1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
Ім'я файлу: Менеджмент для_гр._ОМПС[2015] (Autosaved).docx
Розширення: docx
Розмір: 289кб.
Дата: 19.01.2021
скачати

Змістовий модуль 1. Теоретичні та методологічні засади менеджменту

Тема 1. Сутність, роль та методологічні основи менеджменту

Сучасний менеджмент – особлива галузь знань і професійної підготовки керівників і спеціалістів у різних сферах діяльності. Ефективно управляти сучасним підприємством або його підрозділами неможливо без розуміння сутності й змісту менеджменту. Терміни „управління” і „менеджмент” пов’язані між собою. „Управління” – це цілеспрямована дія на об’єкт з метою зміни його стану або поведінки. Управляти можна технікою, технологією, ресурсами тощо. „Менеджмент” є складовим елементом управління, під яким розуміють цілеспрямовану дію на колективи працівників або окремих виконавців з метою досягнення поставлених цілей. Походження терміну „менеджмент” зв’язують з італійським словом maneggio (керувати кіньми ), хоч першоджерела можна шукати в латинських mando (доручати, наказувати), manus (рука). Але традиційно визначається, що сучасний термін „менеджмент” ( management ) американського походження і перекладається як управління, керування; адміністрація, керівництво. Менеджмент визначається як засіб, манера спілкування з людьми; влада і мистецтво управління; орган управління. За своєю суттю термін менеджмент” певною мірою можна вважати синонімом терміну „управління”, але поняття „управління” набагато ширше. Американський економіст Мінцберг виділяє такі види діяльності менеджерів: головний керівник; лідер; представник організації при зовнішніх контактах; підприємець, який удосконалює виробництво; ліквідатор порушень у діяльності організації та ін.

Менеджмент як вид професійної діяльності передбачає:

• орієнтацію фірми на потреби ринку і організацію виробництва тієї продукції (послуг), яка може задовольнити споживачів і принести фірмі передбачений прибуток;

• постійне намагання підвищити ефективність виробництва;

• самостійність прийняття управлінських рішень і відповідальність за їх ефективну реалізацію;

• використання новітньої техніки, технології, інформаційних систем управління та ін.

Сутність категорій «управління» та «менеджмент».

В Україні досить широко використовується термін “менеджмент”, який по суті є аналогом терміна “управління”, його синонімом.

Що спільного та відмінного у цих двох поняттях?

Термін “управління” значно ширшого значення, оскільки має відношення:

а) до різних видів людської діяльності (приклад управління космічним кораблем, управління термоядерною реакцією);

б) до різних сфер діяльності – управління державою;

в) до органів управління – державні і громадські організації, підприємства та їх об’єднання.

Термін “менеджмент” походить від англійського manage – управління, керування і має американське походження та не переводиться дослівно на іншу мову. В англомовних країнах цей термін застосовується в різних значеннях, але завжди стосовно управління господарською діяльністю.

Менеджмент –це уміння досягти поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей. Менеджмент – функція, вид діяльності по керівництву людьми в самих різноманітних організаціях.

Отже, застосування терміну “управління” правомірне щодо загальної характеристики будь-якого видулюдської діяльності, а “менеджмент” – щодо змісту, форм і методів конкретного управлінського впливу суб’єкта на об’єкт управління в умовах ринкових відносин.

До основних завдань менеджменту відносяться:

  1. менеджмент існує заради результатів, яких організація досягає у зовнішньому середовищі;

  2. менеджмент повинен визначати, яких результатів необхідно досягти: менеджмент зобов’язаний мобілізувати ресурси організації на досягнення цих результатів;

  3. менеджмент призначений для того, щоб люба організація мала можливість досягти запланованих результатів у зовнішньому середовищі, за межами організації;

  4. у сферу відповідальності менеджменту входить усе, що впливає на продуктивність організації і результативність її діяльності.


Менеджмент як система наукових знань та мистецтво управління.

Під науковою базою менеджменту слід розуміти систему наукових знань, яка складає теоретичну основу практики управління, забезпечує практику менеджменту науковими рекомендаціями.

Основа будь-якої науки – це можливість об’єктивно виміряти явища, які вивчаються. Багато процесів в управлінській практиці важко піддаються вимірюванню внаслідок того, що відсутній механізм їх описання й аналізу. Це дає можливість керівникам – практикам стверджувати, що управління є швидше мистецтвом, якому можна навчитися тільки через досвід і яким досконало можуть володіти лише люди, які мають до цього талант.

