Економічні погляди Сісмонді
Швейцарсько-французький економіст 1 історик Жан Шарль Леопард Симонд де Сісмонді (1773-1842” народився, жив і працював у франкомовній частині Швейцарії. У розвитку його соціально-економічних поглядів виділяють два періоди. Спочатку Сісмонді був палким прихильником економічного лібералізму. У 1803 р. з цих позицій він опублікував працю “Про комерційне багатство”, у якій виклав основні ідеї Сміта, виступаючи за вільну конкуренцію і вільну ринкову гру особистих інтересів.
Свої нові соціальні-економічні погляди Сісмонді виклав у працях “Нові засади політичноЇ економії” (1819) і “Нариси політичної економії” (1837), в яких започаткував критику капіталізму вільної конкуренції з позицій інтересів дрібних власників. Сісмонді оголосив себе учнем і послідовником А. Сміта, одна”: піддав різкій критиці метод, предмет і практичні висновки класичної політичної економії.
Сісмонді протиставив метод Сміта методові Рікардо. Сміт намагався, писав він, розглядати кожний факт в соціальному середовищі, до якого він належить. Рікардо ж звинувачувався за введення ним в науку абстрактного методу. Сісмонді вважав політичну економію моралі. нею наукою, яка повинна базуватися на досвіді, спогляданні, летальному вивченні матеріального становища і конкретних історичних умов життя людей. Предметом політичної економії Сісмонді проголосив людину і її добробут, розглядаючи її як науку про “щастя людського роду*. Він вимагав, щоб політична економія бачила за абстрактними схемами живу людину.
Погляди Сісмонді на предмет і метод політичної економії знайшли потім своїх прибічників серед представників німецької історичної школи.
Більшість основних економічних категорій Сісмонді трактував, грунтуючись на висновках класичної політичної економії. Він стояв на позиціях теорії трудової вартості. Гроші тлумачив як продукт праці, який мас свою внутрішню вартість. Прибуток розглядав як вирахування із праці робітника і тому вважав його грабунком робітників. Капітал, услід за Смітом, визначав як продуктивний запас, частину багатства, то приносить прибуток. У вченні про ренту Сісмонді дотримувався поглядів фізіократів, тобто вважав ренту дарунком землі. Він розрізняв трудові і нетрудові доходи. Заробітні) плата, на його думку, повинна дорівнювати всій вартості праці робітника. Під впливом ідей Мальтуса, рівень заробітної плати він поставив у пряму залежність від кількості населення і пропонував обмежити зростання населення, виходячи з доходу кожного. Сісмонді засуджував шлюби робітників, якщо ті не могли забезпечити нормальне життя своїм сім'ям.
Сісмонді піддав гострій критиці капіталізм, а заодно і економічний лібералізм класичної політичної економії, її погляди на велике машинне виробництво, вільну конкуренцію, гармонію особистих І суспільних інтересів, автоматичний механізм встановлення економічної рівноваги через попит і пропозицію, невтручання держави в економіку.
Велика машинна індустрія, підкреслював Сісмонді, витісняє робітників із виробництва, породжує безробіття, посилює між робітниками конкуренцію, яка зумовлює зниження заробітної плати і, як наслідок, обмежує попит на засоби існування. Будь-який прогрес Сісмонді не визнавав корисним, якщо він не супроводжується зростанням попиту. Вільна конкуренція, вказував він, мас згубні економічні і соціальні наслідки зубожіння основної маси населення і концентрація багатства в руках небагатьох. На його думку, індустріальне суспільство мас тенденцію розпадатися на дна протилежні класи: клас працюючих і клас власників засобів виробництва, на багатих і бідних. Свобода конкуренції прискорює цей процес і нищить всі проміжні верстви населення. Дрібні власники не спроможні витримати конкуренції з великим виробництвом і розорюються. В суспільстві немає більше місця ні для кого, крім великого капіталіста і. найманого робітника, заявив Сісмонді. Капіталізм, таким чином, відчужує власність від праці, цілком підпорядковує працю капіталові. Тому капіталізм, конкуренцію, машинне виробництво Сісмонді вважав соціальним лихом для суспільства. На цій основі він намагався спростувати положення Сміта про природну відповідність особистого і суспільного інтересів.
