Н. В. Колосніцина
Серед російських поетів мало хто так ненавидів всякий вид рабства, як Пушкін. У своєму есе "Прогулянки з Пушкіним" А. Синявський весело заявив, що Пушкін "вбіг у літературу на тонких еротичних ніжках". Це дотепно, але навряд чи вірно. Легкої любовній ліриці Пушкін дійсно віддав данину дуже рано, швидко освоюючи творчий досвід Анакреона, Хлопці, Батюшкова. Але популярність в широких колах він придбав віршами з яскравим громадянським звучанням. Вже в одному з перших опублікованих віршів, "Лицинию", виражено кредо юного поета: "Свободою Рим зріс, а рабством погублений". А ода "Вільність", хоча і не була опублікована, розійшлася в списках по всій Росії. Тому вірніше було б сказати, що Пушкін влетів у літературу на крилах волелюбною лірики. Його творчість мала більший вплив на російську думку, ніж вся пропаганда декабристських товариств.
Любов до свободи була заявлена Пушкіним відразу і дуже сміливо. І не тільки в ліриці. У першій же південній поемі ("Кавказький бранець") її герой, розчарований у всьому, натхнений тільки ідеалом свободи:
Ще шукав в безлюдному світі.
Страстями почуття вигубити,
Охолоду до мрій і до ліри,
З хвилюванням пісні він слухав,
Одухотворені тобою,
І з вірою, полум'яної мольбою
Твій гордий ідол обіймав.
У цих віршах прочитувалося ставлення до свободи всіх російських людей, які зазнали вплив визвольної війни проти наполеонівського іга і не бажали миритися з рабством власного народу. В оді "Вільність" бачили прямий заклик до повстання:
Вихованці вітряної Долі,
Тирани світу! тремтіть!
А ви, мужайтеся і почуйте,
Повстаньте, занепалі раби!
Саме тому Пушкін був визнаний "художнім виразником ідеології декабризму" як самими декабристами, так і офіційними радянськими літературознавцями 1930-х років. Так само оцінювала його і царська поліція, яка виявила, що у кожного заарештованого учасника повстання 14 грудня зберігалися волелюбні пушкінські вірші.
І все ж щось у Пушкіні найбільш послідовних декабристів не влаштовувало. Викликало здивування, докір, а то і пряме засудження вже сама поведінка поета. Його найближчий друг І. І. Пущин писав: "Між тим той же Пушкін, ліберальний за своїми поглядами, мав якусь жалюгідну звичку змінювати благородній своїм характером і дуже часто сердив мене і взагалі всіх нас тим, що любив, наприклад, крутитися у оркестру близько Орлова, Чернишова та інших: вони з протекційним усмішкою вислуховували його жарти, дотепи ...
Дивне зсув у цьому чудовому створенні! Ніколи не переставав я любити його; знаю, що і він платив мені тим же почуттям, але мимоволі, з дружби до нього, хотілося, щоб він нарешті справжнім чином глянув на себе і зрозумів своє покликання "1.
Не подобалися декабристів і занадто вільні любовні вірші, які, як їм здавалося, були недостойні високого таланту поета. Серйозним і вимогливим до себе друзям Пушкіна постійно хотілося виховувати його за своїм образом і подобою. Виховували і Пущин, і "перший декабрист" Володимир Раєвський, і А. Бестужев, і К. Рилєєв. Від Пушкіна вимагали тієї ж підпорядкованості життя і творчості справі свободи, якої відрізнялися самі декабристи. А він не підкорявся ні цього ідеалу, ні своїм більш зрілим, як здавалося, друзям. У житті Пушкін міг бути легковажним, захоплювався і жінками, і картковою грою, і сварками з кишинівськими боярами, і багатьом іншим. "Спартанець" В. Раєвський закликав Пушкіна оспівувати часів стародавньої новгородської вольниці, "коли гриміло наше віче" і сам народ був царем. Любовну лірику він взагалі вважав негідною поета:
Любов чи співати, де бризкає кров,
Де плем'я чуже з посмішкою
Терзає нас кривавої тортурами.
