Ім'я файлу: СВОЄРІДНІСТЬ ОБРАЗУ ЛЮБОВІ У ТРАГЕДІЇ ШЕКСПІРА «РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТ
Розширення: doc
Розмір: 334кб.
Дата: 12.01.2021


ЗМІСТ
Вступ ......................................................................................................................3
Розділ І. Шекспірівська естетика у фокусі любові як головної

чесноти особистості ..............................................................................................6

1.1. Канонічні норми і авторське нововведення в драматургії Шекспіра.

Драматургійна концепція ...................................................................................6

1.2. Основна проблематика творів Шекспіра .................................................10

1.3. Любов як цінність людського життя .......................................................13
Розділ ІІ. Своєрідність образу любові у трагедії Шекспіра Ромео і

Джульєтта”: ідейно-художні шукання ...........................................................16

2.1. Любов як одна з літературних проблем ..................................................16

2.2. Образи Ромео і Джульєтти. Зміни героїв під впливом кохання ...........21

2.3. “Ромео і Джульєтта” як світла трагедія кохання ..................................26
Висновки .............................................................................................................29
Список використаної літератури ...................................................................31

Додатки…………………………………………………………………………34

Вступ

Найвищим досягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження була творчість Вільяма Шекспіра (1564–1616). Спадщина геніального митця набула світового значення, опліднювала творчий розвиток народів всіх наступних століть, зберегла свою актуальність до нашого часу і ніщо не говорить про можливість втрати нею своєї притягальної сили в майбутньому.

Шекспір безсмертний. Це один з небагатьох одвічних супут­ників людства. Незабаром після смерті Шекспіра Бен Джонсон пророче писав: “Він належить не тільки своєму часові, а й усім вікам” [9, С.361]. Кожне нове покоління по-новому звертається до Шекспіра і щоразу знаходить у нього щось надзвичайно важли­ве і цінне для себе.

Творчість Шекспіра – одна з найвищих вершин літератури доби Відродження. Вона гармонійно поєднує в собі елементи ре­несансного класицизму (вплив Сенеки в “Річарді III”, Плавта в “Комедії помилок”), високу романтику (майже всі комедії, “Ромео і Джульєтта”), фантастику (“Сон літньої ночі”, “Бу­ря”), характерні ознаки пасторалі (“Як вам це сподобається”, “Зимова казка”). Основу художнього методу Шекспіра становить поетичний реалізм.

Зупинимося на дослідниках творчості митця. У ХІХ ст. виходить низка капітальних досліджень творчості Шекспіра (Г. Гервінус, І. Тен, Е. Дауден, Г. Брандес та ін.), які внесли помітний вклад у наукове шекспірознавство.

Творчість Шекспіра високо цінували Т. Шевченко, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий, Леся Українка, І. Франко.

На сучасному етапі хотілося б відмітити праці таких літературознавців, як Л. Виготський, О. Анікст, Л. Пінський, Ю. Гінзбург, М. Габлевич, Д. Затонський, О. Лучук та ін. Сьогодні у царині розвитку літературознавчої науки спостерігається підвищення дослідницького інтересу до ґенези та специфіки творів В. Шекспіра з точки зору напрацювань у царині теорії літератури. А тому назріла нагальна потреба інтерпретації доробку В. Шекспіра, який є одним із найвідоміших письменників у світі.

Тема любові у п’єсі “Ромео і Джульєтта” не стала об’єктом цілісного та спрямованого дослідження вчених і тому висвітлена, на наш погляд, недостатньо. Що і зумовило актуальність дослідження роботи. Таким чином, не дивлячись на те, що є погромна кількість досліджень творчості В. Шекспіра, тема любові у його п’єсах ще не має достатньої розробки. Актуальність роботи полягає у тому, що ми зробили детальний аналіз теми любові , зокрема, і у п’єсі Шекспіра “Ромео і Джульєтта”.

Вибір предмета дослідження полягає у тому, що саме “Ромео і Джульєтта” викликає найбільшу кількість дискусій у сучасній науково-критичній літературі.

Мета наукової роботи – дати визначення любові та проаналізувати тему любові у п’єсі Шекспіра “Ромео і Джульєтта”.

За для досягнення мети роботи ми використали наступні завдання:

- показати специфіку Шекспірівської естетики;

- дати характеристику любові як однієї з літературних проблем;

- дослідити ставлення В. Шекспіра до кохання та людських стосунків;

- простежити особливість виклику любові у п’єсі Шекспіра “Ромео і Джульєтта”.

Об’єкт наукової роботи – п’єса Шекспіра “Ромео і Джульєтта”.

Предмет – проблематика теми любові у п’єсі Шекспіра “Ромео і Джульєтта”.

Методи дослідження: метод порівняльно-історичного аналізу;

  • метод суцільної вибірки;

  • описовий метод (який дозволить висвітлити ідейно-художні шукання Шекспіра);

  • методологічні засоби (феноменологічний, аксіологічний й герменевтичний), що характеризують любов, як багатовимірний та суперечливий у своїх формах прояву феномен.

Наукова новизна роботи виявляється насамперед у спробі різнобічного аналізу наявних досліджень, яки досліджують тему роботи.

Практичне значення роботи полягає в тому, що основні положення і висновки, а також фактичний матеріал, зібраний авторкою може бути використаний для подальшого дослідження даної теми і суміжної проблематики історії англійської літератури, соціальної філософії, психології особистості тощо. А також теоретичні положення, узагальнення і висновки наукової роботи можуть бути застосовані для вирішення актуальних проблем сучасності, пов’язаних із шляхами пошуку та отримання особистіснозмістожиттєвих орієнтирів; для включення до розробок лекцій як у вищому навчальному закладі, так і для розроблення спецкурсів тощо.

Наукова робота має наступну структуру: вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури, додатки.

Розділ І. Шекспірівська естетика у фокусі любові як головної

чесноти особистості

1.1. Канонічні норми і авторське нововведення в драматургії Шекспіра.