Виходячи із дрібновласницького трактування капіталізму, Сісмонді створив власну концепцію реалізації і криз, яка займає центральне місце в його економічній теорії. Якщо Сміт і Рікардо вважали ключовою проблемою нагромадження капіталу, то Сісмонді висунув на перший план суперечності між виробництвом і споживанням, а в зв'язку з цим — проблему реалізації, криз і ринку, які він розглядав разом.
Сісмонді вважав, що для реалізації продукту необхідно, щоб обсяг виробництва дорівнював обсягу доходів суспільства. Якщо виробництво перевищує суму доходу, продукт реалізований не буде. З Розвитком капіталізму доходи робітників скорочуються внаслідок їх витіснення з виробництва машинами, яке “не знають жодних потреб”. капіталісти. намагаючись збільшити прибуток, нарощують виробництво. Частину доходу, яка призначена для споживання капіталісти нагромаджують. Звідси Сісмонді робив висновок, що частина “надвартості” залишається нереалізованою в умовах “чистого” капіталізму.
Несправедливий розподіл доходів, на думку Сісмонді, є основною причиною крил надвиробництва. Він міркував таким чином. В результаті відчуження власності від праці збільшуються доходи тільки капіталістів, тоді як доходи робітників завжди залишаються на граничному рівні прожиткового мінімуму. Звідси виникає обмежений попит на продукти. У капіталістів, навпаки, зростає попит на предмети розкоші. Відповідно скорочуються галузі, які виробляють основні предмети споживання при одночасному скороченні кількості робітників, зайнятих в цих галузях. В результаті скорочується споживання робітників, виникає хронічне недоспоживання, яке і є причиною криз надвиробництва. Внаслідок концентрації багатств у невеликого числа власників внутрішній ринок все більше звужується і індустрія змушена шукати збут своїм товарам на зовнішніх ринках. Однак країни, які раніше служилії зовнішнім ринком, теж розвивають капіталізм і Їх ринок також звужується.
Із теорії криз і ринків Сісмонді робив висновок про приреченість капіталістичного виробництва. Вихід він вбачав у поверненні до патріархальної власності, у відродженні господарства дрібних виробників, у поділі великих промислових підприємств на багато окремих незалежних майстерень, великих капіталів між багатьма середніми капіталістами. Для того, щоб здійснити всі ці заходи, а також обмежити межі приватної ініціативи і не допустити зловживань, держава повинна безпосередньо втручатися в економіку. На думку Сісмонді, держава повинна загальмувати технічний прогрес і розвиток промисловості і цим самим забезпечити умови для розвитку дрібної власності.
Н.В.Сеніор
Нассау Вільям. Сеніор (1790-1864), англійський економіст, очолював кафедру політичної економії в Оксфордському університеті (першу лід такою назвою в Англії). Курс лекцій, який він читав, буї опублікований в 1836 р. під назвою "Основні засади політичної економії". Цю книгу вважали кращим твором з політичної економії і Англії до появи основних праць Дж. С. Мілля.
Нассау Сеніор звільнив політичну економію від всякого компромісу із соціальними системами і реформами, звів її до чотирьох основних принципів, із яких виводив всі інші:
принцип індивідуалізму (кожний для себе);
принцип зростання населення;
принцип зростання продуктивності промисловості;
принцип спадної дохідності сільського господарства. Він намагався зробити політичної економії точну науку і тому його вважають одним основоположників напряму “чистої політичної економії”.
