихлористого миш'яком, а 1 липня - суміш синильної кислоти з треххлористой миш'яком.
10 липня 1917 німцями на Західному фронті був вперше застосований діфенілхлорарсін, що викликає сильний кашель навіть через протигаз, в ті роки мав поганий протидимного фільтр. Зазнавав впливу нового ОВ опинявся вимушеним скидати протигаз. Тому в подальшому для ураження живої сили противника діфенілхлорарсін стали застосовувати разом з задушливим ОВ - фосгеном або діфосгеном. У снаряди поміщали, наприклад, розчин діфенілхлорарсіна в суміші фосгену з діфосгеном (у співвідношенні 10:60:30).
Новий етап застосування хімічної зброї почався з застосування стійкого ОР шкірнонаривної дії B, B'-діхлордіетілсульфіда (тут "В" - грецька буква бета), вперше випробуваного німецькими військами під бельгійським містом Іпр. 12 липня 1917 протягом 4 годин по позиціях союзників було випущено 60 тисяч снарядів, що містять 125 тонн В, В'-діхлордіетілсульфіда. Поразки різного ступеня отримали 2,490 осіб. Наступ англо-французьких військ на цій ділянці фронту було зірвано і змогло відновитися лише через три тижні.
Вплив на людину шкірнонаривної ОВ.
Французами нове ОВ було названо "іпритом", за місцем першого застосування, а англійцями - "гірчичним газом" із-за сильного специфічного запаху. Британські вчені швидко розшифрували його формулу, але налагодити виробництво нового ОВ вдалося лише в 1918 р., через що використовувати іприт у військових цілях вдалося лише у вересні 1918 р. (за 2 місяці до перемир'я).
Всього ж за 1917-1918 р.р. протиборчими сторонами було застосовано 12 тис. т іприту, яким було уражено близько 400 тис. чоловік.
Хімічна зброя у Росії.
У російській армії верховне командування відносилося до використання ОВ негативно. Проте під враженням газової атаки, проведеної німцями в районі Іпра, а також у травні на Східному фронті, воно було змушене змінити свої погляди.
3 серпня 1915 з'явився наказ про утворення при Головному артилерійському управлінні (ГАУ) спеціальної комісії "з заготовлению задушливих засобів". У результаті роботи комісії ГАУ в Росії в першу чергу було налагоджено виробництво рідкого хлору, який до війни привозилося з-за кордону.
У серпні 1915 р. був вперше проведений хлор. У жовтні того ж року почалося виробництво фосгену. З жовтня 1915 р. в Росії почали формуватися особливі хімічні команди для виконання газобалонних атак.
У квітні 1916 р. при ГАУ був утворений Хімічний комітет, до складу якого увійшла і комісія по "заготовлению задушливих засобів". Завдяки енергійним діям Хімічного комітету в Росії була створена велика мережа хімічних заводів (близько 200). У тому числі ряд заводів для виготовлення ОВ.
Нові заводи ОВ були пущені в хід навесні 1916 р. Кількість виготовлених ОВ досягло до листопада 3,180 т (у жовтні було вироблено близько 345 т), а програмою 1917 намічалося довести місячну продуктивність до 600 т в січні і до 1,300 т в травні.
Першу газобалонну атаку російські війська провели 6 вересня 1916 о 3 годині 30 хв. в районі Сморгоні. На ділянці фронту протяжністю 1,100 м встановили 1,700 малих і 500 великих балонів. Кількість ОВ було розраховане на 40-хвилинну атаку. Всього випустили 13 т хлору з 977 малих та 65 великих балонів. Часткового впливу парів хлору через зміни напрямку вітру піддалися і російські позиції. Крім того, кілька балонів виявилися розбиті відповідним артилерійським вогнем.
25 жовтня на північ від Барановичів в районі Скробова була проведена ще одна газобалонна атака з боку російських військ. Допущені при підготовці атаки пошкодження балонів і шлангів, призвели до значних втрат - тільки померлими налічувалося 115 чоловік. Всі отруєні були без масок.
До кінця 1916 р. виявилася тенденція до перенесення центру ваги хімічної боротьби з газобалонних атак на хімічні снаряди.
Росія стала на шлях застосування в артилерії хімічних снарядів з 1916 р., виготовляючи 76-мм хімічні гранати двох типів: задушливих, споряджених сумішшю хлорпікрину з хлористим сульфурілом, і загальнотоксичної дії - фосгеном з хлорним оловом (або венсінітом, що складається з синильної кислоти, хлороформу , хлорного миш'яку та олова). Дія останніх викликало ураження організму і у важких випадках призводило до смерті.
До осені 1916 р. вимоги армії на хімічні 76-мм снаряди задовольнялися повністю: армія отримувала щомісяця 15,000 снарядів, (співвідношення отруйних і задушливих снарядів було 1:4). Постачання російської армії хімічними снарядами великого калібру утруднялося недоліком корпусів снарядів, які повністю призначалися для спорядження ВВ. Російська артилерія почала отримувати хімічні міни для мінометів навесні 1917 р.
Що ж стосується газомети, з успіхом застосовувалися як новий засіб хімічного нападу на французькою та італійською фронтах з початку 1917 р., то Росія, що вийшла в тому ж році з війни, газомети не мала. У мінометної артилерійській школі, сформованої у вересні 1917 р., тільки передбачалося розпочати досліди із застосування газомети.
Російська артилерія не була настільки багата хімічними снарядами, щоб застосовувати масову стрілянину, як це було у союзників і супротивників Росії. Вона застосовувала 76-мм хімічні гранати майже виключно в обстановці позиційної війни, як допоміжний засіб поруч зі стріляниною звичайними снарядами. Крім обстрілу ворожих окопів безпосередньо перед атакою, стрілянина хімічними снарядами застосовувалася з особливим успіхом для тимчасового припинення вогню ворожих батарей, траншейних гармат і кулеметів, для сприяння своїй газобалонної атаки - шляхом обстрілу тих цілей, які не захоплювалися газової хвилею. Снаряди, начинені ОВ застосовувалися проти скупчилися в лісі або в іншому місці укритому військ противника, його наглядових і командних пунктів, критих ходів сполучення.
В кінці 1916 р. ГАУ вислало в діючу армію 9,500 ручних скляних гранат з задушливими рідинами для бойового випробування, а весною 1917 р. - 100,000 ручних хімічних гранат. Ті й інші ручні гранати кидалися на 20 - 30 м і були корисні при обороні і особливо при відступі, щоб перешкоджати переслідування противника.
Під час Брусиловського прориву травня-червня 1916 р. в якості трофеїв російської армії дісталися деякі фронтові запаси німецьких ОВ - снаряди і ємності з іпритом і фосгеном. Хоча російські війська кілька разів і піддавалися німецьким газовим атакам, але самі це зброю використовували рідко - чи то внаслідок того, що хімічні боєприпаси від союзників надійшли занадто пізно, чи то через відсутність фахівців. Та й будь-якої концепції застосування ОР у російських військових у той час не було.
Протягом Першої Світової війни хімічні речовини застосовувалися у величезних кількостях. Всього було вироблено 180 тис. т хімічних боєприпасів різних типів, з яких на полі бою було застосовано 125 тис. т, у тому числі 47 тис. т - Німеччиною. Бойову перевірку пройшло понад 40 типів ОР. Серед них 4 шкірнонаривної, задушливого і принаймні 27 дратівної дії. Загальні втрати від хімічної зброї оцінюються в 1,3 млн. чоловік. З них до 100 тис. - зі смертельним результатом. В кінці війни в список потенційно перспективних і вже апробованих ОВ включені хлорацетофенон (лакріматор, що володіє сильним дратівливою дією), і a-люізіт (2-хлорвінілдіхлорарсін). Люізіт відразу ж привернув до себе пильну увагу як один з найперспективніших БОВ. Його промислове виробництво почалося в США ще до закінчення світової війни. Наша країна приступила до виробництва та накопичення запасів люїзиту вже в перші роки після утворення СРСР.
