Зміст
Введення. 3
1. Державний устрій. 5
2. Духовність і побут. 7
3. Початок колонізації Черноземья. 14
Висновок. 18
Список літератури .. 19

Введення

Обрання на царство Михайла Федоровича було кроком на шляху до політичної стабільності, але Смута закінчилася не відразу. Перші роки царювання були наповнені повстаннями і війнами, війна з Польщею закінчилася тільки в 1618 році. Росія була змушена визнати втрату західних областей, Смоленська і сіверських міст; західний кордон країни повернулася до кордонів часів Івана III. Ще більш важким було становище на півдні; всі південні області були спустошені, татари щорічно переправлялися через Оку й іноді доходили до околиць Москви. За час Смути в повний були виведені сотні тисяч російських людей, і, беручи московського посла, перський шах Аббас висловлював здивування, що в Російській державі ще залишилися люди. [1]
У контексті неомальтузіанской теорії найбільш важливими представляються демографічні наслідки катастрофи. Велика Смута завдала страшний удар Росії. Міста лежали в руїнах, всюди виднілися попелища сіл.
Північна частина країни, Помор'я, була менше порушена лихами, ніж центральні області. Частина жителів Замосковья бігла від Смути на Двіну і на Вятку, тому населення окремих районів Півночі в цей час не тільки не зменшилася, а й зросла. У 1620-х роках нові села, лагодження, становили майже половину вятских сіл; в Устьянскіх волостях на Двіні в 1646 році оранки була втричі більше, ніж до катастрофи 1569-1572 років. У роки після Смути площа ріллі на Півночі була більше, ніж у розореному Замосковье; Північ на деякий час став опорним краєм Русі. [2]
У цілому, за переписом 1646 населення країни становило 551 000 селянських і 31 тисячі посадських дворів. Якщо взяти середню населеність двору з 6 осіб, то вийде 3,5 млн., а з поправкою на недооблік - 4,5-5 млн. на 1620 рік чисельність населення, була, звичайно, менше, якщо вважати щорічний приріст близько 1%, то вийде 3,5 млн. У 1550-х роках, за оцінкою А. І. Копанева, населення становило 9-10 млн., то є дві демографічні катастрофи зменшили населення в 2,5-3 рази.
Які були соціальні наслідки катастроф? Неомальтузіанская теорія стверджує, що екосоціальної криза нерідко породжує автократію і етатистської держава. Вождь партії, яка домоглася перемоги на полі брані, часто стає військовим диктатором і самодержавним монархом; придушивши опір ворогів, він залізною рукою проводить необхідні реформи. Чи відповідає цьому образу російська криза XVII століття?
Очевидно, не відповідає. У російській громадянській війні не було переможця, вона закінчилася компромісними виборами нового царя. У січні 1613 року в Москві зібрався Земський Собор; крім бояр, священиків, дворян і посадських людей у ​​Соборі вперше брали участь виборні від чорносошну селян і козаків. Вирішальне слово у виборах царя виявилося за козаками, які мало не силою змусили бояр прийняти кандидатуру 17-річного Михайла Романова.
Характер нової монархії визначався тією обставиною, що вона народилася внаслідок компромісу між станами. Монархії коштувало великої праці примирити дворян і козаків. Після воцаріння Михайла багато козаків повернулися до селянського життя і влаштувалися на ріллю «по пільзі»; інші надійшли на царську службу. Козаки перетворилися на численне військовий стан, вони користувалися внутрішнім самоврядуванням, жили в прикордонних фортецях, мали земельні наділи і отримували додаткове грошове платню. Частина козаків отримала маленькі маєтку, від одного до трьох дворів залежних селян, деякі стали дворянами. Таким чином, найбільш активна частина селянства не тільки поліпшила своє економічне становище, а й домоглася підвищення свого соціального статусу.
Розвитку Росії в 17 столітті, її положенню і пристрою, виникненню і станом нової влади, присвячена ця робота.

1. Державний устрій

Шляхи розвитку держави після Смути визначалися завданнями відновлення країни. Країні потрібна централізація управлінської влади, щоб подолати розвал податкової системи, занепад господарства, розгул злочинності, зниження обороноздатності. Поступово в руках царя зосереджувалася повнота верховної, законодавчої, виконавчої та судової влади. Центральні державні установи, звані наказами, підпорядковувалися безпосередньо царю. При перших Романових система наказів розросталася в міру ускладнення адміністративних завдань. Накази ділилися на загальнодержавні та територіальні.