"До друзів до Кишинева"
Пушкін і намагався дотримуватися цих порад, навіть почав поему і трагедію "Вадим" про давнє новгородському героя, боротьбі з Рюриком, але далі почала так і не пішов. І не тільки тому, що легендарний тіраноборец був йому, з його стрімко розвиваються історичною свідомістю мало цікавий, але й тому, що російську аристократію, яку мав на увазі під "чужим плем'ям" Раєвський, ніяк не міг вважати чужий для народу, так як і сам до неї належав.
Суворі декабристські критики чекали від Пушкіна гострої сатири на самодержавство, кріпосництво, не знайшовши її в першому розділі "Євгенія Онєгіна", А. Бестужев засудив роман за нікчемність головного героя. Пушкін не без роздратування заперечував: "Твій лист дуже розумно, але все-таки ти неправий, все-таки ти дивишся на" Онєгіна "не з тієї точки: Ти говориш про сатиру англійця Байрона і порівнюєш її з моєю, і вимагаєш від мене такої ж! Ні, моя душа, багато чого хочеш. Де у мене сатира? про неї і згадки немає в "Євгенії Онєгіні". У мене затріщала б набережна, якщо б торкнувся я сатири. Саме слово сатиричний не повинна перебувати в передмові "(10, 104) 2.
Взагалі дуже скоро з'ясувалося, що пушкінське розуміння свободи і тим більше завдань поезії було не тільки більш широким, ніж декабристський, але і просто іншим. Пушкін хотів бути вільним від будь-якої ідеї, якою б високою вона не була. Він був "ворогом сором'язливих умов та пут" і шлях до духовної свободи бачив у високій культурі, освіченості, в повній незалежності від впливів, в глибокому роздумі про всі враження буття:
У самоті мій норовливий геній
Пізнав і тихий труд, і спрагу роздумів.
Володію вдень моїм; з порядком дружний розум;
Вчуся утримувати увагу довгих дум;
Шукаю винагородити в обіймах свободи
Бунтівної младость втрачені роки
І в освіті стати з віком нарівні.
Ці рядки містяться в посланні Чаадаєву, але вони здаються відповіддю і В. Раєвському на наведені вище вірші. Що ж це за свобода, в обіймах якої поет шукає винагороди? Це свобода бути самим собою, в найбільшій мірі реалізувати все, що дано людині природою. Б. Бурсов пише: "Як там не кажи про людину, найперша і найголовніша обов'язок людини залишатися завжди людиною. Вихідна точка: людська природа вічно виявляє в собі свою недосконалість, але тим обов'язковіша для людини відстоювати вірність своєму людському призначенням. Значить - невпинно питати з себе, проявляти непримиренність до свого недосконалості. Без постійного відчуття своєї недосконалості ми б припинили всякі роздуми про необхідність його подолання. Істинно досконалий той, хто вічно зайнятий звільненням від недосконалості. От саме таким був Пушкін "3.
Пушкін дуже рано зрозумів своє призначення. Ще в Ліцеї він написав:
Великим бути бажаю,
Люблю Росії честь,
Я багато обіцяю -
Виконаю чи що? Бог знає!
"Про себе"
Тут чудові і бажання величі в ім'я честі Росії, і самоіронія, що знімає можливий надмірний пафос, і, може бути, усвідомлення труднощі поставленої перед собою завдання.
