Ім'я файлу: ..docx
Розширення: docx
Розмір: 29кб.
Дата: 20.11.2023
скачати
Пов'язані файли:
литература.docx
Розширення: docx
Розмір: 29кб.
Дата: 20.11.2023
скачати
Пов'язані файли:
литература.docx
Зовнішня політика київських князів
Об'єктом зовнішньої політики князів були всі справи, пов'язані з династичними відносинами, з питаннями війни і миру, зовнішньої торгівлею, ставленням великого князя та його держави до іноземних релігійних організацій. Всі ці проблеми вимагали особистої участі глави держави, бо ті справи династії, військова справа, податки, як і вся інша скарбниця, зосереджувалися в руках князя. Разом з тим, оскільки всі ці питання стосувалися особових справ (шлюб, спадщина, дарування) або вимагали тільки особистого рішення князя (війна, придбання озброєння за кордоном, відпустка на це грошей з казни) і до того ж за своїм характером повинні були бути секретними, таємними, ведення зовнішньої політики, дипломатії неминуче з перших же днів свого зародження набуло суворо таємний, вузький по колу осіб характер. Практично всі справи вирішував князь в раді з двома-трьома особливо близькими людьми. Більшість джерел доводить, що це коло людей змінювалося, було неофіційним, все залежало від особистості його учасників, від ступеня їх особистого таланту, впливу і практичного значення для того чи іншого князя, якого вони обслуговували, а не від їх номінальної посади і положення при дворі.
Київська Русь мала зовнішньополітичні відносини з трьома типами держав за період свого існування:
1. Російські незалежні або питомі і родинно залежні від великого князя Київського князівства і землі.
2. Неросійські державні утворення і землі, що були найближчими сусідами Київської Русі, що межували з нею, які вступали з нею у війни, спілки, договірні відносини.
3. Західноєвропейські держави, які не мали безпосередніх кордонів з Київською Руссю.
Таким чином, Київська Русь мала складні відносини з майже чотирма десятками зовнішньополітичних об'єктів. Вже з цього чисто кількісного факту видно, що в самий момент свого зародження та організації російська
зовнішня політика неминуче повинна була стикатися зі складними, часто суперечливими завданнями. Це не могло не позначитися на тому, що в результаті багатьох помилок російська зовнішня політика виробляла своє основне тактичне правило: бути обережною, намагатися не поспішати з вибором друзів і ворогів, виховувати у своїх керівниках почуття недовіри і настороженості. Зосередження всієї зовнішньої політики, керівництва нею в руках однієї особи - великого князя - створювало сприятливі умови для зміцнення тактики обережності, забезпечувало найбільшу таємницю, несподіванка всіх найважливіших рішень керівника держави. І в цьому була величезна перевага Київських князів перед іншими європейськими монархами.
На мою думку у зовнішній політиці князів Київської Русі можна виділити наступні періоди:
1. Від Рюрика до Ярослава Мудрого (862 - 1054 рр.) Період безроздільно особистої, династичної зовнішньої політики основною рисою якої є накопичення земель, розширення держави за рахунок внутрішніх ресурсів - уділів ослаблих і збіднілих князів - родичів великого князя.
2. Від Ярослава Мудрого до Володимира Мономаха (1054 - 1125 рр.) Період стабілізації зовнішньополітичних просувань, період закріплення успіхів зовнішньої політики й огородження від втручання в неї інших Рюриковичів, удільних князів, спроби відстояти і канонізувати одноосібність проведення зовнішньополітичної лінії як особистої політики князя або, принаймні, як єдиної загальнодержавної політики.