Важливе місце в адміністративному устрої займала Боярська дума, яка становила коло найближчих радників і співробітників царя. У думу входили, в основному, представники аристократичних прізвищ. За царя Олексія в неї були введені найбільш компетентні вихідці із середнього дворянства. Технічні функції в думі виконували дяки, секретарі та доповідачі. Дума, володіючи законодавчими повноваженнями, обговорювала адміністративні та судові питання, становила укази і закони. Члени думи для проведення конкретних заходів створювали спеціальні комісії, а також призначалися послами, начальниками наказів, воєводами. [3]
Московська держава, перебуваючи в стані безперервної війни, гостро потребувало регулярної армії. У міру стабілізації державних фінансів створюються військові частини, що носили більш регулярний характер, ніж дворянське ополчення. Це були драгунські, рейтарские і піхотні полки. На військову службу залучалися козачі формування.
Посилюючи централізм в управлінні, московські царі розуміли небезпеку перекосів у бік тотального адміністрування. Вони визнавали наявність церковно-моральних традицій і правових норм, що обмежують самодержавство. Не можна було не рахуватися і з зрослим громадянським свідомістю підданих, яке відбивалося у роботі Земських соборів, які представляють усі російські землі і міста. Думка Земських соборів для Михайла та Олексія Романових було вагомим. Земські собори засідали майже безперервно протягом перших 10 років царювання Михайла, вони активно допомагали відновленню Російської держави після Смути. І в подальшому ключові для суспільного буття питання виносилися на «рада всієї землі» - Собори обговорювали взяття Азова козаками (1642 р.), прийняття нового зводу законів (1648 р.) та ін Для обговорення більш приватних питань уряд неодноразово скликало наради представників окремих станів.
Після Смути в зв'язку з централізацією управління скорочувалися повноваження місцевого самоврядування, у всі землі країни з Москви відряджалися воєводи, які забирали в свої руки військову та цивільну владу. При цьому в деяких центральних та більшості північних волостей на повітовому рівні зберігалося колишнє самоврядування - на чолі «всеуездних світів» ставилися виборні старости. Зберігалася також селянське і козацьке самоврядування; поміщикам і чиновникам доводилося мати справу з селянськими громадами, що діяли на принципах кругової поруки і захищали своїх членів.
Перші Романови прагнули внести елементи централізації і в соціальну політику. Всі стани були зобов'язані служити державі, і відрізнялися лише характером покладених на них повинностей. Населення поділялося на служилих і тяглих людей. [4]
На чолі служилого стану стояло близько сотні боярських прізвищ - нащадків колишніх Великих і удільних князів. Вони займали вищі посади у військовому та цивільному управлінні, але протягом XVII століття їх поступово тіснили вихідці з середніх служивих шарів. Йшов злиття бояр і дворян в один клас «державних служивих людей». За своїм соціальним та етнічним корінням він відрізнявся помітною строкатістю: спочатку доступ до державної служби був відкритий для всіх вільних людей. У міру складання державної організації клас служилих набував все більш замкнутий характер.
Здатність дворян виконувати свої військові обов'язки залежала від забезпеченості їх маєтків робочою силою, від переходів селян від одних власників до інших. Крім того, стихійна масова міграція селян на нові землі приводила до збоїв в податковій системі. Стабілізацію ситуації уряд бачив в прикріпленні селян до землі, тобто в закріпачення. Прикріплення до землі не означало поневолення селян, вони як і раніше вважалися вільними людьми і могли скаржитися на утиски поміщиків до суду. Однак влада поміщиків над селянами поступово зростала. Більш слушним було становище державних і палацевих селян, які не підпорядковувалися поміщикам.
Прикріплення до служби торкнулося і інших станів, закріплювалися на місцях окремі категорії посадского населення. Дворяни у Росії були не більш вільними, ніж селяни і городяни, вони були зв'язані зобов'язанням довічної служби. За кожною суспільною групою у загальнодержавній структурі закріплювалося певне місце. Застосовуючи гнучку тактику, центральна влада зуміла закріпити в структурі держави і козацтво. Москва визнала за козаками право на самоврядування, на володіння землею, надавала їм допомогу провіантом, грошима та зброєю. Козацтво, зі свого боку, зобов'язувалася нести службу на рубежах Московського царства.
Впливовим станом у XVII столітті було духовенство, яке тримало монополію в сфері освіти, культури, ідеології. Православне розуміння станових обов'язків як форми релігійного служіння призводило до того, що все населення несло загальну державну повинність: дворяни - особисто, а селяни і городяни - через податки на утримання війська. Створюється своєрідна система російського державного кріпосного права.