При всій уявній легковажність поведінки Пушкін усвідомлював свою відповідальність перед власним талантом. Завдяки "тихого праці" він дійсно став "з століттям нарівні". Ще в дитинстві досконало опанувавши французьку мову, в Ліцеї він вивчив грецький, латинь і дещо гірше навіть нелюбимий німецький, а потім ще десять мов, у тому числі цілий ряд слов'янських. І це дозволяло йому вільно почуватися в будь-якій культурі. Пушкіну в рівній мірі були доступні велич Біблії та Корану, гармонія античної літератури, блискучий і легке дотепність французьких поетів і філософів, психологічна глибина, життєва сила драматургії Шекспіра ... Він вільно переносився через простір і час, скрізь відчуваючи себе не гостем, а господарем.
Всією душею співчуваючи декабристам, захоплюючись їх благородством і мужністю, готовністю померти в ім'я свободи, Пушкін все ж ніколи не ототожнював себе з ними, зберігаючи і тут свою незалежність. У літературі не раз обговорювалося питання про те, чому він не був прийнятий в таємні товариства. Пояснювали по-різному: і поліцейської стеженням за поетом, і недовірою до серйозності його, і прагненням уберегти поета від можливої кари. Але, мабуть, головне-то було саме в незалежності його думок і поведінки. І насправді: ще до повстання Пушкін зрозумів і безперспективність будь-яких визвольних рухів, що здійснюються у відриві від народу, і неготовність народів до боротьби за своє визволення.
Свободи сіяч пустельний,
Я вийшов рано, до зірки;
Рукою чистою і безвинної
У поневолені кермо
Кидав живуще насіння -
Але втратив тільки час,
Добрі думки і праці ...
Паситесь, мирні народи!
Вас не розбудить честі клич.
До чого стадам дари свободи?
Їх має різати чи стригти.
Спадщина їх з роду в пологи
Ярмо з гремушками так бич.
"Свободи сіяч пустельний ..."
У роки ж після повстання, звернувшись до історії, Пушкін прийшов до висновку про неможливість революції в Росії і всі надії на майбутнє покладав на просвітництво. Вивчивши селянську війну під проводом Пугачова, він дав класично ясну і точне формулювання: "Не дай Бог бачити російський бунт, безглуздий і нещадний" (6, 349).
І разом з тим історія дала Пушкіну чудове почуття гордості за Батьківщину, незважаючи на всі приниження і падіння, які пережив наш народ: "... Я далеко не захоплююся всім, що бачу навколо себе; як літератора - мене дратують, як людину з забобонами - я ображений, - але присягаюся честю, ні за що на світі я не хотів би змінити батьківщину, або мати іншу історію, крім історії наших предків, такий, який нам бог її дав "(10, 689).
Ось ця чудова освіченість, висока освіченість, глибокий історизм і стали основою вільної думки Пушкіна, її незалежності від чужих думок, кому б вони не належали.
Іншою опорою незалежності було походження Пушкіна, який пишався своїм шестисотлетним дворянством, помічаючи a propos: "Моє дворянство древнє". Тепер ми знаємо, що воно тисячолітнє: він Рюрикович. Цей висновок аматора-дослідника А. А. Черкашина прийнятий офіційним пушкіноведеніем4.
Походження мало для Пушкіна принципове значення, і він сам пояснив це в листі до А. Бестужева: "Причина зрозуміла. У нас письменники взяті з вищого класу суспільства - аристократична гордість зливається у них з авторським самолюбством. Ми не хочемо бути під заступництвом рівними. Ось чого негідник Воронцов не розуміє. Він уявляє, що російський поет з'явиться в його передній з присвятою або з одою, а той є з вимогою на повагу, як шестисотлетним дворянин, - диявольська різниця! " (10, 115).
Свідомість своєї причетності до великих предків, а через них - до всієї історії Росії дозволяло Пушкіну вести себе на рівних навіть з царями і великими князями. Приймаючи Пушкіна, викликаного із заслання, Микола I був шокований поведінкою поета, який вів себе настільки вільно, що навіть присів на край столу.
