Тема 1. Медичне право України в системах права і законодавства
Питання для підготовки:
1. Поняття права. Ознаки права. Предмет і метод правового регулювання. Система права України.
Право - це система загальних загальнообов`язкових, формально-визначених правил поведінки, які встановлюються, охороняються і гарантуються державою з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин.
Ознаки (риси) системи права:
1. Обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин. Вона не може створюватися на суб'єктивний розсуд людей;
2. Органічна цілісність, єдність і взаємозв'язок правових норм. Норми права, з яких складається система права, не можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємно узгоджені та цілеспрямовані;
3. Структурна багатоманітність. Система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно об'єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній спрямованості.
Ознаки права:
Право – це міра свободи і рівності.
Загальнообов’язковість – обов’язковість права для всіх суб’єктів.
Формальна визначеність – чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах та інших нормативно-правових актах.
Нормативність – за допомогою норм право регулює різноманітні суспільні відносини, є знаряддям проведення в життя політики держави, засобом організації ведення його різноманітної управлінської й іншої діяльності.
Системність – полягає в тому, що право – це не просто сукупність принципів і норм, а їхня система, де всі елементи зв’язані і погоджені.
Регулятивність – за допомогою норм права регулюються суспільні відносини.
Гарантованість і державна забезпеченість права – держава в такий спосіб підтримує загальні правила, що визнаються державою правовими. Державна охорона правових норм включає державний легальний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні і превентивні (попереджувальні) міри державних органів по дотриманню і виконанню громадянами юридичних норм.
Предмет правового регулювання (матеріальний критерій)
• сукупність якісно однорідних суспільних відносин, які врегульовані нормами права.
• вказує, на яку групу однорідних суспільних відносин спрямована дія норми права
• відповідає на питання: що саме, які суспільні відносини регулюються правовими нормами?
• є головною підставою для поділу правових норм на галузі права, тобто кожній галузі права відповідає певний предмет правового регулювання. Наприклад, предмет земельного права складають суспільні відносини у сфері раціонального використання і охорони земель; предмет адміністративного права — суспільні відносини у сфері здійснення виконавчої влади та державного управління тощо.
Метод правового регулювання (юридичний критерій)
• це сукупність прийомів та способів, за допомогою яких здійснюється вплив права на суспільні відносини певного виду.
• відповідає на питання: як, яким чином право здійснює свій регулятивний вплив?
• кожній галузі права характерний свій набір методів правового регулювання.
• метод владних приписів (зобов'язування) є властивим, як правило, адміністративному праву; метод рівності сторін і вільного волевиявлення - цивільному праву, метод справедливої винагороди і заохочення — трудовому праву, метод заборони (заборона недозволених дій) — кримінальному праву, метод дозволу — підприємницькому праву і т.д.
Імперативний метод (владних приписів)
• Один із учасників правовідносин видає накази, які мають обов’язковий характер. Інший може лише коритися.
• Застосовується у правовідносинах, важливих для всього суспільства (громадськості).
• використовується в адміністративному праві (державне управління) та судових відносинах (притягнення до відповідальності порушника правових норм).
• побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод «вертикалі»). Він припускає заборони, обов'язки, покарання.
Диспозитивний метод (автономний, свободи волі)
• Учасники правовідносин рівноправні та вільні у виборі способів задоволення власних інтересів.
• Кожен з них має як права, так і обов'язки.
• Вони можуть домовитись про способи досягнення власних цілей, якщо вони не порушують закон.
• Цей метод використовується для регулювання відносин між фізичними та юридичними особами.
• Характерний для таких галузей, як цивільне (договірне) та сімейне право.
Система права - це об'єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами.
Галузь права - відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.
Підгалузь права - система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права, які регулюють певну сферу суспільних відносин.
Інститут права - відокремлена група правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини конкретного виду, перший рівень поєднання правових норм.
Норма права - первинний елемент системи права, який визнає та охороняє держава, у сукупності складають масив інституту, а із зростанням, галузі права.
