Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки
Реферат
з історії лінгвістичних вчень
на тему «Зародження науки про мову»
Підготувала студентка ІІ курсу
Інституту іноземної філології
групи 1.6
Пилипчук Валерія Ігорівна
Луцьк – 2017
Зміст
Вступ……………………………………………………………………3
1. Початкові уявлення про мову……………………………………..4
2. Потреби виникнення та характерні риси давньоіндійського
мовознавства………………………………………………………….6
3.Мовознавств в стародавній Індії…………………………………...7
4. Основні давньоіндійські мовознавці……………………………..14
4.1. Панінні………………………………………………………….14
4.2. Я́ска……………………………………………………………...16
4.3. Вараручі…………………………………………………………17
4.4. Патанджалі……………………………………………………...18
4.5. Бхартріхарі………………………………………………………19
Висновки…………………………………………………………………...20
Список використаної літератури…………………………………………21
Вступ
Мовознавство, як майже й кожна наука, має свою тривалу і повчальну історію. Уже в стародавніх переказах, легендах, міфах відбивається інтерес людини до мовних явищ, ставиться питання про те, що таке слово, як воно виникло і чому говорять різними мовами.
Багато мовознавців виникнення науки про мови датують 1660 роком, а саме виходом «Універсальної граматики», інші - початком XIX століттям, тобто появою порівняльно-історичного мовознавства, визначаючи весь попередній період як «донаукове» мовознавство. Погодитися з цими твердженнями важко, оскільки чимало важливих проблем мовознавства (наприклад, походження мови, зв'язок мови з мисленням, зв'язок мовного знака зі значенням, взаємовідношення логічних та граматичних категорій, виділення частин мови і членів речення та ін.) були предметом вивчення ще в далекому минулому.
У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську,давньокитайську, класичну та арабську.
Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійська .Вона налічує понад 3000 років.
Виникнення давньоіндійського мовознавства зумовлене суто практичними потребами. Із покоління до покоління віками передавалися усним шляхом священні гімни, тобто веди. Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників - Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що ці священні веди є божественними і тому їх необхідно оберігати від псування.
1. Початкові уявлення про мову
Мовознавство, як майже й кожна наука, має свою тривалу і повчальну історію. Уже в стародавніх переказах, легендах, міфах відбивається інтерес людини до мовних явищ, ставиться питання про те, що таке слово, як воно виникло і чому говорять різними мовами.
За одним давньогрецьким переказом, люди у давні часи жили в злагоді, не мали ні міст, ні законів, говорили всі однією мовою і керувалися наказами Зевса, і тільки згодом Гермес упровадив різні наріччя і поділив людство на окремі народи. За висловом давніх римлян: «Цезар може дати людині державний устрій, але неспроможний дати слова.»
У Біблії є відомий міф про те, як люди намагалися збудувати у Вавілоні вежу, що сягала б неба. Розгніваний таким зухвальством, Бог «змішав» мови будівників та в наслідок цього вони перестали розуміти один одного, і будівництво невдовзі було припинено.
Даром Богів або винаходом видатних людей у стародавніх переказах, легендах, міфах є й письмо. Так, давні єгиптяни винахід письма приписували богові Тоту, вавілоняни - Богові Набу; у стародавніх індійських легендах розповідається, що письмо людям дав Бог Брахма, в китайських - мудрий Цань Чін, що мав обличчя дракона і четверо очей, знайшовши зразки для письма у зірках, у слідах птахів та ящірок.
Проте перекази, легенди, міфи - це ще не наука. Вони самі вимагають наукових пояснень. Перші паростки наукових знань про мову формуються саме в боротьбі з міфологічними і магічними уявленнями про слово, про мову, формуються шляхом безпосереднього спостереження та реєстрації фактів, шляхом старанного аналізу мовного матеріалу, як про це хоч і посередньо, але недвозначно говорять найдавніші форми письма, передусім, у стародавньому Єгипті та Месопотамії. Словесно-складові системи давньоєгипетського письма, шумерського письма, з якого розвинувся клинопис, еламського письма, протоіндійського письма, критського, або мінойського письма, китайського письма дають змогу майже беззастережно твердити, що розпочинався аналіз мови з визначення змісту слів, побудови їх піктографічних та ідеографічних зображень, членування слів на склади і тільки потім уже й на звуки.
2. Потреби виникнення та характерні риси давньоіндійського мовознавства.