Всі арсенали з хімічною зброєю старої російської армії на початку 1918 р. опинилися в руках нової влади. У роки Громадянської війни хімічну зброю застосовувалося в невеликих обсягах Білій Армією і Британськими окупаційними військами в 1919 р. Червона армія використовувала ВВ при придушенні селянських повстань. Ймовірно, вперше радянська влада намагалася застосувати ВВ при придушенні повстання в Ярославлі в 1918 р.
У березні 1919 р. чергове повстання спалахнуло на Верхньому Дону. 18 березня артилерія Заамурского полку обстріляла повстанців хімічними снарядами (швидше за все з фосгеном).
Масоване застосування хімічної зброї Червоною Армією датується 1921 Тоді під командуванням Тухачевського у Тамбовській губернії розгорнулася широкомасштабна каральна операція проти повстанської армії Антонова. Крім каральних акцій - розстрілу заручників, створення концтаборів, спалювання цілих сіл, у великій кількості використовували хімічну зброю (артилерійські снаряди та газові балони). Точно можна говорити про використання хлору і фосгену, але, можливо, і іприту.
12 червня 1921 Тухачевський підписав наказ за номером 0116, який свідчив:
Для негайної очищення лісів НАКАЗУЮ:
1. Ліси, де ховаються бандити, очистити отруйними газами, точно розраховувати, щоб хмара задушливих газів поширювалося повністю по всьому лісу, знищуючи все, що в ньому ховалося.
2. Інспектору артилерії негайно подати на місця потрібну кількість балонів з отруйними газами і потрібних фахівців.
3. Начальникам бойових ділянок наполегливо і енергійно виконувати цей наказ.
4. Про вжиті заходи донести.
Для здійснення газової атаки була проведена технічна підготовка. 24 червня начальник оперативного управління штабу військ Тухачевського передав начальнику 6-го бойового ділянки (район села Інжавіно в долині річки Ворона) А. В. Павлову наказ командувача "перевірити вміння хімічної роти діяти задушливими газами". Тоді ж інспектор артилерії Тамбовської армії С. Касінов доповідав Тухачевскому: "Щодо застосування газів в Москві я з'ясував таке: наряд на 2,000 хімічних снарядів даний, і цими днями вони мають прибути до Тамбова. Розподіл по ділянках: 1-му, 2-му , 3-го, 4-му та 5-му по 200, 6-му - 100 ".
1 липня газотехнік Пуськов доповів про проведене ним огляді доставлених на Тамбовський артилерійський склад газових балонів та газового майна: "... балони з хлором марки Е 56 знаходяться в справному стані, витоку газу немає, до балонів є запасні ковпачки. Технічні приналежності, як- то: ключі, шланги, свинцеві трубки, шайби та інший інвентар - у справному стані, в надкомплектних кількості ... "
Війська були проінструктовані, як застосовувати хімічні боєприпаси, однак виникло серйозна проблема - особовий склад батарей не був забезпечений протигазами. Через викликану цим затримки першу газову атаку виробили лише 13 липня. У цей день артилерійський дивізіон бригади Заволзького військового округу витратив 47 хімічних снарядів.
2 серпня батарея Білгородських артилерійських курсів випустила по острову на озері поблизу села кіпець 59 хімічних снарядів.
На час проведення операції з використанням ВВ до Тамбовського лісах, повстання фактично вже було придушене і не було необхідності в такій жорстокій каральної акції. Створюється враження, що вона проводилася з метою навчання військ ведення хімічної війни. Тухачевський вважав ОВ вельми перспективним засобом у майбутній війні.
У своєму військово-теоретичному праці "Нові питання війни" він зазначав:
Швидкий розвиток хімічних засобів боротьби дозволяє раптово застосовувати все нові і нові засоби, проти яких старі протигази і інші противохимические засоби виявляються недієвими. І одночасно, ці нові хімічні засоби зовсім або майже не вимагають переробки або перерахунків матеріальної частини.
... Нові винаходи в галузі техніки ОР можуть бути негайно застосовані на полі бою і як засіб боротьби можуть бути найбільш раптовим і деморалізуючим противника нововведенням. Авіація є найвигіднішим засобом для розпилення ОВ. Широко буде застосовуватися ОВ танками і артилерією.
Власне виробництво хімічної зброї в Радянській Росії намагалися налагодити з 1922 р. при допомозі німців. В обхід Версальських угод 14 травня 1923 радянська і німецька сторони підписують договір про будівництво заводу з виробництва ОВ. Технологічну допомогу у будівництві цього заводу надавав концерн Штольценберга в рамках спільного акціонерного товариства "Берсоль". Виробництво вирішили розгорнути в Іващенкове (згодом Чапаєвськ). Але за три роки нічого до ладу не було зробило - німці явно не горіли бажанням ділитися технологією і тягнули час.
Промислове виробництво ОВ (іприт) спочатку було налагоджено в Москві на експериментальному заводі "Анілтреста". Московський експериментальний завод "Анілтреста" з 30 серпня по 3 вересня 1924 видав першу промислову партію іприту - 18 пудів (288 кг). А в жовтні того ж року вітчизняним іпритом вже споряджали першу тисячу хімічних снарядів. Пізніше на базі цього виробництва був створений науково-дослідний інститут з розробки ВВ з досвідченим заводом.
Одним з головних центрів з виробництва хімічної зброї з середини 1920-х р.р. стає хімзавод в місті Чапаевске, що випускав БОВ аж до початку Великої Вітчизняної війни. Дослідження в області вдосконалення засобів хімічного нападу і захисту в нашій країні проводилися у відкритому 18 липня 1928 "Інституті хімічної оборони ім. Тсоавіахіму". Першим керівником "Інституту хімічної оборони" був призначений начальник військово-хімічного управління РСЧА Я.М. Фішман, а його заступником з науки - Н.П. Корольов. У ролі консультантів при лабораторіях інституту виступали академіки Н.Д. Зелінський, Т.В. Хлопін, професора Н.А. Шилов, О.М. Гінзбург
Яків Мойсейович Фішман. (1887-1961). З серпня 1925 Начальник військово-хімічного управління РСЧА, за сумісництвом начальник Інституту Хімічної оборони (з березня 1928 р.). У 1935 р. присвоєно звання корпусного інженера. Доктор хімічних наук з 1936 р. Заарештовано 5 червня 1937 засуджено 29 травня 1940 р. на 10 років ВТТ. Помер 16 липня 1961 р. у Москві
Результатом роботи відділів займалися розробками засобів індивідуального та колективного захисту від ВВ, стало прийняття на озброєння Червоної Армії за період з 1928 по 1941 р.р. 18 нових зразків засобів захисту.
У 1930 р. вперше в СРСР начальником 2-го відділу засобів колективного протихімічного захисту С.В. Коротковим було складено проект герметизації танка і устаткування його ФВУ (фильтровентиляционной установкою). У 1934-1935 р.р. успішно реалізували два проекти з протихімічного обладнання рухомих об'єктів - ФВУ обладнали санітарну машину на базі автомобіля «Форд-АА» і салон-вагон. В "Інституті хімічної оборони" велася інтенсивна робота з пошуку режимів дегазації обмундирування, розроблялися машинні способи обробки озброєння і військової техніки. У 1928 р. був сформований відділ синтезу і аналізу ОВ, на базі якого в подальшому були створені відділи радіаційної, хімічної і біологічної розвідки.