А як же бути тоді зі знаменитими "Станси"? Адже навіть найближчі друзі сприйняли цей вірш як зраду колишнім переконанням і форму лестощів. На це відповів сам Пушкін у вірші "Друзям":
Ні, я не льстец, коли цареві
Хвалу вільну складаю:
Я сміливо почуття висловлюю,
Мовою серця кажу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Текла у вигнанні життя моє;
Влачил я з милими розлуку;
Але він мені царську руку
Простяг - і з вами знову я.
В. Непомнящий пояснює появу віршів "Станси" і "Друзям" тим розмовою, який відбувся при зустрічі поета з царем. Він припускає, що Микола I обіцяв Пушкіну швидке визволення декабристів, засланих у Сибір. Про це і нагадує порівняння царя з його пращуром Петром I в "Стансах":
Початок славних днів Петра
Похмурий заколоти і страти ...
Але правдою він залучив серця,
Але звичаї приборкав наукою ...
Сімейним подібністю будь же гордий;
У всьому будь пращура подібний:
Як він, невтомний і сильний,
І пам'яттю, як він, незлобивий.
З цією обіцянкою царя В. Непомнящий 5 пов'язує і останню строфу знаменитого "Послання до Сибіру":
Кайдани тяжкі впадуть, -
Темниці впадуть - і свобода
Вас прийме радісно біля входу,
І брати меч вам віддадуть.
"Кайдани впадуть" не в результаті нового переможного повстання, яке, як розумів поет, було абсолютно неможливо, а в результаті виконання царського обіцянки, і меч тут - символ повернутого дворянської гідності. Але обіцянка так і не було виконано. І це призвело поета до розчарування. На перших же порах повагу до царя було щирим і глибоким.
Але головна опора незалежності Пушкіна - це його "норовливий геній", який був підвладний лише натхненню. А натхнення довільно, воно не піддається нічиїй волі, іноді навіть волі самого художника. Це "розташування душі до жівейшему прийняття вражень, слідчо і міркуванню понять, пояснення оних" (7, 41). Воно являє собою акт художнього мислення, тому й приходить тільки тоді, коли нагромаджено безліч вражень, доступних уяві і осмислення. Натхнення є вищий прояв свободи творчості.
Але ось парадоксальна ситуація з повісті "Єгипетські ночі". Тут імпровізатор-італієць створює на задану тему геніальні вірші про свободу творчості.
"Ось вам тема, - сказав йому Чарський, - поет сам обирає предмети для своїх пісень; натовп не має права управляти його натхненням (курсив автора. - М. К.).
Очі італійця спалахнули, він взяв кілька акордів, гордо підняв голову, і палкі строфи, вираз миттєвого почуття, струнко ізлетелі з вуст його: "(6, 249-250).
Чарський вражений: "Як! Чужа думка трохи торкнулася вашого слуху і вже стала вашою власністю, як ніби ви з нею носилися, плекали, розвивали її постійно. Отже, для вас не існує ні праці, ні охолодження, ні цього неспокою, який передує натхненню ? .. " (Там же, 251).
Здавалося б, яка іронія! Чи можна говорити про свободу творчості, якщо вірші про цю свободу створюються під впливом чужої волі? Як легко тут побачити заперечення свободи творчості, визнання залежності поета від суспільства, від влади, від загальної думки. Але ж вірші, створені італійцем, дійсно геніальні. Пушкін вклав в його уста думки, до яких сам звертався багато разів і завжди саме для того, щоб показати незалежність поета:
Такий поет: як Аквілон,
Що хоче, те й носить він -
Орлу подібно, він літає.
І, не спитавши ні в кого,
Як Дездемона обирає
Кумир для серця свого.
