1   2   3
Ім'я файлу: Чистовик курсовой.doc
Розширення: doc
Розмір: 210кб.
Дата: 12.12.2020
Пов'язані файли:
Реф. Скоропадський.doc
как позвонить киевстар.docx
Курсовая Чистовик.doc
стоїцизм.rtf
Реферат Чистовик 19.10.19.doc


ЗМІСТ


ВСТУП ………………………………………………………………………..…. 3

РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СТАРОДАВНЬОЇ

ГРЕЦІЇ ……………………………………………………………….………….. 6

1.1 Політична історія Стародавньої Греції …………………………..…. 6

1.2 Давньогрецький поліс …………………………………………….… 10

1.3 Теорія Аристотеля ………………………………………………...… 12

РОЗДІЛ 2 ПОЛІТИЧНЕ ВЧЕННЯ СТОЇКІВ …………………………….. 19

2.1 Передумови появи школи стоїків ……………………………..…… 19

2.2 Сенека, Епіктет, Марк Аврелій ………………………..…………… 20

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………...……. 30

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………..…… 32

ВСТУП


Актуальність. Антична Греція завжди викликала цікавість у різних науковців. На думку Бертрана Рассела, «у всій історії немає нічого більш дивного і нічого більш важкого для пояснення, ніж раптове виникнення цивілізації в Греції». І справа не стільки в тому, що цивілізація виникла, скільки в тому, що вона виникла саме в Греції – елементи цивілізації існували і раніше – на Сході, протягом тисячоліть (Єгипет, Месопотамія). Але саме греки відкривають ті відсутні елементи, без яких був би неможливий феномен цивілізації. Саме цей факт і спричинив неабияку зосередженість навколо теми виникнення філософії в Греції. І досі тривають суперечки щодо феномену виникнення грецької філософії, що дійсно дуже привертає увагу науковців і спонукає знову і знову досліджувати цю тему.

Філософія, що розвивалася в античній Греції, відбивала своєрідність суспільної системи, в якій вона виникла. Розумовий рух від VII до IV ст. до н.е. може бути охарактеризований як розвиток чи як шлях від міфології і від релігії до матеріалістично мислячої науки.

Одним з найважливіших явищ і результатів історичного розвитку Стародавньої Греції стала давньогрецька філософія, що виникла в кінці VII – початку VІ ст. до н.е. Вона до кінця свого розвитку залишалася характерним, своєрідним і значним явищем культурного життя античного суспільства. Грецькі філософи належали в більшості до різноманітних прошарків «вільних», тобто переважно рабовласницького класу. Тим не менше у розробці навіть цих питань, а особливо в розробці основ філософського світогляду, стародавні греки створили вчення, які високо піднімаються над тісним історичним горизонтом рабовласницького суспільства.

Давньогрецька філософія виникла не як область спеціальних філософських досліджень, а в нерозривному зв'язку із зачатками наукових знань – математичних і природничих, а також у зв'язку з міфологією та мистецтвом. Тільки в епоху так званого еллінізму, починаючи з III ст. до н.е., Окремі науки, перш за все математика і медицина, виокремлюються в спеціальні області дослідження. Однак і після цього давньогрецька філософія продовжує розвиватися як світогляд укладає відповіді на запитання наук: математичних, природничих та суспільних. Відновлення спадщини та утримання навчань давньогрецької філософії представляє виняткові труднощі внаслідок втрати більшої частини майже всіх творів давньогрецької філософії і науки, яка сталася ще до кінця античного світу, у тому числі майже всіх творів матеріалістичних шкіл.

Предметом даного дослідження виступає виникнення і становлення грецької політичної думки.

Об’єктом курсової роботи є філософи Стародавньої Греції та їх вчення, стоїцизм.

Мета дослідити особливості грецької політичної думки, яка дала початок світовій філософській думці. Мета дослідження визначає такі завдання:

  • з’ясувати політичну історію Стародавньої Греції;

  • охарактеризувати давньогрецький поліс;

  • розглянути теорію Аристотеля;

  • встановити передумови появи школи стоїків;

  • визначити діяльність стоїків Сенеки, Епіктета, Марка Аврелія.

