1   2   3   4   5   6   7
Ім'я файлу: Магістерська робота.docx
Розширення: docx
Розмір: 101кб.
Дата: 27.10.2020
скачати
Пов'язані файли:
Дидактичні ігри.doc
П.р. №3 реферат.docx
111.docx
Виступ Академічна доброчесність.docx
Нетеса .docx
Тренінг.docx
Кваліфікація українською мовою.doc

МАЛА ПРОЗА ЄВГЕНА ГУЦАЛА: ПРОБЛЕМАТИКА Й ПОЕТИКА


ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЕТИКАЛЬНОГО ДИСКУРСУ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ Й МАЛОЇ ПРОЗИ Є. ГУЦАЛА…...6

1.1. Історія вивчення поетики художнього твору у світовому та українському літературознавстві…………………………………………………………………....6

1.2. Літературознавчо-критична рецепція творчості Є. Гуцала………………….14

1.3. Особливості реалістичної та імпресіоністичної поетики в малій прозі письменника………………………………………………………………………....22

Висновки до першого розділу……………………………………………………...26

РОЗДІЛ 2. ТЕМАТИЧНИЙ ДІАПАЗОН ТА ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИКИ МАЛОЇ ПРОЗИ ЄВГЕНА ГУЦАЛА…………………………………………….28

2.1. Особливості зображення «божественної дитини» у творчості Євгена Гуцала………………………………………………………………………………..29

2.2. Людина і природа у просторі малих епічних форм Євгена Гуцала………...41

2.3. Пісні у малій прозі словесника…..……………………………………………49

Висновки до другого розділу…………………………….………………………...53

РОЗДІЛ 3. АРХЕТИП «МАТЕРІ» У ТВОРЧОСТІ МИТЦЯ………………....55

3.1 Особливості розкриття образу матері у малій прозі письменника………….57

3.2.Особливості шкільного вивчення малої прози Є. Гуцала……………………60

Висновки до третього розділу……………………………………………………...66

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….….68

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….….71

ВСТУП
Одне із важливих завдань сучасного літературознавства полягаєу переосмисленні історико-літературного процесу другої половини ХХ століття, зокрема художньої спадщини письменників, що писали в умовах тоталітарної системи й естетики соцреалізму. У літературознавстві останніх двох десятиліть простежується активізація уваги до здобутків художньої літератури, оновлення методології літературознавчих інтерпретацій, а відтак і спроба об'єктивно оцінити ідейно-естетичні пошуки письменників, «які чинили системі внутрішній опір» [59, с. 115]. Значною мірою це стосується творчості Є. Гуцала – майстра українського слова iз плеяди українських письменників-шістдесятників, поета, прозаїка і публіциста. Його можна назвати митцем, який, за влучним образним висловом М. Коцюбинського, «має трохи інші очі, ніж люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ божий квіти і перетворю в золото чорні закутки мороку» [35, с. 2].

Є. Гуцало у своїх творах прагне істинності та правди у розумінні національної історії. Використовуючи фольклор і різні образно-смислові інструменти, письменник описує українську душу, яка незважаючи на складну історію зберегла в собі гідність, доброту та прагне кращої долі у майбутньому. У літературі письменник заявив про себе як про талановитого майстра малої прози, автора з оригінальним художнім мисленням, особливою лірико-психологічною стильовою манерою, власною ідейно-філософською концепцією і способами її втілення у художньому тексті.

Актуальність роботи. Попри те, що творчість Є. Гуцала протягом багатьох років привертала пильну увагу української літературознавчої науки, його художня спадщина все ще не дістала належної та повної оцінки. Окремі грані малої прози досліджувалися у працях В. Агеєвої [2], А. Гурбанської [11], В. Дончика [18], Н. Зборовської [24], А. Кравченка [36], Г. Штоня [67] та ін.

Об’єктом дослідження обрана мала епіка Є. Гуцала, особливу увагу ми звернули на оповідання та новели письменника.

Предметом дослідження є особливості поетики та проблематики малої прози Є. Гуцала.

Мета роботи – здійснити системний аналіз малої прози Є. Гуцала у світлі визначення оригінальності проблемно-тематичних та стильових аспектів його епічного таланту.

Завдання роботи:

  1. проаналізувати змістове наповнення поняття «поетики» в його різноманітних теоретико-літературних проявах;

  2. окреслити змістово-тематичні домінанти малої прози письменника;

  3. охарактеризувати особливості поетики творів малих жанрів митця;

  4. обґрунтувати місце й роль малої прози Є. Гуцала в історії української літератури ХХ століття.

