Ім'я файлу: публ_адм.doc
Розширення: doc
Розмір: 112кб.
Дата: 10.02.2022
скачати
Пов'язані файли:
93484.rtf
вступ псих конт питання до теми 2.docx
психологічна допомога при розлученні.doc
Курсова.doc
5 подраз.docx
5. розв логіки в украї.docx
_Logichna_forma_mirkuvanny11.doc
12. рівні форми відобр дійсн.docx
1 абстактне мислення.docx
2 особливості абстрактного мислення.doc

ЗМІСТ

1.Поняття «держава» та її функції (зовнішні та внутрішні) 3

2. Три гілки влади та їх функції (Конституція) 5

3. Гарант країни та його функції (Конституція) 9

Список використаних джерел 20

  1. Поняття «держава» та її функції (зовнішні та внутрішні)



Держава, як зазначалось, є основним інститутом політичної системи суспільства. Вона концентрує в собі владні відносини, які стосуються інтересів і потреб всіх членів суспільства.

Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку всього суспільства та здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами.

Ознаки держави:

1) наявність системи суверенної політичної влади;

2) територія;

3) монополія на легальне застосування примусу;

4) наявність державної мови;

5) апарат держави;

6) наявність національної правової системи;

7) населення.

Функції держави – це основні напрямки її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, проявляються її сутність і зміст, а також соціальне призначення в соціально неоднорідному суспільстві.

Термін „функції держави” застосовується для позначення основних напрямків діяльності держави. Виконання державою своїх функцій має за мету гармонізувати життєдіяльність суспільства і держави. У функціях держави визначаються її сутність та реальна роль, яку держава відіграє у вирішенні основних питань суспільного розвитку. Функції мають об’єктивний характер, обумовлений потребами суспільства, вони встановлюються залежно від основних завдань держави на певному етапі розвитку. Зміст завдань держави зумовлюється різними внутрішніми й зовнішніми чинниками.

Функції держави можна поділити на внутрішні й зовнішні.

Головні внутрішні функції держави:

  1. господарсько-організаційна (програмування і організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об’єктами державної власності);

  2. господарсько-стимулююча (створення умов для розвитку виробництва на основі визначення і захисту різних форм власності на засоби виробництва);

  3. культурно-виховна (освіта, виховання, підтримка культури, обґрунтування і пропаганда існуючого соціального устрою тощо);

  4. соціальна (охорона і відновлення здоров’я , соціальне забезпечення та ін.);

  5. створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів соціальних груп суспільства, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій.

Головні зовнішні функції держави:

  1. участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;

  2. оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;

  3. організація, підтримання і розвиток міжнародних договірних відносин на засадах загальновизнаних принципів міжнародного права.


2. Три гілки влади та їх функції (Конституція)



Єдину державну владу здійснює державний апарат, що являє собою систему державних органів. У межах цієї системи розрізняються три основні підсистеми органів або гілки державної влади:законодавча, виконавча і судова. В основі такого структурного устрою апарату держави лежить функціональна диференційованість державної влади. Зазвичай цю функціональну диференційованість пояснюють як поділ праці з державного управління. Раціональна організація і поділ праці з державного управління породжують державні органи, що мають різну компетенцію: є органи, які встановлюють загальнообов’язкові норми, органи, які управляють згідно з цими нормами, і органи, які вирішують спори про право.

Три основні гілки влади відображають основні правові форми впливу державного апарату на суспільство, прерогативні функції відповідних органів спрямовані назовні державного механізму, на цілеспрямоване впорядкування суспільних відносин. Однак з ускладненням завдань, що постають перед суспільством і державою відбувається ускладнення державного апарату і подальша спеціалізація державних органів, з’являються нові органи, які не входять до жодної з основних гілок влади.

Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6 Конституції України) є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади.