У царювання Олексія Михайловича були внесені зміни в судову систему. Земським собором 1648 був вироблений новий звід законів, що отримав назву «Соборне укладення». Найважливішими напрямками «Уложення» були захист інтересів дворян і городян на тлі деякого обмеження привілеїв боярства і духівництва, а також протекціонізм на користь російських купців і промисловців. Селяни законодавчо були прикріплені до землі.

2. Духовність і побут

XVII століття російської історії було відзначено початком духовної боротьби між російськими «західниками» і прихильниками старих батьківських традицій. [5] Активна частина російського суспільства, відчувши новизну ситуації, серйозно задумалася про місце Росії в світі. Багато уваги питанню про нововведення приділяла православна церква. Не заперечуючи завдань поповнення нестачі світської культури, розвитку науки і техніки, найбільш далекоглядні представники православного духовенства закликали до посилення морального начала в російській суспільстві. Передові священнослужителі ратували за такий розвиток Росії, яке вело б до політичної та економічної потужності при збереженні своєрідності духовної культури. Російський народ представлявся ними зберігачем справжньої християнської моральності, тому вони протестували проти поширювалися з Німецької слободи «вільних» моралі, виступали проти дій уряду Олексія Михайловича, яке не спинили куріння «диявольського зілля» - тютюну - і розширювало мережу шинків. Церква закликала до ліквідації пияцтва, а шинок представляла як виплодок пекла, якісь антіхрам і антіобщіну померлих за життя, уподібнившись бездушним худобі. «Оне упиваються, а диявол радіє», - писав протопоп Авакум. [6]
Традиційна моральність російських людей оберігалася, перш за все, церквою, тому була пов'язана з релігійністю. Це якість більшості росіян не мало нічого спільного з фанатизмом і мракобіссям. Головним духовним інтересом віруючих був порятунок душі, релігія для них було не тільки обрядом, а й високої моральної дисципліною. Православна мораль не була кодексом абстрактних правил, а прямувала на ясне розуміння життєвого сенсу християнських норм: людинолюбства, благочестя, великодушності. Церковні настанови до того часу міцно вбралися в російський побут. Релігійно-моральне подвижництво російських вражало багатьох приїжджають з-за кордону.
Церква будувала свою діяльність так, щоб впливати на всі сторони суспільного життя. Духовенство в Росії не було замкнутою кастою, воно поповнювалося за рахунок найбільш шанованих і освічених мирян. Чернецтво являло всі верстви народу - від князів до бездомних. Вплив царської влади на церкву не було однобічним: для церкви цар був тільки найбільш високопоставленим з мирян, для якого вимоги християнської етики були обов'язкові в першу чергу.
Смута принесла в настрої духовенства та монахів елементи ратоборстві, оскільки багатьом монастирям довелося виступати в якості фортець і тримати оборону проти загарбників. Дух войовничості зберігався і після Смути, проявляючись у непримиренності до проникнення чужих віровчень. В уявленнях православних Смута пов'язувалася з ідеологічною експансією Ватикану, з інтригами єзуїтів.
Ці настрої спочатку підтримувалися і царською владою, на яку церква робила сильний вплив. Досить сказати, що з 1619 по 1633 патріархом був Філарет - батько царя Михайла, який став фактичним правителем країни і визначав думки, і вчинки сина. Церква формувала державну ідеологію, вона поставила свою проповідь на службу державі й розвивала патріотичні ідеї школи Сергія Радонезького. Церква підтримувала вчення про те, що Москва є «Третім Римом», центром православного світу і захисницею всіх православних.
Приблизно з середини століття посилилося світське вплив на духовне життя суспільства, а суперечки між традиціоналістами та прихильниками нововведень захопили і церковний клір. У чималій мірі це пов'язувалося з помітним припливом до Росії українського духовенства і вчених грецьких ченців. На Україну була широко розвинена мережа православних шкіл; ще до приєднання України стала поставляти в Росію кадри освіченого духовенства. Багато вихідців з України зайняли високе положення в церковній ієрархії, стали митрополитами або письменниками-богословами. Один з українців - Симеон Полоцький - отримав доступ до царського двору.