2. Правова природа медичного права (галузь права, інститут права, галузь законодавства). Місце медичного права в системі права та системі законодавства України. Медичне право України як галузь права: поняття, завдання, предмет і методи.
Медичне право - це самостійна комплексна галузь права, яка об’єднує правові норми, що регулюють суспільні відносини з охорони здоров’я у трьохрівневій системі медичного обслуговування населення, надання медичної допомоги та медичних послуг, що здійснюється державними, комунальними та приватними закладами охорони здоров’я.
Ознаки медичного права
1. основу медичного права становить конституційно закріплене право на охорону здоров’я і медичну допомогу;
2. ця галузь є відносно великою за обсягом частиною системи права України (до складу медичного права належить значна кількість правових норм, що знайшли своє закріплення у більш ніж 50 законах, а також численних підзаконних нормативно-правових актах);
3. медичне право має власний предмет регулювання − суспільні відносини в сфері охорони здоров’я та медичної діяльності, які регулюються як власними нормами, так і нормами інших галузей права (адміністративного, цивільного, кримінального). Вони торкаються різноманітних питань, зокрема надання медичної допомоги; правового статусу пацієнтів; правового статусу медичних і фармацевтичних працівників; забезпечення безпечних умов життєдіяльності; організація та управління охорони здоров’я та ін.);
4. для медичного права характерним є поєднання диспозитивних та імперативних елементів у правовому регулюванні (диспозитивність проявляється у приватноправовому характері медичного права, наприклад у можливості для пацієнта вибору лікаря та лікувального закладу, методів лікування; у можливості відмовитись від лікування. Імперативність знаходить свій вияв у публічних аспектах медичного права, це державне регулювання медичної та фармацевтичної діяльності – ліцензування, акредитація, тощо);
5. медичне право має відносно самостійну сукупність юридичних норм – диспозицій (прав і обов’язків), що визначають умови їх реалізації, та своєрідних санкцій (це може бути підтверджено положеннями медичного законодавства. Зокрема, Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» закріплює норми, які торкаються прав то обов’язків як пацієнтів, так і медичних працівників. А санкції за порушення медичного законодавства передбачені Кодексом про адміністративні правопорушення та Кримінальним кодексом);
6. медичне право, як і будь яка інша галузь права, відзначається своєрідністю обсягу, кількістю інститутів, що її складають (до інститутів медичного права можна долучити проведення медичної експертизи, реалізацію репродуктивних прав та допоміжні репродуктивні технології, донорство крові, її компонентів а також трансплантацію органів і анатомічних матеріалів; забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя та боротьбу з інфекційними хворобами; психіатричну допомогу тощо);
7. медичне право це відносно самостійне, стійке та автономне від інших об’єднань утворення правових норм у системі права.
Предмет медичного права - це суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення медичної діяльності. Під медичною діяльністю необхідно розуміти комплексну систему, що включає організацію надання громадянам медичної допомоги, її безпосереднє надання в рамках діагностичних, лікувальних і профілактичних заходів, а також контроль якості медичних послуг, що надаються.
Методи медичного права - це сукупність правових способів, за допомогою яких відбувається регулювання суспільних відносин, що входять до предмету медичного права. У медичному праві імперативний метод застосовується в організаційних відносинах, для забезпечення якості надання медичних послуг (ліцензування, акредитація тощо). Диспозитивний метод характеризується рівністю учасників правовідносин, котрі самостійно і за своїм розсудом реалізують власні права і обов’язки; у нормативних актах правила поведінки окреслюються лише у загальних рисах, перевага надається дозволу, а не забороні (правовідносини з приводу надання медичних послуг).
До основних завдань науки медичного права слід віднести:
- вивчення вітчизняного медичного права;
- дослідження особливостей передового зарубіжного досвіду в галузі юридичної регламентації медичної діяльності;
- пошук правових шляхів удосконалення системи медичного страхування;
- розробки в галузі оптимізації освітніх програм у сфері юридичної та медичної освіти;
- дослідження в галузі історії правового регулювання медичної діяльності;
- теоретико-методологічні аспекти медичного права;
- вироблення пропозицій, спрямованих на удосконалення законодавчої бази системи охорони здоров’я України тощо.