Завдяки діяльності "Інституту хімічної оборони ім. Тсоавіахіму", перейменованого потім в НІХІ РККА, до початку Великої Вітчизняної війни війська були оснащені засобами протихімічного захисту та мали чіткі інструкції щодо їх бойового використання.
До середини 1930-х р.р. в РККА сформувалася концепція застосування хімічної зброї в ході війни. Теорія хімічної війни була відпрацьована на різних навчаннях середини 30-х р.р.
В основі радянської хімічної доктрини лежала концепція "відповідного хімічного удару". Виняткова орієнтація СРСР на відповідний хімічний удар була закріплена як в міжнародних договорах (Женевська угода 1925 СРСР ратифікувала в 1928 р.), так і в "Системі хімічного озброєння РККА". У мирний час виробництво ОВ велося тільки для випробувань і бойового навчання військ. Запаси військового значення в мирний час не створювалися, через що практично всі потужності з виробництва БОВ були законсервовані і вимагали тривалого терміну розгортання виробництва.
Що були до початку Великої Вітчизняної війни запасів ВВ було достатньо для 1-2 днів активних бойових дій авіації та хімічних військ (наприклад, в період прикриття мобілізації і стратегічного розгортання), потім слід було очікувати розгортання виробництва ВВ і їх постачання у війська.
Протягом 1930-х р.р. виробництво БОВ і спорядження ними боєприпасів розгорталося в Пермі, Березниках (Пермська обл.), Бобрик (пізніше Сталіногорськ), Дзержинську, Кінешмі, Сталінграді, Кемерово, Щелково, Воскресенську, Челябінську.
За 1940-1945 р.р. було вироблено понад 120 тис. т ОР в тому числі 77.4 тис. т іпритів, 20.6 тис. т люїзиту, 11.1 тис. т синильної кислоти, 8.3 тис. т фосгену і 6.1 тис. т адамсіта.
Із закінченням Другої Світової війни загроза застосування БОВ не зникла і в СРСР дослідження в цій області тривали аж до остаточної заборони виробництва ВВ і засобів їх доставки в 1987 р.
Напередодні укладення Конвенції з хімічної зброї, в 1990-1992 р.р., для контролю і знищення нашої країною було пред'явлено 40 тис. т ОР.
Між двома війнами.
Після Першої Світової і аж до Другої Світової війни громадська думка в Європі була налаштована проти застосування хімічної зброї, але серед промисловців Європи, які забезпечували обороноздатність своїх країн, превалювала думка, що хімічна озброєння має бути неодмінним атрибутом ведення війни.
Зусиллями Ліги Націй в цей же час було проведено ряд конференцій і мітингів, пропагують заборона застосування ОР у військових цілях і розповідають про наслідки цього. Міжнародний Комітет Червоного Хреста підтримував проходили в 1920-х р.р. конференції, які засуджували застосування хімічних засобів ведення війни.
У 1921 р. була скликана Вашингтонська конференція з обмеження озброєнь, на якому хімічне озброєння стало предметом обговорення спеціально створеного підкомітету. Підкомітет мав інформацію про застосування хімічної зброї під час Першої Світової війни і мав намір запропонувати заборону використання хімічного озброєння.
Він постановив: "не може бути допущено використання хімічної зброї проти супротивника на землі і на воді".
Договір був ратифікований більшістю країн, в тому числі США і Великобританією. У Женеві 17 червня 1925 р. був підписаний "Протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших подібних газів і бактеріологічних засобів". Цей документ надалі ратифікувала понад 100 держав.
Однак у цей же час США приступили до розширення Еджвудского арсеналу. У Великобританії багато хто сприймав можливість використання хімічної зброї як доконаний факт, боячись опинитися в невигідній ситуації, подібної до тієї, яка склалася в 1915 р.
Наслідком цього стали подальші роботи над хімічною зброєю, з використанням пропаганди застосування ОР. До старих, випробуваних ще в Першу Світову війну, засобам застосування ОР додалися нові - виливних авіаційні прилади (ВАП), хімічні авіаційні бомби (АБ) і бойових хімічних машин (БЗБ) на базі вантажних машин і танків.
ВАП призначалися для ураження живої сили, зараження місцевості та об'єктів на ній аерозолями або крапельно-рідкими ОР. З їх допомогою вироблялося швидке створення аерозолів, крапель і парів ОР на великій площі, що дозволяло досягти масованого і раптового застосування ОР. Для спорядження ВАП використовувалися різні рецептури на основі іприту, такі як суміш іприту з люізітом, в'язкий іприт, а також дифосген і синильна кислота.
Перевагою ВАП була дешевизна їх застосування, так як застосовувалася тільки ОВ без додаткових витрат на оболонку і спорядження. Заправка ВАП проводилася безпосередньо перед вильотом літака. Недоліком використання ВАП було кріплення тільки на зовнішній підвісці літака, і необхідність повертатися з ними після виконання завдання, що знижували маневреність і швидкість літака, збільшуючи ймовірність його поразки
Малося кілька типів хімічних АБ. До першого типу відносилися боєприпаси, що споряджає дратівливими ОВ (іррітантов). Осколково-хімічні АБ споряджалися звичайним ВВ з додаванням адамсіта. Курящиеся АБ, схожі за своєю дією з димовими шашками, споряджалися сумішшю пороху з адамсітом або хлорацетофенон.
Використання іррітантов змушувало живу силу супротивника користуватися засобами захисту, а при сприятливих умовах дозволяло тимчасово вивести її з ладу.
До іншого типу відносилися АБ калібру від 25 до 500 кг, що споряджає стійкими і нестійкими рецептурами ОВ - іпритом (зимовий іприт, суміш іприту з люізітом), фосгеном, діфосгеном, синильною кислотою. Для підриву використовувалися як звичайний контактний детонатор, так і дистанційна трубка, що забезпечує підрив боєприпасу на заданій висоті.
При спорядженні АБ іпритом підрив на заданій висоті забезпечував розсіювання крапель ОР на площі 2-3 гектарів. Розрив АБ з діфосгеном і синильною кислотою створював хмара парів ОР, поширювалося за вітром і створювала зону смертельної концентрації глибиною 100-200 м. Особливо результативним було застосування таких АБ проти супротивника, що знаходиться в окопах, бліндажах і бронетехніки з листівками люками, так як це посилювало дію ОВ.
БЗБ призначалися для зараження місцевості стійкими ОВ, дегазації місцевості рідким дегазатор і постановки димової завіси. Резервуари з ВВ ємністю від 300 до 800 л встановлювалися на танки або вантажні автомобілі, що дозволяло при використанні БЗБ на основі танка створювати смугу зараження шириною до 25 м
Німецька середня машина для хімічного зараження місцевості. Малюнок зроблений за матеріалами навчального посібника "Засоби хімічного озброєння фашистської Німеччини" сороковий рік видання. Фрагмент з альбому начальника хімічної служби дивізії (сорокові роки) - кошти хімічного озброєння фашистської Німеччини.
Хімічна зброя у великих кількостях застосовувалося в "локальних конфліктах" 1920-1930-х р.р.: Іспанією в Марокко в 1925 р., Італією в Ефіопії (Абіссінії) у 1935-1936 р.р., японськими військами проти китайських солдатів і мирних жителів з 1937 по 1943 р.