Принцип поділу влади є засадою організації і здійснення державної влади в Україні. Конституція України не містить такого терміна, як "гілка влади". Твердження в конституційному поданні про те, що положення пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 30, а також пунктів 1, 2 статті 38 Закону не відповідають конституційному положенню про "невтручання представників будь-якої з гілок влади у внутрішню діяльність іншої", не є коректним, оскільки відповідного положення в Конституції України немає.

Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову означає, передусім, самостійне виконання кожним органом державної влади своїх функцій і повноважень. Це не виключає взаємодії органів державної влади, в тому числі надання необхідної інформації, участь у підготовці або розгляді певного питання тощо. Однак така взаємодія має здійснюватися з урахуванням вимог статей 6, 19 Конституції України, відповідно до яких органи державної влади зобов‘язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом зазначених конституційних положень в аспекті питання, що розглядається, у випадках, не передбачених Конституцією і законами України, залучення до роботи тимчасових спеціальних комісій органів державної влади (їх представників) має здійснюватися за погодженням з цими органами.

Здійснення Верховною Радою України свого конституційного повноваження звільняти Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України з посад без відповідного подання Президента України не суперечить конституційно-правовому принципу поділу державної влади в Україні, встановленому в частині першій статті 6 Конституції України, оскільки за такого розподілу повноважень між Президентом України та Верховною Радою України не порушується рівновага у системі стримувань і противаг, від чого залежить стабільність конституційного ладу.

Поділ державної влади є структурною диференціацією трьох рівнозначних основних функцій держави: законодавчої, виконавчої, судової. Він відображає функціональну визначеність кожного з державних органів, передбачає не тільки розмежування їх повноважень, а й їх взаємодію, систему взаємних стримувань та противаг, які мають на меті забезпечення їх співробітництва як єдиної державної влади.

Принцип поділу державної влади набуває сенсу лише за тієї умови, коли всі органи державної влади діють у межах єдиного правового поля.

Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є, зокрема, розмежування повноважень між різними органами державної влади, що означає самостійне виконання кожним із них своїх функцій та здійснення повноважень відповідно до Конституції та законів України.

Конституція України містить низку фундаментальних щодо здійснення державної влади положень, за якими: права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга статті 3); ніхто не може узурпувати державну владу (частина четверта статті 5); державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (стаття 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19).

Названі конституційні приписи, перебуваючи у взаємозв’язку, відображають фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою забезпечення прав і свобод людини та зобов’язують наділених державною владою суб’єктів діяти виключно відповідно до установлених Конституцією України цілей їх утворення.

Здійснення державної влади відповідно до вказаних конституційних приписів, зокрема на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, завдяки визначеній Основним Законом України системі стримувань і противаг забезпечує стабільність конституційного ладу, запобігає узурпації державної влади та узурпації виключного права народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні.

 Для гарантування конституційного порядку, нормального функціонування держави з метою утвердження прав і свобод людини і забезпечення гідних умов життя Конституція України передбачає структуровану, багаторівневу, ієрархічну систему органів державної влади, які наділені відповідною компетенцією, мають свій предмет відання та владні повноваження. Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову передбачає, що кожний орган державної влади має належати до однієї з гілок влади (законодавчої, виконавчої чи судової) або мати особливий статус, окремо визначений Основним Законом України.

У Конституції України встановлено, які з органів державної влади за своїми повноваженнями або функціональним призначенням є єдиними в державі, і визначено їх найменування та порядок формування (зокрема, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Вища рада правосуддя, Національний банк України, Рахункова палата), а які з них належать до певної системи і можуть бути кількісно і якісно змінені (утворені, реорганізовані, ліквідовані) відповідно до Конституції України (зокрема, суди, органи виконавчої влади). Тобто Основним Законом України передбачено обов’язковість існування одних органів державної влади і можливість утворення інших, чітко визначено суб’єктів і порядок формування кожного органу державної влади, сферу його діяльності та/або предмет відання.

