Ім'я файлу: Філософія.odt
Розширення: odt
Розмір: 37кб.
Дата: 20.05.2020

Завдання для опрацювання і закріплення матеріалу з теми:

«Проблема буття (онтологія). Дух і матерія, межа протилежності»
Завдання 1. Як формуються уявлення про світ?
ПВ общем смысле познание есть процесс приобретения знаний. Оно представляет собой прежде всего процесс отражения действительности и ее объяснение. Объектом познания может выступать все существующее — мир в целом, общество, человек и само познание. Источником и способом познания являются человеческие чувства, разум и интуиция.

Чувственное познание — исходный пункт освоения действительности и начальная форма познания. Все наши образы, представления и понятия формируются на основе чувственного отражения, объектом которого выступает эмпирический мир вещей, процессов и явлений. Однако каждый человек на основе собственного жизненного опыта имеет возможность убедиться в том, что чувства довольно часто нас обманывают, неадекватно отражают окружающий мир. Достаточно, например, окунуть палку в воду или ложечку в стакан с чаем, как мы увидим эти предметы в искривленном виде, Что же говорить о разнообразии мнений, основанных на вкусовых, слуховых и других ощущениях и представлениях различных людей!

Таким образом, трудности познания, основанного на чувственных данных, возникают сразу же, как только мы приступаем к нему, даже в неживой природе. Но в гораздо большей степени они возрастают при познании общества и самого человека. Процессы и явления, которые здесь имеют место, часто просто невозможно отобразить при помощи чувств, например, такие социальные феномены, как социальная общность, стоимость товара, власть, благо, идеал, совесть и т.д. Следует также отметить, что в плане сугубо биологическом органы чувственного отражения у человека гораздо слабее, чем у животных, которые видят дальше, слышат лучше и осязают тоньше, чем человек. Поэтому если бы знания человека были основаны лишь на чувствах, то информация о мире была бы у него гораздо слабее, чем у животных.

Однако в отличие от животных человек обладает рассудком и разумом, на которых основано рациональное познание. На этом уровне мы имеем дело с понятийным отражением, абстракциями, теоретическим мышлением. Именно на этом уровне формулируются общие понятия, принципы, законы, строятся теоретические модели и концепции, дающие более глубокое объяснение мира. Причем познавательный процесс осуществляется не только в той форме, в которой он существует в мыслях отдельного человека, а главным образом в виде общего социально-исторического процесса развития знания. Индивидуальное познание человека обусловлено и опосредовано социальным познанием, всемирно-историческим процессом развития знания.

Но чувственное и рациональное познание не находятся в непримиримом противоречии, они не отрицают, а диалектически дополняют друг друга. Исходные знания о мире, полученные посредством органов чувств, содержат те образы и представления, которые составляют начальный уровень познавательного процесса. Однако разум, в свою очередь, участвует в формировании этих чувственных образов и представлений. Таким образом, в познании происходит диалектическое взаимодействие его чувственной и рациональной форм. При этом следует иметь в виду, что нужды и потребности человека выступают одной из главных движущих сил развития познания, а общественно-историческая практика людей служит важнейшим критерием его истинности, а также основой и главной целью познания.  В своем диалектическом единстве чувственное и рациональное познание способно довольно глубоко проникнуть в мир объективной истины. Однако ни чувствам, ни разуму не следует особо обольщаться своими возможностями и способностями в претензиях на познание и объяснение мира и человека. В самом характере познания заложена определенная доля здорового гносеологического скептицизма, поскольку чем больше увеличиваются объем и сфера человеческого знания, тем с большей отчетливостью осознается и расширяется круг непознанного. Другими словами, с ростом знания возрастает и его проблемная сфера. Каждое новое открытие обнаруживает не только мощь, но и ограниченность человеческого разума и показывает, что истина и заблуждение неразрывно связаны в едином процессе развивающегося знания. Следует также обратить внимание на тот момент, что процесс познания бесконечен, что это процесс, который никогда не может быть завершен, ибо мир беспределен и разнокачествен на мега-, макро- и микроуровнях, и к тому же он постоянно изменяется и развивается.
Завдання 2. Які теоретичні моделі світу?

