Ім'я файлу: Контрольна робота кредит 1 Кримінальне право.docx
Розширення: docx
Розмір: 81кб.
Дата: 13.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
Трудове право, дповідь до теми 2.docx
Глосарій 1 кредит Буглай.doc
эссе критерии.doc
лекцій.pdf
Про УПА.docx
!Вправа Принцеса і дракон.docx
Семінар 8 Очеретяний Є 514.docx
Лекція5.doc

Контрольна робота

Студента 414 групи

Очеретяного Євгенія

Кредит 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА
Варіант 11

  1. Галузеві принципи кримінального права. Їх основний зміст та особливості на сучасному етапі розвитку кримінального права України.




До спеціальних (загальних) принципів кримінального права треба віднести такі принципи:

  • законності та гуманізму(в їх конкрет­ному кримінально-правовому змісті)

  • осо­бистої відповідальності за наявності вини

  • невід­воротності кримінальної відповідальності

  • гума­нізму

  • справедливості(індивідуалізації) від­повідальності

  • економії кримінальної репресії (див.схему)

 Принцип законності. У теорії кримінального права цеп принцип виражається формулою: немає злочину — немає покарання без вказівки на те у законі (nullum crimene nulla pona sine lege).

Принцип законності у загальній формі закріплено в Конституції України таким положенням: "Ніхто не може відповідати за діяння, які на час вчинення не визнавалися законом як правопорушення" (ч. 2 ст. 58). Зміст цього принципу розкривається також у ст. 6 КК, згідно з якою "злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього злочину". Це положення, по-перше, зобов'язує державні органи влади і посадових осіб суворо дотримуватися норм кримінального закону при притягненні людини до кримінальної відповідальності і за­стосуванні до неї покарання і, по-друге, виключає застосу­вання кримінального закону за аналогією щодо дій, які не передбачені нормами Загальної та Особливої частин КК.

Принцип особистої відповідальності занаявності виниособи є відображенням загальноконституційного принципу, відповідно до якого "юридична відповідальність особи має індивідуальний характер" (ч. 2 ст. 61 Конституції). Згідно з цим принципом неприпустимо покладати кримінальну відповідальність на особу за злочин, який було вчинено іншою особою, а також неможливо притягати до кримі­нальної відповідальності юридичну особу. Іншими словами, особиста відповідальність за вчинений злочин можлива ли­ше при встановленні в діянні конкретної особи вини у формі умислу чи необережності (статті 8 і 9 КК).

Принцип невідворотності кримінальної відповідальності виявляється у тому, що:

кожна особа, в протиправних діяннях якої є склад злочину, повинна понести кримі­нальну відповідальність;

така особа не може бути пока­рана за один і той самий злочин двічі. У цьому принципі закладені також загальна і спеціальна превенції норм кри­мінального права.

Принцип гуманізму пов'язаний із піклуванням держави про безпеку людини, з людяністю, повагою до людської гідності. Він полягає в тому, що кримінальний закон запе­речує жорстокі, болісні та тілесні покарання, не має на меті помститися (око за око, зуб за зуб) особі, яка вчини­ла злочин, спричинити їй фізичні страждання. Держава при застосуванні до людини, яка вчинила злочин, міри покарання прагне повернути цю людину до суспільства, колективу, сім'ї. Санкції статей Особливої частини Кримі­нального кодексу відповідають ступеню небезпеки злочину. Гуманізм кримінального права полягає і в тому, що стосов­но особи, яка вчинила злочин, що не становить великої суспільної небезпеки. Кримінальний кодекс передбачає по­карання, не пов'язані з ізоляцією засудженого від суспіль­ства, колективу, сім'ї, а також встановлює, що:

1) стосовно злочинів, за які законом передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року або інше, більш м'яке, покарання, допу­скається, відповідно до ст. 51, звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення;

2) при призначенні покарання особі, яка вперше засуд­жується до позбавлення волі на строк до трьох років, суд може відстрочити виконання вироку щодо такої особи на строк від одного року до двох років (ст. 46').