3. Медичні правовідносини: поняття, види і склад.
В даний час загальновизнано, що система охорони здоров’я і процеси надання медичної допомоги потребують регулювання. Значна роль при цьому відводиться юридичним механізмам.
Завдяки праву суспільні відносини, які їм регулюються, набувають упорядкованості і таким чином стають правовими відносинами. У загальнотеоретичному сенсі правове відношення – це «індивідуалізований суспільний зв’язок між особами, що виникає на основі норм права, характеризується наявністю суб’єктивних юридичних прав та обов’язків і підтримується (гарантується) примусовою силою держави». Медична діяльність є сукупністю різної складності суспільних відносин, які, за умови урегульованості нормами права, носять характер правових відносин. Специфічною ознакою суспільних відносин, регульованих за допомогою норм медичного права, є те, що вони виникають, існують і розвиваються переважно з приводу особистих немайнових благ людини – життя і здоров’я. Взаємовідносини лікаря і хворого є різновидом правових відносин, за яких обидва є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.
Надання медичної допомоги є комплексною системою, в якій знайшли своє віддзеркалення права громадян, що передбачені законодавством. Це стосується як прав пацієнтів при отриманні кваліфікованої медичної допомоги, так і прав лікарів, що надають таку допомогу. Пацієнт, добровільно вступаючи у правові відносини з лікувальною установою, є носієм певних прав. В той же час лікувальна установа і в її особі лікар, виступають у цих правових відносинах не тільки як носії зобов’язань, але і як володільці певних прав.
Загальна характеристика правовідносин у медицині в широкому сенсі базується на визначенні юридичної природи відносин між лікувальною установою і хворим, що звернувся до цієї установи. Існує декілька основних підходів, що ілюструють дане питання. їх можна сформулювати у вигляді класифікації правових відносин, що виникають у сфері медичної діяльності. Зазначимо, що, враховуючи комплексну природу самої медичної діяльності, медичне право як комплексну галузь права, в рамках якої виділяються процеси надання медичної допомоги, система медичного страхування, виробництво лікарських засобів і виробів медичного призначення, організація реабілітаційно-відновних заходів і багато що інше, в підручнику представлені найбільш типові види правовідносин, які складають сферу охорони здоров’я з позицій медичного права.
Перш за все, дамо визначення медичних правовідносин, оскільки специфіка медичної діяльності обумовлює можливість використання такого терміну. Медичні правовідносини – це результат впливу норм медичного права на поведінку суб’єктів медичного права, внаслідок якого між ними виникають правові зв’язки.
Критеріями класифікації правових відносин у сфері охорони здоров’я є: а) співвідношення взаємних прав і обов’язків суб’єктів; б) напрями медичної діяльності; в) ступінь визначеності суб’єктного складу; г) характер дій зобов’язаного суб’єкта.
Залежно від співвідношення взаємних прав і обов’язків суб’єктів медичні правовідносини бувають:
– вертикальні, що характеризуються наявністю в однієї сторони державно-владних повноважень щодо другої сторони відносин (наприклад, відносини у сфері державного регулювання медичної діяльності);
– горизонтальні, що характеризуються рівністю сторін (наприклад, відносини між лікувальної установою з одного боку і громадянином з іншого).
За напрямами діяльності медичні правовідносини поділяються на правовідносини у сфері:
– проведення санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів;
– проведення заходів щодо профілактики виникнення особливо небезпечних інфекцій, проведення карантинних заходів тощо;
– надання безоплатної медичної допомоги;
– надання платних медичних послуг;
– здійснення заходів щодо програми добровільного медичного страхування;
– проведення медичних експертиз;
– здійсненні примусових заходів медичного характеру тощо.