Так, тема задана ззовні, але відгомін у душі поета вона знаходить тільки тоді, коли вже є переповненість враженнями і внутрішня потреба творчості, коли ця тема вже дозріла в підсвідомості, коли вона "тріпоче, і звучить, і шукає, як уві сні, ізліться нарешті вільним проявом "(" Осінь "). Так струна резонує тільки у відповідь на звук, що відповідає її висоті. Імпровізатор міг майже миттєво відгукнутися на волю Чарського тому, що сам був переконаний у власній волі. Виходить прямо-таки гегелівська тріада: теза - поет вільний, антитеза - натхнення підвладне чужій волі, сінтезіс - справжнє натхнення завжди вільно, чим і як би воно не було викликано. Потрібна була воістину пушкінська свобода, щоб таким парадоксальним чином доводити свободу творчості.
Проте здійснити свободу творчості поетові було зовсім не легко. Трагічна сторона життя Пушкіна полягала в тому, що він ніколи не знав зовнішньої свободи, крім, може бути, короткого періоду між закінченням Ліцею та південній посиланням. У Ліцеї він знаходився під контролем, хоча і доброзичливим, професорів і вихователів, а потім, починаючи з перших же років заслання, під поліцейським наглядом. Звільнений Миколою I, він удостоївся високої честі: цар сам зголосився бути його цензором, сам читав деякі його твори, забувши, втім, звільнити Пушкіна від звичайної цензури. Поет не мав права виїхати з Петербурга без дозволу влади, не міг залишити осточортіла йому службу і зняти образливий для нього мундир камер-юнкери. Але найважче для Пушкіна було те, що і влада, і друзі-доброзичливці, і продажні журналісти, начебто Булгаріна, намагалися диктувати теми і завдання його поезії. Коли він утік на Кавказ, той же Булгарін писав: "Ми думали, що автор" Руслана і Людмили "кинувся на Кавказ, щоб насититися високими почуттями поезії, збагатитися новими враженнями і в солодких піснях передати нащадкам великі подвиги російських сучасних героїв. Ми думали, що великі події на Сході, що здивували світ і здобував Росії повагу всіх освічених народів, порушать геній наших поетів, - і ми помилилися "6.
Булгарін помилився не цілком: подвигів російської зброї Пушкін дійсно не оспівав, але твори високого поетичного гідності написав. Але чекали щось від поета саме оспівування подвигів. І чекав не один Булгарін: за ним стояли і головнокомандувач російськими військами Паскевич, і Бенкендорф, і сам цар. Але на це замовлення не відгукнулася жодна струна в душі поета.
Усіх цих критиків, доброзичливців, непроханих порадників Пушкін змусив у вірші "Поет і натовп" дати таку самохарактеристику:
Ми малодушних, ми підступні,
Безсоромні, злі, невдячні;
Ми серцем хладние скопці,
Наклепники, раби, дурні;
Гніздяться клубом у нас пороки.
Ти можеш, ближнього люблячи,
Давати нам сміливі уроки,
А ми послухаємо тебе.
В. С. Соловйов коментує: "Останній вірш навіть за формою вираження є явна іронія і насмішка: ти, мовляв, поговори, а ми тебе послухаємо. На брехливий, лицемірно нахабний виклик" черні "відповідає благородний і правдивий гнів поета:
Підіть геть - яке діло
Поетові мирному до вас!
В розпусті кам'яні сміливо,
Не пожвавить вас ліри голос! "7
У Пушкіна завжди викликало обурення чи принаймні подив вимога від поезії якоїсь зовнішньої мети: "Ти питаєш, яка мета у" Циганов "? Ось на! Мета поезії - поезія - як каже Дельвіг (якщо не вкрав цього). Думи Рилєєва і целят, а всі невпопад ", - писав він В. А. Жуковському (10, 112). "Думи" цілили невпопад саме тому, що були засобом пропаганди вже готової ідеї, а не думки, народженої самої поезією.