Виникнення давньоіндійського мовознавства зумовлене суто практичними потребами. Із покоління до покоління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників - Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхідно оберігати від псування. Якщо ж не буде збережена смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то це перешкоджатиме спілкуванню з Богом.
Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння (не всі старі тексти Вед для індусів того часу були незрозумілими), а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови (пракритів) і здійснюючи нормалізацію санскриту - літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. е., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінгвістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються деякі мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.
Староіндійському мовознавству властиві наступні риси:
1. Підхід до вивчення мови диктувався практичними задачами
2. Вся лінгвістика стародавніх індусів носить дескриптивний характер. (Отже, прообразом сучасної американської дескриптивної лінгвістики є мовознавство стародавніх індусів).
Давньоіндійське мовознавство першої половини IV - другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст.
3. Мовознавство в стародавній Індії
Індія - країна з надзвичайно сильною релігією і релігійною філософією, з одного боку. Окрім того, Індія дуже багатомовна країна. Ці дві обставини визначили прагматичний характер староіндійської лінгвістики.
Найдавнішою пам'яткою староіндійської літератури були веди. Складаються веди з чотирьох збірок: Рігведа - книга гімнів, Самаведа - книга пісень, Яджурведа - книга молитов і жертовних церемоній і Атхарведа - книга заклинань. Найважливішою і частково найдавнішою є Рігведа, написана словесно-складовим письмом деванагарі і укладена десь приблизно 1500 р. до н. е. До вед, мова яких називається ведійською, долучається згодом величезна література, написана санскритською мовою. Санскритська мова, або санскрит - це літературна мова стародавньої і середньовічної Індії, що є дальшим розвитком мови вед, але на відміну від неї характеризується чіткішими нормами вимови, граматичної будови, словотворення та слововживання.
Веди - стародавні гімни були написані на ведическому санскриті. Мова ця з часом ставала незрозумілою. Вона все більше і більше відрізнявся від розмовних мов, які називалися - пракрiти. Відмінності ставали на стільки значними,і тому потрібно було вивчати санскрит. Йшлося про пояснення і опис санскриту. Фонетика і граматика отримали щонайвищий розвиток в староіндійському мовознавстві. Видатним граматистом стародавньої Індії був Паніні. В IV в. до н.е. він створив знаменитий трактат по граматиці "Граматика Паніні". Вона розкриває всі особливості граматичної будови санскриту. Граматика Паніні складається з 8 книг і містить 4 томи правил. Написаний трактат у віршованій формі і разом з тим в лаконічній формі, тому що він був призначений для використовування в усній мові. Це був суто практичний трактат.
Веди - ця збірка релігійно-поетичних гімнів і ритуалів -- користувалися у стародавній Індії величезною повагою, пошаною. А тим часом мова вед, мова санскритської літератури XV--X ст. до н. е. була вже далека від живої розмовної мови, від так званих пракритів. Виникла настійна потреба зберегти недоторканою мову священних гімнів, точність їх вимови, виголошування, забезпечити розуміння їх, унеможливити вплив пракритів на санскритську мову, нормалізувати, стандартизувати її, бо саме санскритська мова була не тільки мовою ведійської релігії, а й основою шкільної освіти. Санскритською мовою була написана майже вся давньоіндійська література. Ці чинники й спричинилися до формування, до створення мовознавства у стародавній Індії.
Питання мови трактуються у ведах - ведантах. В одній з ведант розповідається про фонетику та орфоепію, у другій витлумачуються метрика та віршування, у третій викладається граматика, а в четвертій. - етимологія і лексика. Ці чотири веданти визначили основні об'єкти давньоіндійського мовознавства, надавши йому емпіричного й описового спрямування.
Багато мовознавців стародавньої Індії працювало над укладанням списків виявлених у ведах незрозумілих слів, над укладанням різноманітних коментарів до вед, над вивченням фонетики, граматики, словотвору, етимології санскритської мови, але найвидатнішим серед них був Паніні, що жив десь приблизно у IV ст. до нашої ери. Використавши позитивні надбання усіх своїх попередників, Паніні створив свою славнозвісну працю під назвою «Аштадг'яї», тобто «складену з восьми частин». «Аштадг'яї» справді складається з восьми книг і містить у собі 3996 коротких віршованих правил, або сутр, розрахованих на легке запам'ятовування й усне передавання. Сутри охоплюють фонетику, морфологію, словотвір, етимологію і синтаксис класичного санскриту, хоч і без узвичаєного для нас поділу всього мовного матеріалу на відповідні підрозділи. Основа викладу -- індукція, аналіз, але сам виклад здійснюється дедуктивно, синтетично. «Аштадг'яї» Паніні - це напрочуд стислий, точний і старанний аналіз морфологічного ладу, словотвірної будови і фонетичої системи санскриту, зрідка Паніні звертає увагу і на говіркові риси Східної Індії, на своєрідності усного мовлення, вказує на особливості ведійської мови. Невеличка, здавалося б, праця Паніні майже два тисячоліття була незаперечним зразком опису класичного санскриту і навіть у наші дні глибоко шанована на своїй батьківщині і далеко за її межами.