Закріплення такої гнучкої, але водночас чітко визначеної системи органів державної влади зумовлене необхідністю задоволення потреб державного та суспільного життя країни, які постійно змінюються, і забезпечення цілісності внутрішньої структури держави.

Визначення в Конституції України найменування органу державної влади, його кількісного складу, порядку формування, суб’єктів призначення/обрання та звільнення його членів та/або керівника тощо унеможливлює зміну засад діяльності такого органу інакше ніж шляхом внесення змін до Основного Закону України.

Отже, утворення будь-якого органу державної влади можливе лише суб’єктами та в порядку, передбаченими Конституцією України.

Правовий статус новоутвореного органу державної влади має відповідати його функціональному призначенню, меті та завданням діяльності.


3. Гарант країни та його функції (Конституція)


Відповідно до Закону № 742-VII від 21 лютого 2014 року розширюються повноваження Президента України у зв’язку із значним звуженням сфери контрасигнування актів глави держави, що мають скріплюватися підписами Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт і його виконання. Якщо відповідно до Конституції України в редакції 1996 року акти Президента, видані в межах його повноважень, скріплювалися підписами Прем’єр-міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання, за 13 пунктами статті 106 Конституції (п. 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24), то згідно з її новою редакцією їх кількість зменшилася до 4 (п. 5, 18, 21, 23 ст. 106). Зокрема, це акти з питань призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, прийняття вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав (п. 5), акти Ради національної безпеки і оборони України (п. 18), рішення про запровадження в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану та зон надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (п. 21), акти про утворення судів у визначеному законом порядку (п. 23).

Зауважмо, що у світовій практиці контрасигнування має певні традиції. Передусім воно застосовується в республіках парламентської або змішаної форм державного правління, де акт глави держави без підпису глави уряду або відповідального за його виконання члена уряду вважається недійсним. У країнах зі змішаною формою державного правління, якою є й Україна, сфера застосування інституту контрасигнування актів глави держави є дещо обмеженою. В Україні вона звузилася внесеними змінами до Основного Закону держави.

Наявні різні трактування щодо намірів його застосування. Одні вчені вважають, що призначення контрасигнування – в тому, щоб зняти з глави держави політичну (конституційно-правову) відповідальність за прийняті ним рішення і покласти її на уряд та його окремих членів, інші – що воно забезпечує гарантії проти зловживання повноваженнями з обох сторін, які ставлять свої підписи, треті – що відповідні підписи компетентних членів уряду можуть засвідчити законність видання актів глави держави, його відповідність вимогам Основного Закону.

Відповідно до Закону України № 742-VII від 21 лютого 2014 року у Конституції відновлено повноваження Президента про оголошення стану війни та прийняття рішення про використання в разі збройної агресії проти України не лише Збройних Сил України, як передбачалося Конституцією в редакції 1996 року, а й інших, утворених відповідно до законів України військових формувань (п. 19 ст. 106). До таких військових формувань можна віднести Державну прикордонну службу, Службу безпеки України, Національну гвардію, Державну спеціальну службу транспорту, Службу зовнішньої розвідки, Управління державної охорони, які за потреби глава держави може використати. Саме на це конституційне положення сьогодні спирається Президент України Петро Порошенко у своїй діяльності щодо подій на Сході держави. Хоча зазначимо, що донині в Україні відсутнє чітке загальноприйняте визначення поняття «військове формування», яке відповідало б сучасним умовам.

У новій редакції Основного Закону передбачені зміни, що стосуються виконання обов’язків Президента України в разі дострокового припинення його повноважень. У Конституції України зафіксовані такі підстави дострокового припинення повноважень глави держави: 1) відставка; 2) неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту; 4) смерть (ст. 108). Якщо за Основним Законом у редакції 1996 року в разі дострокового припинення повноважень Президента України на основі зазначених вище підстав виконання його обов’язків на період до обрання і вступу на пост нового глави держави покладалося на Прем’єр-міністра України, то за Конституцією в редакції 2014 року за таких же умов і на тих же підставах виконання обов’язків Президента покладається вже на Голову Верховної Ради, бо тепер парламент формує та призначає Кабінет Міністрів (п. 12 ст. 85), який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний парламенту в межах, передбачених Основним Законом держави (ч. 1 ст. 113).