Про те, що управління – це складна наука, говорить головний аргумент науковості – наявність його загальних принципів, які визначають різні аспекти управління системами, а також власна методологія та конкретні методики здійснення процесу управління.

Результативний менеджмент – це поєднання науки і мистецтва.

Наука менеджменту. Багато проблем і суперечних питань менеджменту можна вирішити раціональним, логічним, об’єктивним і систематизованим способами. Менеджери можуть збирати дані, факти та об’єктивну інформацію; використовувати математичні моделі і технічні прийоми ухвалення рішень для досягнення мети.

Мистецтво менеджменту. Хоча менеджери мусять намагатися, наскільки це можливо, бути науковцями, вони часто повинні вирішувати проблеми на підставі інтуїції, досвіду, інстинкту та особистої проникливості. Покладаючись на концептуальні, міжособові і комунікаційні навики, менеджер змушений вибирати між різними варіантами дій, що виглядають однаково привабливо.

Менеджери та підприємці.

Коли говорять “менеджер”, то розуміють під цим терміном професійного управляючого, представника особливої професії, а не просто інженера або економіста, що займаються управлінням.

Менеджерице професійні управляючі, головні завдання яких – координування та організація діяльності колективів на основі об’єктивних законів і закономірностей.

Термін “менеджер” має досить широке розповсюдження і відноситься до:

  • організатора конкретних видів робіт в межах підрозділів або програмно-цільових груп;

  • керівника організації або її підрозділів;

  • керівника з позиції його відношення до підлеглих;

  • адміністратора любого рівня управління, який організовує роботу.

Менеджмент як практика виник і розвивається в зв’язку з необхідністю передачі власником капіталу і засобів виробництва організаційно-виконавчих функцій професійному управляючому – менеджеру для досягнення цілей організації.

Менеджери здійснюють функції планування, організації, інтеграції, контролю і координування, стимулювання діяльності підлеглих. У результаті здійснення оптимального координування усіх спеціалізованих елементів виробничого процесу забезпечується цілісність системи, результати функціонування якої можуть перевищувати суму вкладів складових елементів.

Менеджерам належить вирішальна роль у прийнятті управлінських рішень, правильному використанні наявних ресурсів, забезпеченні життєдіяльності підприємства і досягненні поставлених цілей.

Поняття “менеджмент” досить часто асоціюється з поняттям “бізнес”. Бізнесмен і менеджер – це не одне і теж. Бізнесмен – це той, хто “робить гроші”. Ним може бути ділова людина, яка ніким не управляє, або крупний власник, який не має постійної керівної посади в організації, але є власником її акцій. Менеджер обов’язково займає постійну посаду і в його підпорядкуванні знаходяться люди. На думку канадського вченого Х. Вудса, “менеджер як виконавська особа власника або роботодавця виконує функції з управління персоналом і в цій якості є залежним від роботодавця”.

Підприємець - це особа, яка вкладає власні засоби в організацію справи і бере на себе ризик, пов'язаний з його результатами, організацією нового підприємства з розробкою нової ідеї, нової продукції або нового виду послуг, які пропонуються суспільству, а також повну відповідальність за кінцеві результати діяльності. Підприємець здійснює господарську діяльність від свого імені й на власний ризик. Важливо відзначити, що терміни „підприємець” і „менеджер” не є синонімами.

Кардинальна відмінність між підприємцем і менеджером полягає в тому, що підприємець генерує ідею, реалізовує її за власні, залучені або позичені кошти та наймає менеджера для керівної роботи, який здійснює управління створеною підприємцем організацією. Відмінності між менеджером і підприємцем наведено у таблиці.

Відмінності між менеджером і підприємцем

Ознаки

Характерні особливості

Менеджер

Підприємець

1

2

3

1. Формальний статус

Є найманим працівником, залученим на певних умовах

Відкриває справу, виступає в ролі власника та наймає менеджера



2. Виробничо - господарська орієнтація

Зорієнтований на виконання цілей і досягнення ефективності наданих йому у розпорядження ресурсів

Зорієнтований на пошук нових можливостей

3. Здійснення задуманого

Приймає рішення та забезпечує їх виконання будь - якою ціною

Ризикує, тобто може замінити ідею, яка виявилась нежиттєздатною

4. Залучення ресурсів

Залучає ресурси з метою забезпечення роботи організації, тому зацікавлений у їх нагромадженні

Залучає ресурси для досягнення визначеної мети, виявляє гнучкість, використовує оренду, кредит, лізинг тощо

5. Матеріальні інтереси

Отримує винагороду за свою працю

Є власником і розпорядником ресурсів, бере участь у прибутках, отримує дивіденди

6. Ставлення до побудови організації

Використовує організаційну структуру управління, яка склалась, і має ієрархічну природу

Надає перевагу горизонтальним організаційним структурам, які спираються на неформальні зв’язки

Менеджер – це людина, яка йде слідом за підприємцем, щоб усунути безлад, створений останнім.