Територіальні рамки охоплюють усю територію античної Греції. Зокрема це територія сучасної Греції, південь Італії, північне узбережжя сучасної Лівії, північне узбережжя сучасної Туреччини, а також узбережжя Північного Причорномор’я. А також Стародавній Рим.

Хронологічні межі охоплюють період VI ст. до н. е. – к. IІІ ст. н. е.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети використані загальнонаукові методи: аналізу, синтезу, узагальнення, метод періодизації.

Стан розробки теми дослідження. Дану тематику досліджували українські та зарубіжні вчені. Було створено багато словників, енциклопедій та монографій, присвячених грецькій філософії, адже вона суттєво вплинула на розвиток світової філософської думки.

Політичній думці Стародавньої Греції присвячені праці таких вітчизняних та зарубіжних дослідників: В.Ф. Асмус [3], А. Боннар [5], П.С. Таранов [28], А.Е. Назіров, М.А. Колесников, В.Г. Коуров [18], А.Ф. Лосєв [15], Ф.Х. Кессіді [10], Г.Г. Кириленко, Е.В. Шевцов [11], А.І. Альошин, В.І. Аршинов [2].

Також було використано першоджерела: зібрання текстів Демокріта, Геракліта та Епікура [17], зібрання творів Платона [22].

З даної тематики видано багато філософських словників: І.П. Ільїн [7], короткий філософський словник під ред. М. Розенталя та П. Юдіна [12], П. Алексєєв [13], В.Н. Мірошниченко, Л.В. Остапенко, Е.В. Шахова [30] та інші.

Структура роботи відбиває поставлені перед дослідженням цілі та завдання. Курсова робота складається зі вступу, двох основних розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (36 найменувань).

РОЗДІЛ 1

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

1.1 Політична історія Стародавньої Греції
Історія розвитку державно-правової думки Стародавньої Греції відобразилась в трьох періодах, які відповідають розвиткові державності Стародавньої Греції та розвитку власне грецької античної філософії.

1. Ранній період (ІХ-VІ ст. до н. е.), період становлення давньогрецької державності. На цей час міфологічні уявлення про світ поступаються місцем раціоналізації політико-правових вчень, формується філософське розв'язання проблем держави і права з народженням теорії міста-держави.

2. Час розквіту політичної філософії (V – перша половина IV ст. до н. е.) і античного полісу, коли виникає патріархальна теорія держави Аристотеля.

3. Доба пізнього еллінізму (II пол. IV ст. до н. е. – II ст. н. е.) – започаткувала занепад давньогрецької державності з поступовим підпорядкуванням грецьких полісів Македонії, а згодом - могутньому Риму; діяльність римських юристів, сприяла виникненню юстиції як суспільної інституції [5].

Більшість істориків розглядають Стародавню Греція як основоположну культуру західної цивілізації, батьківщиною світової демократії, західної філософії, основних принципів фізико-математичних наук, мистецтва театру та Олімпійських ігор. Грецька культура мала могутній вплив на Римську імперію, яка в свою чергу донесла свою культуру майже до кожного європейського народу.

Ранній етап історії Стародавньої Греції носить назву крито-мікенський, або егейський. В III-II тисячоліттях до н. е. виникають перші держави у басейні Егейського моря - на острові Крит і півострові Пелопонес (міста Мікени, Пілос, Тиринф). Це були держави монархічного типу, подібні до давньосхідних деспотій, із розгалуженим бюрократичним апаратом та сильними общинами [19].

Наприкінці III – на початку II тисячоліття до н. е. наймогутнішим було Критське царство – таласократія, яка займала винятково вигідне географічне положення, володіла сильним флотом. Критські майстри тонко обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли і розписували керамічний посуд зображеннями рослин, тварин, людей. Кносс зруйнований внаслідок виверження вулкану на острові Тіра, і Крит втратив своє панівне положення, вірогідно, внаслідок, так званого, Мінойського вивережння.