Принцип гуманізму найбільш повно виявляється щодо неповнолітніх злочинців. Крім зазначеного вище, він вияв­ляється й у тому, що:

1) до осіб, які на момент вчинення злочину не досягли вісімнадцятирічного віку, не може бути застосована найви­ща (виняткова) міра покарання (ч. 2 ст. 24);

2) до таких осіб суд може застосувати замість покарання примусові заходи виховного характеру (ст. 11);

3) строк позбавлення волі цих осіб не може перевищува­ти десяти років.

В окремих випадках кримінально-правове виявлення гу­манізму може мати практичне значення щодо попереджан­ня небезпечних наслідків при вчиненні злочину. Наприк­лад, відповідно до ч. 2 ст. 56 КК України "звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників не вчинив ніяких дій і добровільно заявив органам влади України про свій зв'язок з ними". Звільнення від кримінальної відпо­відальності за певних умов передбачено також іншими статтями Особливої частини КК (ч. З ст. 57, ч. З ст. 170, ч. 2 ст. 222, ст. 229'°).

Принцип справедливості (індивідуалізації) відповідаль­ності означає, що покарання, яке застосовується судом до особи злочинця, повинно бути, у межах закону, конкрет­ним та індивідуальним із урахуванням тяжкості вчиненого злочину. Важливою підставою для вирішення питання про міру покарання злочинця є його індивідуальні особливості: фізичний стан, характер, виховання, професія, спосіб жит­тя, а також середовище, в якому він перебував, тощо, характер злочинного діяння і ступінь тяжкості такого діяння, форма вини. Крім цього, зазначений принцип зна­ходять свій вияв у тому, що суд, з одного боку, застосовує суворі міри покарання до осіб, які вчинили тяжкі й особли­во тяжкі злочини, а з іншого — широко застосовує міри покарання, не пов'язані з позбавленням волі, до тих осіб, що вчинили нетяжкі злочини.

Принцип економії кримінальної репресії властивий як законодавчій, так і правозастосовчій діяльності. На законо­давчому рівні економія репресії виявляється в тому, що законодавець із загальної маси протиправних діянь до сфе­ри кримінальне карних відносить лише ті з них, котрі мають високу ступінь суспільної небезпеки, грубо порушу­ють публічні або приватні права та інтереси, спричиняють таким правам та інтересам істотну шкоду або створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди.

Законодавча економія кримінальної репресії має місце і під час кла­сифікації злочинів (тяжкі злочини — ст. 7', особливо тяжкі злочини — статті 24, 25); залежно від Їх тяжкості визначається міра покарання у санкції кримінально-право­вої норми. Цей принцип знаходить свій вияв і в законодав­чому встановленні більш м'яких видів покарання та зву­ження строків позбавлення волі за менш тяжкі злочини, і в дуже обмеженій сфері застосування смертної кари, і в розширенні переліку видів покарання, не пов'язаних із позбавленням волі, і в можливості відстрочки виконання вироку та звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

Водночас в основу застосування кримінального закону як такого покладена однакова загальна міра відповідаль­ності. Це означає, що єдиною підставою відповідальності для всіх, хто вчинив злочин, є наявність у такому діянні складу конкретного злочину, описаного в законі.

  1. Форми кримінальної відповідальності. Підстави виділення окремих форм кримінальної відповідальності, що передбачені КК України


Передусім постає питання, чи існує форма кримінальної відповідальності, оскільки в науковій та навчально-методичній літературі переважно йдеться про форми її реалізації. Вважаємо більш точним перше визначення, адже реалізація кримінальної відповідальності здійснюється переважно в межах кримінально-виконавчих відносин органами кримінально-виконавчої системи. До речі, Конституційний Суд України також оперує поняттям «форма кримінальної відповідальності», а не її реалізація. В рішенні Конституційного Суду України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99-1-15/99 зазначено: «Кримінальна відповідальність може мати не лише форму покарання. За вироком суду вона може зводитись ...до... звільнення від покарання ...».