Проте варто зауважити, що нова редакція Конституції України закріпила певні обмеження щодо виконання Головою Верховної Ради України обов’язків Президента України до вступу на пост новообраного глави держави. Так, Голова Верховної Ради в період виконання ним обов’язків Президента не може здійснювати повноважень, передбачених пунктами 2, 6–8, 10–13, 22, 24, 25, 27, 28 ст. 106 Конституції України. Отже, він не може: звертатися з посланням до народу та зі щорічними й позачерговими посланнями до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України (п. 2); призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 Основного Закону, проголошувати всеукраїнський референдум за народною ініціативою (п. 6); призначати позачергові вибори до Верховної Ради у строки, встановлені Конституцією України (п. 7); припиняти повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; якщо протягом одного місяця у Верховній Раді не сформовано коаліції депутатських фракцій; якщо протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано персонального складу уряду (п. 8); вносити до Верховної Ради подання про призначення міністра оборони України, міністра закордонних справ України (п. 10); призначати на посаду та звільняти з посади за згодою Верховної Ради Генерального прокурора України (п. 11); призначати на посади та звільняти з посад половину складу Ради Національного банку України (п. 12); призначати на посади та звільняти з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (п. 13); призначати на посади та звільняти з посад третину складу Конституційного Суду України (п. 22); присвоювати вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини (п. 24); нагороджувати державними нагородами; встановлювати президентські відзнаки та нагороджувати ними (п. 25); здійснювати помилування (п. 27); створювати в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби (п. 28).

Під час політичної ситуації, що склалася в Україні після 21 лютого 2014 року, коли тодішній Президент Віктор Янукович покинув країну й, отже, самоусунувся від здійснення конституційних повноважень, виконання обов’язків Президента згідно із статтею 112 Конституції України було покладено парламентом на Голову Верховної Ради Олександра Турчинова. Він виконував їх з 23 лютого 2014 року до вступу на пост новообраного Президента України Петра Порошенка, який 7 червня 2014 року склав присягу українському народові на урочистому засіданні Верховної Ради. Відповідно до Конституції в редакції 2014 року Олександр Турчинов виконував обов’язки Президента України в межах, передбачених Основним Законом держави (ст. 112).

Конституцію також оновив Закон України «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» № 2952-VI від 1 лютого 2011 року, окремі положення якого стосувалися й Президента України. Закон встановив строки, на які мають обиратися народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільські, селищні та міські голови (замість чотирьох років – п’ять), та терміни, коли мають відбуватися чергові вибори до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних і міських голів (в останню неділю жовтня п’ятого року їх повноважень) і Президента України (в останню неділю березня п’ятого року його повноважень). Закон передбачав проведення виборів до Верховної Ради в останню неділю жовтня 2012 року. Вони відбулися 28 жовтня 2012 року. А чергові вибори Президента України мали проводитися в останню неділю березня 2015 року.

Проте у зв’язку зі складною політичною ситуацією, що склалася в лютому 2014 року, Верховна Рада призначила позачергові вибори Президента на 25 травня 2014 року. Вони відбулися в один тур. 25 травня 2014 року Президентом України обрано Петра Поро-шенка, за якого проголосували 54,7 відсотка виборців. А 7 червня, як уже зазначалося, він вступив на цей пост.