Ролі менеджера і підприємця певною мірою можуть збігатись. Так, підприємець, який започаткував нове підприємство, може його очолити, тобто стати менеджером. А менеджер може відкрити власну справу й стати підприємцем. Однак збіг ролей менеджера і підприємця тимчасовий, оскільки через певний час функції працівників конкретизуються і вони займають відповідні позиції в організації. Тривале поєднання ролей „підприємець - менеджер” можливе лише на невеликих підприємствах.

Рівні управління, групи менеджерів.

Хоча всі керівники відіграють певні ролі та виконують певні функції, це не означає, що велике число керівників у великій компанії зайняті виконанням однієї і тієї ж роботи. Організації, які великі за своїми обсягами і можуть забезпечити чіткі розмежування в роботі керівників і некерівників, звичайно мають такий великий обсяг управлінської роботи, яка теж повинна бути розподілена. Одна з форм поділу управлінської праці носить горизонтальний характер: розміщення конкретних керівників на чолі окремих підрозділів.

Наприклад, на багатьох підприємствах є начальники фінансового відділу, виробничого відділу і служби маркетингу. Як і у випадку горизонтального поділу праці для виконання виробничих робіт, горизонтально розділена управлінська робота повинна бути скоординована, щоб організація могла домагатися успіху у своїй діяльності. Деяким керівникам доводиться витрачати час на координування роботи інших керівників, що, у свою чергу, також координують роботу керівників, поки, нарешті, ми не спускаємося до рівня керівника, що координує роботу неуправлінського персоналу - людей, що фізично виробляють продукцію чи послуги. Таке вертикальне розгортання поділу праці в результаті утворює

Незалежно від того, скільки існує рівнів управління, керівників традиційно поділяють на три категорії. В залежності від функцій, що вони виконують в організації. Особи на технічному рівні в основному займаються щоденними операціями і діями, які необхідні для забезпечення ефективної роботи без зривів у виробництві продукції чи наданні послуг. Особи, що знаходяться на управлінському рівні, в основному зайняті управлінням і координацією всередині організації, вони погоджують різноманітні форми діяльності й зусилля різних підрозділів організації. Керівники на рівні соціальних структур зайняті в основному розробкою довгострокових (перспективних) планів, формулюванням цілей, адаптацією організації до різного роду змін, управлінням відносинами між організацією і зовнішнім середовищем, а також суспільством, у якому існує і функціонує дана організація .

Найбільш прийнятий спосіб опису рівнів управління полягає у виділенні керівників (керуючих) низової ланки чи операційних керуючих, керівників (керуючих) середньої ланки і керівників (керуючих) вищої ланки.

Способи представлення рівнів управління

КЕРІВНИКИ НИЗОВОЇ ЛАНКИ. Молодші начальники, яких також називають керівниками першої (низової) ланки чи операційними керівниками - це організаційний рівень, що знаходиться безпосередньо над робочими й іншими працівниками (не керуючими). МОЛОДШІ НАЧАЛЬНИКИ в основному здійснюють контроль за виконанням виробничих завдань для безупинного забезпечення безпосередньою інформацією про правильність виконання цих завдань. Керівники цієї ланки часто відповідають за безпосереднє використання виділених їм ресурсів, таких як сировина й устаткування. Типовою назвою посади на даному рівні є майстер, майстер зміни, сержант, завідувач відділом, старша медсестра, завідувач кафедрою менеджменту в університеті. Велика частина керівників взагалі - це керівники низової ланки. Більшість людей починають свою управлінську кар´єру в цій якості.

Дослідження показують, що робота керівника низової ланки є напруженою і наповнена різноманітними діями. Вона характеризується частими перервами, переходами від одного завдання до іншого.