Наразі в теорії й на практиці чомусь переважає інший підхід – виокремлюються форми її реалізації. З цього приводу висловлено кілька позицій.

1. Формами «реалізації» кримінальної відповідальності є:

а) засудження винного обвинувальним вироком суду без визначеного покарання; б) засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якої особа звільняється; в) відбування винним призначеного йому судом покарання (Ю.В. Баулін).

2. Формами (способами) реалізації кримінальної відповідальності є: а) покарання; б) звільнення від покарання; в) умовне незастосування покарання (С.Д. Шапченко).

3. Формами кримінальної відповідальності є: а) засудження особи із застосуванням призначеного покарання; б) засудження особи з відстроченням призначеного покарання; в) засудження особи з умовним незастосуванням призначеного покарання; г) засудження неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру; ґ) засудження особи без призначення покарання (В.М. Хомич, О.О. Дудоров).

4. Формами кримінальної відповідальності є: а) засудження без реального відбування покарання (осуд винної особи і вчиненого нею діяння); б) засудження з реальним застосуванням покарання (осуд винної особи і вчиненого нею діяння, виконання покарання, судимість) (Н.Ф. Кузнєцова).

5. Формами кримінальної відповідальності є: а) публічний державний осуд особи, винної у вчиненні злочину; б) покарання особи; в) судимість (В.А. Бож’єв, Є.А. Фролов, Г.Г. Криволапов).

Вкотре зауважимо, що в кримінальному праві варто вести мову не про реалізацію кримінальної відповідальності, а власне про саму відповідальність. Як і будь-яке інше явище об’єктивної реальності, вона має не лише свій зміст, а й форму, що відображає цей зміст. Оскільки, як зазначалося вище, зміст кримінальної відповідальності утворюють такі її ознаки, як засудження та певні обмеження, причому обов’язковим є лише засудження, можна стверджувати, що чинне кримінальне законодавство України виокремлює дві форми кримінальної відповідальності:

1. Засудження із застосуванням обмежень;

2. Засудження без застосування обмежень.

У свою чергу, кожна із зазначених форм поділяється на низку підформ (різновиди). Зокрема, перша форма має такі з них:

1) засудження без призначення покарання обмежено осудних осіб із застосуванням до них примусових заходів медичного характеру (ч. 2 ст. 20 КК України);

2) засудження без призначення покарання неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК України);

3) засудження з призначенням покарання без звільнення від його відбування (покарання – Розділи Х та ХІ Загальної частини КК України);

4) засудження з призначенням покарання та зі звільненням від його відбування (звільнення від відбування покарання – Розділ ХІІ Загальної частини; ст. 106 КК України).

Дві останні підформи (різновиди) кримінальної відповідальності поділяються на кілька видів. Так, третій різновид кримінальної відповідальності, коли йдеться про засудження повнолітніх злочинців, поділяється більш як на десять видів за числом основних покарань, визначених у ст. 51 КК України та наявності додаткових покарань. Проявляються такі з них, як засудження до основного покарання та з призначенням додаткового. Кількість видів кримінальної відповідальності із застосуванням основних покарань стосовно неповнолітніх значно менше, адже згідно зі ст. 98 КК України замість десяти основних покарань їм встановлено лише п’ять.

Щодо останнього різновиду кримінальної відповідальності – засудження з призначенням покарання та зі звільненням від його відбування – також слід зазначити, що законодавець встановив низку окремих його видів у статтях Розділу ХІІ Загальної частини КК України, про що йтиметься в окремому розділі посібника.