Вивчення ОВ в Японії почалося, за допомогою Німеччини, з 1923 р., а до початку 30-х р.р. було організовано виробництво найбільш ефективних ОВ в арсеналах Тадонуімі і Саганом. Приблизно 25% комплекту артилерійських і 30% авіаційних боєприпасів японської армії були в хімічному спорядженні.
У Квантунської армії "Маньчжурський загін 100" крім створення бактеріологічної зброї вів роботи з дослідження та виробництва хімічних ОВ (6-е відділення "загону"). Сумно відомий "загін 731" проводив спільні досліди з хімічним "загоном 531", використовуючи як живих індикаторів ступеня зараження місцевості ОВ людей.
У 1937 р. - 12 серпня в боях за місто Нанькоу і 22 серпня в боях за залізну дорогу Пекін-Суйюань японська армія застосувала снаряди, начинені ОВ. Японці і надалі широко використовували ВВ на території Китаю і Маньчжурії. Втрати китайських військ від ВВ становили 10% від загальної кількості.
Італія застосовувала хімічну зброю в Ефіопії, де майже всі бойові дії італійських частин підтримувалися хімічним нападом за допомогою авіації та артилерії. Іприт з великою ефективністю використовувався італійцями, незважаючи на те, що вони приєдналися до Женевського протоколу в 1925 р. У Ефіопії було направлено 415 т ОР шкірнонаривної дії і 263 т задушливих речовин. Крім хімічних АБ використовувалися ВАП.
У період з грудня 1935 р. по квітень 1936 італійська авіація вчинила 19 великомасштабних хімічних нальотів на міста і населені пункти Абіссінії, витративши при цьому 15 тис. хімічних АБ. ОВ застосовувалися для сковування ефіопських військ - авіація створювала хімічні загороджень у найважливіших гірських проходах і на переправах. Широке застосування ОВ знайшли при авіаударах як по наступаючим військам негуса (в ході самогубного настання у травні-Чіо і оз. Ашанги), так і при переслідуванні відступаючих абіссінцев. Є. Татарченко у своїй книзі "Повітряні сили в італо-абіссінської війні" констатує: "Навряд чи успіхи авіації були б настільки великі, обмежся вона тільки кулеметним обстрілом і бомбардуванням. У цьому переслідуванні з повітря, безсумнівно, вирішальну роль зіграло нещадне застосування італійцями ОВ ". Із загальних втрат ефіопської армії в 750 тис. чоловік приблизно третя частина припадала на втрати від хімічної зброї. Постраждало також велика кількість мирного населення.
Крім великих матеріальних втрат, наслідком використання ОВ стало "сильне, розкладницьке моральне враження". Татарченко пише: "Массі невідомо було, як діють стравляться речовини, чому так таємниче, ні з того, ні з сього, раптом починаються страшні муки і настає смерть. Крім того, при абіссінських арміях було багато мулів, ослів, верблюдів, коней, які гинули у великій кількості, поївши зараженої трави, тим самим ще більше посилюючи пригнічений, безнадійна настрій маси солдатів і офіцерства. У багатьох в обозі йшли власні в'ючні тварини ".
Після підкорення Абіссінії італійські окупаційні сили були неодноразово змушені проводити каральні акції проти партизанських загонів і підтримує їх населення. При цих репресіях в хід пускалися ОВ.
Налагоджувати виробництва ОВ італійцям допомагали фахівці концерну "І. Г. Фарбеніндустрі". У концерн "І. Г. Фарбен", створений для повного домінування на ринках барвників та органічної хімії, об'єдналися шість найбільших хімічних компаній Німеччини. Британські та американські промисловці бачили в концерні імперію, подібну імперії Круппа, вважаючи її серйозною загрозою і зробили зусилля для її розчленування після Другої Світової війни.
Незаперечним фактом є перевага Німеччини у виробництві ОВ - налагоджене виробництво нервово-паралітичний газів в Німеччині стало цілковитою несподіванкою для військ Союзників у 1945 р.
У Німеччині відразу після приходу до влади фашистів за розпорядженням Гітлера відновилися роботи в області військової хімії. Починаючи з 1934 р., відповідно до плану верховного командування сухопутних військ ці роботи набули цілеспрямований наступальний характер, що відповідає агресивній політиці гітлерівського керівництва.
Перш за все на новостворених або модернізованих підприємствах почалося виробництво відомих ОВ, що показали найбільшу бойову ефективність у роки Першої Світової війни, з розрахунку створення їх запасу на 5 місяців хімічної війни.
Верховне командування фашистської армії вважало достатнім мати для цього приблизно 27 тис. т ОР типу іприту і тактичних рецептур на його основі: фосгену, адамсіта, діфенілхлорарсіна і хлорацетофенон.
Одночасно велися інтенсивні роботи з пошуку нових ОВ серед самих різних класів хімічних сполук. Ці роботи в області ОР шкірнонаривної дії ознаменувалися отриманням у 1935 - 1936 р.р. "Азотистих іпритів" (N-Lost) і "кисневого іприту" (O-Lost).
У головній науково-дослідної лабораторії концерну "І. Г. Фарбеніндустрі" в Леверкузені була виявлена ​​висока токсичність деяких фтор-і фосфоровмісних сполук, ряд з яких був згодом прийнятий на озброєння німецької армії.
У 1936 р. був синтезований табун, який з травня 1943 р. почав проводитися в промисловому масштабі. У 1939 р. отримано більш токсичний порівняно з табуном зарин, а в кінці 1944 р. - зоман. Ці речовини ознаменували собою появу в армії фашистської Німеччини нового класу ОР нервово-паралітичної дії - хімічної зброї другого покоління, у багато разів перевершують за своєю токсичності ОР часів Першої Світової війни.
До першого покоління ОР, розробленому в ході Першої Світової війни, відносяться речовини шкірнонаривної (сірчаний і азотисті іприти, люізіт - стійкі ОР), загальнотоксичної (синильна кислота - нестійка ОР), задушливого (фосген, дифосген - нестійкі ОР) та дратівної дії (адамсит, діфенілхлорарсін, хлорпікрин, діфенілціанарсін). Зарін, зоман і табун належать до другого покоління ОВ. У 50-х р.р. до них додалася група отриманих в США і Швеції фосфорорганічних ОВ під назвою "V-гази" (іноді "VX"). V-гази в десятки разів більш токсична своїх фосфорорганічних "побратимів".
У 1940 р. в місті Обербайерне (Баварія) був пущений великий завод, контрольований "І. Г. Фарбен", з виробництва іприту і іпрітних сполук, потужністю 40 тис. т.
Всього в передвоєнні і перші воєнні роки в Німеччині було побудовано близько 20 нових технологічних установок з виробництва ОВ, річна потужність яких перевищувала 100 тис. т. Вони розміщувалися в Людвігсхафені, Хюльсе, Вольфене, Урдінгене, Аммендорфе, Фадькенхагене, Зеельце та інших місцях. У місті Дюхернфурте, на Одері (нині Сілезія, Польща) існувало одне з найбільших виробництв ОВ.
До 1945 р. Німеччина мала в запасі 12 тис. т табуна, виробництв якого не було більше ніде. Причини того, чому Німеччина в роки Другої Світової війни не застосувала хімічну зброю, залишаються до сих пір не ясні.