Джерельною базою є твори малої прози відомого українського письменника Євгена Гуцала, (Гуцало Є. Твори в 5 томах / Є. Гуцало. – К. : Дніпро, 1995. – Т.1. Оповідання. Новели. – 1995. – 454 с.), аналіз яких дає можливість скласти уявлення про проблематику й поетикальні особливості творчості майстра слова.

Новизна роботи полягає у тому, що проаналізовано художню реальність, образну динаміку мистецького світу Є. Гуцала крізь призму рівня довершеності твору, ступеня розробленості його структурно-композиційних засад, органічності й самобутності концептуальних векторів, відповідності художньої практики митця його літературно-естетичним уподобанням та пріоритетам.

Методи, використані в дослідженні: біографічний метод (дозволяє досліджувати життєву основу творів), формальний метод (визначення рис індивідуальної поетики письменника), структурно-функціональний метод (основа для аналізу структурних рівнів поетики малої прози митця), психоаналітичний підхід (розкриває особливості авторського пізнання психологічних домінант особистості), архетип на критик допомагає з’ясувати витоки його образності.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що матеріали та висновки дослідження розширюють уявлення про новаторську суть творчості Є. Гуцала, поглиблюють розуміння характеру зв’язків її із суспільним життям, чіткіше вирізняють характер художнього мислення письменника.

Практичне значення роботи. Матеріали та результати дослідження можуть бути використані при читанні спецкурсів, проведенні спецсемінарів з історії української літератури ХХ ст., зокрема для узагальнення мистецьких здобутків українського шістдесятництва.

Наукове дослідження було апробоване у вигляді доповіді «Бестіарій у малій прозі Євгена Гуцала» на студентській науковій конференції (16 травня 2018 р.).

Публікації. Результати дослідження відображено у публікації, яка вміщена в збірнику: Матеріали студентських наукових читань: зб. наук. праць / [ред. : Ж.  Колоїз (відп. ред.), Бакум З. , Білоконенко Л., Вавринюк Т. та ін.]. – Кривий Ріг, 2018. – Вип. 4. – 129 с; Матеріали студентських наукових читань: зб. наук. праць / [ред. : Ж.  Колоїз (відп. ред.), Бакум З. , Білоконенко Л., Вавринюк Т. та ін.]. – Кривий Ріг, 2018. – Вип. 5.

Структура роботи. Магістерська робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, який нараховує 69 позицій. Загальний обсяг роботи – 77 сторінок, основний текст – 70 сторінок.


РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЕТИКАЛЬНОГО ДИСКУРСУ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ Й МАЛОЇ ПРОЗИ Є. ГУЦАЛА


    1. Історія вивчення поетики художнього твору у світовому та українському літературознавстві


Поетика – надзвичайно багатопланове й різноаспектне поняття. Ним послуговуються не лише в літературознавстві та мовознавстві, а й ширше –мистецтвознавстві, семіотиці, культурології.

Незважаючи на те, що поетика – одне з найдавніших літературознавчих понять, воно чи не найважче піддається дефініціям [63, с. 1]

Поетика в своїх витоках сягає античності, де її пов’язують з іменем Аристотеля, який говорив про те, що кожен вид поетичного мистецтва має свої можливості й основні причини цих відмінностей. А бачить він їх у тому, що кожен із цих видів має різне походження: епос – від міфологізованого світобачення, поезія – природної ритмізації, а трагедія і комедія – міфологізованих переказів і ритмізованості [1, с. 648]. Саме в його праці «Поетика», можна вважати, вперше й почала розроблятися поетика й поетикальність окремого жанру [31, с. 203].

Митці Середньовіччя, користуючись надбаннями нормативної поетики літературознавства античної доби, зіткнулися з новими проблемами літературознавства. На думку М. Наєнка, «з утвердженням християнства дослідницькі й теоретичні основи літературознавства античності не тільки відійшли на задній план, а були на якийсь час фактично вилучені з духовного життя Греції та Риму» [47, с. 30].