"Мета поезії - поезія". Але що таке поезія в розумінні Пушкіна? Про це можна сперечатися, і сперечаються давно і багато. Нам ближче за все розуміння пушкінської поезії Б. Бурсова і В. Непомнящим. За Бурсова, поезія - це дисгармонія світу, перетворена в гармонію уявою поета8. А В. Непомнящий пише про дивовижний розподіл світла і тіні в поезії Пушкіна - такого розподілу, коли сприйняття кожної тіні змушує відчути породив її світло: "... Для нього буття є безумовне єдність і абсолютна цілісність (курсив автора. - Н. К. ), в якій немає нічого "окремого", "зайвого" і самозаконність - такого, що потрібно було б для "поліпшення" буття відрізати й викинути "9.
Тобто теж гармонія - думка та сама, що у Б. Бурсова, хоча і виражена інакше. Перетворення дисгармонії світу в гармонію художньої реальності і є сутність поезії.
А що дає нам, читачам, така поезія? Гармонію в нашій власній душі, піднесення нашого духу до усвідомлення трагічно суперечливою краси світу. І тоді ми відгукуємося на слова поета:
Не для життєвого хвилювання,
Не для користі, не для битв,
Ми народжені для натхнення,
Для звуків солодких і молитов.
Скільки гнівних засуджень викликали ці вірші у всіх наших демократів, навіть у суворого наставника моральності Л. М. Толстого! Адже в них виражено те, що можна назвати єдиною метою поезії. Так зрозуміти значення і сутність поезії міг тільки істинно вільна людина, яка усвідомила незалежність поета від усяких зовнішній сил, від вимог, проголошуваних від імені товариства. У вірші "З Піндемонті" Пушкін висловлює свої заповітні думки, які звучать абсолютно єретично з точки зору будь-якої офіційної ідеології (монархістськими чи більшовицької - все одно):
Інші, кращі, мені дороги права;
Інша, краща, потребна мені свобода:
Залежати від царя, залежатиме від народу -
Чи не всі нам байдуже? Бог з ними.
Нікому
Звіту не давати, собі лише самому
Служити і догоджати; для влади, для лівреї
Не гнути ні совісті, ні помислів, ні шиї;
За примхою своєї ходити тут і там,
Дивуючись божественним природи красот,
І перед созданьями мистецтв і натхнення
Тріпочучи радісно в захопленнях умиленья.
Ось щастя! ось права ...
Цікаво, що вже в чернетці Пушкін виправив "залежатиме від царя" на "залежатиме від влади" - і чи тільки заради цензури? Можливо, заради узагальнення? Тоді цей вірш можна вважати маніфестом свободи творчості для будь-якої епохи.
І революційно-демократичних критиків, і радянських літературознавців завжди бентежили або навіть обурювали слова "залежатиме від народу". Ще б пак! Адже служіння народу шанувалося вищою метою поезії. Але прав Б. Бурсов, коли пише: "Але хто посміє сказати, що, відхиляючи залежність і від царя, і від народу, Пушкін ставить знак рівності між царем і народом? Тут справа в іншому, - для нього взагалі немає такої залежності, яку визнав би він обов'язковою. У принципі він не згоден ні з якою залежністю. Навіть якщо б вона виходила і від нього самого. Він пише по натхненню, а не на замовлення. А натхнення художника - вища людяність "10.
Підсумком глибоких роздумів Пушкіна про свободу творчості можна вважати сонет "Поетові":
Ти цар: живи один. Дорогою вільної
Іди, куди тягне тебе вільний розум,
Удосконалюючи плоди улюблених дум,
Не вимагаючи нагород за подвиг благородний.
Вони в самому тобі. Ти сам свій вищий суд;
Усіх суворіше оцінити вмієш ти свою працю.
Ти ним задоволений, вимогливий художник?
Задоволений? Так нехай натовп його лає
І плює на вівтар, де твій вогонь горить,
І в дитячій жвавості коливає твій триніжок.