Поповнення православного кліру киянами і греками викликало ідейні розбіжності в російській церкві. З одного боку, на Україні в умовах панування католицької Речі Посполитої зростало прагнення зберегти православ'я, і ​​проявлялися антикатолицькі настрою. З іншого боку, у той час як Російська православна церква давно була автономною, українська церква, як і раніше підпорядковувалася Константинополю і переймала всі грецькі нововведення. В очах московського духовенства це було відходом від «чистого» православ'я.
У 1652 році патріархом російської церкви став Никон, виходець з мордовської глибинки, іменований в світі Микитою Мінова. Новий патріарх почав церковну реформу: замість староруської обрядовості вводилася грецька, двоеперстіе замінювалося троеперстіе, символом культу був оголошений чотирикутний хрест замість восьмиконечного і т. п. Никон оголосив про необхідність виправлення старослов'янських церковних текстів за грецькими зразками. Зайнялися виправленням церковних книг вихідці з Україною ще до реформи говорили, що справа освіти на Україну поставлено краще, ніж у Московії, і тому українська церковна культура повинна бути прийнята в якості зразка. Листування текстів означала заміну московського діалекту давньоруської мови київським діалектом. Українське вплив став виявлятися також в іконописі і літургії.
Реформа Никона мала політичний підтекст: саме в цей час вирішувалося питання про приєднання Малоросії. Прагнення Никона ввести грецьку обрядовість пояснювалося бажанням зробити об'єднання з Росією привабливим для українців, продемонструвати відсутність відмінностей між православ'ям в Московії і на Україну. При цьому Никон спирався як на впливову прошарок вихідців з України, так і на підтримку царя.
Політико-дипломатичні мети церковної реформи були, по всій видимості, виправдані. [7] Але вона була проведена поспіхом, без належної підготовки, і викликала серйозний розкол в російській церкві. Боролася в роки ординського іга, в Смутні часи за державну консолідацію, церква на цей раз сама виявилася розколотою, і це неминуче випускає з рук її авторитет в народі.
Найбільш впливовими з церковних традиціоналістів були Іван Неронов, Авакум Петров, Стефан Воніфатія, Андрій Денисов, Спиридон Потьомкін. Це були обдаровані і розумні люди, далекі від релігійного фанатизму. Приміром, Потьомкін знав п'ять іноземних мов, Авакум був талановитим письменником, новатором за стилем та принципами літературного зображення. Интересно, что первые импульсы реформирования пошли именно из этой группировки, к которой, кстати, с 1645 по 1652 год принадлежал и Никон. Вопрос об исправлении накопившихся за века ошибок в богослужебных текстах впервые был поставлен в стенах Троице-Сергиевой лавры.

После того, как дело переписки книг оказалось у приезжих, сторонники старины выступили под флагом «хранителей древнего благочестия». Сказалась приобретенная в Смутное время непримиримость к любому покушению на старорусскую православную традицию. Исправление церковных текстов по греческим образцам вольно или невольно ставило под сомнение канон русских православных святых. Реформа Никона зачеркивала решения Стоглавого собора 1551 года, закрепившего приверженность «старине», бросала тень на традицию школы Сергия Радонежского, делавшей акцент на особый характер русского православия, его отличие от византийского. С точки зрения исторических фактов, были правы Аввакум и его товарищи: не русские, а греки отступили от традиций первых христиан, пересмотрев в XII веке обрядовые нормы. Что касается исправления священных книг, то у греков погрешностей и ошибок встречалось не меньше, чем у русских.
Войдя в унию с католичеством в 1439 году, греки, по мнению русских, потеряли право на первенство в православном мире. Еще Иван Грозный выразил общую для русских позицию: «Греки нам не Евангелие. У нас не греческая, а русская вера». Благочестие греков на Руси ставилось под большое сомнение.
Никон после отстранения московских правщиков священных текстов пригласил не только киевлян, но и иностранцев, среди которых выделялись Паисий Лигарид и Арсений Грек. Показательно, что Арсений Грек трижды менял вероисповедание, одно время он был даже мусульманином, а Лигарид за симпатии к католичеству был отлучен константинопольским патриархом от православной церкви. Никону удалось привлечь на свою сторону некоторых представителей высшего клира русской православной церкви: Дмитрия Ростовского, Иллариона Рязанского, Павла Сарского и др. Симеон Полоцкий, его ученики Сильвестр Медведев и Карион Истомин объявляли духовное наследие Руси не имеющим особой ценности. Отрицалась вся сумма привычных идей и обиходных аксиом, в незыблемости которых было уверено все русское население. Русская культура объявлялась отсталой, на вооружение брались европейские стандарты.