КЕРІВНИКИ СЕРЕДНЬОЇ ЛАНКИ. Робота молодших начальників координується і контролюється керівниками середньої ланки. За останні десятиліття середня ланка управління значно виросла і по своїй чисельності, і по своїй значимості. У великій організації може бути стільки керівників середньої ланки, що виникає необхідність у поділі даної групи. І якщо такий поділ відбувається, то виникають два рівні, перший з який називається верхнім рівнем середньої ланки управління, другий - нижчим. Таким чином, утворюються чотири основних рівні управління: вищий, верхній середній, нижчий середній і нижчий. Типовими посадами керівників середньої ланки управління є: завідувач відділом (у бізнесі), декан (в університеті), керуючий збутом в регіоні чи в країні та директор філії. Армійські офіцери від лейтенанта до полковника, священики в сані єпископів вважаються керівниками середньої ланки у своїх організаціях.

В основному керівники середньої ланки є буфером між керівниками вищої і низової ланок. Вони готують інформацію для рішень, прийнятих керівниками вищої ланки, і передають ці рішення звичайно після їхньої трансформації у технологічно зручній формі у вигляді специфікацій і конкретних завдань низовим лінійним керівникам.

КЕРІВНИКИ ВИЩОЇ ЛАНКИ. Вищий організаційний рівень - керівництво вищої ланки - найменш чисельний. Навіть у самих великих організаціях керівників вищої ланки - усього кілька людей. Типові посади керівників вищої ланки в бізнесі - це голова Ради, президент, віце-президент корпорації і казначей корпорації. В армії їх можна зіставити з генералами, у середовищі державних діячів - з міністрами, а в університеті - з ректорами.

КЕРІВНИКИ ВИЩОЇ ЛАНКИ відповідають за прийняття найважливіших рішень для організації в цілому чи для основної частини організації. Сильні керівники вищої ланки накладають відбиток своєї особистості на весь вигляд організації. Наприклад, атмосфера, в якій діє федеральний уряд, та й уся країна, звичайно перетерплює значні зміни при новому президенті.

Але великі й труднощі такої посади: людина на цій посаді, як правило, дуже самотня. Після ретельного вивчення діяльності п´яти керівників вищої ланки Мінцберг прийшов до такого висновку:

Тема 2. Закони, закономірності та принципи менеджменту

Сучасні підходи до менеджменту (системний, ситуаційний та процесний підходи)

Концепція (від лат. conceptio - сприйняття) - система поглядів на певне явище; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, основна ідея будь-якої теорії.

Для сучасного етапу розвитку теорії та практики менеджменту визначальним є концептуальний підхід на основі взаємного погодження принципів та інструментів управління. Сучасні концепції менеджменту можна звести до трьох видів (підходів): процеснийсистемнийситуаційний.

Процесний підхід був значною добою у розвитку управлінської теорії, а його основні складові застосовуються нині в практиці управління. Вперше поняття процесного підходу було запроваджене прихильниками школи адміністративного управління, які намагалися описати функції менеджера. Однак ці функції розглядалися як незалежні одна від одної. На противагу цьому, процесний підхід у нинішньому розумінні розглядає функції управління як взаємопов'язані.

На думку Анрі Файоля, якому приписують розробку цієї концепції, процес управління складається з шести основних функцій: передбачення (встановлення мети), планування, організація, розпорядження, координація і контроль.

В інших наукових працях з теорії управління пропонується дещо інший набір функцій: планування, організація, розпорядництво (командування), мотивація, керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішень, добір персоналу, представництво, ведення переговорів (укладення угод).

Системний підхід до управління - це не набір правил чи принципів, якими мають керуватися управлінці, а загальний спосіб мислення та підходу щодо організації і управління. Суть системного підходу полягає у пошуку простого в складному, декомпозиції проблеми на складові частини.

В основі системного розгляду управління і проблем, які виникають у ході його здійснення, лежить поняття системи.


Система - це певна цілісність, яка складається з взаємозалежних частин (елементів), кожна з яких робить свій внесок у характеристики цілого.

Є два основних типи систем: закриті і відкриті.

Закрита система має жорсткі фіксовані межі, а її дії відносно незалежні від середовища, яке оточує систему. Прикладом такої системи може бути годинник, який працює незалежно від зовнішнього середовища доти, поки в ньому заведена пружина або є інше джерело енергії.

Для відкритої системи характерна взаємодія з навколишнім середовищем через проникні «кордони» системи (входи і виходи). Через входи навколишнє середовище впливає на систему, а через виходи система впливає на навколишнє середовище.

Великі складні системи складаються з частин, які можна розглядати, в свою чергу, як системи. Ці частини називаються підсистемами. Поняття підсистем має надзвичайно велике значення для управління, оскільки дає змогу створювати всередині системи необхідні структурні підрозділи для потреб управління: відділи, сектори, дільниці та ін.