Вермахт до початку війни з Радянським Союзом мав 4 полки хімічних мінометів, 7 окремих батальйонів хімічних мінометів, 5 дегазаційних загонів і 3 дорожньо-дегазаційних загону (збройних реактивними метальними установками Shweres Wurfgeraet 40 (Holz)) і 4 штабу хімічних полків особливого призначення. Батальйон шестиствольні міномети 15cm Nebelwerfer 41 з 18 установок міг за 10 секунд випустити 108 хв, що містять 10 кг ОВ.
Начальник генерального штабу сухопутних військ німецько-фашистської армії генерал-полковник Гальдер писав: "До 1 червня 1941 року ми будемо мати 2 млн. хімічних снарядів для легких польових гаубиць і 500 тис. снарядів для важких польових гаубиць ... Зі складів хімічних боєприпасів може бути відвантажено: до 1 червня по шість ешелонів хімічних боєприпасів, після 1 червня по десяти ешелонів у день. Для прискорення підвезення в тилу кожної групи армій буде поставлено на запасні шляхи по три ешелони з хімічними боєприпасами ".
За однією з версій Гітлер не дав команду на застосування ОВ під час війни тому, що вважав, що в СРСР більша кількість хімічної зброї. Ще однією причиною могло бути недостатньо ефективний вплив ОВ на солдатів противника, оснащених засобами хімічного захисту, а так само його залежність від погодних умов.
Якщо проти військ антигітлерівської коаліції ОВ не застосовувалися, то практика його застосування проти мирного населення на окупованих територіях набула широкого поширення. Основним місцем використання ОВ стали газові камери таборів смерті. Перед нацистами при розробці засобів знищення політв'язнів і всіх, віднесених до "неповноцінним расам", стояло завдання оптимізації співвідношенні параметрів "вартість-ефективність".
І тут як не можна до статі підійшов винайдений лейтенантом СС Куртом Герштейн газ "Циклон Б". Спочатку газ призначався для дезінфекції бараків. Але люди, хоча правильніше їх назвати нелюдами, побачили в засобі для винищення білизняних вошей дешевий і ефективний спосіб убивства.
"Циклон Б" вдавав із себе кристали синьо-фіолетового кольору, що містять синильну кислоту (т.зв. "кристалічна синильна кислота"). Ці кристали починають кипіти і перетворюються на газ (синильна кислота, вона ж "ціанистоводнева кислота") при кімнатній температурі. Вдихання мали запах гіркого мигдалю пари в кількості 60 міліграмів викликало болісну смерть. Виробництвом газу займалися дві німецькі фірми, які отримали патент на виробництво газу від "І. Г. Фарбеніндустрі" - "Теш і Штабенов" у Гамбурзі і "Дегеш" в Дессау. Перша поставляла 2 тонни "Циклону Б" на місяць, друга - близько 0.75 тонни. Дохід склав близько 590,000 рейхсмарок. Як говориться - "гроші не пахнуть". Рахунок унесених цим газом життів йде на мільйони.
Окремі роботи з отримання табуна, зарину, зомана проводилися в США і Великобританії, але прорив у їх виробництві міг відбутися не раніше 1945 За роки Другої Світової в США на 17 установках було вироблено 135 тис. тонн ОР, на іприт припадала половина всього обсягу . Іпритом було споряджено близько 5 млн. снарядів і 1 млн. АБ. Спочатку іприт передбачалося використовувати проти ворожих десантів на морському узбережжі. У період потепління, що перелому в ході війни на користь союзників створилися серйозні побоювання, що Німеччина наважиться на застосування хімічної зброї. Це стало підставою для рішення американського військового командування про постачання іпрітних боєприпасів у розпорядження військ на Європейському континенті. Планом передбачалося створення запасів хімічного озброєння для сухопутних військ на 4 міс. бойових дій і для ВПС - на 8 міс.
Транспортування морем не обійшлося без пригод. Так, 2 грудня 1943 р. німецькі авіація піддала бомбардуванню судна, що знаходилися в італійському порту Барі в Адріатичному морі. Серед них опинився і американський транспорт "Джон Харвей" з вантажем хімічних бомб, споряджених іпритом. Після пошкодження транспорту частина ОВ змішалася з розлитою маслом, і іприт поширився по поверхні гавані.
Під час Другої Світової війни в США здійснювалися також широкі військово-біологічні дослідження. Для цих досліджень призначався відкритий в 1943 р. в штаті Меріленд біологічний центр Кемп-Детрік (пізніше він отримав назву Форт-Детрік). Там, зокрема, почалося вивчення бактеріальних токсинів, в тому числі ботулинических.
В останні місяці війни в Еджвуде і армійської лабораторії Форт-Рукер (штат Алабама) розгорнулися пошуки й випробування природних і синтетичних речовин, що впливають на центральну нервову систему і викликають у людини в незначних дозах психічні або фізичні розладів
Хімічна зброя в локальних конфліктах другої половини ХХ століття
Після Другої Світової війни ОВ застосовувалися в цілому ряді локальних конфліктів. Відомі факти застосування хімічної зброї армією США проти КНДР та В'єтнаму. З 1945 по 1980-ті рр. на Заході використовувалися тільки 2 види ОВ: лакріматор (CS: 2-хлорбензилиденмалонодинитрил - сльозогінний газ) і дефоліанти - хімічні речовини з групи гербіцидів. Одного тільки CS було застосовано 6,800 тонн. Дефоліанти відносяться до класу фітотоксікантов - хімічних речовин викликають опадання листя з рослин і застосовуються для демаскування об'єктів супротивника.
Під час бойових дій в Кореї ОВ застосовувалися армією США як проти військ КНА і КНД, так і проти мирного населення і військовополонених. За неповними даними, з 27 лютого 1952 до кінця червня 1953 відзначено понад ста випадків застосування хімічних снарядів і бомб американськими і південнокорейськими військами тільки по військах КНД. У результаті 1,095 осіб отримали отруєння, з них 145 померло. Більше 40 випадків застосування хімічної зброї були відзначено і з військовополонених. Найбільша кількість хімічних снарядів було випущено по військах КНА 1 травня 1952 Симптоми ураження з великою ймовірністю свідчать, що в якості спорядження для хімічних боєприпасів використовувалися діфенілціанарсін або діфенілхлорарсін, а також синильна кислота.
Проти військовополонених американці застосовували сльозоточиві і шкірнонаривної ОВ, причому сльозоточиві речовини використовувалися неодноразово. 10 червня 1952 у таборі № 76 на о. Кочжедо американські наглядачі три рази кропили військовополонених липкою отруйної рідина, що була шкірнонаривної ОВ.
18 травня 1952 на о. Кочжедо в трьох секторах табору проти військовополонених були застосовані сльозоточиві ОР. Підсумком цієї "цілком законною" на думку американців акції, стала смерть 24 осіб. Ще 46 втратили зір. Неодноразово в таборах на о. Кочжедо американськими і південнокорейськими солдатами проти військовополонених використовувалися хімічні гранати. Навіть після укладення перемир'я протягом 33 днів роботи комісії Червоного Хреста відзначені 32 випадки застосування американцями хімічних гранат.
Цілеспрямована робота над засобами знищення рослинності була розпочата в США ще в роки Другої Світової війни. Досягнутий вже до кінця війни рівень розробки гербіцидів, на думку американських фахівців, міг дозволити їх практичне застосування. Однак дослідження для військових цілей тривали, і лише в 1961 р. був вибраний "підходящий" полігон. Застосування хімікатів зі знищення рослинності в Південному В'єтнамі було розпочато збройними силами США в серпні 1961 р. з санкції президента Кеннеді.