3. Від Мстислава I до Данила Романовича Галицького (1126 - 1237 р.р.) Період оборонного напрями зовнішньої політики, головним завданням якої ставиться зберегти придбання колишніх століть, не дати послабити Київська держава дедалі більшим регіональним князівствам. У цей період змученому Київським князям доводиться ділитися монополією на зовнішню політику з родичами Мономаховичами. А веде до того, що зникає спадкоємність зовнішньополітичної лінії, що зберігалася при особистій зовнішній політиці князя. Часто змінювані, правлячі рік-два великі князі не можуть вже бачити
зовнішньополітичні перспективи. В результаті при першому ж сильному зовнішньому тиску татаро-монголів вся Русь розвалюється. В часи Аскольда та Діра Київська держава вперше заявила про себе світу. На світанку 18 червня 860 року руський флот з 200 суден раптово вдерся до бухти Константинополя - Золотий Ріг. Напад русів виявився настільки несподіваним для візантійців, що берегова сторожа не встигла на дати нападникам дійову відсіч. Візантійському урядові довелося сплатити контрибуцію ватажкові русичів – князю Аскольду, аби він припинив облогу. Так уперше Київське князівство сповістило середньовічний світ про своє існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі, Південно-Східній Європі та Передній Азії. Внаслідок вдалих походів на володіння Візантії, Київська держава уклала дуже вигідні договори, князь Аскольд прийняв християнство і здійснив перше хрещення Русі, яке, однак торкнулося тільки верхівки суспільства. Київська держава почала виходити на міжнародну арену.
Чутки про успіхи Аскольда і Діра дійшли до Новгороду. Рюрика вже не було в живих, а його син Ігор (по-скандинавські Інгвар) був ще замалим, аби стати на чолі дружини. Похід на Київ очолив Олег (по-скандинавські Хелги), якого Рюрик зоставив опікуном Ігоря до його повноліття. Олег зібрав дружину з варягів, фінів та слов’ян, взявши з собою також і Ігоря. Прибувши в Київ в 882 році, хитрощами виманив Аскольда та Діра за міські стіни та обвинувативши в самоправстві, стратив й захопивши владу став правити Київським князівством.
Олег був обдарованим та рішучим правителем, за його правління він підкорив полян та древлян, затвердивши своє право збирати з них данину, що не сподобалось хозарам, які розпочали з ним війну, за що Олег зруйнував їхні порти на Каспійському морі. Також добрих результатів дали воєнні походи на Візантію в 907 та 911 роках, коли Олег на чолі великої армії напав на Константинополь та пограбував його. В результаті воєнна сила Олега здійснила потрібний вплив на Візантію, й греки пішли на підписання торгового договору, вельми вигідного для київського князя. Після смерті Олега великим київським князем став Ігор (912-945), який перші роки
княжіння провів в походах по приборканню повсталих древлян та уличів і тільки після вирішення внутрішніх проблем він зміг продовжити справу Олега – далекі торгово-загарбницькі експедиції. Головним змістом його зовнішньої політики було зміцнення авторитету держави, розширення володінь та забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами, особливо з Візантією. В 940 р. він поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створене Тмутараканське князівство. В 941 р. мирний договір закладений Олегом з Візантією втратив силу й Ігор на чолі флоту відправився в морський похід на Константинополь. Але візантійці з допомогою нового винаходу - "грецького вогню" знищили майже весь його флот, змусивши Ігоря до ганебної втечі. Ця поразка привела до підписання в 944 році нового принизливого мирного договору з Візантією, який вводив обмеження купцям з Київської держави.
Після загибелі Ігоря в засідці древлян в 945 році, державу очолила його дружина княгиня Ольга (945-964) від імені його малолітнього сина Святослава, яка зразу ж розправилася з древлянами. У міжнародній політиці Ольга намагалась забезпечувати інтереси своєї держави дипломатичним шляхом. У 946 році княгиня у супроводі великого посольства відвідала Константинополь і була прийнята візантійським імператором, який був зачарований її красою і розумом. У переговорах йшлося про відносини двох держав і проблему християнізації. Ольгу було охрещено патріархом та імператором у Софіївському соборі. Сам факт рівноправних переговорів з наймогутнішим з правителем в усьому християнському світі вказував на зростаюче значення Києва на політичній арені того часу.