Драматургійна концепція

Саме на період творчості В. Шекспіра припадає розквіт англійської культури, епоха Відродження. В англійській літературі, яка була наймолодшою серед ренесансних літератур Західної Європи, відбулися надзвичайні зрушення, і вона досягла небувалої висоти, особливо у драматургії.

Своїм корінням культура Відродження пов’язана з розвитком світських тенденцій в культурі феодаль­ного суспільства, які виникли ще в ХІХІІ ст. Саме тоді в результаті процесу розумової диференціації світська культура почала відокремлюватися від церковної культури. І хоча ця “світська культура” не була ні поза-, ні тим паче антирелігійною, сам факт її виникнення свідчив про внутрішню суперечливість середньовічного світоспоглядання, яке могло пори­нати як в “небесні висі”, так і в “земний світ” [14, C.153].

При цьому світська культура Середньовіччя мала відносно автономний характер, бо не підпорядкову­валася безпосередньо ні інтересам церкви як інсти­туту, ні запитам богослів’я. У своєму функ­ціонуванні середньовічна світська культура спира­лася на солідну наукову, філософську та літературну традицію чужої для неї через своє язичництво Ан­тичності, до якої ставилася виключно вибірково, суто в залежності від своїх власних запитів, беручи з античної спадщини тільки те, що можна було до них пристосувати [15, C.154].

Шекспір, подібно до інших дра­матургів доби, віддавав перевагу легендарним чи історичним сюжетам, освяченим авторитетом старо­вини. “Глядачі очікували від театру чогось повчаль­ного, високого, вони прагнули доторкнутися до со­кровенних таємниць світу, його споконвічних зако­нів. Вважалось, що сюжет, взятий безпосередньо з реального життя, не мав такого високого та пов­чального змісту”, – пише у своєму дослідженні О. Анікст [1, C.143].

Англійській письменник та його сучасники-драматурги спирались на авторитет давньогрецьких драматургів, які обирали для себе старовинні (епічні) чи міфологічні сюжети. Крім античного існував ще один досконалий взірець для наслідування Старий Заповіт, дозволений до широкого читання за часи Єлизавети І. Старий Заповіт розкривав життя людини не в конкретно-історичних нормах, а у вигляді “вічних” істин. Навіть звичайні розмови передавалися в гомеровому чи біблійному епосі піднесеною, урочистою, поетично багатою мовою, так само і в драматургів Есхіла, Софокла та ін.

Більше буденного життя і менше “легендарності” було в комедіях. Але і в них Шекспір намагався відійти від сучасності. Події його комедій нерідко розгорталися в далеких, маловідомих англійцям кра­їнах, наприклад в Італії, а часом і в Стародавній Греції. Саме це, мабуть, мало виправдовувати в очах глядачів силу неймовірних пригод, дивовижних збі­гів, разючих випадковостей, чудес та фантастики на сцені [1, C.148]. Втім, Шекспір не копіював стародавніх греків або авторів Старого Заповіту. На відміну від них, він не боявся вводити навіть у трагедії комічні епізоди й образи. Крім того, в кожній п’єсі він намагався об’­єднати кілька сюжетних ліній.

Кожна окрема сюжетна лінія може бути викінчена повно чи побіжно, може охоплювати від одного до кількох персонажів. Головний персонаж в даній сю­жетній лінії називається протагоністом, а персонаж з іншої, паралельної лінії, який протидіє пер­шому, – антагоністом.Так, Гамлет з однойменної трагедії – протагоніст; він ставить перед собою і здій­снює єдину важливу мету – помститися за вбитого батька. Антагоністом у цій п’єсі виступає король-убивця (Клавдій). Життєво важлива для нього мета –попередити будь-які дії Гамлета, спрямовані проти нього. Отже, в “Гамлеті” композиційне переплітаються дві сюжетні лінії: лінія справедливої помсти Гамлета і лінія злочинних дій короля проти принца. Решта персонажів групується навколо протагоніста і антаго­ніста.

Розвиваючи різні сюжетні лінії, Шекспір постійно змінює місце події, переносить акцент з однієї групи персонажів на іншу. В читача, за словами Д. Затонського, виникає враження прим­хливого переплетення кількох сюжетів [10, С. 167]. Суть такого прийому полягає в тому, щоб показати залежність планів, мети, вчинків та долі різних персонажів одне від одного, навіть якщо самі люди про це не здога­дуються. Маючи кожен свою мету, люди навмисне чи несамохіть зіштовхуються один з одним, перешкоджа­ють іншим. У трагедіях такі ситуації призводять до трагічного кінця, а в комедіях створюють кумедні сцени, викликають сміх.

Типовий персонаж Шекс­піра не стільки розмірковує, скільки діє. До нього так само, як і до персонажів античного епосу і трагедії, можна застосувати слово “герой”. Прийнявши рішення, герой негайно приступає до його втілення в життя. Треба зауважити, що в центрі шекспірівської п’єси – розкриття вчинків лю­дини, в яких саме й виявляється характер.Просування до мети вимагає від героя виняткової концентрації волі, рішучості, мужності, пристрасті, напруження всіх фізичних і моральних сил. Гранична концентрація всіх можливостей людини для досягнення певної мети – так званий “ренесансний титанізм” – показана у Шек­спіра як явище виняткове, гідне подиву та захвату. Герой нібито піднесений над буденною дійсністю і демонструє незвичайні якості, що захоплює і вражає глядача і читача [6, C.24].

Отже, ми дійшли висновків, якщо говорити про драматургічну концепцію Шекспіра, то ми бачимо, що створюючи “зіткнення” чи “переплетення” сюжетних ліній, Шекспір показує те, що людина не завжди вільна у своїх задумах та вчинках, бо постійно з’являються якісь перешкоди на її шляху, їх створюють інші люди, які здійснюють свої власні плани. Часом людина помиля­ється, вважаючи, що чинить правильно або довіряється немовби чесній людині. У Шекспіра трагізм полягає в тому, що справжня сутність речей завжди прихо­вана від людини.Йому властиво показувати, що людину на її шляху до обраної мети не спиняють ніякі пере­шкоди, збіги обставин чи непередбачені ситуації, таємні інтриги чи брехня. Глядач у захваті від волі, непо­хитності, життєлюбства героя, його бажання перемогти в життєвій боротьбі для досягнення поставленої мети. Шекспір героїзує людину.