Гербіцидами оброблялися всі райони Південного В'єтнаму - від демілітаризованої зони до дельти річки Меконг, а також багато районів Лаосу і Кампучії - скрізь і всюди, де за припущенням американців, могли знаходитися загони Народних збройних сил звільнення (НВСО) Південного В'єтнаму чи пролягатиме їх комунікації.
Впливу гербіцидів поряд з деревною рослинністю стали піддаватися також поля, сади й каучукові плантації. З 1965 р. хімікати розпорошувалися над полями Лаосу (особливо в його південній та східній частинах), через два роки - вже в північній частині демілітаризованої зони, а також у прилеглих до неї районах ДРВ. Лісові масиви й поля оброблялись за заявками командирів американських частин, дислокованих у Південному В'єтнамі. Розпилення гербіцидів проводилося з допомогою не тільки авіації, а й спеціальних наземних пристроїв, що були в американських військах і сайгонському частинах. Особливо інтенсивно гербіциди використовувалися в 1964 - 1966 р.р. для знищення мангрових лісів на південному узбережжі Південного В'єтнаму і на берегах судноплавних каналів, провідних в Сайгон, а також лісів демілітаризованої зони. В операціях були повністю зайнято дві авіаційні ескадрильї ВПС США. Максимальних розмірів застосування хімічних протіворастітельних коштів досягло в 1967 р. Надалі інтенсивність операцій коливалася в залежності від напруженості військових дій.
Застосування авіації для розпилення ОВ.
У Південному В'єтнамі в ході операції "Ренч хенд" американці зазнали 15 різних хімічних речовин і рецептур для знищення посівів, плантацій культурних рослин і деревно-чагарникової рослинності.
Загальна кількість хімічних засобів знищення рослинності, витрачених збройними силами США з 1961 по 1971 р., склало 90 тис. т, або 72.4 млн. л. Переважно використовувалися чотири гербіцидну рецептури: пурпурова, помаранчева, біла і блакитна. Найбільше застосування в Південному В'єтнамі знайшли рецептури: помаранчева - проти лісів і блакитна - проти посівів рису та інших сільськогосподарських культур.
Протягом 10 років, в період з 1961 по 1971 р., майже десята частина території Південного В'єтнаму, включаючи 44% всіх його лісових масивів, піддалася обробці дефоліантами та гербіцидами, призначеними відповідно для видалення листя і повного знищення рослинності. У результаті всіх цих дій були майже повністю знищені мангрові ліси (500 тис. га), уражено близько 1 млн. га (60%) джунглів і більше 100 тис. га (30%) рівнинних лісів. Врожайність каучукових плантацій впала з 1960 р. на 75%. Було знищено від 40 до 100% посівів бананів, рису, солодкої картоплі, папайї, помідорів, 70% кокосових плантацій, 60% гевеї, 110 тис. га плантацій казуаріни. З численних видів деревно-чагарникових порід вологого тропічного лісу в районах поразок гербіцидами залишилися лише поодинокі види дерев і кілька видів колючих трав, не придатних для годування худоби.
Знищення рослинності серйозно вплинуло на екологічний баланс В'єтнаму. У районах поразки з 150 видів птахів залишилося 18, майже повністю зникли земноводні і навіть комахи. Зменшилася кількість, і змінився склад риб в річках. Отрутохімікати порушили мікробіологічний склад грунтів, отруїли рослини. Змінився також видовий склад кліщів, зокрема, з'явилися кліщі-рознощики небезпечних хвороб. Змінилися види комарів, у віддалених від моря районах з'явилися, замість нешкідливих комарів-ендеміків, комарі характерні для приморських лісів типу мангрових. Вони є головними рознощиками малярії у В'єтнамі і в сусідніх країнах.
Хімічні засоби, що застосовувалися США в Індокитаї, були спрямовані не тільки проти природи, але і проти людей. Американцями у В'єтнамі застосовувалися такі гербіциди і з такими високими нормами витрати, які представляли безперечну небезпеку для людини. Так, наприклад, піклорам володіє такою ж стійкістю і так само отруйний, як ДДТ, заборонений повсюдно.
До того часу вже було відомо, що отруєння отрутою 2,4,5-Т призводить до зародковим деформацій у деяких домашніх тварин. Слід зазначити, що ці отрутохімікати застосовувалися у величезних концентраціях, іноді в 13 разів перевищують допустимі і рекомендовані до використання в самих США. Обприскуванню цими хімікатами піддавалася не тільки рослинність, а й люди. Особливо згубним було застосування діоксину, який, як стверджували американці, "помилково" входив до складу помаранчевої рецептури. Всього над Південним В'єтнамом було розпорошено кілька сотень кілограмів діоксину, який є отруйним для людини в долях міліграма.
Американські фахівці не могли не знати про його смертоносних властивості - хоча б по випадках поразок на підприємствах ряду хімічних фірм, у тому числі за результатами аварії на хімічному заводі в Амстердамі в 1963 р. Будучи стійким речовиною, діоксин до цих пір виявляється у В'єтнамі в районах застосування помаранчевої рецептури, як у поверхневих, так і в глибинних (до 2 м) пробах грунту.
Ця отрута, потрапляючи в організм з водою і продуктами харчування, викликає ракові захворювання, особливо печінки і крові, масові вроджені каліцтва дітей та численні порушення нормального перебігу вагітності. Медико-статистичні дані, отримані в'єтнамськими лікарями, свідчать, що ці патології проявляються через багато років після закінчення застосування американцями помаранчевої рецептури, і є підстави побоюватися за їх зростання у майбутньому.
До "несмертельним", за твердженнями американців ОР, які використовували у В'єтнамі відносяться: СS - ортохлоробензіліден малононітріл і його рецептурні форми, СN - хлорацетофенон, DМ - адамсит або хлордігідрофенарсазін, CNS - рецептурна форма хлорпікрину, ВАЕ - бромацетон, ВZ - хінукліділ-3 -бензілат. Речовина СS в концентрації 0.05-0.1 мг/м3 подразнює, 1-5 мг/м3-становітся нестерпним, вище 40-75 мг/м3 - може викликати смерть протягом хвилини.
На нараді Міжнародного центру з вивчення військових злочинів, що відбувся в Парижі в липні 1968 р, було встановлено, що в певних умовах речовина СS є смертельною зброєю. Ці умови (використання СS у великій кількості в замкнутому просторі) існували у В'єтнамі.
Речовина СS - такий висновок зробив Трибунал Рассела в Роскільді в 1967 р. - є токсичним газом, забороненим Женевський протокол 1925 р. Кількість речовини СS, замовленого Пентагоном в 1964 - 1969 р.р. для застосування в Індокитаї, було оприлюднено в журналі "Конгрешнл Рікорд" 12 червня 1969 р. (CS - 1,009 тонн, CS-1 - 1,625 тонн, CS-2 - 1,950 тонн).
Відомо, що в 1970 р. його було витрачено ще більше, ніж у 1969 р. З допомогою газу СS мирне населення виживати з сіл, партизани виганяли з печер та схованок, де легко створювалися смертельні концентрації речовини СS, перетворюючи ці притулку в "газові камери ".
Використання газів, ймовірно, виявилося ефективним, якщо судити по значному збільшенню кількості речовини С5, використаного американською армією у В'єтнамі. Цьому служить і інший доказ: з 1969 р. з'явилося дуже багато нових засобів для розпилення цього токсичної речовини.
Від хімічної війни постраждали не тільки населення Індокитаю, а й тисячі учасників американської кампанії у В'єтнамі. Так, всупереч твердженням міністерства оборони США, тисячі американських солдатів опинилися жертвами хімічного нападу своїх же військ.