При цьому підсистеми, в свою чергу, можуть складатися з менших підсистем (частин, елементів). Оскільки вони є взаємозалежними, неправильне функціонування навіть найменшої підсистеми може вплинути на систему в цілому.

Ситуаційний підхід. Особливістю ситуаційного підходу є те, що його прихильники вбачали пряме застосування науки управління в тому, щоб навчати менеджерів «ситуаційному мисленню», тобто вмінню правильно оцінювати управлінсько-виробничі ситуації та знаходити виходи з них.

Під ситуацією розуміють конкретний набір обставин, які впливають на організацію в цей час.

Практичне застосування ситуаційного підходу ґрунтується на тому, що менеджер повинен:

· володіти ефективними засобами професійного управління, тобто розуміти суть процесу управління, індивідуальної та групової поведінки людей, знати методи планування, контролю та методи прийняття рішень;

· правильно розуміти й інтерпретувати ситуацію, тобто визначати найбільш важливі фактори і використовувати найбільш чутливі елементи, вплив на які дасть найбільший ефект;

· пов'язувати конкретні прийоми з конкретними ситуаціями, забезпечуючи досягнення мети організації в цих обставинах найбільш ефективно.

Закони менеджменту

Закони менеджменту - сталі та незаперечні норми управління організаціями.

До загальних законів менеджменту відносяться:

Закон спеціалізації управління. Сутність закону полягає в тому, що управління в організації або фірмі, як правило, здійснюється значною кількістю спеціалістів і це обумовлює необхідність в розпо­ділі і спеціалізації різних функцій управлінського персоналу.

Професіоналізм в роботі є невід’ємною рисою менеджера - спеціаліста. У зв’язку з тим, що управління є дуже складною спра­вою, функцію керівництва, як правило не може виконувати одна лю­дина, тому керівництво у великих підприємствах організовано у ви­гляді робочих груп.

Закон інтеграції управління. Сутність закону визначається необхідністю самого підприємства і управління.

Зміст інтеграції міститься в самій суті управління. Інтеграція - це об’єднання розрізнених, спеціалізованих дій в єдиний загальний процес функціонування і розвитку управління. Цей закон має об’єктивний характер, тому що в практичній роботі управління не може здійснюватися без об’єднання і координації діяльності всіх спе­ціалістів.

Закон необхідної і достатньої централізації управління. За­кон припускає, з однієї сторони, централізоване і сконцентроване управління, а з іншої - передбачає передачу окремих функцій управ­ління на нижчий рівень.

Об’єктивно система управління має централізовану форму. Мозковий центр менеджменту представлений, як правило, адмініст­ративною радою, директором організації. Організації, в яких керівни­цтво вищої ланки бере на себе більшу частину повноважень, необхід­них для прийняття важливих рішень, називаються централізованими. Децентралізовані організації - це такі, де повноваження розподілені по нижчим рівням управління.

Закон демократизації управління. Закон припускає, що управління буде ефективним у тому випадку, якщо воно відповідати­ме інтересам людей. Для цього необхідно щоб управління було не тільки професійним, але й демократичним. Цей закон розглядає взає­мовідносини між людьми в колективі, співвідношення влади та підле­глості.

Демократизація управління включає широке коло питань: за­лучення великої кількості працюючих до управління за рахунок пере­дачі їм майна (акції та інші цінні папери); використання закону деце­нтралізації управління; нововведення в управлінських структурах.

Закон часу - закон управління часом. Цей закон є надто ва­жливим ринкової економіки. Зараз час перетворився в економічну ка­тегорію, цінність якої визначають всі сторони діяльності організації (швидкість, реакція на зміни умов тощо).

Закономірності менеджменту

До основних закономірностей менеджменту відносяться: Єдність системи управління виробництвом, що означає стійкість внутрішніх зв’язків при змінах зовнішнього середовища.

В практиці управління необхідна єдність: принципів управління для усіх ланок і ступенів управління; основних функцій управління, яка міститься в повноті управ­лінської діяльності;

методів управління, які використовуються при вирішенні різ­них проблем розвитку виробництва;

організаційних форм системи управління, яка проявляється при уніфікації її структурних характеристик та функціональному розподі­лі управлінської праці;

процесу управління, який відображає його безперервність та ритмічність, узгодженість всіх операцій, стадій, етапів;

системи управління, яка проявляється в єдиних вимогах до ке­рівників та інших працівників апарату управління.
Сутність, природа та роль принципів менеджменту.