Стародавньо-індійські граматики звичайно виділяють чотири розряди, класи слів або частини мови: ім'я, дієслово, прийменник і частку. Ім'я і закінчення.
Давньоіндійські мовознавці були переконані, що всі слова утворені від дієслівних, далі неподільних коренів-основ. Паніні наводить у своїй праці списки таких коренів-основ: прості, або первісні корені; б) корені --твірні елементи і в) корені похідні, разом із приналежними їм суфіксами: каузативні, багатократні, деномінативні, дезидеративні.
У зв'язку з цим багато уваги приділялося тим засобам, способам, з допомогою яких здійснювалося в санскриті словотворення: суфіксам -- первинним, якщо вони використовувалися для творення імен безпосередньо від дієслівних коренів, і вторинним, якщо імена утворювалися від імен, редуплікації, звуковим змінам у коренях слів, фонетичним змінам при поєднанні частин слів тощо. Особливо цікавими є спостереження над різноманітними типами складення, як-от, наприклад, бахуврихи, татпуруша та ін.
Подаючи точні визначення, коли може бути використаний той чи той спосіб словотворення, давньоіндійські мовознавці подають водночас і точні правила для всіх видів зміни звуків, для всіх випадків наголошування і т. д. Так, розглядаючи процеси формотворення і словотворення, стародавні індійські мовознавці встановлюють і чергування і -- е -- аі.
Розглядаючи процеси формотворення і словотворення, давньоіндійські мовознавці подають і винятково точні описи звуків, звукосполучень, фонетичних явищ. Власне, основну увагу зосереджено на вивченні сполучень звуків у мовленні та їх взаємовплив. Так, описуючи творення мовних звуків, вони розрізняють активний орган, або артикулятор, і місце артикуляції.3 артикуляторів називають корінь язика, середину язика і кінчик язика, а серед місць утворення - м'яке піднебіння, піднебіння, зуби або альвеоли. Нижня губа - артикулятор, верхня - місце артикуляції.
Так, давньоіндійські мовознавці вперше виділяють голосні і приголосні. Коли визначають голосні, говорять про зближення мовних органів, про складотворчий характер звуків, а коли приголосні -- про зімкнення мовних органів і неспроможність приголосних самостійно утворювати склади. Серед голосних уже розрізняють довгі й короткі, а серед приголосних -- проривні і фрикативні.
Пропозиція виділялася, як найважливіша одиниця мови. При тій практичній спрямованості, яка була характерна для індійського мовознавства, це було закономірно. Шлях аналізу йшов від пропозиції шляхом його сегментації до звуку. Слову надається велика увага в цьому трактаті.
Дієслівні корені були початком всіх словників. Зміна коренів відносилася до внутрішньої флексії. Тут вже наголошувалася видозміна на складових стиках. Потім вони виросли в теорію сандхi (внутрішні сандхi - це зміни усередині слів). Розрізнялися первинні і вторинні суфікси. Первинними суфіксами вважалися ті, які приєднувалися до дієслівних коренів. Дієслова вважалися самими першими словами. Вторинними суфіксами вважалися ті, які приєднувалися до іменної основи для утворення прикметників, іменників і т.д. Вводилося поняття бази проводить основу. Що стосується деяких звукових явищ, то в граматиці Паніні детально розглядається система чергувань, особливо голосних, усередині кореня. Пізніше на цій основі виникла теорія Ablaut(а). Виділялися три ступені чергування голосних: 1-й ступінь початковий (основа з коротким голосним), 2-й ступінь - це ряд форм, коли на місці голосного в корені утворюється дифтонг, 3-й ступінь - продленна або просунута, де виявляється довгий голосний.
Теорія аплаута грунтується на цих ступенях. Що стосується фонетики, то у той час добре був вивчений мовний апарат. Розрізнялися пасивні і активні органи мови і по ознаці, якого органу утворюється даний звук (передньоязичний, губний і ін.). Вже тоді виявилося можливим дати назву артикуляції звуків.