Отже, відповідно до Закону України № 742-VII від 21 лютого 2014 року в Конституції відновлено положення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-IV від 8 грудня 2004 року, що стосувалися деяких змін у розподілі основних повноважень між парламентом, Президентом і урядом, які привели до зміни форми державного правління, а саме: Україна з президентсько-парламентської стала парламентсько-президентською республікою. Змінилися повноваження Президента у сфері державного будівництва, нормотворчої діяльності та забезпечення конституційної законності. У сфері державного будівництва радикально обмежено його повноваження щодо формування персонального складу державних органів, позбавлено повноваження щодо створення, реорганізації і ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, у сфері нормотворчої діяльності Президенту заборонено накладати вето на закони про внесення змін до Конституції України, а у сфері забезпечення конституційної законності – надано право зупиняти дію актів Кабінету Міністрів з мотивів невідповідності їх Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

Розширення повноважень Президента щодо дострокового припинення повноважень Верховної Ради (якщо в парламенті протягом одного місяця не сформовано коаліції депутатських фракцій і протягом шістдесяти днів – персонального складу уряду після його відставки) значно посилюватиме стабілізуючий вплив глави держави на роботу народних депутатів України, сприятиме підвищенню ефективності діяльності парламенту, пошуку компромісних рішень під час розв’язання складних питань у політичній, соціальній, економічній та інших сферах.

Чимало положень Конституції України, що стосуються повноважень Президента, не зазнали змін.

Основні функції глави держави визначені статтею 102 Основного Закону, до якої змін не внесено. За цією статтею Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (п. 1, 17, 18, 20 ст. 106). Саме так нині діє Президент України Петро Порошенко. В умовах війни на українському Донбасі він заявив, що йде на посаду Президента, щоб зберегти і зміцнити єдність України, її територіальну цілісність, забезпечити тривалий мир і гарантувати надійну безпеку українському народу.

Залишилося за Президентом, як гарантом додержання Конституції України, незмінне право законодавчої ініціативи (ч. 1 ст. 93). Воно дозволяє йому приводити чинне законодавство у відповідність до Конституції України, порушувати питання щодо реалізації її положень. Він підписував і підписує закони, ухвалені парламентом. Президент мав і має право вето щодо ухвалених парламентом законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України (п. 30 ст. 106). Це давало й дає нині змогу забезпечити додержання Конституції України. З часу прийняття Основного Закону держави всі президенти України активно застосовували право вето щодо законів, прийнятих Верховною Радою. Вони направляли до Конституційного Суду України звернення щодо встановлення кон-ституційності законів та інших актів Верховної Ради (п. 1 ст. 150). Глава держави наділений виключним правом подавати до Верховної Ради законопроект про внесення змін до Основного Закону й, зокрема, до розділу І «Загальні положення», розділу ІІІ «Вибори. Референдум» і розділу XIІI «Внесення змін до Конституції України» (п. 6 ст. 106, ст. 156), та призначати позачергові вибори до Верховної Ради у строки, встановлені Конституцією України (п. 7 ст. 106).

За Президентом залишається право звертатися до Конституційного Суду України по висновок про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість (ч. І ст. 151). У разі, якщо вичерпані всі можливості гарантування додержання Конституції України, Президент має право звернутися по допомогу до народу. Відповідно до статті 156 Основного Закону він уповноважений призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України й проголошувати всеукраїнський референдум за народною ініціативою (п. 6 ст. 106).

Президент виступає гарантом прав і свобод людини і громадянина, що реалізується через: здійснення його права законодавчої ініціативи (ч. 1 ст. 93); у разі необхідності прийняття рішення про запровадження в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану; оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації (п. 21 ст. 106); видання указів, спрямованих на захист прав і свобод людини і громадянина, деяких категорій населення, здійснення інших заходів щодо забезпечення прав людини і громадянина (п. 2 ч. 1 ст. 106) тощо.

Залишилися незмінними представницькі повноваження Президента України у внутрішньополітичних та зовнішньополітичних відносинах. У внутрішньополітичних відносинах він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України (п. 1, 2 ст. 106). Так, у зв’язку з одностороннім однотижневим припиненням вогню у Донбасі до 27 червня 2014 року Президент України Петро Порошенко звернувся до українського народу й поінформував його про деталі свого мирного плану врегулювання ситуації у східних регіонах країни, а 25 серпня 2014 року – у зв’язку з достроковим припиненням повноважень Верховної Ради сьомого скликання.