Цією свободи Пушкін не поступався нікому. Навіть вказівки свого царственого цензора він ввічливо, але твердо ігнорував. Цар порадив йому переробити "Бориса Годунова" в історичний роман на кшталт Вальтера Скотта - Пушкін навіть не доторкнувся до рукопису. Микола побажав, щоб з поеми "Мідний вершник" були викреслені такі слова, як "бовдур" і "кумир", - Пушкін поклав рукопис поеми в стіл, і вона була опублікована лише після його смерті з виправленнями В. Жуковського.
Отже, будучи політично невільною, Пушкін повністю зберіг незалежність думок і творчості. Він міг написати дружині несподівану фразу: "Без політичної волі жити дуже можна" (10, 379), - саме тому, що зумів зберегти "вільний розум".
Але була ще несвобода, подолання якої давалося Пушкіну не завжди легко. У 1836 році він написав невелику чотиривірш, що вражає своєю відвертістю:
Даремно я біжу до сионским висот,
Гріх жадібний женеться за мною по п'ятах ...
Так, ніздрі пилові уставленою в пісок сипучий,
Голодний лев стежить оленя біг пахучий.
І хіба не про те ж, тільки по-іншому, сказано в знаменитому вірші "Поет", де Пушкін говорить, що занурений в "турботи суєтного світу" поет може бути ничтожней всіх "незначних світу"? А у вірші "Спогад" він зізнається:
І з огидою читаючи життя мою,
Я тремчу і проклинаю,
І гірко скаржуся, і гірко сльози ллю,
Але рядків сумних не змиваю.
Але прав А. Синявський (Абрам Терц): "Пушкін (страшно сказати!) Відтворює самооцінку святого. Святої про себе оголошує у сокрушении серця, що він останній грішник: Це не скромність і не гіпербола, а реальне дотик святості, вже не належить людині , котра усвідомлює нікчемності посудини, в який вона влита "11.
Вірш "Поет" дійсно написано за моделлю житія, в якому духовний перелом і звернення до істинного Бога починається з гіркого покаяння. І це не випадковий збіг: юнацькі глузування над таємницями "непорочного зачаття" у зрілого Пушкіна змінилися глибокими і мудрими роздумами про Христа, про високому моральному змісті християнства. Але й у відношенні своєму до релігії поет залишався вільним, далеким від ортодоксії, і покаяння його дуже далеко від властивого багатьом героям житій самознищення. Навіть самі гіркі спогади Пушкін перетворював на світлий світ своєї поезії, тим самим піднімаючись над особистою слабкістю і знаходячи сили для духовного вдосконалення у своїй власній душі. І тому поезія була для нього "вище моральності" (7, 380). І це, може бути, є вища міра свободи.
Ось чому, звертаючись до нащадків, Пушкін мав повне право сказати:
І довго буду тим люб'язний я народу,
Що почуття добрі я лірою будив,
Що в мій жорстокий вік прославив я свободу
І милість до переможених закликав.
Список літератури
1Пущін І.І. Записки про Пушкіна. Листи. М., 1988. С.58.
2 Тут і далі цит. по: Пушкін О. С. Повна. зібр. соч.: У 10 т. 4-е вид. Л., 1977-1979. У дужках вказані номер тому і сторінки.
3Бурсов Б. Доля Пушкіна: Роман-дослідження. Л., 1985. С.366.
4 Див: Таблиця "Родовід А. С. Пушкіна" / Укл. А. А. Черкашин / / Временник Пушкінської комісії. Вип. 24. Вкладка. Л.. 1991.
5 Див: Непомнящий В. Поезія і доля. М., 1987.
6 Цит. по: Ейдельмана Н.Я. Бути може за хребтом Кавказу. М., 1990. С. 207.
7Соловьев В.С. Літературна критика. М., 1990. С. 267-268.
8 Див: Бурсов Б. Доля Пушкіна. Гл.2.
9Непомнящій В. Пророк / / пушкініст. М., 1989. С. 197.
10Бурсов Б. Доля Пушкіна. С. 362-363.
11Терц А. Прогулянки з Пушкіним / / Зап. літ. 1991. № 9. С.154.