ЗАКОННІСТЬ. ПРАВОПОРЯДОК ПОНЯТТЯ ЗАКОННОСТІ Законність — це комплексне політико-правове явище, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, зв'язок між правом і державою. Поняття "законність" характеризує правову дійсність, узяту під кутом зору практичної реалізації права, ідейно-політичних основ правової системи, її зв'язку з основними суспільно-політичними інститутами, з політичним режимом цього суспільства. Законність можна визначити і як принцип, метод і режим суворого, неухильного дотримання, виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин (державою, її органами, суспільними й іншими організаціями, трудовими колективами, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями). В той же час поняття законності охоплює не лише дотримання й виконання нормативно-правових актів, але й відповідність всіх нормативно-правових актів Основному Закону — Конституції. Але з другого боку, до категорії законності зараз висуваються також інші вимоги, пов'язані з демократизацією суспільства і держави, переходом від авторитаризму і тоталітаризму до демократії, розбудовою правової держави. Законність у правовій державі заснована не на будь-яких законах, а саме на правових законах — на тих, що засновані на таких правових принципах, як справедливість, рівність, свобода, які відповідають повною мірою волевиявленню більшості суспільства, відображають загальнолюдські цінності й ідеали, забезпечують пріоритетність прав і свобод людини і громадянина. Суть законності полягає в реальності права, в рівні дотримання законів та підзаконних актів, у гарантуванні прав і свобод особи. Законність є елементом демократії та народовладдя. Зміст законності полягає в таких ознаках, як загальнообов'язковість права, високий рівень правосвідомості та правової культури в суспільстві, неухильне виконання правових норм з боку як громадян, так і державних органів; це той суспільний режим, за якого діяльність всіх суб'єктів заснована на законі, який носить правовий характер. ОСНОВНІ ВИМОГИ (ПРИНЦИПИ) ЗАКОННОСТІ 1. Загальність законності полягає в її обов'язковості, що розповсюджується на всіх і кожного без винятку, незалежно від положення, чину і рангу. Перед законом усі рівні й усі повинні йому підкорятися, інакше відповідальність неминуча. Всі громадяни, посадові особи є суб'єктами законності, тому що на всіх них розповсюджуються її вимоги. 2. Єдність законності полягає в поширенні цієї вимоги на всю без винятку територію держави, в її однаковому розумінні. Прояв місництва — протизаконне явище. Місцеві особливості потрібно враховувати, але тільки в рамках закону і на його основі. 3. Верховенство закону є найважливішою властивістю законності, зв'язаною з вищою юридичною силою закону. З верховенством закону пов'язане питання конституційної законності, яка включає в себе наступні вимоги: Конституція є Основним Законом, якому належить юридичне верховенство у правовій системі; принципи і норми Конституції мають пряму дію; Конституція діє на всій території держави; засобом забезпечення верховенства Конституції є конституційний контроль, що здійснюється Конституційним Судом. Закони приймаються на основі Конституції, а підзаконні нормативно-правові акти — на основі законів та на їх виконання. 4. Невідворотність реалізації законності означає припинення будь-яких порушень закону, від кого б вони не виходили, невідворотність відповідальності за ці порушення. Усяке правопорушення є водночас і порушенням законності. 5. Неприпустимість протиставлення законності і доцільності. Законність є вищою доцільністю. Діалектика взаємин тут така: будь-який відступ від законності, що мотивується "вищими інтересами", "вимогами народу", "моральними розуміннями" тощо, призводить до дестабілізації в суспільстві, сприяє зростанню правового нігілізму. Якщо закон застарів, став недоцільним, його потрібно змінити, доповнити, але тільки відповідно до встановленої процедури, що також визначається законом. Доти, доки зміни не внесені, закон діє. 6. Нерозривний зв'язок законності і культури. Без культури не може бути і мови про законність; чим вищий рівень культури (особливо правової) суспільства в цілому, окремих громадян, тим вищий і рівень законності. 7. Єдність законності і демократії полягає в активній участі громадян у справах суспільства і держави, насамперед у демократичній процедурі прийняття законів й інших нормативних актів. Це є запорукою того, що прийняті закони будуть сприйняті абсолютною їх більшістю. Демократія, у свою чергу, забезпечує зацікавленість людей у виконанні законодавства і підконтрольність діяльності державного апарату. 