Зникнення мікенської культури в XII столітті до н. е. пов'язують із вторгненням з півночі Балканського півострова дорійських племен, серед яких все ще панував родовий лад. Поневолення дорійцями корінних мешканців призвело до занепаду грецьких міст і їх культури, зокрема втрати ранньогрецької писемності (так зване, критське письмо) [11].

Історія Греції після дорійського вторгнення починається неначе заново. Знову відбувається розкладання первіснообщинних відносин, формування державності, відродження матеріальної культури. Цей період тривав приблизно з XI по IX століття і називається Темними століттями, а також гомерівським періодом, оскільки відомий насамперед за поемами «Іліада» і «Одіссея», приписуваними авторству Гомера. Темні століття – доба натурального господарства, адже з усіх досягнень мікенців дорійці запозичили тільки гончарне коло, техніку обробки металу та прийоми кораблебудування, культуру вирощування винограду і оливкових дерев. Втім дорійці принесли з собою мистецтво виплавки і обробки заліза, практику використання його не тільки як прикраси, але й у виготовленні знарядь та військовій справі.

Наприкінці гомерівського періоду відбулося становлення дополісної суспільної організації. Найважливіша подія цього періоду – початок давньогрецької колонізації островів Егейського моря і узбережжя Малої Азії: північні райони заселялися еолійцями, центральні райони – іонійцями, південні - дорійцями.

В період VIII-VI століть до н. е. відбувається становлення полісів – розрізнених дрібних суверенних міст-держав, об'єднаних тільки спільністю мови, релігії, культурних традицій, політичних і торгових зв'язків. Економічно необхідним стає заснування нових колоній та збільшення числа рабів як основної робочої сили.

Наприкінці архаїчного періоду в багатьох полісах поширюється рабство, незалежно від форми організації полісу, зокрема в економічно потужному Коринфі та демократичних Афінах. Водночас в олігархічній Спарті, на Криті та в Аргосі побутували певні риси родового ладу, а в громадах Етолії, Акарнанії та Фокіди зберігалось натуральне господарство. На тлі такого багатоманіття і з політичних, і з економічних причин грецькі міста починають суперництво, виникає Пелопоннеський союз, очолений Спартою, - військовий союз міст Пелопоннесу для спільного ведення воєн та придушення повстань ілотів [1].

Класичний період – доба найвищого розквіту давньогрецького суспільства і культури, який припав на V-IV століття до н. е. Найвпливовішим політичним і культурним центром після перемоги у греко-персидських війнах стали Стародавні Афіни, які стояли на чолі оборонного Делоського союзу серед полісів островів Егейського моря, його західного, північного та східного узбережжя. Своєї максимальної могутності і культурного розквіту Афіни досягли, коли на чолі держави став видатний політичний діяч, полководець, прихильник демократичної партії Перикл, що 15 разів обирався стратегом. Цей період відомий в історіографії як «Золоте століття Перикла», хоча був відносно нетривалим [9].

Новий етап в історії країн Східного Середземномор’я – етап еллінізму – починається з походів Олександра Македонського (IV століття до н. е.) і закінчується завоюванням елліністичних держав Стародавнім Римом у I столітті до н. е. (останнім був захоплений Єгипет). Македонія, що завоювала Грецію, повністю сприйняла її культуру, тож після звитяжних походів Олександра Македонського давньогрецька культура розповсюджується по завойованих східних країнах. В свою чергу, підкорені народи були носіями власної давньої культури і самі впливали на античну культуру.

У більшості держав при владі перебували олігархія чи царі. Боротьба держав на чолі з Афінами проти Македонії після смерті Олександра (Ламійська війна) закінчилася перемогою Македонії і розправою із грецькими демократами. Після вторинної поразки у Хремонідовій війні (267-261 роки до н. е., названа на честь афінського полководця Хремоніда) Афіни були розгромлені, ставши цілком залежними від Македонської монархії. Однак Македонія не змогла відновити свою владу над усім Балканським півостровом. Проти неї боролися два нових могутніх союзу - Ахейський та Етолійський [2].