Третьою областю, в якій також наголошується успіх індійського мовознавства, була лексикографія, що теж диктувалося практичною задачею. Спочатку в словнику слова давалися в тій формі, в якій вони зустрічалися в тексті. Перші словники поступово перетворилися на справжні словники. Слова сталі вписуватися в словники коренів. В трактаті міститься вельми обширний список дієслівних коренів, кожний з яких забезпечений рядом значень. І у наш час ще трактат захоплює точною технікою опису граматичних форм, чіткістю формулювань. Досягнення староіндійських вчених зробили великий вплив на європейське мовознавство. Стародавня Індія - колиска мовознавства. Власне, Веді включають 4 збірника гімнів, співів, і жертовних формул: Рігведу, Самаведу, Яджурведу, і Атхарваведу. Оскiльки ведичеськi тексти сходять до божественних джерел, то вони, по переказах стародавніх індійців, мають сакральну силу.
Текст повинен бути відтворений без щонайменшого варіювання мовної тканини. Тільки в цьому випадку надприродні можливості Священного тексту можуть бути реалізований.
Правильність мови повинна дотримуватися не тільки відносно значення, але і відносно її звукової форми, інакше сокральностi обряду, пов'язаного з ведичеськими гімнами буде порушений, залучення до божественного не відбудеться.
Стародавні індійці розробили не тільки граматику, але і лексикологію.
Їх лексикологічне дослідження пов'язано перш за все з складом словників, першим з яких є список що вживаються у Ведах незрозумілих слів. В V-VI сс. н. е. мовознавець Амара склав словник санскриту, широко що використовується і сучасними санскритологами.
В індійському мовознавстві вже закладена фактично ідея історичного розвитку мов і їх історичне вивчення.
Стародавньо-індійська лінгвістична наука поклала початок до філософських аспектів мовознавства.
Лінгвофілософські погляди давньоіндійських граматистів. Концепція мови як вищого божества неодноразово відображається вже в «Рігведі»; один з прикладів становить гімн, де говориться: та-hadevo martyam a vivesa -- «великий бог спустився у світ смертних». Деякі основні положення давньоіндійської граматичної школи визнавав її найбільший теоретик Бхартріхарі утворі «Вак'япадія». Так Брахман, тобто вища реальність, що не має початку і кінця, є Мовлення або Слово, з якого розгортається увесь всесвіт з його безконечною розмаїтістю предметів і явищ. Брахман є Єдине, яке реалізує себе в різних емпіричних формах як суб'єкт, об'єкт і сам досвід. Природно, що Бхарт-ріхарі як граматиста цікавили категорії «виражаючого» і «вираженого». Він підкреслював, що Брахман породжує всі предмети і явища в формі слова і що думка і все знання з самого початку тісно переплетені із словом. Бхартріхарі вчить, що Слово-сутність до своєї реалізації у природній мові проходить три стадії розвитку, які традиційно співвідносяться з трьома «прихованими кроками» Мовлення у відомому вірші «Рігведи». Перша стадія «провидческая» абсолютно позбавлена будь-якої диференціації або часової послідовності. Друга стадія Слова - «проміжна» - є чисто ментальна і несприймальна іншими. Третя стадія - становить артикульоване мовлення.
Давньоіндійська лінгвістична традиція мала великий вплив на мовознавчу науку сусідніх народів. З поширенням буддизму граматичні ідеї індійців проникали насамперед у Китай. Давньоіндійське мовознавство було відоме давньогрецьким філософам-лінгвістам. Наприкінці XVIII ст. після знайомства із санскритом одночасно починається вплив давньоіндійського мовознавства на європейську науку про мову. Французький лінгвіст Корду в 1767 р. висловив ідею пропоходження грецької і латинської мов та санскриту з єдиного мовного джерела. Англійський сходознавець В. Джоунс в 1787 р. вказав на спорідненість індоєвропейських мов.
Уже й наведені відомості свідчать про досить високий рівень розвитку мовознавчої науки в стародавній Індії. З цього приводу слушно зауважував В. Томсен: «...високий ступінь, осягнений давньоіндійським мовознавством, цілком винятковий; до такої висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., і то багато навчившись в індійців».
4.Основні давньоїндійські мовознавці
4.1 Панінні
Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є Паніні (V-IV ст. до н. є.) - один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Вважають, що його граматика створена в усній формі й розрахована на усне передавання. Для легкого запам'ятовування вона подана у вигляді 3996 віршованих правил (сутр). Через декілька століть її було записано.
Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтаксичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумовило введення ним понять фонеми та нульової морфеми, до чого європейське мовознавство прийшло лише наприкінці XIX ст.
Вихідною (початковою) одиницею мови Паніні вважав корінь, з якого з допомогою афіксів за правилами внутрішніх сандхі (поєднання морфем) утворюються слова, а відтак за правилами зовнішніх сандхі (поєднання слів) -- речення і тексти. Орієнтація на синтез зумовила розгляд мовних одиниць від нижчих до вищих. Цим, очевидно, зумовлена його зацікавленість коренями і закінченнями. З часом це було перенесено і в лексикографію (див. далі про кореневий принцип побудови словників). Отже, його граматика нагадує ідеальну формалізовану схему і є породжувальною за своїм характером (у норму входило те, що могло породжуватися на основі правил Паніні). Породжувальний характер правил також пов'язаний з уявленням про мову як систему (в Європі про це заговорили не раніше XIX ст.).
Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості Східної Індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод; (у багатьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була зразком опису класичного санскриту.
Інші давньоіндійські граматисти Яска (V ст. до н. е.), Вараручі (III або II ст. до н. е.), Катьяяна (III ст. до н. е.), Патанджалі (II ст. до н. е.), Бхартріхарі (V--VI ст. н. є.) розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чотири частини мови - ім'я, дієслово, прийменник і частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий і ablativus, але називають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади. Складотворчим вважають голосний звук.
Давньоіндійські вчені започаткували ідею історичного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчення. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови - санскриту. Отже, він застосував порівняльно-історичний метод задовго до того, як його стали використовувати в Європі.
Мовознавці Давньої Індії також укладали словники. Ще в V ст. до н. є. Яска склав коментарі до Вед - пояснення незрозумілих слів. Однак найвідомішим словником є словник Амари - «Амаракоша» (V ст. н. е.). Цей словник укладений за кореневим принципом, тобто в ньому наведено тільки корінь слова: vid- «знати», tud «штовхати», рас- «варити», bhar- «нести».
Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а й досліджували її філософські проблеми. Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження (обчислював трансформації одного судження, за яких будь-яке судження еквівалентне іншому з погляду логічного змісту), роль слова у мові (виділив слово як абстрактний інваріант, особливу духовну сутність, тобто як одиницю мови, і слово як конкретну одиницю мовлення).
Датський мовознавець Вільгельм-Людвіг Томсен зазначав, що «висота, якої досягло мовознавство індусів, цілком виняткова, і до цієї висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., та й то навчившись багато чого в індійців».
4.2. Я́ска
Яска (Yāska IAST) — староіндійська граматика, автор якнайдавнішого існуючого коментаря до Рігведе, так званої Нірукти (санськр. Nirukta) або Нірукті (санськр. Nirukti — переклад, тлумачення). Час життя його не може бути визначено достворіно. Точно можливо визначити те, що Яска жив ще до знаменитої граматики Паніні, що посилається на Яську в своїй граматичній праці. В праці Яські також зустрічаються посилання на ряд ще стародавніших авторів, зокрема, на Каутсу. Звичайно Яську відносять до V століття до н. э., але ця дата має ворожильний характер. Немає сумніву, проте, що він жив багато раніше Паніні, про що свідчить і дуже примітивний характер його граматичної праці. Нірукта або Нірукті Яскі відноситься тубільними авторитетами до так званих Веданга і містить 12 книг, до яких згодом були додані ще дві, що не мають найближчого до них відношення.
Нірукта дає перші загальні граматичні відомості. Відправляючись від фонетичних правил, формулірованних вже з великою подробицею в так званих Пратішакхьях для кожної веди окремо, індійська граматична школа поступово перейшла до загального уявлення про предмет фонетики і потім до решти відділів граматики. Флексія, слововивід, освіта за допомогою складання були поступово помічені і відрізнені один від одного, при чому зроблені також різні нагляди над тими змінами, які зазнає в різних утвореннях значення коріння.
В Нірукте, що відображає ці успіхи граматичного знання індусів, згадується значне число попередників її автора, деякі по іменах, інші під загальними іменами Найруктов (санськр. Nвiruktas — тлумачі) і Вьякаранов (від санськр. Vyвkarana — аналіз, граматика). Звідси витікає, що граматичні інтереси процвітали в Індії ще раніше Яські. Нірукта Яські дійшла до нас в двох рецензіях, відмінних один від одного головним чином, розподілом матеріалу, а не змістом. Дві редакції тексту примушують відомого санськрітіста Вебера припустити, що спочатку Нірукта зберігалася ізустно і лише згодом була записана.