8. З позицій особистості законність виступає насамперед як засіб захисту її прав, свобод і законних інтересів. Вона забезпечує охорону людини як від свавілля самої держави і її органів, так і від протиправних дій з боку інших осіб. Від стану законності залежить ступінь свободи особи, реальність її прав, рівень і реальність демократії. А оскільки в сучасних умовах інтереси особистості стають пріоритет ними для держави, ця сторона законності і правопорядку є найважливішою метою державної діяльності. ГАРАНТІЇ ЗАКОННОСТІ Під гарантіями законності слід розуміти систему засобів, способів, прийомів і методів забезпечення законності, що дозволяють безперешкодно реалізувати правові норми, користуватися суб'єктивними правами і виконувати юридичні обов'язки. Під гарантіями розуміються як об'єктивні умови існування суспільства, так і спеціально вироблені державою і громадськістю засоби, що забезпечують точну реалізацію норм права всіма суб'єктами. Економічними (матеріальними) гарантіями є насамперед матеріальні умови життя суспільства, серцевину яких складають соціально- економічний устрій суспільства, форми власності, їхнє різноманіття, господарська самостійність суб'єктів. Соціальні гарантії включають весь комплекс громадських заходів для боротьби з правопорушеннями, відступами від ідеї законності. Це профілактична діяльність з попередження правопорушень, контрольна функція громадськості, врахування суспільної думки тощо. Політичні гарантії— це демократизм державного і суспільного ладу, відбитий у функціонуванні політичної системи в цілому, із властивим демократичному суспільству політичним плюралізмом, реальним поділом влади, наявністю правової держави (чи хоча б тенденції до її побудови). Ідеологічні гарантії полягають у пануванні ідеології, в центрі якої загальнолюдські цінності, на її базі розвиваються духовне життя суспільства, ідейне виховання громадян, глибока повага до права як соціальної цінності. Юридичні гарантії виступають як система спеціальних правових засобів зміцнення законності і правопорядку. До спеціальних юридичних засобів варто віднести насамперед усі норми права, в яких виражена вимога законності. Правова регламентація суспільних відносин ставить правоохоронні органи в чіткі правові рамки, позбавляє їх можливості діяти, виходячи з інтересів доцільності. Юридичні гарантії законності поділяються за наступними критеріями: 1) за суб'єктами застосування (парламентські, президентські, судові, прокурорські, адміністративні, міжнародно-правові тощо); 2) за видами правових норм (конституційні, галузеві, матеріальні, процесуальні); 3) за характером юридичної діяльності (правотворчі, правозастосовчі, правореалізаційні, правоохоронні). Крім того, до гарантій законності належать спеціальні засоби виявлення правопорушень (прокуратура, органи розслідування тощо); засоби попередження правопорушень (наприклад, митний огляд); засоби припинення правопорушень (затримання, арешт); заходи по захисту та відновленню порушених прав; юридична відповідальність; процесуальні гарантії; правосуддя. ПОНЯТТЯ ПРАВОПОРЯДКУ Із законністю тісно пов'язане інше правове явище — правопорядок (правовий порядок). Поняття "правопорядок" широко використовується в чинному законодавстві, охорона правопорядку — найважливіша функція держави. Найбільшого поширення одержав погляд на правопорядок як на реалізовану законність, як на суспільний порядок, що встановлюється та охороняється державою на основі чинних норм права та в режимі законності. З цього погляду правопорядок є продуктом дії в суспільстві режиму законності. Від рівня законності залежить рівень правопорядку. Однак подібне трактування здається не зовсім правильним. Дійсно, зазначені явища тісно взаємопов'язані. У формуванні правопорядку законність виступає як основний принцип діяльності державних органів, посадових осіб і громадян. Але правопорядок не може скластися як наслідок одного лише цього принципу, навіть і основного. Тому точніше було б сказати, що правопорядок складається як результат реалізації всіх правових розпоряджень відповідно до принципу законності. Основою правопорядку виступає не законність, а право. Законність — умова правопорядку. Результатом впливу права на суспільні відносини, підсумком його дії і реалізації конкретних правових норм є певний порядок у суспільних відносинах, правовий порядок. Правопорядок — підсумок правового регулювання, його реалізована мета. Міцність правопорядку, його стабільність і непорушність забезпечується не формальною, а реальною законністю. У свою чергу правопорядок обумовлює зміст законотворчої діяльності, правовий характер законів. Правопорядок є важливою передумовою ефективного функціонування всієї системи соціальних відносин. Він є важливим структурним елементом громадського порядку, під яким розуміється правильно налагоджений стан всієї сукупності суспільних