1.2. Основна проблематика творів Шекспіра

Кожна література представляє культуру країни якій належить, тому прийнято говорити про національну літературу, що декларує традицію та культуру, які виникли та сформувались внаслідок відповідних суспільно-історичних умов, науково-технічного процесу тощо. Кожна національна культура має свою специфіку та закономірності розвитку. До числа таких культур ми відно­симо англійську літературу.

Треба зазначити, що відомий вплив на формування англійської гуманістичної літератури надав більш ранній гуманізм інших країн Європи (Еразм Роттердамський, В. Вівес та ін). Свого розквіту англійська література доби Відродження досягла в XVI – на початку XVIII ст.

Як відмітив О. Лучук, англійський гуманізм мав і підготовчий період, який припав на кінець XIV ст. Гуманістичні риси були закладені вже в творчостіДжеффрі Чосера(1340–1400), автора чудового твору у віршованій формі «Кентерберрийские оповідання», що не поступається по художній яскравості і життєрадісності «Декамерону» Боккаччо .

Характерно, що центром гуманістичної думки стає Оксфордський університет. Найбільш яскравою фігурою з оксфордських гуманістів був Томас Мор(1478–1535), політичний діяч (канцлер короля Генріха VIII), філософ і письменник, автор знаменитої «Утопії».

На цьому тлі Шекспір був першим класиком світової літератури, який дав глибоке психологічно й логічно зумовлене зображення харак­терів у розвитку. Геніальність Шекспіра виявилася й у його ми­стецтві зображення руху історії, виникнення та розвитку клю­чових історичних подій. Найважливішим художнім відкриттям Шекспіра було його глибоке проникнення у внутрішній світ людської особистості, зображення діалектики душі. Тому Шекспірові герої завжди поєднують типове з неповторно індивідуальним.

Відображаючи атмосферу гнітючої тривоги за долю Англії, яка захопила тоді кращі уми країни, Шекспір підпорядковує свої твори постановці й розкриттю найважливіших проблем, які мають загальнолюдське значення і зберігають актуальність і гостроту у будь-якому суспільстві, зауважує критик І. Верцман [4, С.25].

Шекспірові твори поділяються на кілька циклів, у кожному з яких переважає певна проблематика. При цьому са­мий розподіл драм за циклами не підлягає їхнім жанровим озна­кам. Тому для деяких характерне невелике зна­чення комічних елементів у сюжеті, підкреслювання залежності особистих доль героїв від цілого комплексу проблем суспільної мо­ралі, особливе багатство і значущість ідейного змісту.

У деяких трагедіях Шекспір створює найвищі зразки драми пристрастей. Надзвичайні страждання героїв зумовлені тут не стільки їхнім конфліктом із зовнішнім середовищем, скільки їх­німи особистими помилками під впливом власних пристрастей.

Показово, що у драмах третього циклу в Шекспіра спостерігається поступове зміщення самого центру ваги трагічної дії. У творах перших двох груп Шекспір розкриває усі життєві та суспільні суперечності через характери й душевний світ героїв, а у п’єсах третього циклу роз­криває їх через показ діалектики самих суспільних відносин. У думки й слова своїх героїв Шекспір, звичайно, вклав багато власних думок, почуттів і переживань, але цілком ототожнювати його з жодним із цих героїв, зрозуміло, не можна. У самого Шекспіра ніколи не було того глибокого песимізму та відчаю, тієї втра­ти довіри до людей, які властиві Гамлету, Отелло, Лірові. Шекспір завжди вірив у прийдешнє визволення людства від зла й брехні, вірив у остаточну перемогу правди і справедливості. У цьому сенс епілогів усіх його великих трагедій [7, С.88].

Англійський письменник був переконаний, що доля людини – результат взаємо­дії певної особистості з навколишніми обставинами. Він перекон­ливо довів, як у сучасному йому світі найбільш благородні, розумні й обдаровані люди гинуть під навалою темних, ворожих чистоті й людяності, сил (Гамлет, Отелло, Лір), з якою легкістю душею лю­дей оволодіває інколи зло і до чого це призводить (Клавдій, Макбет). Однак, песимізм, який знекрилює і позбавляє лю­дину будь-якого прагнення до боротьби за краще, завжди був чу­жий Шекспірові, тому в фіналах його великих трагедій незмінно звучить заклик до мужності, віра в торжество світлих сил на землі.

Великі трагедії Шекспіра носять яскравий тираноборчий харак­тер, вони були й залишаються грізною зброєю у боротьбі людства з егоїзмом і лицемірством.


1.3. Любов як цінність людського життя

Сучасна людина відчужена від себе, від своїх ближніх, від природи. Хоча кожен намагається бути якомога ближче до інших, кожен залишається вкрай самотнім, перейнятим глибокими почуттями тривоги і провини, які завжди зявляються там, де людська самотність не може бути подолана.

Зазвичай люди думають, що любити просто, а от знайти справжній об’єкт любові або виявитися улюбленим цим об’єктом – важко. Проаналізуємо це твердження більш детально. Ця установка має декілька причин, що вкорінені у розвитку сучасного суспільства. Перша причина – у великій зміні, що сталася в ХХ ст. відносно вибору “об’єкта кохання”. Ще у вікторіанську епоху любов у більшості випадків не була спонтанним, особистим переживанням, яке згодом призводило б до вступу в шлюб. І, навпаки, шлюб грунтувався на угоді – чи то між сім’ями, чи то між посередниками – з урахуванням соціально-матеріального становища та інтересів сторін. Любов же, як передбачалося, повинна була виникнути і розвиватися після укладення шлюбу. Й у свідомості наступних поколінь стало затверджуватися розуміння цінності романтичної, ідеальної любові [8, C.163]. Цій тенденції відповідає така характерна риса нашої цивілізації, як прагнення до накопичення, володінню, взаємовигідного обміну. Для чоловіка приваблива жінка, для жінки привабливий чоловік – це видобуток, товар, якими необхідно заволодіти. Отже, найглибшу потребу людини складає прагнення залишити в’язницю своєї самотності [18, C.112].

