Історія буддизму почалася в той день, коли Гаутама Шак'ямуні, ставши Буддою, "повернув колесо дхарми", тобто розпочав проповідь свого вчення. Це сталося у 543 або 525 до н. е.. 1-й дати дотримується будд. традиція, 2-а загальноприйнята в науці. За життя Будди його послідовники становили одну з многочисл. сект, до-раю називалася громадою мандрівників (парівраджіка). Члени етоі громади вели мандрівну життя, збиралися разом тільки в період дощового сезону (варша), поселяючись або в побудованих ними хатинах (авасу), або в будівлях і парках (арам), подарованих їм багатими покровителями. Ці будови називалися Віхара; пізніше так стали називатися монастирські будівлі. Будда проповідував своє вчення на порівняно невеликій території (південий частина провінції Уттар-Прадеш і провінція Біхар у суч. Індії), гол. обр. в околицях міст Раджагріха, Паталіпутра (Патна), Капилавасту і в районі Бодхи-Гая, де він досяг просвітління. Перед смертю Будда просив ченців запам'ятати дві умови, що гарантують збереження його вчення на багато століть:
не сваритися через дрібних і нікчемних приписів дисципліни в громаді, дотримуючись наиб. істотні настанови
ревно прагнути до просвітління
Більшість вчених вважають, що невизначеність першої умови стала однією з головних причин розколу сангхи. Тексти підтверджують, що суперечки по дисциплінарних правил вінаї призвели до поділу буддизму на безліч шкіл. Але існує більш важлива причина первонач. розколу громади на два напрямки - стхавіравади і махасангхіка - це ставлення до особистості Будди. Хто такий Будда - космич. еманація або земне істота? - Саме це питання стало гол. причиною поділу будд. громади на тих, хто вважав Будду земною істотою і вчителем, і тих, хто бачив у ньому божеств. природу. Очевидність доктринального розбіжності між послідовниками Будди виявилася лише на поч. н. е.., коли з'явилася можливість порівняти тексти палийского канону з першими махаянистской трактатами на санскриті. Традиційно історія раннього буддизму простежується через зборів ченців - собори (сангити), на яких брало вчення Будди відновлювалося по пам'яті. Відразу ж після смерті Будди супроводжували його учні (500 осіб) провели 1-й собор (декламування по пам'яті), на к-ром згадали всі подробиці з життя Вчителя і затвердили звід дисципл. правил (Віная-пітака) і звід висловлювань Вчителі (Сутта-пітака), включив, за однією версією, 80 тисяч, по ін - 84 тисячі висловлювань. Всі ченці, за винятком одного, на ім'я Пурана, визнали їх істинність. Так, вже на першому соборі намітився розкол сангхи. Минуло понад сто років. Невеликі будд. громади існували вже на означає. території Індії. Знову виникли суперечки між ортодок. ченцями, які стверджували, що знання вчення Будди в його повному обсязі і є просвітлення, і послідовниками Пурани, які вважали істинним шляхом пізнання божеств. природи будд. Ченці зібралися в м. Вайшали на 2-й собор, на к-ром стався закінчать. розкол сангхи; ортодок. ченці об'єдналися в школу стхавіравади, а їх противники утворили школу махасангики, до-раю розділилася на дек. сект. Слово "махасангики" означає належить до "Великому зборам" (Махасангіті), тому що на цьому соборі були присутні і члени сангхи і миряни, тобто вже в 4 ст. до н. е.. проявилося принципову відмінність між двома напрямками буддизму: тхеравада представлена монашою спільнотою, махаяна - змішаної громадою ченців і мирян.