Н. Сеніор відомий й історії економічної думки тим, що ввів у політичну економію поняття “утримання”, яке можна розуміти 1 як заощадженню. його концепція одержала назву “теорії утримання”. і Вченню Рікардо про працю як єдине джерело вартості Сеніор протиставив тезу, згідно якої витратами виробництва є праця і капітал. На його думку, праця є результатом жертви робітника, який жертвує для неї своїм дозвіллям і спокоєм. Капітал — жертва капіталіста, який утримується від його особистого споживання, вкладаючи у виробництво. Винагородою для обох “жертв” є заробітна плата і прибуток.
Інша його концепція одержала іронічну назву — “теорія останньої години Сеніора, в якій він стверджував, то прибуток створюється в останню годину робочого дня. Звідси випливало, що не можна скорочувати робочий день, оскільки у підприємців нібито зникнуть стимули до виробничої діяльнjсті.
Сеніор дав також відмінне від Рікардо пояснення ренти. Він вважав, що тільки в умовах вільної конкуренції вартість складається із”жертв” праці і капіталу. При наявності будь-якої монополії виникає надлишок між цінністю продукту і витратами його виробництва, який він і назва” рентою.
Ф Бастіа
Французький економіст Фредерік Бастіа (1801-1850) свої економічні погляди виклав у праці “Економічні гармонії* (1850). Бастіа намагався довести відсутність соціальних антагонізмів в суспільстві і стверджував, що “загальні закони соціального світу гармонійні, вони прагнуть до всебічного удосконалення людства*. Те, що на перший погляд здасться антагонізмом, зауважував він, при більш ретельному дослідженні виявляється фактором гармонії. Гармонії Бастіа бачив скрізь: в цінності, в обміні, у власності, в конкуренції, у виробництві, споживанні, розподілі його економічна концепція одержала назву 'теорії економічних гармоній”, в якій він повністю відійшов від основних положень вчення Рікардо. Так, вартість він розглядав як відносини двох послуг, які обмінюються. Подібно тому, як будь-яка власність і всяке майно є сумою вартостей, відзначав Бастіа, і власність і майно є нічим іншим як сумою наданих послуг. Але чому, наприклад, діамант маг більшу . вартість від склянки води? Тому, відповідай Бастіа, що той, хто поступається діамантом, надає більшу послугу, ніж той, хто поступається склянкою води під послугами Бастіа розумів не тільки вартість у власному розумінні слова, але і ціну всіх виробничих послуг, які проявляються в позиці, в ренті, в зарплаті, бо той, хто відстрочує плату або споживанні!, налає послугу. Капітал у нього існує тому, що капіталіст відстрочує споживання капіталу. Це утримання вимагає напруги, винагородою за яку є процент.
Бастіа виступив проти теорії ренти і теорії розподілу Рікардо. Рента, на його думку, виникає тому, що капіталісти вклали в землю капітал. Якщо у Рікардо величина прибутку обернено пропорційна величині заробітної плати, то Бастіа протиставив йому закон гармонії, згідно якого інтереси капіталу і праці солідарні, частка того і другого зростають одночасно, але частка праці зростає швидше, ніж частка капіталу. В.. і називав цс “великим, дивовижним, необхідним, невблаганним законом капіталу”. У своїх висновках Бастіа опирався на тенденцію норми прибутку до зниження. Проте питання про норму прибутку є проблемою співвідношення між вартістю капіталу і вартістю доходу, а не поділу продукту між капіталістами і робітниками.
Бастіа, таким чином, виступав як адвокат існуючого економічного ладу, стверджуючи, що в ньому існує гармонія інтересів на основі обміну взаємними послугами. Сучасне йому суспільство Бастіа вважав найдосконалішим, стабільним і справедливими.
Г. Ч.Кері
З відкритою критикою основ класичної політичної. економії виступив американський економіст Генрі Чарльз Кері (1793-1879). Свої економічні погляди він виклав у працях “Принципи політичної економії* (1840), “Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комерції* (1850), “Основи соціальної науки” (1859).
Завоювання незалежності від Англії, наявність вільних родючих земель і інших природних багатств, іміграція населення і імпорт капіталів і технічного прогресу із Європи, відсутність феодальних гальм спричинили швидкий розвиток у США економіки ринкового тилу. Особливості економічного розвитку США відобразилися в економічних поглядах першого відомого американського економіста.