Науковці В. Лозовой, М. Панов, О. Стасевська зазначають, що повна невдача в досягненні цієї мети може призводити до божевілля, тому що панічний жах вічної ізоляції може бути подоланий тільки таким радикальним способом, коли зовнішній світ, від якого людина відділена, сам перестає для неї існувати. Перший крок, який необхідно зробити, – це усвідомити, що любов – мистецтво, таке ж, як і мистецтво жити.

Варто наголосити, що незважаючи на постійний інтерес до дослідження феномену любові, її визначення, механізм розгортання, функції, які вона виконує, залишаються не до кінця зрозумілими. Адже любов є не унітарним, одновимірним станом, а швидше складним багатоликим феноменом, який має місце у максимально широкому діапазоні людських взаємин. Переживання стосунків між “Я” і “Ти” в любові пов’язане з подоланням межі між ними і виходом обох на вищий рівень духовності любові. У духовних різновидах любові “Я” і “Ти” особливо прагнуть відчувати найпотаємніші нюанси душі одне одного, знати найпотаємніші думки і переживання, жити життям одне одного так, що біль одного стає болем іншого, радість одного стає радістю обох. Це прагнення до відкритості і правдивості [8, C.160]. Саме через це нерідко буває так, що найбільше вражає душу саме слово їй, вчинок коханого і те, що людина вибачила б будь-кому іншому, не вибачає душі найріднішій. Ця вразливість дуже часто спричиняє розчарування, конфлікти, непорозуміння. Виходячи з вищезазначеного можемо зробити висновок, що людина може відчувати себе у світі як вдома і подолати почуття страхітливої самотності лише через досягнення повного розвитку своїх людських сил, своєї здатності любити, користуватися розумом, творити красу і насолоджуватися нею, ділити свою людяність з усіма ближніми.

Ми провели дослідження серед здобувачів освіти 9-11 класів нашої школи, та дійшли висновків, що любов можна розглядати як: любов до всього світу, всіх людей, спроможність до милосердя (гуманізм); любов до Бога є виявом трансцендентного початку; любов до батьківщини, народу є основою світогляду і виявляється як глибоке патріотичне почуття; любов до батьків,  любов до своєї справи, захопленість своєю професією як всепоглинаюча пристрасть, любов до друзів, любов до матеріального (речі, коштовності, гроші), любов чоловіка і жінки. Говорячи про любов взагалі, ми не маємо права обмежувати це поняття якимись приватними проявами. Любов не тільки емоція, не тільки почуття між чоловіком і жінкою або між батьками та дітьми. Любов – загальне універсальне світове поняття.(Додаток 1)

Людська потреба любити грунтується на нашому прагненні позбутися самотності. У цьому плані любов до Бога – релігійна форма любові – нічим не відрізняється від інших її форм: любові до людини, жінки до чоловіка, матері до своїх дітей і т.п., – і не менш багатогранна і різноманітна. У всіх релігіях світу найвища цінність – це Бог, відтак розуміння Бога в кожному віруючому залежить від того, в чому виражається для нього ця цінність, це велике благо.


Розділ ІІ. Своєрідність образу любові у трагедії Шекспіра Ромео і

Джульєтта: ідейно-художні шукання

2.1. Любов як одна з літературних проблем

Справжньою цінністю людського життя є кохання. Воно возвеличує людину, робить її кращою, благороднішою. Кохання приходить до людини і залишається з нею назавжди. Але в кожного воно своєрідне.

З глибокої давнини проблема тема кохання, місця і ролі жінки в суспільстві, яка визначається природними і культурними відмінностями статей, хвилювала видатних філософів і природознавців, письменників і поетів, політичних і релігійних діячів.

Говорячи про любов як одну з літературних проблем, мусимо звернутися до такого літературного напряму, як сентименталізм. Сентименталізм як новий напрям, творчий метод і художній стиль став формуватися в європейській літе­ратурі в середині XVIII ст. В основі сентиментальності як пафосу лежить протиріччя між незначним статусом зображуваного предмета з погляду його емпіричної видимості чи загальнопоширеного значення, з одного боку, і його гли­боким змістом чи важливим значенням для окремої особистості, з другого. Це протиріччя виявляється у відчутті зворушеності, у розчуленості, які підносять предмет в очах спостерігача .

Сентиментальність ми знаходимо в самому житті (наприклад, незначний для інших предмет зворушує нас як пам’ять про важливу для нас подію) і в літера­турі та інших видах мистецтв протягом усієї історії. Сентиментальність вказує на здатність самого суб’єктадо витончених переживань, оскільки далеко не кожна людина спроможна відкрити у звичайних явищах життя глибокий і різноманітний смисл. Сентиментальність передається читачеві як свідо­ме співчуття цим простим людям, як відкрита демокра­тична позиція автора, як його цілісний погляд на світ і суспільство. Отже, сентименталізм був першою спро­бою не лише реабілітувати буденність, яка в добу кла­сицизму належала до “низької” реальності, а й ушля­хетнити її. Він підносив прекрасне у буденному, у філософськи і соціальне другорядних виявах життя. До та­ких належали високі моральні переживання і почуття, носіями яких виступали прості люди [17, C.348]. З огляду на сильну суб’єктивну забарвленість сен­тиментальної розчуленості, сентименталізм вносив у літературу суб’єктивне бачення світу, а це стало силь­ним поштовхом до вдосконалення художньо-зображу­вальних форм.

“Руйнівний вплив любові, тобто почуттів, що мають тенденцію постійно вириватися з-під влади здорового глузду, послідовно розкриває у своїх романах Д. Дефо (“Молль Флендерс”, “Полковник Джек”, “Роксана” та ін.). Для Вольтера є показовим його трактування ан­тичного міфу про Едіпа, де герой вдається до фаталь­ної помилки, знаходячись у владі почуттів, що затьма­рюють його розум (“Цар Едіп”)”, – пише у своєму дослідженні І. Скрипник .