Щоб домогтися більших поступок з боку Візантії, Ольга активізувала дипломатичні відносини з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс авторитет київської держави. Після Ольги, досягнувши повноліття, в Києві став князювати Святослав (964-972). За своїм покликанням він був більше воїном, ніж політиком і державним діячем.
Продовжуючи політику попередників, з метою об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва, він здійснив 964р. похід на Оку і Волгу, де жили в'ятичі і фінські племена, які сплачували данину Хазарському
каганату. Підкорення цих племен зіткнуло Русь з хазарами. Розгромивши каганат, Святослав поставив крапку в давній історії суперництва за гегемонію в Євразії, взяв під контроль волзький торговий шлях, але необачно відкрив кочовикам Азії шлях на захід. Орди печенігів з'явилися в причорноморських степах, перекривши торгові шляхи на схід.
Другу половину свого правління Святослав присвятив Балканам. В 968 він вступив в союз з візантійським імператором проти могутнього Болгарського царства, на чолі величезного війська увірвався в Болгарію, розгромив її військо і розташувався в Переяславці на Дунаї. І лише загроза підкуплених греками печенізьких орд змусила Святослава повернутися назад. Але ледве минула загроза, Святослав заявив "Хочу жити в Переяславці на Дунаї - там середина землі моєї, туди стікаються всі блага: із грецької землі – золото, паволоки, вина, різні плоди, із Чехії та Венгрії серебро та коні, із Русі хутра й віск, мед та раби" і зоставивши старшого сина Ярополка правити в Києві в 969р. вирушив в новий похід на Балкани і скоро вступив в столицю Болгарії – Пловдив.
Відчуваючи велику загрозу, Візантія, яка до цього часу не втручалася і проводила політику, спрямовану на знесилення обох сторін, виступила з великим військом проти Русі. Після жорстоких битв, сторони змушені були піти на переговори. За договором Русь відмовлялась від будь-яких претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Імператор гарантував повернення руських військ до дому і ставлення до них як до друзів. Повертаючись додому в 972р. Святослав у районі дніпровських порогів зіткнувся з печенігами, які діяли за вказівками Візантії, і загинув в бою.
Князювання Володимира Великого (980-1015), який прийшов до влади на фоні міжусобної боротьби двох своїх братів, вважається початком розквіту Київської Русі. В часи його правління завершився тривалий процес формування території Київської Русі, основною задачею війська стала охорона кордонів держави. Різко змінивши орієнтацію зовнішньої політики, Володимир приєднав до своїх володінь Західну Україну, чим був покладений початок багатовіковій боротьбі за цю область з поляками. Підкоривши собі
литовців-ятвягів, Володимир встановив дружні відносини з поляками, венграми та чехами. В основі його західної орієнтації лежало намагання контролювати головні торгові шляхи на запад та прокласти новий шлях на Константинополь.
Водночас Володимир розумів, що з формуванням нового більш складного суспільства, старі духовні, соціальні та політичні орієнтири не годились. Альтернативами виступали дві найпрогресивніші релігії того часу християнство та іслам. Християнство на Русі вже мало свої традиції з часів хрещення княгині Ольги, його розвитку сприяли близькість християнської Болгарії, контакти з поляками та уграми. Остаточно на вибір християнства в візантійському варіанті вплинуло сватання в 987р. Володимира до Анни, сестри тодішніх візантійських імператорів, як ціна за допомогу в боротьбі з феодальною опозицією. Візантійські імператори Василій ІІ та Костянтин будучи не в захваті від пропозиції “варвара” запропонували йому охреститися, що в 988 році він і зробив. В тому, ж році Володимир здійсним масове хрещення жителів Києва в водах Дніпра. Християнство стало офіційною релігією Києва. Але й після цього шлюб відтягувався, що спонукало Володимира зайняти Корсунь (Херсонес), найдавніший грецький город в Криму. Імператорові довелося спішно прислати Анну до Херсонесу, де вона урочисто взяла шлюб з Володимиром.