За ступенем визначеності суб’єктного складу медичні правовідносини можуть бути:
– абсолютно визначені – варіант правових відносин, коли носієві права кореспондує невизначена кількість пасивно зобов’язаних суб’єктів права. Як типовий приклад абсолютних правовідносин може бути запропонований обов’язок всіх медичних працівників (лікувально-профілактичних установ) надавати медичну допомогу у випадках стану здоров’я людини, що вимагає невідкладного медичного втручання. При цьому важливо зазначити, що навіть установи приватної системи охорони здоров’я в даному аспекті також є пасивно зобов’язаними суб’єктами права.
– відносно визначені – варіант правових відносин, коли носієві права кореспондують певні суб’єкти права. Такі правові відносини притаманні галузі медичного страхування. Громадянин, застрахований за системою добровільного медичного страхування, отримує страховий поліс, де міститься перелік лікувально-профілактичних установ, в яких власникові такого поліса може бути надана медична допомога на безкоштовній для самого пацієнта основі. У такому разі вказані медичні установи є суб’єктами права, з якими у пацієнта виникають правові відносини при його зверненні по медичну допомогу.
За характером дій зобов’язаного суб’єкта:
– активні, де змістом обов’язків є здійснення певних позитивних активних дій (виконання своїх обов’язків медичним персоналом тощо);
– пасивні, що передбачають утримання від вчинення певних дій (не розголошувати лікарську таємницю тощо).
Для всебічного висвітлення теоретико-правових проблем медицини необхідно проаналізувати склад правовідносин при наданні медичної допомоги. Розглядаючи це питання з позицій теорії права, можна дати таке визначення. Склад медичних правовідносин – це характеристика правовідносин з точки зору їх внутрішнього устрою і взаємозв’язку складових елементів: суб’єкти, об’єкт і зміст. Для якісного аналізу важливо визначити всі складові елементи вказаних правовідносин.
Суб’єктами правовідносин в теоретико-правовому викладі є їх учасники, тобто носії суб’єктивних прав і обов’язків.
Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб’єктів медичних правовідносин:
1. Суб’єкти, що надають медичну допомогу.
2. Суб’єкти, що отримують медичну допомогу.
3. Суб’єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).
В зв’язку з цим кожна із зазначених груп суб’єктів медичної діяльності у свою чергу поділяється на окремі підгрупи. Наприклад, суб’єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і приватними. В той же час, суб’єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від політико-правового зв’язку з державою можуть бути громадянами України, іноземними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб’єкти, що сприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами забезпечення – фінансово-економічними, кадровими, соціальними, юридичними службами установ охорони здоров’я. Ці допоміжні підрозділи також мають відношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на досягнення результату медичної допомоги – якісне лікування пацієнтів.
Для того щоб бути суб’єктами медичних правових відносин, необхідно мати правоздатність і дієздатність, котрі об’єднуються поняттям правосуб’єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів з питань охорони здоров’я, під правосуб’єктністю учасника медичних правовідносин слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватися суб’єктивними правами і нести юридичні обов’язки.
1. Суб’єктом медичних правовідносин – пацієнтом – може вважатися особа за умови, що вона:
а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює необхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків); щодо особи, яка не досягла віку 14 років, а також особи, визнаної в установленому законом порядку недієздатною, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників;
б) за медичними показаннями потребує отримання медичної допомоги (за винятком деяких випадків).
Щодо осіб, які не досягли 14 років, а також осіб, визнаних в установленому законом порядку недієздатними, згоду на медичне втручання щодо яких надають їх законні представники, ці законні представники, по суті, також є суб’єктами цих складних правовідносин.
Слід також відмітити, що у випадках надання невідкладної медичної допомоги, а також при лікуванні пацієнта з обмеженою дієздатністю (кома, параліч, порушення свідомості і т.п.) умови і вимоги до пацієнта як суб’єктів правовідносин змінюються. Так, згідно з п. 2 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я громадян, у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю хворого, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.