Друга форма кримінальної відповідальності – засудження без застосування обмежень – має таку ж кількість видів. Чинне законодавство та сучасні кримінологічні реалії дають можливість чітко назвати наступні чотири види такої форми:

1) звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74 КК України);

2) звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74, ст. 49 КК України);

3) звільнення від покарання через хворобу (ч. 2 ст. 84 КК України);

4) постановлення обвинувального вироку із звільненням засудженого від покарання через відсутність можливості його застосування (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання»).

Немає підстав визнавати формою кримінальної відповідальності так зване звільнення від неї, а насправді – відмову від застосування кримінальної відповідальності, регламентоване як Розділом ІХ Загальної частини КК України та деякими статтями інших її розділів, так і низкою статей Особливої його частини. Річ у тім, що у разі звільнення від кримінальної відповідальності немає державного осуду того, хто вчинив злочин, який є обов’язковим елементом змісту кримінальної відповідальності. Тож суд не постановляє обвинувальний вирок, яким особа офіційно визнається винною у вчиненні злочину, що містить негативну оцінку вчинку і його суб’єкта державою. У разі звільнення від кримінальної відповідальності при тому, що його підстави є нереабілітуючими, держава з різних міркувань відмовляється від свого права піддати особу, яка вчинила злочин, осуду і тим більше примусу, передбачених кримінальним законом. Це дає підстави стверджувати, що звільнення від кримінальної відповідальності – це форма реалізації кримінально-правових норм поза інститутом кримінальної відповідальності.

Дискусійним лишається питання щодо віднесення до форм кримінальної відповідальності примусових заходів медичного характеру. Зрозуміло одне: коли вони застосовуються до неосудної особи – це не може вважатися кримінальною відповідальністю. Щодо примусових заходів медичного характеру, що застосовуються до обмежено осудних осіб, такої однозначності не існує. З огляду на те, що такі заходи переважно застосовують паралельно з покаранням, вважати їх як самостійну форму кримінальної відповідальності, мабуть, недоцільно. Але тоді постає питання щодо їх кримінально-правової природи. Отже, зазначена проблема потребує додаткового вивчення.

Поняття звільнення від покарання. Реалізація в КК ідей гуманізації та диференціації кримінальної відповідальності дала підстави для існування інституту звільнення особи, яка вчинила злочин, від покарання. Під звільненням від покарання розуміється відмова держави від застосування покарання до особи, яку обвинувальним вироком суду було визнано винною у вчиненні злочину. Звільнення від покарання має важливе значення у протидії злочинності, оскільки часто досягнення цілей, які стоять перед кримінальним правом, можливе без відбування покарання. Його відбування може стати зайвим, неефективним, зашкодити процесам ресоціалізації особи, яка вчинила злочин.

2. Відмінність звільнення від покарання від звільнення від кримінальної відповідальності. Відповідно до чинного КК звільненою від покарання може бути лише така особа, яку суд обвинувальним вироком визнав винною у вчиненні злочину. У цьому — одна із відмінностей звільнення від покарання від звільнення від кримінальної відповідальності, котре, як уже зазначалося, може мати місце лише до винесення судом обвинувального вироку і процесуально оформлюється постановою (ухвалою) суду про закриття провадження у справі у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності. Крім того, звільнення особи від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання мають різні правові підстави, передбачені у відповідних статтях розділів ІХ та ХІІ Загальної частини КК. Нарешті, особа, яка за вчинення злочину була звільнена від кримінальної відповідальності, в усіх випадках визнається такою, що не має судимості. Особа ж, яка звільняється від покарання, у багатьох (однак не в усіх) випадках визнається судимою.