Введення нової віри зблизило Володимира з усіма європейськими монархами, зміцнило європейський авторитет Київської Русі, вивело її в число передових європейських країн, сприяло розширенню економічних і культурних зв’язків з багатьма народами, назавжди зв’язавши Русь з християнським заходом.
Після смерті Володимира 1015р. між його синами почалася жорстока боротьба за владу. Старший брат Володимира Святополк заручившись підтримкою поляків напав та забив своїх братів Бориса та Гліба, але й сам загинув в бою з військом Ярослава 1019р. на річці Альта біля Переяслава. Впертою була боротьба Ярослава з Мстиславом, яка, однак закінчилася мирною угодою за якою великокняжий престол залишився за Ярославом, а Мстислав у додаток до володінь у Тмуторокані одержав землі Дніпровського лівобережжя з Черніговом. Після смерті Мстислава 1036р. Ярослав остаточно об’єднав Русь. За свого князювання він ужив рішучих заходів для захисту Київської Русі. У 1030-1031рр. відвоював захоплені Польщею червенські міста в Забужжі. У 1036 р. Ярослав завдав нищівного удару печенігам, простягнувши свої володіння від Балтійського моря до Чорного, від басейну Оки до Карпат.
Але головним напрямком зовнішньої політики був південний, чому сприяли дружні відносини з Візантією.
Однак у 1043р. спалахнула русько-візантійська війна, спричинена зміною курсу нового імператора Константина ІХ Мономаха, що допускав недружнє відношення до руських купців, у тому ж році відбувся останній, зокрема невдалий похід на Константинополь, що стало важливою віхою в історії – як остання спроба київських князів вирішувати спірні питання з Візантією за допомогою сили. Підписана в 1046р. русько-візантійська угода була незабаром скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволода з дочкою Константина ІХ Марією.
З того часу в зовнішню політику Ярослава ввійшла практика скріплювати політичні угоди династичними шлюбами, що були ніби їх гарантами. Так європейські принцеси стали дружинами трьох його синів, королі Франції-Генріх І, Угорщини- Андрій, та Норвегії- Гаральд Сміливий мали за честь взяти в жінки його дочок Анну, Анастасію та Єлизавету. Після смерті Ярослава Мудрого 1054р. державою управляли три його старші сини Ізяслав, Святослав і Всеволод створивши своєрідний союз. Але він не був міцним. Суперечності особливо загострилися під час поразки руських військ 1068р. на р.Альта під час великого нападу половців на Русь і повстання в Києві після цього. Міжусобні війни послаблювали державу, чим користувалися зовнішні вороги – половці, литовці, поляки, угорці. В результаті невдоволені претенденти на престол та вотчини шукали рішення своїх політично-воєнних комбінацій в альянсах з давніми недругами русів.
Великий князь Всеволод провів своє княжіння в боротьбі зі своїми небожами та троюрідними онуками.
Певна стабілізація настала після повстання міського люду в Києві проти бояр та лихварів. Щоб заспокоїти повсталих великокняжий престол віддали Володимиру Мономаху (1113-1125), який здобув славу як переможець у воєнних походах на половців.
Головну увагу Мономах приділяв зміцненню політичної єдності держави, її міжнародного авторитету, чому сприяли успішні походи проти половців, зближення з Візантією, Скандінавією, Західною Європою шляхом налагодження династичних зв’язків.
Син Мономаха Мстислав (1125-1132) ще вмів підтримувати свій великокняжий авторитет в очах інших князів і утримувати Русь від розколу.
Діяльність Мономаха та його сина Мстислава були останніми спробами зберегти єдність Київської держави. Після них з Київської Русі виділились окремі князівства і землі, які вже не могли претендувати на роль супердержав в міжнародній політиці.