Полемика между староверами и никонианами вылилась в настоящую идеологическую войну. Аввакум и его соратники старались действовать силой логики. Их противники, бывало, прибегали к прямым подлогам. Возможность компромисса была мизерной - столь сильный накал приобрела полемика. Кроме того, победа никонианам была фактически гарантирована: за ними стояла государственная власть. Царь Алексей, несмотря на его истовую религиозность, не препятствовал Никону в сломе прежнего церковного уклада. По косвенным данным, за реформой скрывалась надежда Алексея встать во главе всего православного мира. Старообрядцы восприняли Алексея как вероотступника, что подтверждает характеристика, данная царю протопопом Аввакумом: «Отеческое откиня, странное противоборство возлюбиша, извратишася».[8]
Многими простыми людьми отказ от прежних обрядов переживался как национальная и личная катастрофа. Было непонятно, чем оказался плох привычный уклад, освященный временем. В 1667 году соловецкие монахи подали челобитную Алексею Михайловичу, в которой сквозило явное недоумение: «Учат нас новой вере, якоже мордву или черемису... неведомо для чего». Настроения людей выразились в словах Аввакума: «Выпросил у бога светлую Росию сатана да же очервленит ю кровию мученическою». Старообрядцы опирались на мнение народа, приводя в споре с никонианами аргумент: «Глас народа - глас божий». В ответ на это один из лидеров новообрядчества Карион Истомин усмехался: «Мужик верещит».
Реформа проводилась с элитарных позиций, сбрасывала со счетов народный дух православия. Никониане ставку делали на «внешнюю мудрость», представляя суть полемики как конфликт между знанием и невежеством. Староверы же старались доказать, что в конфликт вошли интеллект и дух. Для них главным было нравственное совершенство. Аввакум говорил, что в нравственном смысле все равны - «от царя до псаря». С элитарностью, избранничеством был связан и отказ от старорусских образцов священных текстов в пользу греческих, что затрудняло для рядовых верующих доступ к истине. В дониконианской же культуре царила демократичность. Исправление древнерусских книг по иноземным меркам в глазах традиционалистов выглядело пренебрежением «мужичьей» культурой.
Реформа проводилась с помощью насилия. Никон был склонен к бескомпромиссности и прямолинейности. Он стремился поднять церковь над светской властью и основать в России главенство церкви. Строптивость Никона приводила к странным выходкам в его поведении: он отказался от патриаршества, а затем заявил о своем возвращении: «Сшел я с престола никем не гоним, теперь пришел на престол никем не званный».[9] И царю, и клиру надоели капризы Никона - он был лишен патриаршества. Но к моменту отречения Никон успел внести в проведение реформы дух крайнего радикализма. Она проводилась деспотичными, жесткими, грубыми методами. Старые богослужебные книги отбирались и сжигались. Происходили целые побоища из-за книг. Миряне и монахи тайком уносили их в тайгу и тундру, уходя от преследований. Люди говорили: «По этим книгам столько русских праведниками и Божьими угодниками стали, а теперь они ни во что считаются». Оппозиция реформе проявилась повсеместно: во Владимире, Нижнем Новгороде, Муроме и других городах. Из Соловецкого монастыря раскол распространился по всему Северу. Протест против поспешных новшеств охватил многие слои населения. «Огнем, да кнутом, да виселицей хотят веру утвердить! - возмущался Аввакум. - Которые Апостолы научили так? Не знаю! Мой Христос не приказал нашим Апостолам так учить, еже бы огнем, да кнутом, да виселицей в веру приводить». Сущность дониконовского понимания христианства на Руси заключалась в том, что нельзя силой заставить людей веровать.
До раскола Русь была духовно единой. Разница в образовании, в быте между различными слоями русского общества была количественной, а не качественной. Раскол произошел в тот нелегкий момент, когда страна столкнулась с проблемой выработки подходов к культурным связям с Европой. Реформа готовила почву для распространения пренебрежительных настроений к национальным обычаям и формам организации быта.
Следствием раскола стала определенная путаница в народном мироощущении. Старообрядцы воспринимали историю как «вечность в настоящем», то есть как поток времени, в котором каждый имеет свое четко обозначенное место и несет ответственность за все им содеянное. Идея Страшного суда для старообрядцев имела не мифологический, а глубоко нравственный смысл. Для новообрядцев же идея Страшного суда перестала учитываться в исторических прогнозах, стала предметом риторических упражнений. Мироощущение новообрядцев было меньше связано с вечностью, больше - с земными нуждами. Они в определенной степени эмансипировались, у них появилось больше материального практицизма, желания совладать со временем для достижения быстрых практических результатов.[10]
В борьбе против старообрядцев официальная церковь вынуждена была обратиться за содействием к государству, волей-неволей сделав шаги в сторону подчинения светской власти. Алексей Михайлович этим воспользовался, а его сын Петр окончательно расправился с самостоятельностью православной церкви. Петровский абсолютизм на том и строился, что он освободил государственную власть от всех религиозно-нравственных норм.