3. Види звільнення від покарання. Передбачені в розділі ХІІ Загальної частини КК види звільнення від покарання можуть бути класифіковані за різними критеріями, зокрема:

1) залежно від «ступеня наближеності» покарання до особи, яка вчинила злочин, виділяють:

а) звільнення від призначення покарання — має місце там, де суд, постановивши обвинувальний вирок, разом з тим у самому вироку зазначає про те, що покарання особі не призначається, тобто суд постановляє обвинувальний вирок без призначення винній особі покарання. Зокрема, таку можливість передбачено у ч. 4 ст. 74 КК, згідно з якою особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною;

б) звільнення від відбування покарання, призначеного судом, — має місце у тих випадках, коли суд виносить стосовно особи обвинувальний вирок з призначенням їй покарання, але в цьому ж вироку постановляє про те, що ця особа не відбуватиме призначене їй покарання. Наприклад, такі випадки передбачено у статтях 75 та 79 КК. Крім того, звільнення від відбування призначеного покарання може мати місце також через деякий час після постановлення обвинувального вироку — у випадках, встановлених ст. 80 КК;

в) звільнення від подальшого відбування призначеного судом покарання — має місце там, де особа на підставі обвинувального вироку суду відбуває призначене їй цим вироком покарання, проте в певний момент, до закінчення відбування такого покарання, звільняється від його подальшого відбування. Цей вид звільнення від покарання, у свою чергу, розпадається на два підвиди: перший пов’язаний з тим, що особа звільняється від подальшого відбування покарання без заміни його іншим (наприклад, статті 81, 83, 84 КК), а другий стосується випадків, коли особа звільняється від подальшого відбування одного покарання шляхом заміни його іншим (ст. 82 КК);

2) залежно від того, правом чи обов’язком суду є звільнення особи від покарання, виділяють:

а) обов’язкові види звільнення від покарання — ті, при яких суд зобов’язаний звільнити особу від покарання. До них належать випадки, при яких у КК імперативно вказується, що особа звільняється від покарання. Це має місце, наприклад, у разі закінчення строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК) або коли особа під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) чи керувати ними (ч. 1 ст. 84 КК);

б) факультативні види звільнення від покарання — ті, при яких суд має право, але не зобов’язаний звільнити особу від покарання. До них належать випадки, коли в КК вказується, що певна особа може бути звільнена від покарання. Це, наприклад, види звільнення від покарання, передбачені ч. 4 ст. 74, статтями 75, 79 КК та деякими іншими;

3) залежно від того, чи висуваються певні умови щодо подальшої поведінки особи, звільненої від покарання, виділяють:

а) умовні (чи неостаточні) види звільнення від покарання — ті, при яких щодо подальшої поведінки особи протягом визначеного строку висуваються певні умови, виконання яких впливає на остаточність такого звільнення. До них, зокрема, належать випадки, передбачені статтями 75, 79 та 81 КК;

б) безумовні (чи остаточні) види звільнення від покарання — ті, при яких жодні вимоги щодо подальшої поведінки особи не висуваються і звільнення від покарання стає остаточним з моменту набрання законної сили відповідним правозастосовним актом суду. До них належать, наприклад, випадки, передбачені ч. 4 ст. 74, статтями 80 та 82 КК.

Задача.

Неповнолітні Зіновьєв та Астахов вночі у дворі жилого будинку намагались здійснити крадіжку колес з автомобіля Нозенка. Почувши у дворі підозрілий шелест, Нозенко вийшов на балкон і з 2-го поверху двічі вистрілив з мисливської рушниці в напрямку Зіновьєва, наказавши йому при цьому підняти руки. Астахов утік, а Зіновьєв підняв руки і почав просити Нозенка не стріляти, оскільки він нічого не зробив. Але Нозенко ще двічі вистрілив у Зіновьєва, який стояв з піднятими руками, спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження, в результаті чого йому було ампутовано руку.

Визначте: поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння; чи перебував Нозенко в стані необхідної оборони?
Види обставин – це дія або бездіяльність

У частині 2 ст. 2 КК вказується, що для вирішення завдань, поставлених перед цим Кодексом, останній визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами. Таке формулювання передбачає, що не всі суспільно небезпечні діяння є злочинами та що існують обставини, за яких діяння, яке об'єктивно є суспільно небезпечним, оскільки заподіяло чи створило загрозу заподіяння істотної шкоди право-охоронюваним благам, оцінюється інакше, ніж злочин.