Взаємини Київської Русі з сусідами IX - XII століття
У IX - XII століттях пріоритетними напрямами зовнішньої політики російської держави, якщо такий термін, як зовнішня політика, взагалі застосуємо до розглянутого періоду, були Візантія і кочові племена низин Дніпра та Дону. Взагалі перші правителі російських земель обирали південний напрямок - захоплення Смоленська і Києва Олегом, його ж походи по великому шляху з варяг у греки до Візантії (907 і 911, за іншими даними, 912), постійні сутички з кочівниками - хозарами, половцями, пізніше - печенігами. Відносини ж з Візантією вимагають окремого розгляду.
Перші набіги на Візантію варязьких князів з Києва літописи датують 860 роком, тобто за два роки до початку князювання Рюрика і його братів, Сінеуса і Трувора. Ці набіги порядком тривожили Константинополь, так як грізна слава вікінгів вже котилася по Європі. Потім варязькі князі руських земель з'являються в полі зору візантійських літописців в 907 році, під час переможного походу Олега на Царгород (Константинополь), що народив масу легенд і сказань в російській землі. Договір, вкрай вигідний для Русі,
був підтверджений Олегом ж п'ять років потому новим походом через Чорне море. Походи Ігоря на Візантію не були такими ж вдалими, як кампанії Олега, і договір Ігоря 945 року суттєво применшував ті пільги, які були здобуті зброєю дружини Олега для російських торговців (наприклад, вільна торгівля в Константинополі, пільги при сплаті мит, і т.д.). Однак похід Ігоря примітний тим, що в союзі з київською дружиною виступили кочові печеніги, перший напад яких на Русь було зафіксовано незадовго перед цим. Наступною важливою віхою у взаєминах Київської Русі та Візантійської Імперії вважається поїздка княгині Ольги до Царгорода в 957 або, за іншими джерелами, в 958 році. Там, за легендою, відбулося хрещення Ольги, хоча в даний час зміцнилася думка, що Ольга хрестилася близько 955 року в Руській землі. Російські легенди приписували цій поїздці величезне значення в історії обох країн, тоді як Костянтин Багрянородний, імператор Візантії, згадуючи о російській княгині, використовує звичайнісінькі вираження і, тим більше, не виражає наміри одружитися на Ользі, як про те оповідає літопис. Син і спадкоємець Ольги, Святослав Ігорович, на початку своєї бойової діяльності більше уваги приділяв східним напрямом, зокрема, Хозарському каганату. Стратегія нападу на народи багатонаціональної Хазарської держави прекрасно себе виправдала: похід проти в'ятичів, потім - власне на хозар, що супроводжувався взяттям великих міст - Саркела і Итиля; під час цього ж походу дружина Святослава здобула перемогу над кубанськими кочівниками, в тому числі черкесами і захопила т. н. Тмутаракань (нині Тамань); через деякий час пішов Волзький похід Святослава проти камських (волзьких) болгар. Таким чином Хозарський каганат був повністю знешкоджений (965), однак позитивним чинником для Русі це вважати не можна, тому що ослаблення щодо миролюбних хазар віддавало у володіння кочових куди більш войовничих печенігів південно-руській степ, що істотно зменшувало обороноздатність Києва.
Взагалі ж про взаємини Русі з кочівниками відомо порівняно мало - в основному дати воєн і набігів і рідкісні союзні договори проти греків. Це пов'язано з тим, що стародавніх літописців в основному цікавили тільки головні події, якими і були військові кампанії. Про побут кочівників в
південноросійських степах наприклад, російські літописи не говорять нічого, уривчасті відомості можна почерпнути з візантійських анналів і творів візантійського імператора Костянтина Багрянородного (середина X століття).
Слідом за перемогою над Хозарським каганатом Святослав у 967 році в союзі з греками відправився в свій останній з великих успішних військових походів - до Дунайської Болгарії. Однак грекам був украй невигідний російський князь на берегах Дунаю, і, після відмови Святослава добровільно залишити Переяславець-на-Дунаї, війська візантійського імператора Іоанна Цимісхія завдали нищівної поразки дружині Святослава у битвах біля Великого Преслава і Доростола в 971 році, після чого він був змушений відправитися на батьківщину, до Києва, але по дорозі туди його дружина була перехоплена печенігами, і Святослав був убитий. Російські війська повернулися на Дунай лише 800 років потому, в ході російсько-турецьких воєн XVIII століття.