МОДЕЛИ МИРА

Вопросы о сущности мира и принципах его устройства, которые ставились еще в мифологическом сознании, сегодня мы можем реконструировать в виде "мифопоэтической модели". Целостность восприятия мира в мифе приводила к догадкам, которые объективно не могли быть реализованы в научных моделях мира (по крайней мере до возникновения эйнштейновской физики), строящихся скорее на "расчленении" бытия, чем на восприятии его как единого целого.


Мир в мифопоэтической модели изначально понимается как сложная система отношений человека и окружающей природы. "В этом смысле мир есть результат переработки информации о среде и самом человеке, причем "человеческие" структуры и схемы часто экстраполируются на среду, которая описывается на языке антропоцентрических понятий" [40]. В результате перед нами предстает универсальная картина мира, построенная совершенно на иных основаниях, чем это осуществляется при абстрактно-понятийном восприятии мира, характерном для современного мышления. Указанные универсальность и целостность представлений о мире в мифологическом сознании были обусловлены слабой разделенностью субъектно-объектных отношений или даже полным ее отсутствием. Мир представлялся единым и неотделимым от человека.

Это в свою очередь порождало особенности восприятия мира не как его чувственного отражения, что характерно для современного сознания, а как его преломленного через систему субъективных образов. Мы уже говорили, что мир, таким образом, оказывался фактически сконструированной реальностью. Миф был не просто рассказом о мире, а некой идеальной моделью, в которой события интерпретировались через систему героев и персонажей. Поэтому реальностью обладали именно последние, а не мир как таковой. "Рядом с мифом не могло быть в сознании не-мифа, какой-то непосредственно данной реальности. Миф есть познавательное обозначение" [41]. Отметим теперь основные черты данной мифопоэтической модели мира.

Прежде всего это полная тождественность природы и человека, что позволяет связать воедино внешне далеко отстоящие друг от друга вещи, явления и предметы, части человеческого тела и т.п. Для данной модели характерно понимание единства пространственно-временных отношений, которые выступают в качестве особого упорядочивающего начала космоса. Узловые точки пространства и времени (святые места и святые дни) задают особую причинную детерминацию всех событий, опять же связывая воедино системы природных и, например, этических норм, вырабатывая в каждой из них особую космическую меру, которой должен следовать человек.

Космос понимается одновременно как качественная и количественная определенность. Количественная определенность описывается посредством особых числовых характеристик, через систему сакральных чисел, "космологизирующих наиболее важные части вселенной и наиболее ответственные (ключевые) моменты жизни (три, семь, десять, двенадцать, тридцать три и т.п.), и неблагоприятных чисел, как образов хаоса, безблагодатности, зла (например, тринадцать)" [42]. Качественная определенность проявляется в виде системы персонажей мифической картины мира, которые противопоставляются друг другу.

Данная модель мира основана на собственной логике - на достижении поставленной цели окольными путями, через преодоление некоторых жизненно важных противоположностей, "имеющих соответственно положительное и отрицательное значение" (небо-земля, день-ночь, белый-черный, предки-потомки, чет-нечет, старший-младший, жизнь-смерть и т.п.) [43]. Таким образом, мир изначально трактуется диалектично и достичь какой-либо цели напрямую (напролом) нельзя (чтобы войти в избушку Бабы-Яги, мы не обходим дом, что было бы логично в нашей реальности, а просим сам дом развернуться "к нам передом, к лесу задом"). Диалектика противоположных начал, противостоящих действий и явлений позволяет создать целую систему классификации мира (некий аналог системе категорий), которая в мифопоэтической модели и выступает средством упорядочивания бытия, "отвоевывая новые части хаоса и космологизируя его. Внутри же космически организованного пространства все связано друг с другом (сам акт мысли о такой связи есть для первобытного сознания уже объективация этой связи: мысль - вещь); здесь господствует глобальный и интегральный детерминизм" [44].