Усі обставини, за наявності яких діяння не визнається злочинним або вже на момент його вчинення, або ж закон вважає за можливе прирівняти його до незлочинного за правовими наслідками, можуть бути поділені на певні групи. Основою поділу є фактори, в силу яких діяння, формально передбачене КК, не визнається злочином:

1) малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК), яке не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди, характерної для злочину. У таких випадках констатується відсутність суспільної небезпечності посягання - обов'язкової ознаки будь-якого злочину;

2) відсутність окремих ознак складу злочину як підстави кримінальної відповідальності - вчинення діяння особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК), відсутність осудності (ст. 19 КК), відсутність ознак спеціального суб'єкта (ч. 2 ст.18 КК), вчинення діяння за відсутності вини у необхідній для даного злочину формі (ст. 23), а також відсутність передбачених статтею Особливої частини КК інших обов'язкових об'єктивних та суб'єктивних ознак складу злочину (зокрема предмета, наслідків, необхідних для злочину даного виду та розміру);

3) добровільна відмова при незакінченому злочині (статті 17, 31 КК);

4) позитивна посткримінальна поведінка, передбачена окремими статтями Особливої частини КК (поведінка після закінчення злочину - вчинення дій, яких "вимагає" кримінальний закон як умову непритягнення до кримінальної відповідальності). У цих випадках внаслідок відповідної поведінки особи погашаються несприятливі правові наслідки діяння, яке на момент його вчинення є злочином;

5) відсутність протиправності діяння при заподіянні шкоди за згодою особи чи організації, яким вона завдається; виконанні професійних функцій; реалізації правових норм чи виконанні судового рішення тощо.

6) обставини, що виключають злочинність діяння, які передбачені розділом VIII Загальної частини.

Ознаки обставин, що виключають злочинність діяння

Останні з названих обставини відіграють особливу роль. Вони характеризуються такими ознаками:

- відсутність злочинності обумовлена соціально корисним (чи, принаймні, допустимим, прийнятним для держави і суспільства) характером поведінки особи, яка заподіює шкоду. Внаслідок цього суспільна небезпечність діяння відсутня вже на момент його вчинення;

- діяння, вчинені за обставин, які виключають злочинність, характеризуються відсутністю всіх ознак складу злочину, оскільки вони не посягають на об'єкт кримінально-правової охорони, при їх вчиненні відсутня вина особа. Тому схожість цих обставин зі злочином чисто зовнішня, полягає у тому, що заподіюється така сама шкода, яка є наслідком певних злочинів, передбачених чинним КК;

- виступають правовими гарантіями непритягнення до кримінальної відповідальності для особи, яка заподіяла шкоду, реалізуючи свої права чи виконуючи обов'язки, стимулюють громадян до активної протидії злочинам;

- вичерпно передбачені у КК, а також у нормативно-правових актах більш високої юридичної сили - міжнародно-правових договорах, Конституції України.

Ознаки окремих обставин, що виключають злочинність діяння, вичерпно вказані у кримінальному законі. Положення про те, що злочинність діяння, його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК (ч. 3 ст. 3), означає, що лише в останньому перелічені всі без винятку ознаки, сукупність яких дає підстави вважати певне діяння незлочинним. Причому ці ознаки закріплені у статтях як Загальної (розділ VIII), так і Особливої частини (статті, які передбачають відповідальність за перевищення допустимої шкоди, - статті 118, 124). Звідси випливає, що неприпустимо вимагати наявності якихось додаткових ознак як умови застосування відповідних кримінально-правових норм. На практиці найчастіше зазначене має місце у випадках необхідної оборони, коли у застосуванні ст. 36 КК відмовляють, оскільки особа могла ухилитися від посягання без заподіяння шкоди нападнику (втекти, звернутися за допомогою до органів влади). Водночас, відсутність хоча б однієї з ознак, перелічених у відповідній статті розділу VIII Загальної частини КК, означає, що немає складу (чи за іншою термінологією - умови правомірності) конкретної обставини, яка виключає злочинність діяння, і скоєне вчинено або за наявності якоїсь іншої обставини, або ж являє собою злочин.