Не змінилася зовнішньополітична функція Президента України. Він представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори, укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав (п. 3, 4 ст. 106); призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі й відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав (п. 5 ст. 106); підписує закони України про ратифікацію міжнародних договорів України. Згадаймо, що відповідно до Закону України № 742-VII від 21 лютого 2014 року відновлена конституційна норма, згідно з якою Президент вносить до Верховної Ради подання про призначення міністра закордонних справ України (п. 10 ст. 106), від якого багато в чому залежить продуктивна робота самого міністерства, що має забезпечити проведення зовнішньої політики держави та координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин України.

Сьогодні досить актуальною є проблема судової влади. Президент не має права втручатися в діяльність судових органів, бо відповідно до чинної Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (ч. І ст. 124). Проте, здійснюючи свої установчі функції, пов’язані з формуванням судових органів, він активно з ними працює. Так, Президент утворює суди у визначеному законом порядку (п. 23 ст. 106); здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років (ч. І ст. 128). Згідно із змінами до Конституції України, які були внесені Законом України № 742-VII від 21 лютого 2014 року, він не тільки призначає на посади третину складу Конституційного Суду України, як за попередньої редакції, а й звільняє з посад (п. 22 ст. 106).

Президент наділений широкими повноваженнями у сфері національної безпеки, оборони та військової політики. За Конституцією України у будь-якій редакції йому належить майже четверта частина всіх повноважень у цій сфері. Засади державної політики України, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз у всіх сферах життєдіяльності, визначено в Законі України «Про основи національної безпеки України» № 964-IV від 19 червня 2003 року. Головними об’єктами національної безпеки є: людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи; суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне й навколишнє природне середовище та природні ресурси; держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність (ст. 3 закону).

Цим законом на Президента покладалися завдання розробити стратегію національної безпеки і воєнну доктрину України, інші доктрини, концепції та програми, що стосувалися аспектів національної безпека. І ці завдання глави держав намагалися в основному виконувати. Вони видали такі укази: «Воєнна доктрина України» № 648/2004 від 15 червня 2004 року (Л. Кучма) та «Стратегія національної безпеки України» № 105/2007 від 12 лютого 2007 року (В. Ющенко), до яких вносилися зміни. Зокрема, Указом Президента № 389/2012 від 8 червня 2012 року внесено зміни до Стратегії національної безпеки України. Причиною цього було те, що ухвалена вперше в 2007 році Стратегія національної безпеки України не стала керівним документом для практичної діяльності органів державної влади. Ці органи зосередилися, як зазначалося в указі, на досягненні короткострокових політичних і економічних цілей, нехтували проблеми стратегічного розвитку суспільства й держави. Внаслідок цього посилилися загрози національній безпеці, послабилася спроможність України захищати свої національні інтереси. А тому заново оцінювалися рівень і вплив загроз життєво важливим інтересам України, визначалися стратегічні пріоритети політики національної безпеки та напрями вдосконалення механізмів їх реалізації. В указі підкреслювалося, що успішне вирішення таких завдань можливе за умови єдності та дієздатності державної влади, налагодження взаємодії між Президентом, урядом і парламентом. Водночас зауважмо, що забезпечити національну безпеку в Україні можливо лише шляхом проведення комплексної державної політики в економічній, соціальній, політичній, військовій, екологічній, науково-технічній, інформаційній сферах об’єднаними зусиллями державних органів, громадських організацій і посадових осіб, зокрема й глави держави.

Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України (п. 17 ст. 106). Проте його роль не зводиться до оперативно-тактичного чи стратегічного управління військами, а до функції політичного керівництва державними органами, які забезпечують обороноздатність України.