У наукових працях при аналізі літературних творів присвячених любові, зазвичай, констатують лише їх “підвищену емоційність” [19, C.75], яка засвідчується емоційно-експресивною стилістикою, але не зводиться лише до неї, тому що має ознаки медитативності, філософічності, інтелектуального пафосу тощо.

Літературні твори любовної тематики відображають настрої закоханих, еволюцію сердечних переживань від перших захоплень, ідеалізацій та злетів до розчарувань, ревнощів, зради, часто переходить від безпосередніх рефлексій до усвідомлення універсального сенсу любові в людському житті [19, C.117].

Отже, тема любові – одна з найдавніших у творчості кожного народу.

2.2. Образи Ромео і Джульєтти. Зміни героїв під впливом кохання

У кожної людини своя історія кохання. Одну з таких історій розповів світові видатний англійський драматург В. Шекспір у своїй п’єсі “Ромео і Джульєтта”. Написана ще в XVI ст., ця оповідь схвилювала сучасників письменника. Через сотні років вона не залишає байдужими і нас людей XXI століття.

Що ж таке кохання? Кожен про нього розповідає по-різному. В. Шекспір в одному з своїх сонетів визначив його так:

Любов над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії.

Це – зірка провідна, яку моряк

Благословляє в навісній стихії

У пєсі “Ромео і Джульєтта” кохання – теж зірка, що освітила надзвичайно яскравим світлом життя двох молодих людей, зірка, що продовжує сяяти й сьогодні.

П’єса “Ромео і Джульєтта” написана В. Шекспіром у 1595 році. Сюжет твору автор запозичив в італійського поета Артура Брука (“Трагічна повість про Ромео та Джульетту”, 1562 р.). Приблизно за 100 років до цього з’явилася перша обробка ле­генди з “Новеліно” Мазуччо. Але, як завжди, використавши давній сюжет, В. Шекспір збагатив його, вніс гуманістичне світобачення людини епохи Відродження.

Вже у Пролозі автор подає нам інформацію для роздумів: “Однаково шляхетні дві сім’ї // В Вероні пишній, де проходить дія, // Збували в ворожнечі дні свої. // Аж враз кривава скоїлась подія. // Коханців двоє щирих,запальних // Ворожі ті утроби породили…”1.

Тут стисло викладається зміст трагедії: Нещастя сталося у сім’ях тих, // Вони одвічні звади припинили. // Життя коротке і сумну любов, // Трагічну смерть, що потрясла родини, // Як змила ту ненависть чиста кров, // Ми вам покажемо за дві години. // Даруйте нам недоліки пера, // Всі хиби виправить старанна гра (С. 9).

Подібний прийом використовувся ще в античній драмі.

Слід зазначити, що хоча в трагедії використано старовинний сюжет, зміст її відбиває стан сучасного Шекспірові суспільства. Це суспільство, де панує приватна Власність, на її грунті розпадаються нормальні, природні зв’язки між людьми, відбувається непримиренна боротьба: одних – за владу і багатство, інших – за людські права та гідний людини устрій суспільства. Уже на початку трагедії один із персонажів, Глостер, говорить з тривогою про свій час: “...Любов холоне, дружба ламається, брати не хочуть знатись, по містах – заколоти, по селах – роз­брат, у палацах панує зрада, розірвано зв’язок між батьком і сином... Минулися кращі часи. Підступи, ошуканство, зрада й руйнація, розбиваючи наш спокій, товаришують нам у дорозі до могили” (C.29).

Аналізуючи образ Ромео, варто відзначити, що в першій дії трагедії Ромео постає закоханим у красуню Розаліну. Здається трохи легковажним, сумним, меланхолійним.

Відповідаючи на питання “Як Ромео сприймає кохання?” – подамо приклад з тексту: “любов жорстока й люта, вона брутальна й коле, як терник” (С.42). Ромео розчарований. Він багато разів закохувався, але його почуття не мало відповіді.

У свою чергу, Джульетта – безтурботна, слухняна 14-річна дівчина, долю якої вирішують батьки.

Перша зустріч героїв описується у рядках, що описують Капуллеті, під час карнавалу:

Ромео (до свого слуги)

Хто синьйорина та, що подає

Свою прекрасну руку кавалеру?

Слуга: Не знаю я, синьйоре.

Ромео: Померкли смолоскипи перед нею!

І світить вродою вона своєю

На щоках ночі – діамант ясний

У вусі мавра; скарб цей дорогий

І для землі, і для життя сія.

Вона – омріяна любов моя! (С. 56).

Можна сказати, що це кохання з першого погляду: Ромео побачив чарівну незнайомку й відразу закохав­ся в неї. Для прикладу наведемо слова, що підтверджують закоханість Ромео: “Померк­ли смолоскипи перед нею”, “Вона – омріяна любов моя”, “Вона ж між ними – голубка між галками!”, “Чи ж я коли любив!”, “Не знали ви краси до цеї ночі!” (сцена V, дія І).

В загальному ж Верона славить Ромео “за честь, за ви­ховання добре”.

Джульетта з першого погляду закохалася в юнака, навіть не зна­ючи його імені. Проте закохані дізнаються, що вони належать до воро­гуючих родин. Цю сумну звістку Ромео приніс його друг Бенволіо, небіж Монтеккі, а Джульєтті повідала про це її годувальниця. Ось як на це відреагував Ромео: “На жаль, сліпе кохання манівцями // Веде примхливо і керує нами. // Де ми обідаємо?.. Що тут сталось?.. // Хоча не говори: я чув усе. // Страшна ненависть, та любов страшніша. // З ненависті любов. О гнів кохання! // З нічого – все: і розквіт, і буяння. // О легкості тягар. Сенс пустоти. // Безформний хаос пречудових форм. // Свинцевий пух і полум’я холодне, // Цілюща слабість і блискучий дим... // Безсонний сон, єство, що не існує. // Не маю радості, а все ж люблю я...” (С.64).