Види обставин, що виключають злочинність діяння за чинним КК

У раніше чинному кримінальному законодавстві (КК 1960 року) були передбачені лише три обставини, які виключають злочинність діяння, - необхідна оборона, затримання злочинця та крайня необхідність. КК 2001 року істотно розширив коло таких обставин, віднісши до них як уже названі, так і такі, як фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Причому, на відміну від раніше чинного законодавства, норми про ці обставини зібрані в окремому розділі - VIII - Загальної частини КК.

Коментар до статті 36. Необхідна оборона

1. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та Інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, - якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

3. Дії, вчинені у стані необхідної оборони, якщо при цьому не було перевищено її межі, вважаються правомірними і не можуть бути підставою для притягнення особи не тільки до кримінальної, а й до цивільно-правової чи будь-якої іншої юридичної відповідальності.

Право на необхідну оборону виникає лише за певних умов, визначених законом. Відповідно до ст. 36 ці умови полягають у такому:

1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом: а) прав та інтересів особи, яка захищається; б) прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної); в) суспільних інтересів;

ПВС роз'яснив, що "стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільне небезпечного посягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з'ясування цього необхідно врахувати поведінку нападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну". Отже, оборона можлива і до початку фізичних дій посягаючого з моменту, коли виникла реальна загроза посягання.

5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає. Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до посягання особі, то відповідальність, залежно від наслідків, може настати за заподіяння шкоди з необережності;

6) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. Закон не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і характером посягання. Правомірним буде і застосування більш серйозних засобів або заподіяння більш значної шкоди, ніж ті, що об'єктивно були достатніми для відбиття нападу, якщо особа, яка оборонялась, не могла правильно оцінити обставини нападу і вибрати абсолютно адекватні засоби оборони чи заподіяти при захисті виключно необхідну для відбиття нападу шкоду. Проте заподіяння при необхідній обороні явно надмірної шкоди, якщо той, хто оборонявся, розумів, що посягання можна припинити із заподіянням менш значної шкоди, за певних умов може бути визнане перевищенням меж необхідної оборони.

7. Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони слід розуміти смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження. Невідповідність тяжкої шкоди, заподіяної тому, хто посягає, небезпечності посягання або обстановці захисту слід визнавати явяоло тоді, коли це з урахуванням обставин справи є очевидним для кожної людини, отже і для того, хто обороняється. Так, явно невідповідним буде не викликане необхідністю заподіяння тяжкого тілесного ушкодження особі, яка має намір вчинити крадіжку і не робить спроб чинити фізичний опір. Перевищенням меж необхідної оборони слід також вважати і випадки, коли особа заподіяла тяжку шкоду тому, хто посягає, маючи при цьому можливість відвернути чи припинити посягання із заподіянням явно меншої шкоди 1 усвідомлюючи наявність такої можливості.

Відповідальність за перевищення меж необхідної оборони настає лише при заподіянні шкоди двох видів, а саме: тяжкого тілесного ушкодження; умисного вбивства. Відповідальність за таке перевищення меж необхідної оборони передбачена ст. ст. 118 і 124. В інших випадках перевищення меж необхідної оборони не є злочином.

Враховуючи вищевикладене, Нозенко, не перебував у стані необхідної оборони, тому що Зіновьєв виконав всі вимоги, не чинив опір Нозенку та не вчинив злочин. Незважаючи на зазначене, Нозенко все одно здійснив два постріли в особу з піднятими руками, розуміючи, що останній не вчинить будь яких протиправних дій, певно бачив і розумів, що Зіновьєв неповнолітній, що в подальшому спричинило тяжкі насідки.



скачати

© Усі права захищені
написати до нас