Ахейський союз охоплював більшу частину Пелопоннесу (крім Спарти, яка увійшла в союз після 192 до н. е.) і найбільші міста (Сікіон, Коринф, Мегари). У Етолійський союз, крім Етолії, входили райони Середньої Греції (крім Афін), південна Фессалія та деякі інші міста. Результатом боротьби були повільна агонія міст, розорення середніх верств, зростання бідноти, хвилювання якої ставали звичайним явищем (у Коринфі, Аргос, Мілеті).

Після поразки, завданої римлянами Македонії у битві при Кіноскефалах 197, римляни постійно втручалися у внутрішні справи греків, підтримуючи олігархічні шари проти демократії. З утвердженням Римської імперії у 27 до н. е. Греція була перетворена на римську провінцію Ахайя (крім Афін, які номінально вважалися вільним містом) і мало чим вирізнялася серед інших східних провінцій Римської імперії. З 4 століття нашої ери Греція склала ядро Східної Римської імперії – Візантії [7].

В цілому державно-правова думка за доби античності розвивалася від міфологічних уявлень (Гомер і Гесіод) до філософських поглядів («сім мудреців», Піфагор, Геракліт, Демокріт), раціоналістичної інтерпретації (софісти), логічно-понятійного аналізу (Сократ і Платон), емпірично-наукового (Аристотель) та історико-політичного дослідження (Полібій) держави і права. Майже всі мислителі античності були єдиними в твердженні, що поліс (місто-держава) – досконалий засіб і необхідна умова найвищого розвитку людських здібностей, а його метою і завданням с втілення космічної всеохоплюючої справедливості в межах всієї полісної громади (громадянської спільноти).

1.2 Давньогрецький поліс
Доба античності – це класичний період полісної організації суспільства, яка досягла апогею свого розвитку за доби Афінської держави. Поліс - це місто-держава, форма соціально-економічної і політичної організації суспільства в Стародавній Греції та в Стародавній Італії. У площині своєї внутрішньої організації античний поліс об'єднував вільних громадян міста, що утворювали своєрідний союз власників економічно самостійних домогосподарств за межами якого перебували не тільки раби, а й чужинці-іноземці, навіть вихідці з інших грецьких полісів. Для вільних громадян поліс був своєрідним мікрокосмом із власними формами політичного устрою, звичаями, традиціями, правом. Кожний громадянин був зобов'язаний брати участь у політичному житті поліса [11].

Вищим органом влади у полісі слугували народні збори (демос), на яких обиралися особи з дорученням виконувати громадські обов'язки по управлінню життям громади. Всі обранці були, по-перше, підзвітними громаді, а, по-друге, не мали в своїх руках важелів економічної влади над іншими членами соціуму. Інакше кажучи, полісне суспільство як союз приватних власників, керуючись інтересами громади, сам контролює і створює (зрозуміло не завжди вдало, про що свідчить утвердження олігархічних і тиранічних режимів у численних містах-державах Стародавньої Греції) форми політичного устрою, які функціонують в інтересах усіх громадян-власників, які мають рівні права і обов’язки. Це є поясненням тому, що в полісному суспільстві переважали республіканські форми управління: аристократія, демократія, олігархія, плутократія тощо.

За такої системи доки поліс не буде підпорядкованим якійсь зовнішній силі або не підпаде під владу тирана (Полікрата на Самосі, Пісістрата в Афінах, Діонісія в Сиракузах), кожний з його громадян має найширші можливості творчої самореалізації не лише в духовній, а й в економічній і політичній діяльності. Перешкодою цьому може стати лише сама полісна громада - верховний власник полісної землі та розпорядник полісного життя.

Отже, характерною рисою суспільства античного полісу вирізнялося те, що над особою та її власністю стояла не монополізована бюрократичною державою верховна влада – власність (що було притаманним для країн Стародавнього Сходу), а влада-власність, репрезентована громадсько-політичними органами самоврядування [22].

Утвердження суспільно-політичних відносин, що об'єктивно складалися в Стародавній Греції, супроводжувалось правотворчою діяльністю. Основною формою правотворчості був позитивний закон (писаний закон), позбавлений будь-якої містичної чи релігійної оболонки.