Кері піддав критиці всю класичну школу політичної економії, але особливо вороже ставився до теорії Рікардо, вважаючи її системою, яка провокує “війну” між класами і націями. Економічні концепції Сея, Мальтуса, Мак-Куллоха, Дж. Мілля він також вважав такими, що сіють антагонізми у суспільстві, розривають його на частини, закликають до громадянської війни.
На противагу теорії розподілу Рікардо, якою останній обґрунтовував класовий антагонізм капіталістичного суспільства, Кері висунув теорію гармонії класових інтересів, яку пояснював власною концепцією вартості. Згідно уявлень Кері, вартість визначається кількістю праці, яка необхідна для відтворення (а не для виробництва) продукту. На його думку, із підвищенням продуктивності праці витрати на відтворення продуктів знижуються, що відповідно зумовлює зменшення частки засобів виробництва у вартості продукту, а отже, і частки капіталу та проценту на нього, як винагороди капіталісту на вкладений капітал. Відповідно зростає цінність праці і її частка в продукті. На цій основі Кері зробив висновок, що по мірі зростання технічного прогресу капіталістичного виробництва частка доходів робітників збільшується абсолютно і відносно, а частка капіталістів абсолютно зростає, а відносно зменшується. Звідси виникає гармонія інтересів, оскільки з розвитком капіталізму становище робітників покращується швидше, ніж зростають доходи капіталістів.
У своїй концепції ренти Кері Ігнорував суперечності між капіталістами і землевласниками, існування яких доводилось в теорії ренти Рікардо та його послідовників. Під земельною рентою Кері розумів процент на вкладений у землю капітал, тобто як одну із форми прибутку на капітал, що суперечило висновкам класиків. Якщо Рікардо доводив, що ціни на сільськогосподарську продукцію постійно зростають внаслідок збільшення величини земельної ренти через залучення в оборот усе гірших земельних ділянок, то Кері робив прямо протилежний висновок: до використання насамперед залучаються бідні землі, а лише потім розробляються більш родючі, що підвищує продуктивність праці в сільському господарстві, здешевлює ціни на сільськогосподарську продукцію. Це вигідно як капіталістам, так І найманим робітникам, тому відсутня економічна база антагонізму між ними і землевласниками.
Цей несподіваний і парадоксальний висновок Кері обгрунтував фактами з історії освоєння земель американського континенту першими поселенцями. Родюча земля у природному стані буяє заростями чагарників і трав, її дуже нелегко розчистити для обробітку. Ще важче було освоювати заболочені землі, відвойовувати їх від води, створюючи захисні дамби. Тому першопроходці спершу освоювали схили і пагорби, ділянки, які легко піддавались обробітку, поступово, протягом кількох поколінь розчищаючи родючі долини для їх введення у господарський оборот.
У перших своїх працях Кері виступав прихильником фритредерства (вільної торгівлі), але уже з 1848 р. перейшов на позиці протекціонізму. У праці “Основи соціальної науки” він піддав гострій критій історію вільної торгівлі класичної школи і економічну політику фритредерства Англії, що грунтувалась на теоретичній системі класиків Кері вважав, що свобода торгівлі дає вигоду лише окремим націям і гальмує розвиток інших. Тому, допускаючи правомірність вільної конкуренції між окремими особами, він заперечував її необхідність між націями.
Із позицій інтересів США у їх конкурентній боротьбі із Великою Британією Кері засуджував прагнення останньої до промислової монополії на зовнішньому ринку і перетворення решти країн у її аграрно-сировинний придаток. Тому він вважав, що єдиним засобом від англійського руйнівної о впливу є політика протекціонізму. Замість міжнародного поділу праці Кері пропонував комплексний агропромисловий розвиток країн як запоруки економічної незалежності націй. Така позиція відповідала тодішнім конкретним інтересам США.