У таких випадках, без сумніву, не доводиться говорити про наявність вираженого самим хворим бажання вступати в правовідносини і укладати договір з лікувальною установою. Тут необхідно орієнтуватися на волевиявлення родичів хворого, а за неможливості швидкого контакту з ними (автомобільна катастрофа, різке погіршення стану здоров’я людини, що проживає в іншому місті тощо.) – на обов’язок медичних працівників надавати допомогу хворим, закріплений у нормативних актах і який міститься у самій суті медичної професії.
Щодо медичних показань, необхідних для отримання медичної допомоги існують деякі виключення у разі, коли пацієнт звертається за медичними послугами, не маючи на те об’єктивних медичних показань. У першу чергу сюди відносять профілактичні заходи (обов’язкові профілактичні огляди окремих категорій осіб, добровільні профілактичні огляди тощо), а також пластичні операції і подібні до них медичні втручання, котрі здійснюються скоріше за естетичними показаннями, ніж медичними.
Інший суб’єкт правовідносин при наданні медичної допомоги – заклади охорони здоров’я, що надають діагностичні, профілактичні та лікувальні послуги. Суб’єктом медичних правовідносин заклади охорони здоров’я стають за наявності:
а) укладеного з пацієнтом договору на надання медичних послуг (незалежно від способу укладення договору);
б) організаційної єдності і відособленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання медичної допомоги;
в) державній реєстрації у встановленому законом порядку;
г) ліцензії на обраний вид діяльності;
д) положення в статутних документах і дозволу органу управління охорони здоров’я на здійснення цього виду лікування;
е) належної, підтвердженої документально кваліфікації медичного персоналу, що здійснює конкретні медичні втручання.
Таким чином, наявність перерахованих вище ознак суб’єктів правовідносин буде свідчити про правомірність надання медичної допомоги.
2. Під об’єктом медичних правовідносин необхідно розуміти ті реальні матеріальні і духовні блага, на досягнення яких спрямована реалізація прав і обов’язків суб’єктів медичних правовідносин. Складність медичних правовідносин зумовлює їх складний об’єкт. У загальному вигляді об’єктами медичних правовідносин є особисті немайнові блага людини (життя і здоров’я), процес надання і результат медичної допомоги. Важливо зазначити розбіжність цільових установок різних суб’єктів медичних правовідносин. Якщо для суб’єктів, що надають медичну допомогу, цільова установка полягає, перш за все, в якісному здійсненні лікування, то для суб’єктів, що отримують медичну допомогу, метою переважно є кінцевий результат лікування – одужання.
3. Зміст медичних правовідносин складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, які реалізуються в поведінці суб’єктів медичних правовідносин. Наприклад, суб’єктивне право хворої людини у сфері медичних правовідносин полягає в праві погодитися або не погодитися на запропонований лікарем метод лікування, а юридичний обов’язок – виконувати медичні приписи, правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я. В той же час у медичного працівника через особливості професії яскраво виражений обов’язок надавати медичну допомогу громадянам, що мають у цьому потребу, а також суб’єктивне право – відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення.
М. С. Малеїн і М. М. Малєїна виділяють три групи прав і обов’язків у правовідносинах з приводу надання медичної допомоги: 1) ті, що складають суть (основу) правовідносин; 2) специфічні права і обов’язки, закріплені за окремими категоріями громадян; 3) додаткові права і обов’язки.