Для стародавніх греків поліс був формою втілення ідеї всеохоплюючої космічної справедливості. Критерієм справедливості виступало право – сукупність індивідуальних прав громадян, що відповідають звичаю.
1.3 Теорія Аристотеля
Держава створюється не тільки заради того, щоб жити, казав Аристотель, але задля того, щоб жити добре. Вона створюється заради загального блага. Найвищий сенс людського буття – блаженство; воно є недосяжним без держави. Держава повинна забезпечити найвище благо, точніше блаженне самодостатнє життя, «евдемонію» та «автаркію».

Державою не є звичайний союз людей, що проживають на одній території. Її завдання не вичерпується охороною особистості або наданням громадянам усіх зручностей взаємного обміну. Завдання держави значно ширше. Державою є союз сімей, їх родів та поселень заради досягнення досконалого існування, що полягає у щасливому та прекрасному житті.

Державою є спілкування подібних один одному людей, заради цілі вірогідно кращого життя.

Що ховається за цією формулою щасливого та прекрасного життя? З чого складається концепція Аристотеля про державу? Ця концепція є перш за все концепцією рабовласницької держави.

Блаженне життя, перш за все, передбачає дозвілля. Після того, блаженному життю необхідні зовнішні блага, а також деякі фізичні та духовні властивості людини. Зовнішні блага слугують необхідними засобами для блаженного життя; неможливо чи важко незаможному робити чудові справи , так як більшість із них можуть бути здійснені лише за допомогою друзів, багатства та політичного впливу. Таким чином, блаженне, засноване на дозвіллі життя надається в державі лише рабовласникам. Праця рабів – необхідна умова чи засіб для досягнення благого життя в державі. Самі раби, та й вільні ремісники- ні в якому разі не можуть бути учасниками того блаженства, яке забезпечується державою [4].

Раби «не мають спілкування в блаженстві та в житті, побудованому за власним визначенням». З одних рабів не може складатися держава. Держава складається, безумовно, з нерівних один одному. Раби, будучи необхідними для держави, стоять ніби зовні державного спілкування. Вони не є громадянами держави. Держава – це союз одних лише вільних. Втім, ремісники також виключені з числа громадян в тій ідеальній державі, нарис якої дає нам Аристотель, на тій підставі, що вони не самодостатні. Дозвілля та блаженство забезпечується державою лише для меншості людей, що входять до її складу.

Проте, вірний своєму ідеалу «середини» та «середнього» класу, Аристотель заявляє, що автаркія не потребує надлишку: навіть з помірними засобами, з середнім статком, можна чинити згідно доброчесності. Однак автаркія, в будь-якому разі, потребує достатніх коштів, вона не можлива для незаможних.

В державі повинні бути, за Аристотелем, харчування, ремесла, збройні сили, необхідні не тільки для відображення посягань зовні, але й для підтримки авторитету влади проти непокірних всередині держави, необхідні грошові кошти, потрібний релігійний культ, необхідне визначення того, що корисно та що справедливо в взаєминах громадян між собою.

Звідси Аристотель робить висновок про суспільні групи, які повинні бути в державі. Держава може існувати тільки в тому випадку, коли наявні всі перелічені умови.

Отже, в «державі має бути відома кількість землеробів, які б доставляли йому прожиток, потрібні також для нього й ремісники, збройні сили, заможні люди, жреці та судді, охороняючи право та користь громадян».

Отже, в державі повинні бути армія, релігія та суд. Тут повинні розмежовуватися заможні від незаможних [11].

Таким є вчення Аристотеля про сутність держави.

В концепції Аристотеля про державу необхідно зауважити й іншу сторону. Вказуючи на насильство та залякування як на одну зі сторін діяльності держави, Аристотель разом з тим підкреслює значення виховної функції серед інших завдань та цілей держави.

Для держави над величезною масою рабів було необхідне виховати в солідарному русі всю спільноту вільних. В силу цього на державу покладаються широкі завдання. Якщо держава має забезпечити щастя громадян, якщо вона повинна виховати в них доброчесність та блаженне життя, то звісно, що держава повинна охоплювати багатостороннє життя індивіда, регулюючи як засіб його участі в політичному житті, так і його родинне та взагалі приватне життя, його виховання, всю його діяльність, переконання та віросповідання. Релігійний культ в античному світі, як відомо, був справою держави, невідокремленою від діяльності органів держави [34].