Цього не можна довести, бо випадки декількох редакцій текстів, записаних при самому їх виникненні, далеко не складають рідкості. Нірукта викликала тлумачення тубільних коментаторів. Якнайдавніше з них відноситься приблизно до XIII століття і носить ім'я якогось Дурги. Текст Нірукти виданий Ротом (Геттінген, 1848—1852).
4.3. Вараручі
Вараручі (Vararuci) — індійська граматика, ймовірно, VI в. по Р. X., один з "дев'яти коштовних каменів" при дворі індійського царя Вікрамадітья в Уджаїні (в числі їх були поети Калідаса і Гхатакарпара, лексикографія Амарасинга, астроном Варагамігира і ін.). Йому належить перша граматична обробка пракріта: "Рr вkrita-Prakвз а" (ізд. Е. В. Cowell Hertford, 1854 р., 2-е ізд. Лондон, 1868 р.). В індійській писемності він часто змішується з іншим ученим — До вtyвyana.
4.4. Патанджалі
Патанджалі (pataсjali IAST) — засновник Йоги, філософсько-релігійної школи (даршани) в Індії II в. до н.е. Проповідував необхідність благочестивих вправ (асани, крійі і пранаями) для здійснення контролю над діяльністю розуму і досягнення єднання живого духу з Богом, отримання полягання Прояснення або «Маху Самадхи», нірвани. Вважається автором (укладачем) знаменитої «Йога-сутри», але роль його в цьому відношенні зводилася до зборів існуючих задовго до нього філософських навчань відомого типу, їх викладу і філософського обгрунтовування. Патанджалі представив свою роботу в стилі Сутри. Деякі дослідники отождествлют його з іншим Патанджалі, лінгвістом, автором обширного коментаря до знаменитої індійської граматики Паніні, озаглавленого "Махабхашья". Вважають, що Патанджалі жив в II в. до н.е. і був сучасником Катьяяни. В індійських пам'ятниках зустрічаються легендарні подробиці його біографії: так, розказується, що Патанджалі впав з неба у вигляді змійки в долоню Паніні, що, очевидно, засновано на народній етимології імені Патанджалі (pat = падати, асjali = долоня).
4.5. Бхартріхарі
Бхартріхарі (рр. народження і смерті невідомі), староіндійський поет-лірик; жив близько 7 в. Писав на санскриті. Автор збірок любовної лірики «Сто строф про любов», «Сто строф про житейську мудрість», «Сто строф про відчуженість від світу», в яких відчутно зіткнення гуманістично мислячого поета з жорстокістю феодального миру. Для його поезії характерні безпосередність відчуття, витонченість форми, ясність стилю.
Висновок
Виникнення давньоіндійського мовознавства зумовлене суто практичними потребами. Із покоління до покоління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників - Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхідно оберігати від псування.
Староіндійському мовознавству властиві наступні риси:
1) Підхід до вивчення мови диктувався практичними задачами
2) Вся лінгвістика стародавніх індусів носить дескриптивний характер. (Отже, прообразом сучасної американської дескриптивної лінгвістики є мовознавство стародавніх індусів).
Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є Паніні (V-IV ст. до н. є.) - один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Вважають, що його граматика створена в усній формі й розрахована на усне передавання. Для легкого запам'ятовування вона подана у вигляді 3996 віршованих правил (сутр). Через декілька століть її було записано.
Інші давньоіндійські граматисти Яска (V ст. до н. е.), Вараручі (III або II ст. до н. е.), Катьяяна (III ст. до н. е.), Патанджалі (II ст. до н. е.), Бхартріхарі (V--VI ст. н. є.) розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чотири частини мови - ім'я, дієслово, прийменник і частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий і ablativus, але називають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади. Складотворчим вважають голосний звук. Давньоіндійське мовознавство першої половини IV – др.. половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст.
Список використаної літератури
Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. История языкознания. М.: Academia, 2006.
Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови : Навч, посібник.— К.: Вища шк., 1991.—231 с.
Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. - К., 1991.
Березін К.С., Головін А.К. Общее языкознание. – М., 2000.
Геруцький Л. Общее языкознание. - Мінск, 2001.
Сусов И. П. История языкознания. М.: Восток-Запад, 2006.