Реакція героїв на цю звістку була різною. Наведемо приклад: Ромео: “У ворога в руках моє життя”, “Ох, я боюсь – кінчається забава”. Джульетта: “Злоба єдина в душі буяла, І зі злоби любов єдина встала”, “Ох не на радість ти, любов моя, Бо ворога кохаю ніжно я!”.

Однак герої не відмовляються від кохання. Ромео і Джульєтта, знаючи про ворожнечу між батька­ми, порушили закони їх життя. Це відбулося тому, що вони люди нового покоління, котре прагне до щастя. У них була віра в те, що кохання здатне подолати будь-які пе­решкоди.

Треба зазначити, що герої змінюються під впливом кохання. Так, Ромео кохання надихає, додає йому розсудливості, стриманості, мудрості. Джульетта дорослішає, починає замислюватися над безглуздістю родової ворожнечі, що є перешкодою на шляху до щастя. Ці зміни стають особливо помітними під час зустрічей закоханих: вони виявляються в їх діалогах та монологах. Це дуже добре помітно у “Cцені біля балкона” (II дія, І сцена).

Але, Джульетта з недовірою ставиться до слів Ромео. Чиста душею Джульетта боїться помилитися в юнакові. Героїня говорить, що її серце “вщерть сповнює мир” (C.84). На нашу думку ця метафора означає, що людина без кохання живе наче в пітьмі, і лише любов осяває душу, немов зоря. Кохати для Джульєтти означає віддавати душу коханому.

Для Ромео це теж справжнє почуття, це вже не “безумство, що отруює кров”. Джульетта – це не нове захоплення Ромео. Ні, в серці Ромео запалав вогонь справжнього почуття. Саме тому воно сповнене світ­ла, добра, ніжності. Почуття героїв взаємні, адже кожен із них готовий на все заради кохання.

Дія сцени, де закохані говорять про свої почуття відбувається вночі. Ніч у В. Шекспіра досить незвична. Це не темрява, а світло, сповнене почуттями, блиском очей, сподіваннями на щастя. Яскраво це втілено у сцені під назвою “Звертання Джульєтти до ночі” (Дія III, сцена 2). Героїня говорить , що “Любов сліпа і через те їй ніч найбільш пасує...” (С.93). Тут, у звертанні до ночі розкривається вся сила палкого кохання Джульєтти. Вона просить ніч навчити її кохати, але сама вчить цього читача й глядача. Для неї кохання – ніжне, високе почуття, що дає сили протистояти родовій ворожнечі. Кохання в розумінні Джульєтти – вірність і відданість на все життя.

Фінальна сцена твору відбувається у Дії V, сцені 3:

Ромео: Дай заступа мені й залізний лом.

Візьми цього листа і завтра вранці

Віддай моєму батькові його.

Дай смолоскип. Гляди ж, під страхом смерті,

Що б не побачив ти і що б не чув,

До мене не підходь і не втручайся.

В це ложе смерті хочу я спуститись… (С.117).

Відзначимо, що Шекспір не примирив родини до смерті головних героїв тому, що в реально­му житті не завжди все закінчується щасливо. Прекрасні закохані діти загинули, ставши невинними жертвами давньої ворожнечі двох багатих веронських родин. Смерть героїв – це кара батькам за чвари й розбрат у Вероні.

Ідейне значення фіналу полягає у тому, що загибель зако­ханих не була марною. Герої довели всім, що кохання є сильнішим за чвари, ворожнечу, за саму смерть. Хоча воно й не перемагає, але й не скоряється їй.

Говорячи про основний пафос твору, треба відзначити, що В. Шекспір відобразив реалії дійсності: адже в житті все складно і не завжди можна протистояти злу. Однак автор показав, що кохання своєю самовідданістю, навіть смертю, несе спокій, світло, примирення. Смерть Ромео та Джульєтти – не лише трагічний урок, це – найкращий урок вірності: “Сумніших оповідей не знайдете, // Ніж про любов Ромео і Джульєтти” (С.124).

Отже, можна зробити висновки, що ерагедія звучить як гімн коханню, стає утвердженням його непереможності, а основний пафос твору такий: гармонія двох сердець повинна стати початком гармонії світу.


2.3. “Ромео і Джульєтта” як світла трагедія кохання

Трагедія “Ромео і Джульєтта”, написана у перший період творчості Шекспіра (найімовірніше, 1595 або навіть 1594 р.), є одним з найвідоміших творів драма­турга. Зворушлива історія юного кохання обійшла весь світ. Раз по раз вона оживає на сценах театрів різних країн, набуває нового життя в сучасних екранізаціях. Заключні слова твору – “Сумніших оповідей не знайдете, // Ніж про любов Ромео і Джульєтти” – стали приказкою, а його герої – це найславетніша пара зако­ханих в європейській культурі Нового часу.

В уяві читача або глядача герої лишаються живими. Акцент зроблено на силі їхнього кохання, а не на смерті. У найбільш пам’ятних епізо­дах п’єси – першій зустрічі героїв, їхньому нічному побаченні, прощанні на зорі – Ромео і Джульєтта по­стають у блиску молодості та пристрасті. Сильний у творі й комічний елемент, виражений у народному, часто фарсовому варіанті в образах слуг та мамки, а в більш вишуканому – в інколи гірких дотепах Меркуціо. Загибель нащадків двох ворогуючих родів дає поштовх до примирення їхніх сімей. Вони тяжко покарані за сліпе слідування застарілим традиціям кровної помсти, але жертву юних принесено не марно – подаючи один одному руки над тілами своїх дітей, Капулетті та Монтеккі кладуть край середньовічному дикому звичаєві.

Усі знають, що “Ромео і Джульєтта” – це історія кохання. Але варто звернути увагу на те, що ця про­блематика розкривається не лише через образи голо­вних героїв. У п’єсі нібито розгортається своєрідний диспут про кохання, де майже кожному персонажеві є що сказати. Яким має бути справжнє кохання? У чому полягає його цінність? Що краще – пристрасть чи обе­режність? Читаючи твір, цікаво порівняти різні, часом протилежні погляди на ці питання. Всепоглинаюче кохання Ромео до Джульєтти зіставляється з його ж попередньою юнацькою закоханістю в неприступну Розаліну. Тут яскраво виявляється еволюція ренесанс­них поглядів на кохання. Платонічним зітханням на відстані, зверненим до холодної та невмолимої донни, протиставляється жагуча земна пристрасть, в якій духовне невіддільне від тілесного, а чоловік та жінка зрівнюються у почуттях.