Важливу роль у становленні буддизму як світової релігії зіграв цар Ашока, час правління к-якого вважається "золотим століттям" в історії буддизму. Як правитель величезної імперії Ашока іменувався "всеправітелем над Джамбудвіпі" (материком, населених людьми). Ашока не відразу став послідовником Будди. Будучи спадкоємцем престолу, він займався з наставниками разл. шкіл ортодоксальних і еретіч. напрямів, а потім, відвідавши будд. громаду, познайомився з основами вчення Будди і став упасакой - світським послідовником буддизму. Ставши імператором, він спочатку не приділяв особливої уваги сангхи, але потім став активно підтримувати буддистів. За його сприяння відбувся 3-й собор в м. Паталипутре (253 до н. Е..). Гол. рисою реліг. політики Ашоки була віротерпимість, до якої він дотримувався протягом майже всього періоду свого царювання (дарував печери аджівіка, головним суперникам буддистів, посилав своїх представників у громади джайнов і до брахманам). Політика віротерпимості дозволила Ашоке уникнути конфлікту з сильною прошарком брахманів, з аджівіка, джайни і разом з тим посилити буддизм, к-рий, завдяки концепції единодержавного правителя - чакравартина, став ідеологіч. основою проведення централізовано. політики в багатонац. імперії. На 3-му соборі переважали ченці школи стхавіравади, к-які зуміли переконати Ашока в істинності свого розуміння вчення Будди. Собор благословив зміст однієї з частин майбутнього канону, який отримав назву Катхаваттху, в к-ром обговорюються навчання всіх 18 шкіл буддизму і затверджується правота поглядів стхавіравадінов. Надалі Катхаваттху стає найважливішим узаконеним трактатом тхеравади. Слідом за Ашокой його оточення стало приймати буддизм: почалося будівництво монастирів і культових об'єктів, зросли пожертвування, кількість послідовників. У текстах палийского канону і ланкійських хронік наголошується, що єретиків і самозванців-ченців стало більше, ніж справжніх віруючих. У результаті цього 7 років ні в одному монастирі не здійснилися читання дисциплінарних правил перед ченцями упосатха, тому що справжні ченці відмовилися здійснювати цю церемонію в присутності єретиків. Тільки після втручання Ашоки тхеравада була оголошена істинним вченням Будди, а ченці, не згодні з ним, вигнані з сангхи. У палійскіх джерелах говориться, що сам цар. присутній на соборі, виключив з сангхи 60 тис. ченців-єретиків, 3-й собор займає особливе місце в історії буддизму. На ньому відбулося закінчать. поділ буддизму на два напрями, після чого різко загострилися відносини між тхеравадінов та їх супротивниками; було прийнято рішення направити будд. місіонерів на всі відомі в ті часи країни світу. Зокрема, ланкійські хроніки розповідають про місії в Кашмір і Гандхару (район Пешавара, Пакистан), в країну іонів (еллінське гос-во, Пн. Індія), в райони Гімалаїв, в Суварнабхумі (зх. побережжі Індокитаю), на Шрі-Ланку . Дальш. історія буддизму найчастіше пов'язується з боротьбою між прихильниками махаяни і хінаяни, але це в принципі невірно, тому що термін "махаяна" (велика колісниця) з'явився лише на рубежі 1-2 ст. н. е.., і тоді послідовники махаяни стали називати тхеравадінов хінаяністамі, тобто істотами "малої колісниці". Тхеравада сформувалася відразу ж після смерті Будди, її утворили найбільш близькі та фанатичні його послідовники, к-які прагнули зберегти кожне слово, кожен жест і кожен епізод з життя Вчителя. Саме тому тхеравадіни надають таке значення періодично скликаються соборам, на яких брало знову н знову відновлюється життя і вчення Будди. Ост. собор, 6-й за рахунком, був проведений в 1954-1956 в м. Мандалаї (М'янма). Досягнення просвітління мислилося як буквальне дотримання способу життя Будди і його практиці медитації, к-які нерідко призводили до фатального результату. Школа тхеравадінов була чернечого орг-цією, яка залежить від мирян, але не орієнтованої на них. Серед учнів Будди були й такі, к-які вірили в божеств. сутність Вчителі, вважали його богом, прийняв вигляд людини. Слід зазначити, що сприйняття неординарної людини божеством відповідало древнеінд. традиції, згідно з до-рій під зовнішньою оболонкою смертного тіла могло ховатися божеств. тіло, доступне погляду істинно віруючого. Буддологі зазвичай відзначають ключову роль сарвастівади у становленні півн. варіанту буддизму, школи до якого і надали вченню буддизму універс. характер. Школа сарвастівади виділилася з тхеравади, а суть тхеравади майже не змінилася до наст. вр. Сарвастівадіни першими спробували пояснити феномени буття і просвітління за допомогою категорій дхарм, що представляють собою постійно змінюються комбінації Зменшити. физич. і духовних начал (рупа-нама). На відміну від тхеравади школа сарвастівади вперше зайнялася філос. обгрунтуванням не тільки вчення Будди, але і реліг. практики. Введення філософії в первонач. вчення Будди дозволило широко використовувати в системі буддизму небудд. ідеї, створити концепцію свідомості, що зазнає разл. зміни в процесі руху по рівнях існування будд. системи світогляду. На поч. н. е.. школа сарвастівади отримала визнання і підтримку у правителів Кушанской імперії. Согл. півн. будд. традиції, при третьому кушанском царя Канишка (2 ст. н. е..) у м. Кашмірі, можливо в Гандхари, був проведений 4-й будд. собор (не визнаний тхеравадінов), на к-ром були присутні 500 ченців від разл. шкіл і сект буддизму за винятком ортодоксальної школи тхеравади. Більшість членів цього зібрання були послідовниками сарвастівади. Ченці схвалили нову редакцію Винаи та коментарі до Вина, Сутра і Абхідхарма. Ці тексти були записані санскритом на мідних аркушах і замуровані в побудованій на честь цього зібрання ступі. До часів Канишки відносять створення таких важн. будд. трактатів і творів, як Махавасту, Лалітавістара, Аваданасатака, Дівьяавадана, Ланкаватара, Саддхармапундаріка: остання стала основоположною для багатьох кит. і яп. шкіл буддизму. У цей період творили такі видатні будд. мислителі і поети, як Ашвагхоша, Арьяшура, Васумітра та ін, було створено канон сарвастивадинов, що зберігся в кит. і тиб. перекладах. Створення будд. Каноничі. літ-ри спочатку (в кін. 1 тис. до н.