Ненадійність південних кордонів і слабка обороноздатність Києва, про яку вже було сказано, змусили Володимира Святославича і його спадкоємців зміцнювати південні рубежі держави. Так, при Володимирі Святому була побудована перша в історії Росії так звана "засічних риса", тобто оборонний рубіж із системи фортець по річках Десна, Осетер, Трубіж, Сулі, Стугні. Згодом на цій системі ґрунтувалися інші оборонні рубежі для захисту південноросійських міст від степовиків-кочівників. Також важливою ініціативою Володимира Святого було залучення племен з північних російських земель на боротьбу з південними народами. Крім того, південні походи Володимира Святого до Криму і на Кубань викликали зіткнення руських дружин з грецькими колоніями. Взяття Херсонеса Володимиром спричинило одруження його на грецькій принцесі Анні, і, мабуть, запозичення у греків християнства і хрещення Русі, що почалося, як відомо, в 988 році.
У X столітті Київська Русь досягла найвищого розквіту. Займаючи величезну на ті часи територію - від Криму і Тамані до верхів'їв Північної Двіни і Ладоги і від Дністра до Поволжя, російське держава стала найбільшим територіальним утворенням середньовічної Європи. Для західноєвропейських монархічних будинків стало вигідно мати справу з
Києвом, з цього періоду до нас дійшли торгові договори росіян не тільки з Візантією, відносини з якою почали загострюватися ще при Святославе, а й з Угорщиною, Францією і ін. Полягають і шлюбні договори з правлячими будинками тієї ж Франції, Польщі, Норвегії. Наприклад, Святополк Окаянний був одружений на дочці польського короля Болеслава I, Ярослав Мудрий - на принцесі Інгігерда (у хрещенні - Ірині) з шведського королівського дому, дочки його - Ганна і Єлизавета - стали дружинами відповідно Генріха I Французького та Гаральда Норвезького. Анастасія Ярославівна вийшла заміж за короля угорського. Стабільність західних рубежів дозволяло київським князям всі сили віддавати активної та успішної боротьби з кочівниками і Візантією на Чорноморському та Азовському узбережжях. Так, після поразки У 1034 печенізької орди від загонів Ярослава Мудрого ці кочівники більше вже не з'являлися під стінами Києва. Незабаром Ярослав почав похід на Візантію (1043), який не був вдалим і спричинив за собою війну з греками (1043-1046), що стала останнім військовим зіткненням Київської Русі та Візантійської імперії. Після цього російсько-візантійські відносини перейшли в ранг культурного співробітництва. З Візантії на Русь прийшла писемність і віра. Це було викликано не стільки бажанням російських звернутися в християнство або ж константинопольського патріарха придбати новонавернених, скільки прагненням патріархату направити куди-небудь надлишки клерикального населення. З цієї причини, а також внаслідок неписьменності місцевого населення перші єпископи, священики, монахи на Русі були з греків. Нова церква була оголошена частиною константинопольського патріархату, причому в списку митрополій Київ спочатку займав передостаннє за значимістю місце. Взагалі, за весь час існування великого Київського князювання на митрополичому престолі лише два рази були російські єпископи - Іларіон при Ярославі Мудрому, висвячений у 1051 році, і Климент, при Ізяславі, висвячений в 1148 року замість посварився з великим князем єпископа Михаїла, грека за походженням.