Почуття та вчинки героїв, раптові та поривчасті, бурхливі й незупинні, відповідають нашим уявленням про південний темперамент. Герої легко переходять від відчаю до надії, від ненависті до любові. Ромео впевнений, що “кохання може все і все здолає” (C.87). Він не уявляє своє життя без коханої: “Хай краще смерть від лю­тої злоби, ніж довгий вік без ніжності твоєї” (C.88).

Цю рису наголо­шує часова організація дії, яку драматург максимально спресовує, – розпочавшись недільним ранком, вона завершується похмурим світанком четверга. Це надає твору особливого динамізму /

Образи головних героїв також представлені у дина­міці. Завдяки найкращому вчителеві – коханню – вони проходять шлях від юності до зрілості всього за кілька днів. Зовсім молоденька, наївна Джульєтта, що звикла в усьому вірити своєму оточенню, покохавши, перетворюється на енергійну жінку, мудру в своєму почутті, активну в боротьбі за щастя й ладну скоріше вмерти, аніж відмовитися від нього. Меланхолійний та мрійливий Ромео збагнув, що таке справжнє почут­тя. Переживаючи радість кохання та муки провини, він, не вагаючись, іде на смерть заради кохання.

Драматичний твір може мати кілька сюжетних ліній, які або паралельні основній, або контрастують з нею. В обох випадках підсилюється смисл центральної лінії. Кожний з таких підсюжетів розгортається за власною схемою, переплітаючись з основним. Шекспір майстер­но виписує тло п’єси – ми ніби потрапляємо на залиті сонцем веронські вулиці та майдани, стаємо свідками сутичок між слугами двох родин, захоплюємося іроні­чними випадами Меркуціо (одного з найпривабливіших Шекспірових персонажів), поблажливо вислуховуємо нескінченні теревені мамки головної героїні. І все це слугує основній меті – ствердити право молодої люди­ни на вільний вибір, піднести красу, могутність та не­здоланність кохання, сказати остаточне “ні” віджилим законам минулого, які стоять на перешкоді людсько­му щастю.

Підводячи підсумки до розділу, слід підкреслити, що високо людяний зміст, правда і краса людських образів, істинно поетичне зображення одного з найбільш благородних людських почуттів пояснюють невгасаючий інтерес до ранньої трагедії Шекспіра протягом століть. П’єса Шекспіра постала на грунті історичної дійсності Відродження, але вийшла далеко за її межі, набула загальнолюдського значення і зберегла свій живий сенс до сьогодення.

Твір “Ромео і Джульетта” називають “світлою трагедією”, бо пройнятий він оптимістичною вірою в Людину. З великою художньою майстерністю Шекспір зо­бражує прекрасне, чисте й радісне почуття кохання. За радість кохати, за право бути щасливим герої платять своїм життям. Але таке кохання перемагає смерть: довідавшись про історію Ромео і Джульєтти, ворогуючі родини примирюються. Більше не буде литися безвинна кров, людяність і мир перемагають.

Cправжнє кохання здатне змінити людину й найкращим прикладом цього є образ Ромео. Якщо на початку трагедії він був легковажним, дратівливим, часто закохувався просто для розваги, то, зустрівши Джульєтту, він відчув надзвичайне піднесення почуттів.

Так що ж таке кохання в трагедії В. Шекспіра? Велична сила, здатна змі­нити людину, окрилити її, піднести до незбагненних висот. Сьогоднішні підліт­ки, звичайно, інші, як показало наше дослідження, але їхні душі відкриті палким почуттям.

Висновки

Саме на період творчості У.Шекспіра припадає розквіт англійської культури, епоха Відродження. В англійській літературі, яка була наймолодшою серед ренесансних літератур Західної Європи, відбулися надзвичайні зрушення, і вона досягла небувалої висоти, особливо у драматургії.

Якщо говорити про драматургічну концепцію Шекспіра, то ми бачимо, що створюючи “зіткнення” чи “переплетення” сюжетних ліній, Шекспір показує те, що людина не завжди вільна у своїх задумах та вчинках, бо постійно з’являються якісь перешкоди на її шляху, їх створюють інші люди, які здійснюють свої власні плани. Часом людина помиля­ється, вважаючи, що чинить правильно або довіряється немовби чесній людині. У Шекспіра трагізм полягає в тому, що справжня сутність речей завжди прихо­вана від людини.Йому властиво показувати, що людину на її шляху до обраної мети не спиняють ніякі пере­шкоди, збіги обставин чи непередбачені ситуації, таємні інтриги чи брехня. Глядач у захваті від волі, непо­хитності, життєлюбства героя, його бажання перемогти в життєвій боротьбі для досягнення поставленої мети. Шекспір героїзує людину.

У ході дослідження ми досягли мети роботи й зробили ряд висновків:

Любов – найскладніша, таємнича й парадоксальна реальність, з якою стикається людина. Ми спробували дослідити, що любов – це багатоаспектна категорія, що є однією із фундаментальних властивостей людської особистості.( Додаток 1). Аналіз сутнісних складових феномену любові свідчить, що Шекспір відобразив факт інтенсивної, багатопланової спрямованості людини до осягнення любові як почуття. Крізь родинну ворожнечу любов проходить як реальна осяжна світова універсальна сила, яка об’єднує особистості між собою й Всесвітом.

Даючи характеристику любові як однієї з літературних проблем варто зазначити, що Любов завжди є відображення духовного клімату історичної епохи чи морального стану суспільства. Прагнення бачити в людях все краще: добре, розумне, красиве розвиває і поглиблює в людях любов. Любов – це завжди вирішення проблеми. Сила любові і полягає в сокровенно-таємничому пробудженні внутрішньої, глибинної енергії людини. Сьогодні людство має в своєму розпорядженні колосальні історико-літературні матеріали для осмислення феномена любові. Проте світ не стоїть на місці, змінюються форми наших взаємин, розвиваються наші почуття, і кожна епоха прагне знайти особливе пояснення, створити свій образ любові.