Все эти представления о единстве мира при определенной интерпретации, как мы увидим ниже, переходят в философию, которая, опираясь одновременно на данные наук, создает различного рода модели единства мира [45].

Так, вещественно-субстратная модель усматривает единство мира в единстве физико-химического субстрата и свойств. Данные современной науки показывают, что объекты неживой природы состоят из одинаковых химических элементов. Раскрытие внутренней структуры атома и обнаружение все новых элементарных частиц позволяют ставить вопрос о создании единой теории элементарных частиц, описывающей субстратное единство элементов. В биологии генетические исследования показывают, что в основе всех живых организмов лежит генетический код, состоящий из четырех аминокислот. Устанавливается тождественность физико-химического состава живой и неживой материи и т.д. [46]. Наконец, установлено, что все вещества и элементы мира взаимосвязаны между собой посредством электромагнитных и гравитационных полей.

Субстанциальная модель предполагает единство мира через допущение, что в основе бытия лежит некая единая субстанция, идеальная или материальная, из которой выводится все многообразие мира. У Платона единство мира обусловлено демиургом (творцом), который создал этот мир, у Гегеля - субстанциальностью абсолютной идеи, что выражается в наличии всеобщих законов развития. В раннем материализме осуществлялись поиски некоего низшего слоя реальности, первоэлемента, из которого вытекает все многообразие мира. В диалектическом материализме в качестве субстанции выступает движущаяся материя, которая способна порождать новое, основываясь на самой себе. В данной субстанциальной модели единство мира проявляется в ряде отношений. Во-первых, материя сохраняется в количественном отношении, как бы она ни изменялась, и всегда обладает универсальными атрибутивными свойствами. Во-вторых, субстанциальное единство означает обусловленность всех процессов, происходящих в мире. Предмет воздействует на другой, выступая в качестве причины изменений в нем, как бы переносит субстанцию в него [47].

В функциональной (или номологической) модели единство мира объясняется наличием и функционированием единых законов. Предполагается, что в мире реализуется некая универсальная связь. При этом в качестве универсальной связи может выступать либо некая мыслительная конструкция, либо связь, реально осуществимая. Так, Пифагор считал, что мир управляется божественными математическими законами гармонии и мирового порядка. Лейбниц также исходил из идеи существования единых божественных математических законов и считал, что их можно представить системой уравнений, на основе которой объяснимы любые явления. Лаплас, исходя из признания универсальных законов, видел задачу в интеграции знания, что, по его мнению, сделает возможным абсолютное познание мира. Эта концепция получила впоследствии название "лапласовский детерминизм", означающее, что если бы удалось связать в единое целое все знания о мире, все параметры тел и зафиксировать их в единых уравнениях, то можно было бы создать единую формулу, которая охватила бы все проявления и все разнообразие мира. В рамках данной модели частные законы отдельных сфер бытия распространяются на понимание мира в целом. В результате Вселенная представляется однородным образованием, что приводит к выводам о возможности полного и окончательного ее познания. Однако это противоречит научным фактам. В частности, оказывается, что универсальная связь реально ограничена скоростью распространения взаимодействий (принцип близкодействия), конечностью времени существования объектов, конечностью энергии объекта и фактором поглощения физических взаимодействий.

Все перечисленные модели можно назвать локальными, так как они в основном фиксируют какую-то одну сторону бытия, т.е. интерпретируют, огрубляют его с целью выявления законов данной области. "Психологически подобный подход можно легко понять, поскольку все неизвестные и непознанные области мы обычно представляем себе в понятиях и образах того, что уже известно. Это известное содержание и распространяется на все возможные масштабы" [48]. Это фактически серия локальных картин мира одной или нескольких наук, отрасли познания. Такая картина мира заведомо неполна и отражает лишь часть бытия. Как только такое понимание распространяется на мир в целом, становится очевидной его офаниченность.

Завдання 3. Що таке онтологія?