Багато ветеранів в'єтнамської війни зажадали у зв'язку з цим проведення лікування різних захворювань від виразки до раку. Тільки в Чикаго налічується 2,000 ветеранів, які виявили у себе симптоми впливу діоксину.
Широке застосування БОВ отримали в ході затяжного Ірано-Іракського конфлікту. Як Іран, так і Ірак (5 листопада 1929 р. і 8 вересня 1931 відповідно) підписали Женевську конвенцію про нерозповсюдження хімічної і бактеріологічної зброї. Проте Ірак, прагнучи переломити ситуацію в позиційній війні, активно використовував хімічну зброю. Ірак використовував ОВ головним чином для досягнення тактичних цілей, для того, щоб зломити опору того чи іншого пункту оборони противника. Ця тактика в умовах позиційної війни принесла деякі плоди. У ході битви за острови Маджун ОВ зіграли важливу роль у зриві іранського наступу.
Ірак першим застосував OB в ході ірано-іракської війни і надалі широко використовував його як проти Ірану, так і в операціях проти курдів. Деякі джерела стверджують, що проти останніх у 1973-1975 р.р. використовувалися ОВ, закуплені в Єгипті або навіть в СРСР, хоча в пресі були повідомлення, що вчені з Швейцарії та ФРН, ще в 1960-ті рр. виготовили ОВ Багдаду спеціально для боротьби з курдами. Роботи над виробництвом власних ОВ почалися в Іраку в середині 70-х р.р. Згідно заяви Голови іранського Фонду зберігання документів священної оборони Мірфісаля Бакрзаде, безпосередню участь у створенні та передачу Хусейну хімічної зброї брали компанії США, Великобританії та Німеччини. За його словами, "опосередковане (непряме) участь у створенні хімічної зброї для саддамівського режиму" брали фірми таких держав як Франція, Італія, Швейцарія, Фінляндія, Швеція, Голландія, Бельгія, Шотландія та кілька інших. Під час Ірано-Іракської війни США були зацікавлені у підтримці Іраку, тому що у випадку його поразки Іран міг сильно розширити вплив фундаменталізму на весь регіон Перської затоки. Рейган, а надалі і Буш-старший, бачили в режимі Саддама Хусейна важливого союзника і захист від загрози, яку представляли собою прийшли до влади в результаті іранської революції 1979 р. послідовники Хомейні. Успіхи іранської армії змусили керівництво США надати Іраку інтенсивну допомогу (у формі поставок мільйонів протипіхотних мін, великої кількості різних видів важкого озброєння та інформації про дислокацію іранських військ). У якості одного із засобів, покликаних зломити дух іранських солдатів, було вибрано хімічну зброю.
До 1991 р. Ірак володів найбільшими запасами хімічної зброї на Близькому Сході і проводив широкі роботи з подальшого вдосконалення свого арсеналу. У його розпорядженні були ОР загальноотруйної (синильна кислота), шкірнонаривної (іприт) і нервово-паралітичної (зарин (GB), зоман (GD), табун (GA), VX) дії. Хімічний боєзапас Іраку включав понад 25 боєголовок для ракет "Скад", близько 2,000 авіабомб і 15,000 снарядів (включаючи мінометні міни та ракети РСЗВ), а також наземні міни.
З 1982 р. зазначалося використання Іраком сльозогінного газу (CS), а з липня 1983 р. - іприту (зокрема, 250-кг АБ з іпритом з літаків Су-20). Під час конфлікту іприт активно застосовувався Іраком. До початку ірано-іракської війни іракська армія мала 120-мм мінометні міни та 130-мм артилерійські снаряди, споряджені іпритом. У 1984 р. Ірак почав виробництво табун (тоді ж відзначено перший випадок його застосування), а в 1986 р. - зарин.
З точною датуванням початку виробництва Іраком того чи іншого виду ОР виникають труднощі. Перший випадок застосування табуна був відзначений у 1984 р., проте Іран заявив про 10 випадках застосування табуна в 1980-1983 р.р. Зокрема, випадки застосування табуна відзначалися на Північному фронті в жовтні 1983
Та ж проблема виникає і при датуванні випадків застосування ОР. Так ще в листопаді 1980 р. тегеранське радіо повідомило про хімічну атаку міста Сусенгерда, але ніякої реакції в світі на це не було. Тільки після заяви Ірану в 1984 р., в якому він констатував 53 випадки застосування Іраком хімічної зброї в 40 прикордонних районах, ООН зробило деякі кроки. Кількість жертв до цього часу перевищила 2,300 осіб. Перевірка групи інспекторів ООН виявила сліди ОР в районі Хур-аль-Хузвазех, де 13 березня 1984 р. хімічна атака Іраку. З цих пір свідоцтва використання Іраком ОВ стали з'являтися в масовому порядку.
Введене Радбезом ООН ембарго на постачання в Ірак ряду хімічних речовин і компонентів, які можна було б використовувати для виробництва ОВ не змогло серйозно вплинути на ситуація. Заводські потужності дозволяли Іраку в кінці 1985 р. виробляє в місяць 10 т ОВ всіх типів, і вже наприкінці 1986 р. більше 50 т на місяць. На початку 1988 р. потужності були доведені до 70 т іприту, 6 т табуна і 6 т зарину (тобто майже 1,000 т на рік). Йшли інтенсивні роботи з налагодження виробництва VX.
У 1988 р. при штурмі міста Фао іракська армія здійснила бомбардування іранських позицій із застосуванням ОВ, швидше за все нестійких рецептур нервово-паралітичної дії.
У ході нальоті на курдський місто Халабаджа 16 березня 1988, іракська авіація завдала удару хімічними АБ. У результаті чого загинуло від 5 до 7 тисяч чоловік, а понад 20 тисяч отримали поранення і отруєння.
З квітня 1984-го по серпень 1988 хімічну зброю було застосовано Іраком понад 40 разів (всього більше 60). Від дії цієї зброї постраждало 282 населених пунктів. Точне число жертв хімічної війни з боку Ірану невідомо, але їх мінімальна кількість оцінюється експертами в 10 тисяч чоловік.
Іран порушив до створення хімічної зброї у відповідь на застосування Іраком БОВ під час війни. Відставання в цій області навіть змусило Іран закупити велику кількість газу CS, але незабаром стало ясно, що у військових цілях він неефективний. З 1985 (а можливо і з 1984) р. відмічались окремі випадки використання Іраном хімічних снарядів та мінометних мін, але, мабуть, мова тоді йшла про трофейних іракських боєприпасах.
У 1987-1988 р.р. були відзначені окремі випадки застосування Іраном хімічних боєприпасів начинених фосгеном або хлором і синильною кислотою. До завершення війни було налагоджено виробництва іприту і, можливо, нервово-паралітичний ОР, але застосувати їх вже не встигли.
За твердженням західних джерел, Радянські війська в Афганістані теж застосовували хімічну зброю. Іноземні журналісти навмисно "згустили фарбу" з метою ще раз підкреслити "жорстокість радянських солдатів". Набагато простіше було використовувати для "викурювання" душманів з печер і підземних укриттів вихлопні гази танка чи БМП. Не можна виключати можливість застосування ОР дратівної дії - хлорпікрин або CS. Одним з головних джерел фінансування душманів було вирощування опіумного маку. Для знищення макових плантацій, можливо, використовувалися отрутохімікати, що також могло бути сприйнято як застосування БОВ.