Незважаючи на загибель героїв, “Ромео і Джульєт­та” – світла трагедія. Акцент зроблено на силі їхнього кохання, а не на смерті. У найбільш пам’ятних епізо­дах п’єси – першій зустрічі героїв, їхньому нічному побаченні, прощанні на зорі – Ромео і Джульєтта по­стають у блиску молодості та пристрасті. Почуття та вчинки героїв, раптові та поривчасті, бурхливі й незупинні, відповідають нашим уявленням про південний темперамент. Герої легко переходять від відчаю до надії, від ненависті до любові. Цю рису наголо­шує часова організація дії, яку драматург максимально спресовує, – розпочавшись недільним ранком, вона завершується похмурим світанком четверга. Це надає твору особливого динамізму. Образи головних героїв також представлені у дина­міці. Завдяки найкращому вчителеві – коханню – вони проходять шлях від юності до зрілості всього за кілька днів. Високо людяний зміст, правда і краса людських образів, істинно поетичне зображення одного з найбільш благородних людських почуттів пояснюють невгасаючий інтерес до ранньої трагедії Шекспіра протягом століть.

Отже, любов людини до людини – це той шлях, де стираються всі грані і всі межі, які вирізняють людей за тією чи іншою приналежністю. Позиція любові до людини не суперечить жодній культурі, жодній релігії, жодній конфесії аж до окремої особистості. Тому цінність любові в суспільних відносинах та висвітлення її як особистісної цінності набуває актуальності.

Список використаних джерел

  1. Аникст А. Картина мира у Шекспира // Художественное творчество: Вопросы комплексного изучения. – Л.: Наука, 1986. – С. 143-150.

  2. Аникст А. Шекспир и художественные направления его времени // Шекспировские чтения. 1984. – М., 1986. – С. 37-67.

  3. Апресян Р.Г. Заповедь любви // Человек. – 1994. – № 1. – С. 103-111.

  4. Верцман И. О драматизме Шекспира // Шекспировские чтения.1984. – М., 1986. – С. 23-37.

  5. Вітченко А. Трагедія “Ромео і Джульєтта” // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2006. – № 10. – С. 36-43.

  6. Габлевич М. Світло Шекспірового храму: статті, переклади. – Дрогобич: Коло, 2016. – 446 с.

  7. Гениушас А. Амбивалентность шекспировских образов // Шекспировские чтения.1984. – М., 1986. – С. 82-105.

  8. Жулай В. Любов у суспільних відносинах / В. Жулай // Філософські обрії. – 2017. – № 8. – С. 154-165.

  9. Зарубіжна література ранніх епох. Античність. Середні віки. Відродження: навч. посіб. / За ред. Ф.І. Прокаєва та ін. – К.: Вища шк., 1994. – 406 с.

  10. Затонський Д.В. Безсмертна загадка Шекспіра // Вітчизна. – 1988. – № 6. – С. 167-171.

  11. Затонський Д. Світла трагедія (“Ромео і Джульєтта”) // Затонський Д.В. Вічна загадка Шекспіра: Літературознавчі дослідження. – К.: Веселка, 2005. – С. 7-9.

  12. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение / М.П. Алексеев, В.М. Жирмунский, А.А. Смирнов и др. – М.: Высшая школа, 1987. – 414 с.

  13. Кирилюк З. Драматургія Шекспіра // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2014. – № 2. – С. 47-53.

  14. Козлик І.В. Вступ до історії західноєвропейської літератури середньовічної цивілізації. Історико-культурний макроетап рефлективного традиціоналізму. Доба Середньовіччя та епоха Відродження. – Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2006. – 341с.

  15. Костецький І. Презнаменита і прежалісна трагедія Ромео та Джульєтти // Кур’єр Кривбасу. – 2008. – № 3-4. – С. 236-244.

  16. Криворучко О. Усеперемагаючий голос любові (У. Шекспір “Ромео та Джульєтта”) // Відкритий урок. Розробки, технології, досвід. – 2011. – № 4. – С. 33-34.

  17. Крилова С. Любов // Філософський енциклопедичний словник / За ред. В.І. Шинкарука [та ін.]. – К.: Абрис, 2002. – С. 348-349.

  18. Ларіонова В.К. Історія етичних учень: посіб. / В.К. Ларіонова. – Івано-Франківськ: Вид-во “Гостинець”, 2004. – 192 с.

  19. Секіріна В. “Сумніших оповідей не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти” // Всесвітня література в сучасній школі. – 2013. – № 6. – С. 45-47.


Додаток 1.

Любов-багатоаспектна категорія

Кількість респондентів - 63 учня 9-11 класів

Любов можна розглядати як:

любов до всього світу, всіх людей- 3

спроможність до милосердя (гуманізм)- 7

любов до Бога є виявом трансцендентного початку- 2

любов до батьківщини, народу є основою світогляду і виявляється як глибоке патріотичне почуття-47

любов до батьків-56

любов до своєї справи, захопленість своєю професією як всепоглинаюча пристрасть-23

любов до друзів-47

любов до матеріального (речі, коштовності, гроші)-29

любов чоловіка і жінки-52

Висновки: говорячи про любов взагалі, ми не маємо права обмежувати це поняття якимись приватними проявами. Любов не тільки емоція, не тільки почуття між чоловіком і жінкою або між батьками та дітьми. Любов – загальне універсальне світове поняття.

Додаток2


1 Тут та далі посилання на твір Шекспіра “Ромео та Джульєтта” здійснюються за виданням: Шекспір В. Ромео і Джульєтта; Дванадцята ніч, або Як собі хочете / примітки Н. Торкут, О. Алексеєнко, Н. Жлуктенко. – Харків: Фоліо, 2008. – 231 с.


скачати

© Усі права захищені
написати до нас