Термін "'онтологія" запровадив у XVII ст. німецький філософ Р.Гоклініус. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого. філософська онтологія є наукою про все, що реально існує - матеріальне чи ідеальне, об'єктивне чи суб'єктивне. Виявляючи фундаментальні властивості буття, з'ясовуючи сутність усіх його форм і способів існування, категоріально їх фіксуючи (матерія, свідомість, простір, час, рух, взаємодія, структура тощо), філософська теорія буття продукує історично та науково змінну картину світу, прагне дати цілісне уявлення про неї.

Майже всі філософські системи минулого присвячені розробці проблем онтології.

Зокрема, в курсах метафізики, що читалися в Україні в Києво-Могилянській академії починаючи з XVII ст., висвітлювалися такі питання онтології, як відношення буття і сутності, сутності й існування тощо. Тоді вважалося, що буття має три основні визначення – єдине, істинне і добре.

Філософське життя Європи XX ст. характеризується рядом теоретичних пошуків, спроб створення загальної онтології.

Онтологи:

1.       Гуссерлб – відмова від гносеологізму.

2.       Шелер – прагнув слідом за Гуссерлем здійснити "прорив" до реальності.

3.       Хайдеггер – у центрі філософії стоїть проблема "сенсу буття", яке розкривається через аналіз суб’єктивного людського існування.


Завдання 4. Які форми має людське буття?
І. Буття людини

У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них насамперед слід виділити предметно-практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб. У цьому разі вона виступає як мисляча річ серед інших речей, що особливо підкреслювали матеріалісти минулого. Але тут можна зробити закид, що таке тлумачення недостатнє і навіть антигуманне. Водночас воно необхідне, адже немає тіла – немає і людини, хоча ми і "їмо для того, щоб жити, а не живемо для того, щоб їсти". Не задоволені елементарні потреби – не може існувати і зростати духовність.

Друга форма буття людини – практика соціального творення.

Людина – істота суспільна. Неможливо стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому люди систематично докладають зусилля для створення оптимального для їх життя соціального устрою. Прикладами прояву соціального творення можуть слугувати соціальні революції, реформи, політичні перебудови, законотворчі зусилля тощо.

Третя форма буття людини – її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, що її приваблюють. По-друге, людина прагне одержати максимально адекватне уявлення про світ, в якому живе та пізнає. Нарешті, вона постійно конструює проекти перетворення світу (в тому числі і саму себе), прагнучи створення гідного себе середовища, в якому вона хотіла б жити.

Слід зауважити, що подібне "аналітичне" роз'єднання форм буття не означає їх реальної ізоляції. Навпаки, вони здатні існувати лише спільно. Буття людини приречене стати небуттям, якщо хоча б одна з цих форм буде ліквідована. В житті будь-якої людини обов'язково наявні всі форми буття, хоча розвинутість тієї чи іншої у різних людей суттєво відрізняється.

Завдання 5. Розкрийте філософський зміст понять «матерія», «простір», «час»,

«рух».

Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл — безліч, то матерія — це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття — самостійне, самодіяльне: під атрибутом — невід'ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом — довільні риси субстанції. Матерія як філософська категорія — незмінна форма або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об'єктивно-реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше.

Системність в організації матерії — не тільки її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії.

Поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу. Матеріальність світу, як зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а довгим і важким розвитком філософії та природознавства.

Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них.Узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це — об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною

Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких познача­ються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реаль­ними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). ГЛейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти. акі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як фор­ми індивідуальної свідомості, І. Кант — як апріорні форми чуттєвого спо­глядання, Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньюто­ном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, пси­хологічний, художній і філософський зміст простору і часу. Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практич­ною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріло-видної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності. Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, нео­сяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір — це така форма існування матерії, її атри­бут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час — це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, від­окремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів. Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у су­часній фізиці.

Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Джерело руху — сама матерія. Матерії притаманна здатність до само­руху. Рух матерії — це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.

Завдання 6. Які існують проблеми створення цілісної картини світу?
скачати

© Усі права захищені
написати до нас