Великомасштабні культурні запозичення проявилися в церковному архітектурі та іконопису. Наприклад, Софійський собор у Києві внутрішнім
своїм убранням повторював кращі візантійські традиції храму "на славу бога і його святих, які благословляють владу государя і його вельмож." Багато в чому і система управління була запозичена з Візантії, тому що до X століття пристрій княжого двору було ближче до скандинавських (варязьким) традиціям, а завдяки грекам з Русі починає зникати підлозі спартанський спосіб життя княжого двору, з'являється не тільки візантійська розкіш, але і візантійська бюрократія.
Сини Ярослава по-іншому проявили себе у зовнішній політиці. Внаслідок розділу руських земель вони були змушені шукати допомоги проти рідних братів за кордоном (так, Ізяслав Ярославович добрався у своїх ходіннях до Риму і був прийнятий папою Григорієм VII, що, однак, не принесло очікуваних результатів для київського князя). Після цього відкрита боротьба князів між собою за Київське велике княжіння ввергнули Русь в період роздробленості, і зовнішньополітична діяльність була забута. Російським князям залишалося лише оборонятися від каракалпаків і печенігів, і протягом понад півстоліття, з 1061 по 1113 набіги кочівників на південні рубежі Київської Русі були регулярними і руйнівними. 1068 року дружина князя Святослава Ярославича і його брата Всеволода була переможена половцями в битві на річці Альті. Перша спроба організованого виступу всіх князів проти кочівників з ініціативи Володимира Всеволодовича (Мономаха), який з 1093 року вів самостійну боротьбу з половцями, була зроблена на Долобському з'їзді 1102, після чого відбувся великий похід проти половців, яким було нанесено серйозна поразка. Потім, при Володимирі "Мономаха" (грец. - "одноборець") (1113-1125), проти половців велася постійна організована регулярна оборона, однак після цього аж до розгрому половців татаро-монголами в 1210 кочові набіги на Русь приносили чи не більші розорення, ніж татаро-монгольське іго, стале в XIII столітті. Спроби відображення і упокорення половців після Володимира Мономаха не приносили необхідних результатів, ілюстрацією тому може служити сумнозвісний похід Ігоря та Всеволода Святославичів на половців в 1185 або 1187, історія якого докладно викладена в "Слові о полку Ігоревім". Обидва князя були полонені, однак цей приклад зовсім не надихнув російських князів спільно боротися проти кочових племен. Більше того, на початку XIII століття Переяславське
князівство було практично зайнято половцями, які вже не просто грабували його, а вільно переміщалися по його території.
Особливе місце в історії Русі в цей період займає Новгород, колишній великий торговий і високорозвинений ремісничій центр. Новгородські мореплавці виходили в Балтійське і Північне моря. Договори XII - XIII століть новгородських торгових людей з ганзейськими і Фландрийский купцями збереглися і до теперішнього часу. З цих договорів відомо, що новгородські товари, такі, як хутра, шкіри, мережевий ікло, пенька, ворвань, віск і т.д. користувалися попитом в Північній і Західній Європі. У Новгород також поставлялося велика кількість товарів (сукно, метали, коштовності, вина, зброю і т.д.). Підтвердженням тому служить той факт, що при розкопках у Новгороді знаходили чималу кількість різноманітних предметів західноєвропейського походження. При цьому Новгородська територія постійно розширювалася на північ і схід, новгородці засновували свої поселення в басейні Північної Двіни, на берегах Білого моря і т.д. У залежність від Новгорода потрапляли місцеві та племена, які не мали власного державного устрою і промишляли полюванням і рибальством. Крім того, з XII століття новгородці вели боротьбу зі шведами у зв'язку зі скандинавською агресією відносно фінів, які в ті часи платили данину Новгородській землі.
Розпочата феодальна роздробленість породила безліч дрібних князівств, деякі з яких (Галицьке, Володимиро-Суздальське) згодом стали потужними утвореннями. Галицьке князівство з 1139 активно втручалася в міжусобиці не тільки в Росії, але і в Польщі та Угорщині. З договорів цього князівства відомий мир Володимира Галицького з угорським королем Гезою, що датується 1152 роком і увінчує собою військове протистояння Галицького князівства та Угорського королівства.