Специфіка принципів як форми наукового пізнання полягає в їх методологічній функції, у здатності бути засобом організації пізнавального процесу. В управлінській практиці принципи дають змогу об’єднати елементи соціально-технічної системи (підприємства) в єдине ціле.

Найважливіше значення в реалізації мети організації мають принципи менеджменту, які використовує у своїй діяльності управлінський персонал. Принципи управління – керовані правила, що визначають основні вимоги до систем, структур й організації управління. Так само, як і закономірності, принципи управління поділяються на загальні й одиничні.

Загальні принципи менеджменту мають відповідати таким вимогам: визначати загальні положення, властиві організаціям різних типів і видів; відповідати законам розвитку природи, суспільства і бізнесу; об’єктивно відображати сутність явищ і реальних процесів управління організацією; бути визнаними суспільством. Основоположний принцип менеджменту – забезпечення прибутковості бізнесу, процвітання підприємництва і максимум добробуту персоналу фірми. Центром вчення Ф. Тейлора стали чотири принципи управління індивідуальною працею працівників: науковий підхід до виконання кожного елемента роботи; науковий підхід до добору, навчання і тренування працівника; кооперація з працівниками; розподіл відповідальності за результати роботи між менеджерами і працівниками.
Еволюція принципів менеджменту

Принципи менеджменту - це основні закономірності і правила управлінської діяльності.

Формулювання принципів було розпочато ще на зорі зародження менеджменту. Тейлор виділяє 4 принципу науковому менеджменті. У Файоля в адміністративному менеджменті розглянуто 14 принципів. Вебер в своєму бюрократичному менеджменті називає 6 принципів.

У 1912р. Асоціація російських підприємців сформулювала 7 принципів бізнесу.

1. Поважай владу. Влада і порядок - успішний бізнес.

2. Будь чесний і правдивий. Це фундамент підприємництва, передумова здорової прибутку і гармонійних відносин в справах.

3. Поважай право приватної власності. (Основа благополуччя держави).

4. Люби і поважай людини. Гармонія інтересів.

5. Будь вірний своєму слову.

6. Живи за коштами.

7. Будь цілеспрямованим. + Моральні цінності

Сучасні теоретики Г. Куну і С. О'Доннел в своїй книзі «Системний і ситуаційний аналіз управлінських функцій» розглядають близько 50 принципів м.

Нашої позиції найбільш близька класифікація принципів, виконана Т. Піттерсом і Р. Уотерменом. 8 принципів менеджменту:

1. Орієнтація на досягнення успіху.

2. Орієнтація на споживача.

3. Предприимчивость.

4. Продуктивність.

5. Зв'язок з життям.

6. Вірність своїй справі.

7Простота структури і управління.

8. Поєднання свободи і відповідальності.

Принципи менеджменту дуже практичні. Допомагають менеджерам працювати на рівні сучасних досягнень науки управління.

Принципи управління Анрі Файоля

  1. Розподіл загальної роботи в організації на складові її частини.

  2. Повноваження та відповідальність. Ці категорії "тримають одна одну". "Де надаються повноваження, там виникає і відповідальність".

  3. Дисципліна. Дотримання досягнутих угод між організацією та її робітниками.

  4. Єдиноначальність. Кожний робітник в організації повинен мати одного і тільки одного начальника.

  5. Єдність керівництва. Всі операції в організації, які мають одну мету, повинні виконуватись під керівництвом одного начальника.

  6. Підпорядкованість індивідуальних інтересів спільним. Цілі організації повинні домінувати над цілями окремих робітників або груп.

  7. Винагорода. Система оплати повинна бути справедливою, такою, що стимулює діяльність, а її розміри не повинні опускатися нижче розумного рівня.

  8. Централізація. Ступінь концентрації влади на вищому рівні управління.

  9. Ієрархія (скалярний ланцюг). "Ланцюг" начальників від вищого до нижчого рівня.

  10. Порядок. "Усьому своє місце і все на своєму місці".

  11. Справедливість. Відданість персоналу організації повинна поєднуватися з правосуддям керівництва організації.

  12. Стабільність перебування на посаді. Організація повинна сприяти довгостроковим стосункам зі своїми робітниками.

  13. Ініціатива. "Здатність самостійно обмірковувати та виконувати план".

  14. Корпоративний дух. Результат гармонії та єдності персоналу організації.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

скачати

© Усі права захищені
написати до нас