Государство преследовало старообрядцев. Репрессии против них расширились после смерти Алексея, в царствование Федора Алексеевича и царевны Софьи. В 1681 году было запрещено любое распространение древних книг и сочинений старообрядцев. В 1682 году по приказу царя Федора был сожжен виднейший вождь раскола Аввакум. При Софье был издан закон, окончательно запретивший любую деятельность раскольников. Они проявляли исключительную духовную стойкость, отвечали на репрессии акциями массового самосожжения, когда люди горели целыми родами и общинами.[11]
Оставшиеся старообрядцы внесли своеобразную струю в русскую духовно-культурную мысль, многое сделали для сохранения старины. Они были более грамотными, чем никониане. Старообрядчество продолжило древнерусскую духовную традицию, предписывающую постоянный поиск истины и напряженный нравственный тонус. Раскол ударил по этой традиции, когда после падения престижа официальной церкви светская власть установила контроль над системой образования. Наметилась подмена главных целей образования: вместо человека - носителя высшего духовного начала стали готовить человека, выполняющего узкий круг определенных функций.

3. Начало колонизации Черноземья

Итак, состояние России после Великой смуты было подобно состоянию Европы после кризиса XIV века: обширные пространства запустевших земель, разоренные полувымершие города, государство, которое требуется вновь восстанавливать – но вместе с тем изобилие земли, лесов, природных богатств, которые достались в наследство уцелевшим. Подобно американским фермерам крестьяне могли вновь осваивать свою страну, могли пахать, сколько захочется, и ни помещики, ни слабое государство пока не осмеливались притеснять их, опасаясь нового восстания.
В соответствии с неомальтузианской теорией, за периодом экосоциального кризиса должен был последовать период восстановления.[12] Постепенно крестьяне стали возвращаться в свои родные места, основывать новые деревни и расчищать лес под пашню. Московское государство постепенно «пополнялось» и «приходило в достоинство», и люди за «многое время тишины и покоя», по выражению источника, «в животах своих пополнились гораздо». В Замосковном крае восстановление было очень быстрым: бежавшее на Север или в Поволжье население возвращалось в окрестности столицы, и уже 1640-х годах здесь восстановился существовавший до Смуты уровень населения. Однако если сравнивать с первой половиной XVI века, то население далеко не достигало прежнего уровня. На новгородчине численность населения в 1646 году была в четыре раза меньше, чем в 1500 году. Медленно восстанавливались города: в середине XVII века население городских посадов оставалась в 2,5 раза меньше, чем столетие назад. В целом, как отмечалось выше, численность населения в 1646 году оценивается в 4,5-5 млн. В 1550-х годах, по оценке А. И. Копанева население составляло 9-10 млн.[13]
В 1646-1678 годах численность населения возросла с 4,5-5 до 8,6 млн. На новгородчине в этот период население увеличилось более чем в два раза. Огромную роль в процессе восстановления экономики сыграло строительство 800-километровой «Белгородской черты», которая должна была защитить южные области от татарских набегов и обеспечить возможность земледельческого освоения обширных территорий. Строительство укрепленной линии продолжалось 12 лет (1635-1646 гг.), на «черте» было построено 23 города-крепости, несколько десятков острогов, пять больших земляных валов, протяженностью по 25-30 км каждый. В 1648-1654 годах была создана Симбирская черта, продолжившая укрепленную линию до берега Волги.
В 1642-1648 годах в уездах, расположенных вдоль Белгородской черты, большинство крестьян было отписано на государя и зачислено во вновь созданные драгунские полки. Крестьяне были освобождены от податей, они жили в своих деревнях, пахали землю, и раз в неделю проходили военное обучение. Казна обеспечивала драгун оружием, и они должны были нести на «черте» сторожевую службу. Нехватка солдат заставляла зачислять в полки всех желающих, даже беглецов из центральных районов – поэтому сюда держали путь многие беглые. Белгородчина была изобильным краем: урожайность ржи на юге была в 2-3 раза выше, чем в центральных районах, и запасы хлеба в хозяйствах служилых людей в среднем составляли около 500 пудов. В 1639-42 годах власти предлагали платить за работу на жатве 7-10 денег в день, что в пересчете на зерно составляет 14-20 кг. Это была щедрая плата, в два раза больше, чем платили в Подмосковье – однако зажиточные крестьяне юга не желали работать и за эту плату.
Если бы не постоянные войны и татарские набеги, то многие могли бы позавидовать жизни поселенцев Юга.
Белгородская черта стала надежным препятствием на пути татарских набегов. Хотя татары многократно опустошали Белгородчину, им ни разу не удалось прорваться за черту. С середины XVII века началась прочная колонизация южных областей; сюда устремился поток переселенцев из центральных районов. Со времени строительства черты до конца XVII века запашка в южных уездах возросла в 7 раз; примерно так же возросло и население. С 1670-х годов началась помещичья колонизация Юга: помещики стали в массовом масштабе переводить своих крестьян на отмежеванные им земли «дикого поля»; уже в 1678 году три четверти бояр имели владения на Юге. «В Тульских и в Орловских и в иных к тому краю прилегающих местах, – говорилось в докладе Разрядного приказа в 1681 году, – многие государевы ближние люди... помещики и вотчинники в диких полях построили многие села и деревни... а тем в Московском государстве хлеба и съестных запасов учинилось множество и покупке всего цена дешевая...».[14]
Это были процессы огромного значения, ведь оттесненное татарами в северные леса русское крестьянство веками пыталось выйти в черноземные степи. После побед Ивана Грозного Русь продвинулась за Оку в верховья Дона – но во время Смуты татары отбросили поселенцев назад в северные леса. Теперь России наконец-то удалось закрепиться в южных степях; это означало, что мощь русского государства будет расти за счет освоения новых плодородных земель. Скученное на Севере население теперь получило возможность переселяться на юг, и угроза нового перенаселения отодвигалась на столетия. С точки зрения демографически структурной теории процесс колонизации означал расширение экологической ниши – увеличение средств существования (means of subsistence), последствием которого должны были стать уменьшение цен и увеличение реальной заработной платы – те явления, которые действительно отмечались в конце XVII века.
В 1678 году в Черноземном центре проживало уже 1,8 млн. человек, в то время как в старом Нечерноземном центре – 3,5 млн. На Белгородчине насчитывалось 260 тысяч не имевших крепостных детей боярских - «однодворцев», поставлявших в войско 40 тысяч солдат, драгун, рейтар. У служилых людей были крепкие хозяйства: на двор в среднем приходилось 3 лошади и 4 коровы. Небедно жили и дворцовые крестьяне: в Тамбовском уезде большинство дворов имело 2-3 лошади, 2-3 коровы и с избытком обеспечивало себя хлебом.[15]
Вся территория страны разделялась на две части, старые, «заселенные», и новые, «заселявшиеся» области. По оценке Я. Е. Водарского за вторую половину XVII века площадь пашни в «заселенных» областях возросла с 8 до 13 млн. десятин, а в «заселявшихся» областях – с 4 до 16 млн. Таким образом, уступая в численности населения, новые «заселявшиеся» области уже превосходили старые «заселенные» по размерам запашки. Юг стал поставщиком хлеба для центральных районов; в конце 70-х годов эти поставки достигали 1 млн. пудов, и правительство не раз с удовлетворением отмечало рост «хлебного пополнения».
Неомальтузианская теория утверждает, что период восстановления характеризуется относительно медленным ростом городов. Действительно, наличие свободных земель не создавало у крестьян стимула к занятию ремеслом и переселению в города, поэтому в XVII веке города росли сравнительно медленно. Русские города этого периода были в большей степени крепостями и административными центрами, нежели торгово-ремесленными поселениями. Жившие в городах «служилые люди» – дворяне, стрельцы, казаки и т. д. – по своей численности превосходили «посадских людей», торговцев и ремесленников. По оценке Я. Е. Водарского в 1652 году городское население составляло 247 тыс. человек мужского пола, в том числе 139 тыс. служилых и 108 тыс. посадских людей, в 1678 году – 329 тыс. человек, в том числе 149 тыс. служилых и 134 тыс. посадских людей. Население Москвы в 1640-х годах насчитывало около 38 тыс. жителей мужского пола, в том числе около 20 тыс. служилых, 10 тыс. посадских и 8 тыс. «прочих»; к 1680 году число жителей возросло до 51 тыс. в том числе 20 тыс. служилых, 20 тыс. посадских и 11 тыс. «прочих». Другие города намного уступали размерами Москве; в Ярославле в конце XVII века насчитывалось 8 тыс. жителей мужского пола, в Пскове, Казани и Астрахани – 5 тыс. Новгород, когда-то превосходивший по размерам Москву, находился в глубоком упадке, мужское население этого города не превышало 3 тыс.[16]
Среди городского населения выделялась богатая торгово-промышленная верхушка – гости, торговые люди гостиной и суконной сотен. Это привилегированное купечество вело торговлю в масштабе всей страны и имело капиталы в тысячи рублей, однако оно было очень немногочисленно: в конце XVII века оно насчитывало лишь 250-300 семей. Собственно же посадские люди были в основной массе мелкими ремесленниками и торговцами, торговавшими со скамей и лотков, и стоимость товаров у них не достигала подчас одного рубля.
После разорения времен Смуты уровень развития ремесел и промышленности оставался низким. Крупное ремесло было представлено несколькими десятками кожевенных мастерских и винокурен. На соляных промыслах близ Соли Камской в конце XVII века имелось около 200 варниц, на которых было занято около 4 тыс. работников. Мануфактуры были редким явлением; они обычно принадлежали либо дворцовому хозяйству, либо иностранцам. Голландские предприниматели построили близ Тулы и Каширы несколько доменных заводов, в основном отливавших пушки. В начале 1660-х годов на этих предприятиях насчитывалось всего лишь 119 постоянных рабочих, в том числе 56 иностранцев.[17]

Висновок

Возникшая на основе компромисса новая власть была слабой. Вместо того, чтобы требовать, царь и Собор просили взаймы деньги у купцов Строгановых. Для содержания ратников освободившего Москву ополчения Земской собор решил собрать «пятую деньгу» с посадских жителей.
Таким образом, вопреки предсказаниям неомальтузианской теории, российский кризис не привел к укреплению этатистской монархии, скорее наоборот, он привел к ослаблению государства и монархии.[18] Следует ли отсюда, что теория должна быть отвергнута? Нет, не следует – нужно напомнить, что выводы этой теории носят вероятностный характер, она утверждает, что один из исходов более вероятен, чем другие – и только. Возможность других исходов не отвергается, и можно найти примеры, когда экосоциальный кризис не приводил к усилению монархии.
Более того, теория демографических циклов рассматривает цикл в целом, и утверждает, что переход от слабого государства с частной собственностью на землю к этатистской монархии вероятен в фазе кризиса, или до него, в фазе Сжатия. И такой переход в российском цикле XVI века действительно имел место: его завершающие моменты относятся к правлению Ивана Грозного. Что происходит с этатистской монархией позже, в период кризиса? Как показывает статистических анализ исследованных циклов, наиболее частый исход – это завоевание внешними врагами, но встречаются также случаи, когда восстанавливалась частная собственность на землю и случаи, когда существенных перемен не происходило – монархия сохранялась.
Исход российского цикла, нужно отнести, очевидно, к последнему варианту развития событий. Несмотря на тяжелый кризис, этатистская монархия устояла, и главным свидетельством этого было сохранение поместной системы и государственной собственности на землю. Дворяне не стали собственниками своих земель; они по-прежнему несли государеву службу, то есть сохранились те отношения, о которых писал Р. Ченслор: «В этой стране нет собственников, но каждый обязан идти по требованию государя…»[19]

Список літератури

1. Вернадський Г.В. Русская история: Учебник. М., 1997;
2. Гумільов Л.М. От Руси до России. Очерки по русской истории.: Пособие для общеобразоват. навч. закладів / За ред. А.М. Панченко. М., 1996
3. Ионов И. Н. Российская цивилизация, IX - начало ХХ вв.: Учебн. кн. загаль. установ. М., 1995
4. История СССР с древнейших времен до конца XVIII века/ Под. ред.Б. А. Рыбакова. М., 1975; Мунчаев Ш. М., Устинов В. В. История России. М., 2000;
5. Маркова А. Н., Скворцова Е. М., Андреева И. А. История России. М., 2001
6. Павленко Н. И., Кобрин В. Б., Федоров В. А. История СССР с древнейших времен до 1861 года. Навчальний посібник для вузів. М., 1989
7. Сахаров А.Н., Буганов В.И. История с древнейших времен до конца XVII века: Учебн. для общеобразоват. учреждений / Под ред. О.М. Сахарова. 3-тє вид. М., 1997