е.) на місцевих мовах Індії і Шрі-Ланки, потім в 1 ст. до н.е. на впали і, нарешті, в 1-2 ст. н. е.. на санскриті стало якісно новим етапом поширення буддизму, оскільки з'явилася можливість переводити будд. тексти на інші мови і вивчати буддизм безпосередньо з першоджерел, а не зі слів місіонерів. Вже в кін. 1 - поч. 2 в. н. е.. будд. тексти з'явилися в Китаї. Правителі династій Вей і Цзінь (220 - 420) підтримували буддизм, у 399 з Чан'яня на Захід вирушила велика експедиція на чолі з ченцем Фасяном для пошуку і збору будд. текстів. За 14 років китайці відвідали більше 30 країн, у тому числі Зап., Пн., Серед. і Сх. Індію, Непал і Шрі-Ланку, і привезли безліч сутр. В Індії Фасян зустрів послідовників двох великих махаянистской шкіл - Мадхьяміка і Йогачара. Перша проповідувала серединний шлях між видимими і невидимими феноменами буття, метафізично обгрунтований теорією порожнечі (шуньята). Погляди мадхьяміков відображені в літературі Праджня-параміти. Друга стверджувала, що все буття є породженням свідомості. У відомому тексті йогачарів Ланкаватара-сутри Будда описується як закінчення потрійного космич. тіла (трико), а в тексті Алаявіджняни аналізуються причини згортання і закінчення свідомості. Тексти обох шкіл отримали популярність у Китаї. В історії буддизму простежуються багато закономірності та особливості розвитку інд. філос. реліг. думки. Філос. обгрунтування вчення Будди сарвастівадіни відкрило простори для постійних дискусій між послідовниками разл. шкіл буддизму, особливо запеклих між махаянист і тхеравадінов. Традиція вчених диспутів зародилася в часи створення Упанішад і досягла розквіту в будд. монастирях, подібних знаменитим монастирям-університетам Наланда і Вікрамасіла, де відстоювали свою інтерпретацію вчення Будди найкращі і найбільш образів. проповідники. Вже в 4 ст. н. е.. був створений трактат Шаптадасабхумі - шастра в 15 т., 7 з яких брало були присвячені мистецтву спору. Згодом він був доповнений трактатами по будд. логіці, серед яких найбільш визнаними до цих пір є трактати Дігнагі і Дхармакірті. У 5 ст. н. е.. з'явилися такі всеосяжні енциклопедії вчення Будди, як роботи Буддхагхоші "Вісуддхімагга" на палі і Васубанху "Абхідхармакхоша" на санскриті, в яких вперше була викладена космологіч. модель буття. У 5 ст. н. е.. активізується буддизм в Китаї, де чернець Кушраджіва та його учні перевели будд. сутри на кит. мову, в результаті чого вчення Будди стало надзвичайно популярним спочатку у освіченої знаті, а потім у результаті синкретизму буддизму з даосизмом у народу. За династій Суй і Таї (581 - 907) настав період процвітання буддизму: по всій країні будувалися монастирі і храми, створювалися печерні храми, в яких жили монахи-відлюдники, виникали суто кит. школи буддизму: Тяньтай-цзун, Цзінту, Хуаянь-цзун, чань і ін, сформувався культ богині Гуань-інь (жіноча форма бодхисаттви співчуття Авалокітешвари), буддизм справив вплив на філософію, етику, літературу і мистецтв Китаю. У 5 ст. буддизм з Китаю проник в Корею, а в 6 ст. до Японії. У наступні століття тут з'явилися різноманітні старі і нові школи буддизму, в наші дні їх налічується кілька десятків. Помітно пожвавилися зв'язки між китайськими та індійськими цивілізаціями, зросла інтенсивність культурного взаємовпливу. У 5-7 ст. важливі зміни відбулися у громадській думці Індії, що значною мірою було викликано релігійно-філософськими ідеями буддизму, які поступово поглиналися численними релігійними системами, пристосованими до кастової структурі індійського суспільства і в сукупності відомими як ортодоксальний (визнав авторитет Вед) індуїзм. Складний сплав ідей, пов'язаних з культами Вішну, Шиви і його дружини Парваті (відомої під іменами Калі, Розуму та ін), буддизму і Бхат (всеподавляющей любові до бога), породив у Північній Індії (Бенгалії) нову релігію - тантризм, який згодом розділився на індуїстський і буддійський варіанти останній проник до Тибету і став основою нового напряму буддизму - ваджраяни. У 8 ст. в Пекіні була створена тантрична школа, після навчання в якої японський монах Кукай створив у своїй країні на початку 9 ст. аналогічну школу Сінгон-сю. У середині 1 тис. буддизм позбувся масової опори в Індії, зберігшись у вигляді невеликих громад, вписаних в індійську кастову структуру, але отримав широке поширення за її межами, де і відбулося його перетворення у світову релігію не стільки через філософського багатства доктрин і літератури , скільки завдяки принципу непорушення місцевих культурно-релігійних традицій, включаючи міфологію, традиційної культи, громадські структури тих країн, де його приймали в якості державних релігій, і наступної взаємної адаптації буддизму і цих традицій.