Лівія виробляла хімічну зброю на одному зі своїх підприємств, що й було зафіксовано західними журналістами в 1988 р. Протягом 1980-х р.р. Лівія виробила більше 100 т газів нервово-паралітичної і шкірнонаривної дії. У ході бойових дій в 1987 р. у Чаді лівійська армія застосовувала хімічну зброю.
29 квітня 1997 (через 180 днів після ратифікації 65-ю країною, якою стала Угорщина) вступила в силу Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення. Це означає також приблизний термін початку діяльності організації із заборони хімічної зброї, яка буде забезпечувати втілення в життя положень конвенції (штаб-квартира розташовується в Гаазі).
Документ був оголошений до підписання в січні 1993 р. У 2004 р. до договору приєдналася Лівія.
На жаль "Конвенцію про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення" можливо чекає доля "Оттавської Конвенції про заборону протипіхотних мін". І в тому і в іншому випадку найбільш сучасні типи зброї можуть бути виведені з під дії конвенцій. Це простежується на прикладі проблеми бінарної хімічної зброї.
Технічна ідея бінарних хімічних боєприпасів полягає в тому, що вони споряджаються двома або більше вихідними компонентами, кожен з яких може бути нетоксичним або малотоксичних речовиною. Ці речовини відокремлені один від одного і укладені в спеціальні контейнери. У польоті снаряда, ракети, бомби або іншого боєприпасу до цілі в ньому відбувається змішування вихідних компонентів з утворенням в якості кінцевого продукту хімічної реакції БОВ. Змішання речовин здійснюється за рахунок обертання снаряда або спеціальними мішалками. При цьому роль хімічного реактора виконує боєприпас.
Не дивлячись на те, що в кінці тридцятих років ВВС США приступили до розробки першої в світі бінарної АБ, в післявоєнний час проблема бінарної хімічної зброї мала для США другорядне значення. Американці форсували в цей період оснащення армії новими ОР нервово-паралітичної дії - зарин, табун, "V-гази", але з початку 60-х р.р. американські фахівці знову повернулися до ідеї створення бінарних хімічних боєприпасів. До цього їх змусила низка обставин, найважливіша з яких - відсутність істотного прогресу в пошуку ОВ з надвисокою токсичністю, тобто ОВ третього покоління. У 1962 р. Пентагон схвалив спеціальну програму створення бінарної хімічної зброї (Вinary Lenthаl Wеароn Systems), яка на довгі роки стала пріоритетною.
У перший період здійснення бінарної програми основні зусилля американських фахівців були направлені на розробку бінарних композицій табельних ОР нервово-паралітичної дії, VХ і зарину.
До кінця 60-х р.р. була завершена робота зі створення бінарного зарину - GВ-2.
Підвищений інтерес до робіт в області бінарної хімічної зброї урядові та військові кола пояснювали необхідністю вирішення проблем безпеки хімічної зброї при виробництві, транспортуванні, зберіганні та експлуатації. Першим бінарним боєприпасом, прийнятим на озброєння американської армії в 1977 р. став 155-міліметровий снаряд гаубичний М687, споряджений бінарним зарином (GВ-2). Потім були створені 203.2-мм бінарний снаряд ХМ736, а також різні зразки боєприпасів до артилерійських та мінометних системам, бойовим частинам ракет, АБ.
Дослідження тривали і після підписання 10 квітня 1972 конвенції про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів токсинної зброї та про їх знищення. Було б наївним вважати, що США відмовляться від такого "перспективного" виду зброї. Рішення про організацію виробництва бінарного зброї в США не тільки не може забезпечити ефективної угоди з хімічної зброї, але навіть повністю виведе з-під контролю питання розробки, виробництва та накопичення запасів бінарного зброї, так як компонентами бінарних ОР можуть бути самі рядові хімічні речовини. Наприклад, ізопропіловий спирт служить компонентом бінарного зарину, а пінаколіновий спирт - зомана.
Крім того, в основі бінарного зброї закладена ідея для отримання нових типів і композицій ОВ, що робить безглуздим завчасне складання будь-яких списків ОВ, що підлягають забороні.
Діри в міжнародному законодавстві не єдина загроза хімічної безпеки в світі. Терористи не ставили свої підписи під Конвенцією, а в їх здатності застосувати ОВ в терористичних актах не доводиться сумніватися після трагедії в токійському метро.
Вранці 20 березня 1995 члени секти "Аум Сінрікьо" відкрили у метро пластикові контейнери з зарином, результатом чого стала загибель 12 пасажирів підземки. Ще 5,500-6,000 людей отримали отруєння різного ступеня тяжкості. Це була вже не перша, але найбільш "результативна" газова атака сектантів. У 1994 р. в місті Мацумото, префектури Нагано, від отруєння зарином загинули семеро людей.
З точки зору терористів використання ОВ дозволяє домогтися найбільшого суспільного резонансу. ОВ мають найбільший потенціал порівняно з іншими видами зброї масового знищення в силу того, що:
* Окремі БОВ володіють високою токсичністю, а їх кількість, необхідна для досягнення летального результату, дуже невелика (застосування ОР в 40 разів більш ефективно, ніж звичайної вибухівки);
* Визначення конкретного ОВ, що використовувався при атаці, і джерела зараження, важко;
* Невеликій групі хіміків (іноді навіть одному кваліфікованому спеціалісту), цілком під силу синтезувати прості у виготовленні БОВ, в необхідних для теракту кількостях;
* ОВ вкрай ефективні для нагнітання паніки та страху. Втрати в натовпі, що знаходиться в закритому приміщенні, можуть вимірюватися тисячами.
Все вищесказане вказує, що ймовірність використання ОВ в терористичному акті вкрай висока. І, на превеликий жаль, нам залишається тільки чекати цього нового етапу в терористичній війні.
Література:
1. Військовий енциклопедичний словник / У 2-х томах. - М.: Велика Російська енциклопедія, "РИПОЛ КЛАСИК," 2001.
2. Всесвітня історія артилерії. М.: Вече, 2002.
3. Джеймс П., Торп Н. "Стародавні винаходи" / Пер. з англ.; - Мн.: ТОВ "Попурі", 1997.
4. Статті з сайту "Зброя Першої світової війни" - "Кампанія 1914 року - перші досліди", "З історії хімічної зброї.", М. Павлович. "Хімічна війна."
5. Тенденції розвитку хімічної зброї в США і в їхніх союзників. А. Д. Кунцевич, Ю. К. Назаркін, 1987.
6. Соколов Б.В. "Михайло Тухачевський: життя і смерть Червоного маршала". - Смоленськ: Русич, 1999.
7. Війна в Кореї, 1950-1953. - СПб.: ТОВ "Видавництво Полігон", 2003. (Військово-історична бібліотека).
8.Татарченко Є. "Повітряні сили в італо-абіссінської війні". - М.: Воениздат, 1940
9 Розвиток ЦВХП в передвоєнний період. Створення Інституту хімічної оборони., Изд-во "Літопис", 1998.
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Військова справа | Реферат
157.6кб. | скачати


Схожі роботи:
Історія застосування хімічної зброї
Дія хімічної зброї
Вражаючі дії ядерної хімічної зброї
Історія людства - історія зброї
Історія довгоствольної зброї
Історія перспективи розвитку та класифікація стрілецької зброї
Історія перспективи розвитку та класифікація стрілецької зброї 2
Історія створення ядерної зброї і його вплив на дипломатію та зовн
Історія зброї і озброєння народів і держав з найдавніших часів до наших днів
© Усі права захищені
написати до нас