Жити так як кому заманеться, – таке розуміння свободи Аристотель вважав притаманним варварам; він засуджує демократію за те, що в ній, на його думку, переважає подібне розуміння свободи.

В дусі античного світогляду на державу Аристотель визнає за державою право керувати індивідами. Держава, яка бажає бути справжньою державою, а не тільки так називатися, повинна піклуватися про доброчесність громадян. Мабуть, правильно буде сказати разом з англійським коментатором Аристотеля Bradley, що сама держава у греків, в тому числі у Аристотеля, являється як би моральна норма.

Без доброчесності неможливе блаженне життя. Саме тому керівники держави, які прагнуть забезпечити громадянам блаженство, повинні поставити перед собою найширші виховні цілі. Мета політики – надати громадянам добрі якості та зробити їх людьми, що роблять прекрасні речі. «Справжня державна людина, більш за все піклується про доброчесність, тому що вона бажає зробити громадян хорошими людьми, які підкорюються закону». Доброчесна держава – це така держава, громадяни якої є доброчесними. Звідси величезне значення, яке Аристотель надає політиці, називаючи її наймогутнішою та архітектонічною наукою.

При цьому громадяни, що ведуть блаженне та самодостатнє життя не повинні ставити метою свого життя одні лише розваги. Аристотель засуджував людей, які вважали найвищим благом відпочинок та насолоду. Необхідною умовою бездоганного життя є дії, діяльність. Це повинна бути діяльність душі, але така, що не заперечує доброчесність, в першу чергу, діяльність розуму – розумна душевна енергія.

Якщо блаженне життя неможливе без доброчесності, а держава повинна забезпечити блаженне життя, то на державу неминуче покладається виховне завдання [13].

Грецький поліс повинен був виховати в дусі солідарності та відданості державі усіх своїх громадян. Тому грецьке визначення свободи ніколи не було і не могло бути тим формальним та заперечуючим визначенням, яким стало визначення свободи в буржуазному суспільстві. Грецьке визначення свободи передбачує позитивну співпрацю повноправним громадянам з боку колектива вільних – поліса.

Залишаючись на рівні античного, грецького розуміння завдань держави, Аристотель надає зовсім нове його тлумачення. Заперечуючи традиційним релігіозним уявленням про сутність держави, він заперечує також уявлення про державу як про продукт творчості людей. Він шукає природний фундамент, природні фактори, що обумовлюють появу держави.

Аристотель одним з перших починає, кажучи словами Маркса, що правда які він казав по відношенню до інших мислителів, «...рассматривать государство человеческими глазами».

Вся традиційна міфологія розглядається ним виключно як засіб викликати довіру народу та закріпити закони. Такий погляд розвивав і Платон, який рекомендував запевнювати маси про уявлення щодо божественного походження класових відмінностей.

Аристотель заперечує спроби софістів пояснити державу як результат добровільної згоди людей. Держава, пише він, виникає не заради заключення воєнного союзу, не з метою передбачення можливості взаємних кривд та не заради взаємного торгівельного обміну та обслуговування; в іншому випадку етруски та карфагеняни і взагалі всі народи, що об’єднані між собою торгівельними договорами, повинні були б вважатися громадянами однієї держави. Аристотель оспорює вчення софістів про те, що законом є договір, при цьому він посилається на софіста Лікофрона, який казав, що законом є гарантія взаємних прав, зробити ж громадян чесними та справедливими він не може. За Аристотелем, державою є природна форма співжиття, та людина за своєю природою – істота політична. Людина за своєю природою створена для співжиття з іншими [8].

Той, хто стоїть поза державою, - або звір, або Бог. Залишаючись поза законом та справедливістю, людина стає найгіршим із всіх живих створінь. Ця істота безправна, нічим не зв’язана. Або можливо інше: це – істота, яка не має ні в чому потреби внаслідок самодостатності, Бог. Отже, поза державою знаходяться або звірі, або Боги.