Епоха Ренесансу пов’язувалась, на думку цього ж дослідника, з «відродженням традиції» створення поетик. Функціонування книг з поетики утвердило в літературознавстві новий напрям, що дістав назву «неокласичної (поетикальної) школи» [47, с. 31], представники якої «….пропонували для осмислення літературний матеріал не тільки античного, а й нового часу» [47, с. 32]. Автори по-своєму внормовували цей матеріал і підтверджували наявність новочасного літературного процесу. Старою залишалась ідея нормативності в нових поетиках ХVІ–ХVІІ ст., тобто «…уявлення про творчість як діяльність за певними нормами, правилами, які можна засвоїти і «вивчити», відтак стати письменником» [47, с. 32]. Прикладом дотримання такого догматизму стало «Поетичне мистецтво» Н. Буало [5].

Справжнє значення поетики Н. Буало вимальовується при історичному підході до неї. Його теоретична система послідовно і правильно відображала художні ідеї і принципи, висунуті практикою французького класицизму. Естетика і поетика класицизму відбивали численні ідейні і художні пошуки своєї доби, всі складні суперечності процесу становлення реалістичного мистецтва. Узагальнити і теоретично осмислити досвід літературної практики, звести провідні художні тенденції до єдиної системи вдалося Н. Буало, який став загальновизнаним вождем і законодавцем класицизму. Його твір цінний як певна вершина в невпинному історичному розвитку науки про художню творчість, про високе призначення і велику силу мистецтва [31, с. 204].

У добу Відродження та класицизму ( «Поетика» Скалігера [55], «Підзорна труба Аристотеля» Е. Тезауро [60] та ін.) поетика трансформувалася в самостійну науку (піїтику) з чітко окресленими межами та завданнями [31, с. 205].

У ХІХ столітті поетикою називають «науку, що вивчає поетичну діяльність, її походження, форми і значення» [8, с. 17]; ту частину літературознавства, яка вивчає конкретні сегменти (композицію, поетичне мовлення, версифікацію тощо) [8, с. 18].

До проблеми тлумачення концепції поетики зверталися В. Ізер [25], Ю. Лотман [40], В. Хархун [63] та ін. Дослідження жанру та поетики художнього твору Г. Клочека [28], М. Кодака [32], Н. Копистянської [34], В. Лесина [ 37], А. Ткаченка [61] тощо.

В українській науці історія поетики представлена у працях О. Білецького [3], О. Потебні [53], І. Франка [62] та ін. Однак, незважаючи на чималий обсяг теоретичного матеріалу, термін позначений літературознавчою пластичністю, відсутністю чітких меж.

Як уже зазначалося вище, на теренах вітчизняної критики до питань тлумачення поетики вдавався І. Франко у трактаті «Із секретів поетичної творчості» [62]. У літературно-критичному нарисі класик аналізує психологічні основи поетичної творчості, акцентуючи увагу дослідників на трьох її основних складниках:

  1. законах асоціацій ідей як ключа до розуміння ідіостилю митця, стильових дефініцій різних мистецьких шкіл та угруповань;

  2. ролі свідомості в поетичній творчості;

  3. поетичній фантазії письменника.

Також розглядає естетичні основи поетичної творчості, де аналізує роль смислів, музики, зору, поетичної краси у художній творчості [62, с. 53].

Методологічна концепція, розроблена у трактаті є цілісною, системно організованою. Вона має кілька засадничих, тісно взаємопов’язаних принципів, що відіграють функцію системоутворювальних чинників. Перший принцип: «Літературна критика мусить бути, на нашу думку, перш за все естетична, значить, входить в обсяг психології і мусить послугуватися тими методами наукового досліду, якими послугується сучасна психологія» [62, с. 53].

Іншими словами, перший методологічний принцип, висунутий І. Франком, полягає у визнанні того, що пояснювати вплив літературного твору на читача, тобто розкривати секрети його художньої сили, необхідно за допомогою інструментарію психологічної науки. Другий засадничий принцип сформульований на останній сторінці трактату: «… в артистичній творчості краса лежить не в матеріалі, що служить її основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас даний твір і якими способами артист зумів осягнути те враження» [62, с. 54].

Нам імпонує думка про те, що твір виступає системою засобів, кожний з яких бере участь у впливі на читача, здійснюючи при цьому свою функцію. Щоб дослідити цю функцію, пояснити процес утворення естетичної емоції, необхідно вдаватися до інструментарію психології.

Трактат І. Франка «Із секретів поетичної творчості» із часу його написання й до сьогодні залишається чи не найефективнішим у пізнанні секретів художності літературного тексту [29, с. 45].

Після надзвичайної популярності трактату І. Франка, у 70–80 роках розвинулася теорія рецепції, що по-іншому трактувала поняття «поетики». Представники рецептивної критики у парадигмі «текст-читач» надавали перевагу останньому, наділяючи його здатністю творити з будь-якого тексту свій власний.

Радянське літературознавство розвивало структурний підхід до розвитку поетики. У словнику літературознавчих термінів В. Лесина [37] автор пояснює поетику як один із основних розділів літературознавства – теорію літератури. Він зазначає, що поетикою називають також «розділ теорії літератури, який вивчає форму творів (композицію, образність, ритміку і строфіку вірша тощо)» [37, с. 162].

Поетикою у вузькому значенні В. Лесин вважає систему принципів якогось літературного напряму чи окремого поета. Натомість у літературознавчому словнику-довіднику за редакцією Р. Гром’яка [39] таке твердження відкидається, адже розуміння поетики як літератури є своєрідною спробою «замінити її одним із напрямів теорії літератури – стилістикою, присвяченою висвітленню поетичного мовлення» [39, с. 542].

В українському літературознавстві останніх десятиліть ХХ століття активно популяризуються дослідження поетики окремого письменника й поетики окремого твору [63, с. 2]. Осмислення твору як внутрішньо узгодженої системи провокує термінологічну дифузію поняття поетики. Побутує розуміння поетики як системи.

Так, наприклад, М. Гуменний доводить, що «…поетикою можна назвати ідейно-тематичну і формотворчу систему художнього твору в контексті історико-літературного процесу» [10, с. 27].

М. Кодак у своїй монографії «Поетика як система» вважає твір нерозривною єдністю, результатом внутрішньо складної, багаторівневої системно-образної думки. Літературознавець розглядає п’ять компонентів, які, на його думку, формують системність твору:

  • нарація,

  • психологізм,

  • хронотоп,

  • пафос,

  • жанр [33, с. 67].

У дослідженні «Авторська свідомість і класична поетика» М. Кодак зауважує, що конкретизуючи зміст понять «суб’єкт творчості», «індивідуальність художника», відкриваються підходи до цілісного, системного розуміння поетики твору і творчості митця [32, с. 4].

У наступні роки спостерігається помітна тенденція вирішувати проблему поетики в контексті системного підходу.

Тлумачень терміну «поетика» в сучасному літературознавстві надзвичайно багато. Існує кілька концепцій розуміння означеного поняття. Праці, присвячені проблемам поетики (Г. Клочек [28], Ю. Ковалів [30], О. Потебня [53], А. Ткаченко [61], Д. Чижевський [66] та ін.), дозволили зробити висновок, що, з одного боку, ця категорія характеризується певною «мінливістю», а з другого – експлікує найважливіші змістові домінанти поняття. По-перше, про поетику більшість дослідників висловлюється як про цілісну систему художніх засобів, їх естетичну єдність, по-друге, робиться акцент на принципах будови літературного твору. Ці «постійні смисли» [28], безсумнівно, обумовлені авторською індивідуальністю й конкретними завданнями окремого твору.

У процесі аналізу виявлено ряд аспектів, що потребують подальшого дослідження, серед яких, зокрема, особливості індивідуальної поетики митця та художнього твору.

У «Сучасному тлумачному словнику української мови» поетика трактується як: 1) наука про художню літературу; теорія літератури; 2) теорія поезії (композиція, образність мови, ритміка, римування тощо); 3) система художніх принципів того чи того літературного напряму або конкретного поета [58, с. 564].

Міркуючи про поетику як засадниче явище в літературі й науці про літературу, український літературознавець Г. Клочек зазначив: «Зміст терміна «поетика» досить рухливий» [29, с. 7]. Це зумовлено різновидовими дефініціями поетики, серед яких дослідник виділяє такі, як: нормативна, описова, історична, функціональна та загальна (теоретична) поетики. Хоча одразу ж запевняє, що питання про сучасне розмежування поетики залишається відкритим.

Здійснивши їх порівняльний аналіз, Г. Клочек виділив кілька основних «постійних смислів», що супроводжують це поняття [29, с. 11]. Логічно продовживши експеримент дослідника, ці «постійні смисли»[28] ми вирішили подати у вигляді таких ключових дифініцій:

  1. властивості художньої форми

  2. наука художньої майстерності,

  3. особливості організації форми

  4. система естетичних принципів [29, с. 11].

Цілком зрозуміло, що ХХ ст. з його суперечливими змінами в стратегіях гуманітарного пошуку та взаємною виключністю аксіологічних орієнтирів, пізнавальних концепцій термін становить уже сам по собі об’єкт уважного науково-дослідницького вивчення. Пріоритет терміна «поетика» як базисної категорії в українському літературознавстві ніколи не спростовувався, ніколи не зникав, попри періоди заборон та штучних тоталітарних утисків [29, с. 12].

Також, на нашу думку, особливої уваги заслуговує монографія Г. Клочека «Енергія художнього слова» [28], у якій автор засвідчує системний підхід аналізу поетики літературного твору, стверджуючи, що нам багагато чого відкриється в літературному творі, якщо ми зуміємо побачити його як системно організовану цілісність, всі компоненти котрої «працюють» на «кінцевий результат» [29, с. 6]. Проте головним завданням для дослідника залишається проаналізувати як, яким чином прийоми, що є функціональними складниками художнього тексту, впливають на читача, заряджаючи його тими чуттями і смислами, що закодовані автором у тексті  [29, с. 6].

Поетика, за Г. Клочеком, містить такі постійні смисли: 1) цілісність, системність; 2) майстерність письменника; 3) художня форма; 4) художність; 5) система творчих принципів [29, с. 14]. Розмежовуючи поняття «поетика», «майстерність письменника» та «художність», літературознавець зауважує, що останні є не що інше, як постійні смисли тієї ж таки поетики, до яких, окрім вищезазначених, входять ще система творчих принципів, художня форма, цілісність, системність [29, с. 15].

Г. Клочек розвиває наукову думку про сучасне становлення системологічної поетики, адже протягом другої половини ХХ століття в поетиці відбулися значні еволюційні зміни – із описової вона поступово перетворювалася на функціональну. Тепер майже повністю усталилися уявлення про поетику художнього твору як про систему, що складається із взаємопов’язаних функціональних елементів. Відтак, на нашу думку, слушним є розмежування системологічної поетики, яке пропонує літературознавець:

  • поетика національної літератури,

  • поетика літератур окремого регіону

  • поетика літературної течії (школи, напряму),

  • поетика окремих компонентів (поетика метафори, композиції і т.п.),

  • поетика окремого жанру,

  • поетика окремого письменника (індивідуальна поетика),

  • поетика окремого літературного твору [28, с. 15].

Також ми погоджуємося із думкою О. Потебні, який переконаний, що сама природа мови, її історичний розвиток стають для художньої мови підґрунтям поетичної образності: «Немає такого стану мови, за яким слово... не могло б отримати поетичного значення» [53, с. 106].

А. Ткаченко під поняттям «поетичне мистецтво» розуміє: «… техніку художньої творчості, яка виявляється, з одного боку, об’єктивними властивостями художніх текстів, а з другого – рецепцією (теоретичним осмисленням) цих властивостей» [61, с. 138]. Крім того, дослідник наголошує на тому, що найголовніша риса будь-якого виду мистецтва – це художність [61, с. 139].

«Літературознавча енциклопедія», укладач якої Ю. Ковалів, не подає визначення поняття «поетичність», але в ній є тлумачення такого поняття, як «художність» – «це складний комплекс структурних властивостей творів мистецтва, яскрава образність, що відрізняє письменство від науки, котра оперує категоріями логіки...» [38, с. 566].

Д. Чижевський у праці «Історія української літератури. Від початків до доби реалізму» [66], визначає такі риси поетики словесної культури, які подають нам уявлення про загальні принципи поетики, згідно з якими організовується будь-який вітчизняний літературно-художній текст, де метою є гранична концентрація уваги реципієнта довкола провідної ідеї, яка має особливий духовно-інтелектуальний та психоенергетичний вимір, що зосереджуються в універсаліях мотивів, у прагненні створити особливе враження від певного тексту як явища художньої словесності  [66, с. 37].

Із усіма вищезазначеними визначеннями та характеристиками поетики й поетикальності як системи просто необхідно погоджуватися, оскільки всі складові поетики давно вже потребують не лише класифікації, а й систематизації, а художність – це не просто результативно-якісна характеристика художнього тексту твору й не лише «специфічна якість художнього тексту…», а така властивість твору художньої літератури, «яка повністю залежить від його концептуальної потужності, майстерності виконання і художньої виразності образів» [38, с. 514].

Отже, розглядаючи сьогодні в літературознавчих курсах поетику як явище, ми повинні зважати й на її навчально-педагогічне значення, звісно ж не абсолютизуючи його, а лише ставлячи в один ряд з іншими теоретико-літературознавчими студіями.


    1.   1   2   3   4   5   6   7

      скачати

© Усі права захищені
написати до нас