Відповідно до Основного Закону він очолює Раду національної безпеки і оборони України – РНБО (п. 18 ст. 106), яка створюється при Президентові та є координаційним органом з цих питань. Проте вона не належить до жодної з гілок державної влади. Її основні конституційні функції – це координація і контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в мирний час, в умовах воєнного або надзвичайного стану та кризових ситуаціях, що загрожують національній безпеці України (ч. 1, 2 ст. 107). Її персональний склад формує глава держави. До неї за посадою входять Прем’єр-міністр України, міністр оборони, голова Служби безпеки України, міністр внутрішніх справ і міністр закордонних справ. У засіданнях Ради національної безпеки і оборони може брати участь Голова парламенту України. РНБО приймає рішення, які вводяться в дію указами Президента (ч. 4, 5, 6, 7 ст. 107).

Список використаних джерел




  1. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року зі змінами, внесеними згідно із законами № 2222-IV від 08.12.2004, № 2952-VI від 01.02.2011, № 586-VII від 19. 09. 2013, № 742-VII від 21. 02. 2014 // Відомості Верховної Ради України (ВВР України). – 1996. – № 30. – Ст. 141 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

  2. Порошенко П. О. Замість мови зброї спілкуватися мовою аргументів: Звернення Президента України Петра Порошенка // Віче. – 2014. – № 13. – С. 10.

  3. Порошенко П. О. Звернення Президента України щодо дострокових виборів 26 жовтня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/ news/31081.html

  4. Порошенко П. О. Промова Президента України під час церемонії інавгурації 7 червня 2014 року // Віче. – 2014. – № 13. – С. 14–15.

  5. Про відновлення дії окремих положень Конституції України: Закон України № 742-VII від 21 лютого 2014 року // ВВР України. – 2014. – № 11. – Ст. 143 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov. ua/laws/show/742-18

  6. Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів: Закон України № 2952-VI від 1 лютого 2011 року // ВВР України. – 2011. – № 10. – Ст. 68 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/2952-17

  7. Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів: Указ Президента України № 690/2014 від 27 серпня 2014 року Голос України. – № 163. – С. 1.

  8. Про забезпечення впровадження єдиної державної політики реформ в Україні: Указ Президента України № 614/2014 від 23 липня 2014 року // Урядовий кур’єр. – 2014. – № 133. – С. 13.

  9. Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію»: Закон України № 1595-VII від 22 липня 2014 року // Голос України. – 2014. – № 139. – С. 3.

  10. Про основи національної безпеки України: Закон України № 964-IV від 19 червня 2003 року // ВВР України. – 2003. – № 39. – Ст. 351.

  11. Про покладання на Голову Верховної Ради України виконання обов’язків Президента України згідно із статтею 112 Конституції України: Постанова Верховної Ради України № 764-VII від 23 лютого 2014 року // Голос України. – 2014. – № 34. – С.13.

  12. Про Раду безпеки і оборони України: Закон України № 183/98-ВР від 5 березня 1998 року // ВВР України. – 1998. – № 35. – Ст. 237.

  13. Про Стратегію національної безпеки України: Указ Президента України № 389/2012 від 8 червня 2012 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.president.gov.ua/documents/14823.html

  14. Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, зі змінами і доповненнями, внесеними законами України № 2222-IV від 8 грудня 2004 року, № 2952-VI від 1 лютого 2011 року, № 586-VII від 19 вересня 2013 року: Постанова Верховної Ради України № 750-VII від 22 лютого 2014 року // Голос України. – 2014. – № 34. – С. 2.

  15. Про уповноваження виконуючого обов’язки Президента України, Голову Верховної Ради України Турчинова О. В. на підписання законів України: Постанова Верховної Ради України № 788-VII від 25 лютого 2014 року // Голос України. – 2014. – № 37. – С. 13.





скачати

© Усі права захищені
написати до нас