Бажання спілкування з іншими людьми призводить перш за все до утворення родини, з родини утворюються поселення, з поселень – держава.

Перш за все жінка поєднується з чоловіком, оскільки в людині існує природне бажання залишити після себе нащадків. Надалі, володарюючий та підвладний також природно поєднуються між собою в інтересах їх власного благополуччя. Таким чином, в силу природніх умов із поєднання чоловіка та жінки, пана та раба, з’являється перша форма співжиття –родина.

Наступна форма співжиття – поселення. Воно складається з кількох родин та виникає, за Аристотелем, в результаті розмноження та розселення родин.

Нарешті, бездоганною формою співжиття, що складається з багатьох поселень, є держава – така форма в якій досягається самодостатність, тобто створюються всі умови для бездоганного, блаженного життя.

Держава, таким чином виникає із природних потреб, але існує вона заради досягнення найвищих цілей блаженного життя. Держава задовольняє не тільки фізичні, але і всі інші потреби людини.

Люди поєднуються в ціле заради користі, пропонуючи один одному необхідне для життя. Здається, що і державне спілкування утворилось і існує заради користі. Але, об’єднавшись в силу природних потреб, держава стає найбездоганнішим союзом, всебічно охоплюючим життя людини та виховуючим її до доброчесності та блаженного життя.

Саме в цьому розумінні держава існує раніше за родину та поселення, держава існує раніше індивіда, бо ціле за своєю сутністю передує своїй частині, а людина є частиною держави [6].

Без держави і людина не може реалізувати повністю свою природу, тобто стати не звіром, а істинно людиною. В цьому розумінні держава передує і родині, і індивіду, тому, що і родина стає дійсно родиною і людина людиною лише в державі. Але генетично, в розумінні процесу виникнення, становлення, родина, навпаки, передує державі.

Будучи найвищою формою співіснування, держава не тільки кількісно, але і якісно відрізняється від інших форм співіснування. Справа зовсім не в кількості осіб, що підкорюються владі керівника цього співіснування, а в самому характері та меті спілкування. Влада голови родин над її членами або влада пана над рабами суттєво відрізняється від влади політичної. При цьому ж держава виникає не неопосередковано з родини і тому не є формою спілкування, що виростає прямо з родини: між родиною та державою лежить іще одна форма спілкування – поселення.

Держава, таким чином, для Аристотеля є дещо, що існує завжди. Це співжиття, без якого люди ніколи і ні за яких умов не зможуть жити.

Державне спілкування засноване на природному тяжінні людей: людина є істота політична. Вже в силу цього держава отримує у Аристотеля значення необхідної та вічної форми співіснування. Хоча Аристотель нерідко в своїх роздумах геніально передбачає класовий характер держави, проте в своєму визначенні держави як союзу рівних, переслідуючи мету блаженного життя, він надає ідеалістичне уявлення про сутність держави [31].

Його союз – є союзом тільки вільних, виключаючи рабів з державного спілкування. Разом з тим його визначення підкреслює формальну рівність усіх вільних, ігноруючи статкову різницю багатих та бідних в межах союзу «рівних». В цьому визначенні відображається уявлення про колектив рабовласників, разом пануючих над рабами та організованих в силу цього в державу – місто , грецький поліс. Стосовно Аристотелевої характеристики людини як політичної істоти, Маркс каже: «Аристотелевское определение утверждает, строго говоря, что человек по самой своей природе есть гражданин городской республики. Для классической древности это столь же характерно, как для века янки определение Франклина, что человек есть созидатель орудий».

Аристотель надає грецькому полісу значення абсолютної та вічної форми співіснування. При цьому, ігноруючи гострі протиріччя, що розривали держави-міста, Аристотель, як ми бачили, визначає державу як союз рівних та приховує мету класового панування невизначеними, абстрактними формулами на зразок «загального блага», «доброчесного» життя [25].

В цьому приховується вся дуалістиснісь Аристотеля в його тенденції реалістично розглядати державу і всі протиріччя його вчення про державу.

  1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас