Єврейська література на івриті

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

сходить до єврейської Біблії та має за собою багато століть безперервного розвитку, аж до літератури сучасного Ізраїлю. Основною мовою єврейської літератури залишався давньоєврейську (модернізована версія відома як іврит), однак євреї користувалися й іншими мовами, для запису яких застосовувалося єврейське лист, включаючи арамейська, іудео-арамейська, ладіно, ідиш. У 18 ст. з'являється єврейська література на європейських мовах.

Біблійний період

Єврейська Біблія (яка не включає в себе християнський Новий Заповіт, написаний давньогрецькою мовою) будується навколо епічного оповідання, що починається з Книги Буття й завершується книгами Царств, про становлення єврейського народу і його зв'язку з Богом. Біблія не стільки пропонує якийсь набір незмінних істин, скільки розповідає про стосунки, які розгортаються в історії, втілившись у концепції заповіту, або союзу-договору, згідно з яким Бог обіцяє зберігати Ізраїль, а Ізраїль зобов'язується дотримуватися божественний закон. Підкреслюються ті деталі (відносно часу, місця або зримих явищ), які допомагають отримати з даного сюжету належний морально-релігійний зміст. Деякі біблійні книги написані тільки віршами (Псалтир, Пісня Пісень, Проповідник), але і в тих книгах Біблії, що написані прозою, нерідко зустрічаються поетичні фрагменти, і навіть цілком закінчені віршовані твори. Кульмінацією біблійного епосу стає одкровення на горі Синай (Вих. 19), коли народу ізраїльському дарується Закон. Одкровення представляє собою формальну пропозицію і прийняття заповіту, умови якого викладені у вигляді ряду божественних установлень - заповідей. Охорона Ізраїлю Богом у всіляких історичних мінливості поставлена ​​в залежність від вірності цим заповідям. Закон має виконувати не тільки з послуху, але тому, що зберігання заповідей веде до життя у святості, в наслідування святості Самого Бога. На відміну від спадкових священства і царства служіння пророче зображується у Біблії чисто духовним покликанням. Пророк обирається Богом, нерідко проти волі покликаного, щоб доносити до народу слово Боже. Праця цей тяжкий, небезпечний і часто невдячна. У книгах Притчею, Проповідника, Іова і в багатьох псалмах Псалтиря (або Книги Хвалений) виражаються переживання і цінності, спільні для всього роду людського і не зводяться лише до життєвого досвіду ізраеліта. З такого роду літературою пов'язане поняття, по-давньоєврейською зване словом «хохма», що означає «мудрість».

Раввинистической період

Усна Тора

По завершенні біблійного канону і припинення пророцтв воля Божа могла бути відкрита тільки через тлумачення того одкровення, яке вже було письмово зафіксовано. Виник новий клас релігійних вчителів - раббі (по-російськи вони традиційно іменуються рабинами), не будучи ні священиками, ні пророками, вони вчили закону і його застосування до поточних обставин. Авторитет їх грунтувався на знанні Усної Тори, тобто зводу законів і тлумачень, відкритих Мойсея поряд із записаною Торою і передавалися від вчителя до учня. Усна Тора містить два роди переказів: конкретні приписи нормативно-правового та юридичного спрямування називаються Галах, а притчі, сказання та легенди, зазвичай пов'язані з пасажами з Писання і ілюструють певні релігійні чи моральні проблеми, відомі під іменами мідраш і агада.

Галах

До кінця античності авторитетні раввіністичним твори були зібрані в два зводи текстів - Мішну і Талмуд. Мішна, складена в Палестині ок. 200, являє собою короткий звід правових установлень, узагальнюючий рішення Усної Тори, під шістьма заголовками, або «рубриками» (Седар): сільське господарство, свята, цивільне право, жінки, ритуальні очищення та жертвоприношення. Як і біблійне право, Мішни не просто реєструє закон, а й пропонує уявлення про якийсь ідеальний освяченому світі. Величезний авторитет Мішни поряд з граничною лапідарністю формулювань цього зведення викликали до життя численні нові інтерпретації, які створювалися впродовж кількох наступних століть зборами вчених знавців в Палестині і Вавілонії. Плоди їхньої праці були зведені до зібрання текстів, що отримало найменування Талмуд (палестинський Талмуд датується приблизно 500, вавілонський Талмуд оформився бл. 600). Талмуд багато пространнее Мішни і містить коментарі, складені заради з'ясування і відтворення цілей і спонукань, прихованих за лаконічними формулюваннями Мішни. Вавілонський Талмуд став авторитетний і загальновизнаним джерелом мудрості для всього світового єврейства і об'єктом вивчення, яке продовжується до цього дня.

Мідраш / Агада

Талмуд містить безліч тлумачень на вірші Писання, а також проповіді, народні перекази, притчі і розповіді про життя знаменитих рабинів. У Палестині всі такі твори були зібрані в окремі збірники, що отримали назву мідраш; кожен збірник витлумачував певну книгу Біблії або сенс якогось свята або особливої ​​суботи. У своїй творчості автори мідрашів виходили з троякого припущення: всі розділи Писання суть Слово Боже, і тому всі вони взаємопов'язані; на відміну від закону, де кінцеве умовивід оформляється як простий і одиничне правило, мідраш не тільки дозволяє множинність тлумачень, але всіляко заохочує таку різноманітність ; Біблія писалася коротко, і багато що в ній навмисно затемняти або опускалося з тим, щоб спонукати читачів Письма на обговорення незрозумілих місць, яким чином і утворилася Усна Тора. До того ж мідраш допомагав обгрунтувати посиланнями на Писання виникли в більш пізні часи уявлення про життя майбутнього віку, про пришестя месії, про Богостраданіі і т.п.

Середні століття і відродження

На тисячоліття, що почалося з арабських завоювань в 7 ст., Припадає період найбільшого розквіту єврейської літератури. У цей час продовжилося вивчення Талмуду, розглядалася і як самоціль, і як джерело норм поведінки в мінливих умовах. У результаті з'явилися три головних нових жанру. Дослідження Талмуду, не ставив перед собою практичних цілей і яке вважалося вищим покликанням вченого єврея, породило витончену діалектичну методику пілпул. Новели (хіддушім) тлумачили текст Талмуда і пропонували рішення традиційних питань. Відповідями (тешувот) називалися юридичні думки видатних авторитетів, сформульовані ними в порядку відповідей на питання, що виникали з приводу обставин, що не мали прецеденту (спілкування з люду, виконання релігійного обов'язку за часів гонінь, суперечки всередині єврейської громади) і тому викликали здивування в рабинів і мирян. Відповіді мають неабияку цінність як джерело відомостей про життя суспільства в певну епоху. У міру накопичення юридичних прецедентів і переселення євреїв з Близького Сходу до Східної Європи з'явилося багато нових юридичних збірників, найбільш авторитетними вважаються кодекс Іцхака Алфасі (1013-1103), Повторення Закону Мойсея Маймоніда (1135-1204) і пріуготовленной скрижаль Йосеф Каро (14881575).

Єврейська філософська література виникла у відповідь на домагання Арістотелева раціоналізму, після того як мусульмани перевели Аристотеля на арабську мову. У раціоналістичній традиції єврейські мислителі виявили уявлення про Бога як абсолютному розумі, що підтверджувало трансцендентність Бога єврейської Біблії, але концепція Аристотеля про первовещество (одвічної матерії) входила в протиріччя з біблійним поясненням про творіння «з нічого». Труднощі виникали і через антропоморфізму, властивого мови Письма. Значну роль у перекладенні іудаїзму на мову філософії зіграв Маймонід, написав по-арабськи трактат Наставник коливних; в 1204 Самуель ібн Тіббон перевів цю працю на давньоєврейську мову. У числі інших значних єврейських філософів - Іцхак Ісраель, Саадія Гаон, Левібен Гершон, Хасдай Крескас, Симон бен Земах Дуран, Йосеф Альбо, Юда Мессер Леон, Елія Дельмедіго, Іцхак Арама. Багато єврейських філософи займалися також астрономією, логікою, граматикою і медициною. Протилежну раціоналізму Маймоніда тенденцію висловив в діалозі - бесіді єврея з хозарським царем, бажаючим звернутися в іудаїзм, Аль-Кузарі (Книга хазара), Ієгуда Галеві (бл. 1080 - бл. 1140), який ставить у центр іудейського богослов'я таємницю свідоцтва, і підкреслює значення біологічної спадковості як підстави єврейської народності. Цей діалог вплинув на таких мислителів більш пізнього часу, як Шмуель Давид Луцатто, Франц Розенцвейг і Аврахам Іцхак Кук.

Біблію вивчали і поза зв'язку Письма з Усної Торою і богослужбовою практикою; середньовічні коментатори розрізняли два взаємопов'язаних методу витлумачення: дераш і пешат. Дераш розвивав проповідничі прийоми рабинів і служив впровадження релігійних ідей - як традиційних, так і запозичених з нових містичних навчань. Видатними прихильниками цього напряму були Раші (Шломобен Іцхакі, 1194-1270) і Нахманида (Моше бен Нахман, 1194-1270). Методика пешат виробилася в кліматі раціоналістичних пошуків в орбіті ісламу і прагнула до контекстуального розуміння біблійних висловів. У числі представників цього напряму екзегези (тлумачення незрозумілих місць) Аврахам ібн Езра (1089-1164), Рашбам (Шмуель бен Меїр, бл. 1080 - бл. 1174) і Йосеф Кімхі (бл. 1105 - бл. 1170).

Вже до кінця античної епохи склалася потужна раввинистической традиція містичних умоглядів (Меркава), з якої в Середні століття зросла напрямок ревного пошуку езотеричного знання, відоме як Каббала (Кабала). Перше твір Каббали Зохар (Книга Сяйва) написав в Іспанії по-арамейському Моше Леонский (1250-1305), що приписав авторство вченому мудрецю на ім'я Шимон бар Йоха, який жив у Палестині в 2 ст. Новизна трактату в тому, що він зображує драму всередині самого Божества: божественна енергія у вигляді десяти еманацій-сфірот закінчується від трансцендентного полюса до іманентного. Через століття після вигнання євреїв з Іспанії в Палестині виникла друга хвиля містичного творчості. Іцхак Лурія (1534-1572) поставив у центр Каббали вчення про первинну космічної катастрофи, порубав посуд з божественним світлом і розметала світлоносні осколки по світу. Містична молитва і дотримання заповідей служать возз'єднання іскор світла і відновлення цілісності, зруйнованої світовим лихом. Вчення Лурии виклали на листі його учні Хаїм Vital, Моше Кордоверо, Іешаяху Горовіц. У 18-19 ст. хасиди Східної Європи створили безліч творів, які продовжили містичну традицію і збагатили її народними оповідями.

Складати вірші давньоєврейською мовою почали в 6 ст. у Палестині. Переважно нові поетичні твори створювалися для потреб богослужіння в синагогах, для надання йому красу. Поезія цього роду - Піють - створювалася в Палестині в 6-10 ст. (Янна, Іосе бен Іосе, Елазар бен Каліро, Саадія Гаон), в Іспанії у 10-13 ст. (Йосеф ібн Авітур, Шломо ібн Габірол, Іцхак ібн Гайят, Моше ібн Езра, Ієгуда Галеві, Аврахам ібн Езра), в Італії і в Німеччині 10-13 ст. (Шломо бен Ієгуда Габавлі, Моше бен Калонімос, Мешуллам бен Калонімос). На Піють вплинуло запозичення з арабської поезії постійного розміру (силабіка) і прагнення наповнити поезією все нові частини синагогального богослужіння. У 11-12 ст. в мусульманській Іспанії процвітала і світська поезія: елегії, сатири, бенкетні гімни, самовихваляння, любовні і філософські («мудрі») вірші і поетичні скарги; ця поезія обігравала біблійні сюжети і складалася на дуже правильному «біблійному» давньоєврейською мовою найчастіше авторами, які створювали і релігійну поезію (Шмуель Ханагід, Шломо ібн Габірол, Моше ібн Езра, Ієгуда Галеві, Аврахам ібн Езра). Серед більш пізніх досягнень єврейської поезії - ритмічна проза (Макама) Ієгуди Алхарізі (1165-1225) і сонети Іммануель Римського (бл. 1265-1330).

Новий час

Єврейське Просвітництво (Хаскала) почалося в Німеччині в кінці 18 ст. зусиллями Мойсея Мендельсона (1729-1786) та журналу «Хамеассеф» (1783-1811), що виходив на староєврейською мовою. Дуже скоро Хаскала поширилася на Галичину і такі міста зі значним єврейським населенням, як Вільно (Вільнюс), Одеса і Варшава. Рух сподівалося інтегрувати єврейське суспільство в західну культуру, для чого євреїв закликали вивчати математику, природничі науки, іноземні мови і набувати практичних професії. Єврейська література запозичила європейські жанри, наповнюючи їх єврейським змістом. Сатирики Іцхак Ертер (1773-1838) і Йосеф Перл (1792-1851) висміювали відсталість побуту єврейських громад та забобонність хасидів. Миха (Міхал) Йосеф Лебенсон писав романтичні вірші, а Ієгуда Лейб (Лев Йосипович) Гордон (1831-1892), найбільш представницький поет російської Хаскали, розвивав сатиричну і епічну поезію. У 1853 Аврахам Мапу (1808-1867) опублікував перший роман давньоєврейською мовою. Єврейський роман, особливо завдяки зусиллям Шалома Якова Абрамовича (псевд. Менделе Мохер Сфорім, 1836-1917), виробився в дієвий засіб відображення конфліктів всередині єврейської спільноти в епоху стрімких змін.

Національне Відродження

Живучість антисемітизму і санкціоновані царським урядом погроми 1881-1882 покінчили з просвітницькими сподіваннями і посилили націоналістичний рух, що прагнуло до відродження староєврейської мови як національної мови єврейського народу. Ахад-хаам (справж. ім'я Ашер Гірш Гінцберг, 1856-1927) у своїх статтях і літературній критиці ратував за відродження єврейської культури з метою установи якогось духовного центру єврейства в Палестині. У зв'язку з національним оновленням література зверталася до внутрішнього світу особистості, що перебуває у розладі з собою. Мордехай Зеєв Фейерберг (Фойерберг, 1874-1899) досліджував стрімке крах традиційної віри; Хаїм Нахман Бялик (1873-1934) здобув славу національного поета своєї епохи; видатним прозаїком був Йосеф Хаїм Бреннер (1881-1921). Найбільших успіхів у дослідженні внутрішнього світу людини домігся Урі Нісан Гнесин (1881-1913). Реакція на поглощенность душевними стражданнями бентежних героїв позначилася у творчості Саула Черніховского (1875-1943) і Міхи Йосеф Бердичівського (1865-1921).

Перша світова війна і Жовтнева революція 1917 в Росії вкрай згубно позначилися на житті євреїв Східної Європи. До кінця 1920-х років майже всі письменники, видавництва і журнали перемістилися в Тель-Авів та Єрусалим; Варшава і Нью-Йорк перетворилися на другорядні центри світового єврейства. Життя на новознайденій батьківщині, побут поселенців і старовинних єврейських і арабських спільнот зображували Ієгуда Бурла, Іцхак Шамі, Давид Кімхі, Агарон Реувену, Іцхак Шенгар, Хаїм Хазаз. Урі Цві Грінберг (1894-1981) і Іцхак Ламдан (1899-1954) випробували в своїй поетичній творчості сильний вплив німецького експресіонізму. Поети Авраам Шльонський (1900-1973) і Натан Альтерман (1910-1970) віддали данину російській символізму. Видатний письменник цієї епохи Шмуель Йосеф Агнон (псевд.; наст. Ім'я Чачкес, 1888-1970) удостоївся Нобелівської премії з літератури (1966).

Арабо-ізраїльська війна 1948-1949 висунула нове покоління письменників, які виросли вже на новій землі і мало обізнаних про життя євреїв у Східній Європі. Внутрішній світ таких молодих людей зображує С. Йіцгар у своєму романі про війну Дні граду Ціклагу. Серед романістів цього покоління Моше Шамір, Агарон Мегедь, Натан Шахам. На початок 1960-х років припадає новий підйом ізраїльської літератури, коли фундаментальної критиці піддалися колективістські цінності покоління засновників держави. Амос Оз досліджував дію глибинних сил в душі людини, що відкидають соціалістичні мрії про облаштованому суспільстві. Яків Шабтай описував життя в Тель-Авіві; А. Б. Йегошуа алегорично зображував спроби людей долати самотність, які обертаються ворожістю до інших; Амалія Кахан-Кармона у своїй ліриці досліджувала змінність душевних станів, а Давид Шахар в романі Палац розбитих судин наслідував М. Прустом.

Аж до суду над А. Ейхманом в 1961 Друга світова війна і т.зв. Катастрофа європейського єврейства (Голокост, або Шоа) залишалися поза увагою ізраїльської літератури, за винятком творчості Урі Цві Грінберга. Стримано і ухильно трактував цю тему Агарон Аппельфельд, наголошуючи на тому, що до війни євреї мало думали про своє коріння, зате тепер знайшли національну пам'ять. Наслідки Голокосту знайшли відображення у творчості поетів Дана Пагіса і Абби Ковнер і прозаїків Йорама Каньюка і Давида Гроссмана.

Твір і читання віршів в ізраїльській культурі більш поширене, ніж на Заході. Ієгуда Аміхай і Натан Зах стали писати вірші мовою, близькою до розмовної. Серед значних поетів Далія Равітковіч, Меїр Візелтьер, Ісраель Ефрос, Шимон Галкін, Давид Авідан, Т. Кеїли, Амір Гілбоа, Хаїм Гурі, Зерубавел Гілеад, Йаір Гурвіц, Габріель Пріел, Естер Рааб, Равід Роке, Тувія Рюбнер, Пінхас Заде, Авнер Тейнін, Іона Білги та Зелді.

Список літератури

Амусин І.Д. Рукописи Мертвого моря. М., 1960

Поети Ізраїлю. М., 1963

Розповіді ізраїльських письменників. М., 1965

Шукач перлів: Новели ізраїльських письменників. М., 1966

Поезія та проза Стародавнього Сходу. М., 1973

Бєлєнький М.С. Про міфології та філософії Біблії. М., 1977

Прірва терпіння: Публіцистика. Проза. Поезія. М., 1981

Фрезер Дж.Дж. Фольклор в Старому Завіті. М., 1985

У серцевині морів. М., 1991

Шляхи вітру: Сучасна новела Ізраїлю. М., 1993

Агада: Сказання, притчі, вислову талмуду і мідрашів. М., 1993

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Культура і мистецтво | Реферат
36.7кб. | скачати


Схожі роботи:
Єврейська література на ідиш
Складні слова в сучасному івриті
Достоєвський і євреї Єврейська помста
Арабська середньоазіатська і єврейська філософія середньовіччя
Література
Туркменська література
Словацька література
Сирійська література
Антична література
© Усі права захищені
написати до нас