Перша група прав свідчить про право пацієнта на отримання медичної допомоги і обов’язок медичного працівника її надавати. Правовий статус пацієнта передбачає наявність у кожної, що звернулася за медичною допомогою людини, права на її отримання. Безумовно, відсутність медичних показань до лікування зробить його неможливим, проте, тут мова йде про потенційну можливість кожної людини, що має потребу, у разі необхідності отримати якісне лікування. Лікувальна установа, що належить до державної або комунальної системи охорони здоров’я, спеціалізується на виконанні певних видів медичної допомоги, у разі звернення по медичну допомогу громадянина, що потребує лікування, зобов’язана цю допомогу надати. Сам факт укладення договору на надання медичної допомоги передбачає включення в його зміст умов висококваліфікованої допомоги в повному обсязі, що пояснюється природою медичного втручання і подібного договору, і в зв’язку з цим може бути віднесено до першої групи вказаних вище прав і обов’язків. У загальному сенсі суть (основу) прав людини, що звернулася за допомогою до установи охорони здоров’я, складають право кожного на охорону здоров’я і медичну допомогу (Конституція України, стаття 49) і права, передбачені ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я (1992). Це свого роду універсальні, властиві будь-якому варіанту лікування, права пацієнта. З положень Основ законодавства України про охорону здоров’я витікає, що у людини є право на кваліфіковану медичну допомогу, якому кореспондує відповідний обов’язок лікувальної установи. Законодавець визначив права громадян при наданні медико-соціальної допомоги: шанобливе і гуманне ставлення з боку медичного персоналу до пацієнтів; вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; відповідні вимоги до умов обстеження і лікування; проведення на його прохання консультацій інших фахівців, згода і відмова від медичного втручання тощо. Повною мірою права пацієнтів при отриманні медичної допомоги будуть проаналізовані у відповідному розділі підручника.
Другу групу – специфічні права і обов’язки – в медицині складають:
– право матері на перебування в стаціонарі з дитиною, що потребує догляду та обов’язок лікувальної установи забезпечити його реалізацію;
– право пацієнта на оплачувану відпустку й інші компенсаційні заходи у зв’язку з перенесеним захворюванням і необхідністю реабілітаційних заходів;
– право на проведення біомедичних досліджень за наявності певних умов та ін.
Таким чином, до групи специфічних прав і обов’язків при здійсненні медичного втручання входять лише ті, які виникають у певних ситуаціях і обставинах. Наприклад, право пацієнта на оплачувану відпустку виникає не після будь-якого захворювання. Обов’язок проведення реабілітаційних заходів виникає тільки в частині випадків, які визначає стан здоров’я людини, ефективність лікування, що проводиться, і висновок лікарської експертизи. Цим правам пацієнта кореспондує обов’язок медичних установ створювати умови для реалізації таких прав. Наприклад, для матері, що виявила бажання знаходитися в стаціонарі з своєю дитиною, в лікувальній установі повинні бути створені умови для реалізації цього законного права.
Третя група – додаткові права і обов’язки. У практиці надання медичної допомоги такий зміст правових відносин може виражатися в тих умовах, про які досягнута угода при укладанні договору на надання медичної допомоги. Тут може йтися про особливості харчування, післяопераційного догляду, окрему комфортабельнішу палату та інші аспекти знаходження пацієнта в стаціонарі. Іншими словами, в третю групу можуть бути включені будь-які умови, що відповідають двом критеріям:
1. Відповідність вимогам нормативно-правових актів.
2. Досягнення згоди з їх приводу між суб’єктами правовідносин.
Ілюстрацією до питань прав і обов’язків суб’єктів правовідносин у сфері медицини може служити стан справ у трансплантології, де суб’єктами правовідносин є донори, реципієнти і лікувальні установи. Акцент у цьому аспекті робиться на правове забезпечення донорів і реципієнтів, охорону їх законних інтересів, дотримання законності проведення трансплантації. У загальному вигляді важливість визначення складу правовідносин при наданні медичної допомоги не викликає сумнівів, оскільки завдяки такому підходу можливе якісне опрацювання юридичної регламентації питань у сфері охорони здоров’я.
Важливу роль у розумінні суті медичних правовідносин відіграють передумови їх виникнення. Серед передумов виникнення медичних правовідносин необхідно виокремити:
– норму права, в якій закріплюється теоретична модель можливих правовідносин;
– суб’єктів права з їх правосуб’єктністю;
– юридичні факти.
Особливе значення мають юридичні факти, що є тими життєвими обставинами, з якими пов’язано виникнення, зміна або припинення правових відносин.
1 2 3 4