відносин. Правопорядок — це заснована на праві і законності організація правового життя, що відображає якісний фактичний стан суспільних відносин, врегульованих правом. Особливості правопорядку: це стан упорядкованості правом суспільних відносин; це порядок, передбачений нормами права; правопорядок є результатом втілення в життя правових норм, їх реалізації; правопорядок забезпечується державою, йому притаманні єдність, стабільність. Це — реалізація законності, прав, свобод і обов'язків громадян; підпорядкованість суб'єктів нормам права у їх правових відносинах. Правопорядок можна охарактеризувати як порядок, що забезпечує стабільність громадського життя і соціальний прогрес. Оскільки він визначається правом і забезпечується державою, то закріплює найважливіші риси і сторони соціально-економічного ладу, систему політичних відносин. Правопорядок можна розглядати як єдність права і влади. Це порядок, при якому правове положення і взаємини всіх суб'єктів суспільного, політичного і державного життя чітко визначені законами і захищені державою. Правопорядок варто відрізняти від близького, але не ідентичного йому явища — громадського порядку, що, як і правопорядок, характеризується організованістю, упорядкованістю суспільних відносин. Однак, на відміну від правопорядку, громадський порядок утворюється під впливом не тільки правових, але й інших соціальних норм: норм моралі, звичаїв, корпоративних норм та ін. Отже, громадський порядок — це стан урегульованості суспільних відносин, заснований на реалізації всіх соціальних норм і принципів. Громадський порядок забезпечується переважно силою суспільного впливу. Але це не означає, що його стан байдужий для держави. З одного боку, найважливішою частиною громадського порядку є правопорядок, з другого — стан громадського порядку обумовлює багато в чому стан правопорядку. Тривалий час різниця між законністю і правопорядком не проводилась і вони використовувались як рівнозначні поняття, але це неправильно. Законність — це засіб встановлення правопорядку, а правопорядок — результат здійснення права і законності. Міцність і ефективність правопорядку залежить від ступеня втілення вимог законності. Якщо законність виступає як причина, то правопорядок — як наслідок. Законність — це повнота реалізації правових норм, а правопорядок — їх фактичне втілення в життя. Законність — засіб підтримки правопорядку. ФУКЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ ПРАВОПОРЯДКУ Функції правопорядку) – основні напрямки формування і підтримки стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють: - функцію взаємодії з оточуючим середовищем має зовнішній характер і характеризує взаємодію правопорядку і соціальної системи. Правопорядок займає певне місце у рамках системи, перебуває під впливом на неї. В результаті реалізації цієї функції забезпечується стабілізація та вдосконалення суспільства як певним чином організованої соціальної системи. - функцію зміцнення внутрішніх зв'язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування. Ця функція характеризує автономне «буття» системи правопорядку, відокремлює якісну визначеність його як цілого у внутрішній взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин. - функцію збереження і вдосконалення правопорядку — виражається в його непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи, правоохоронних органів та ін.).Єдинимзасобом виживання і розвитку правопорядку є його вдосконалення. Принципи правопорядку - вихідні положення та ідеї, що визначають зміст правопорядку та забезпечують розуміння його природи та сутності. Проте, зважаючи на те, що правопорядок має самостійну якісну визначеність, слід виділити його специфічні принципи: 1. Соціально-нормативна визначеність правопорядку полягає в повній відповідності регульованих правом суспільних відносин вимогам формально визначених правових норм. Правова нормативність є основою і засобом впорядкування. При цьому важливим є: - Сувора співпідпорядкованість органів держави, посадових осіб, а також нормативно правових актів за юридичною силою та актів застосування норм права тощо, які забезпечують впорядкованість їх зв’язків; - Підпорядкування їх нормативним положенням (принципам) конституції і гарантування її реалізації. Теоретична конституція і практична конституція будь-якої держави покликані злитися у встановленому порядку життя. 2. Системність правопорядку визначається системою самого права, результатом дії якого він є. Правопорядок - не проста випадкова сукупність відносин окремих суб’єктів права, що не пов’язані між собою, а саме система відносин,як тих, що об’єктивно складаються і предметно обумовлюються, так і таких, що організовуються, закріплюються, охороняються державою за допомогою права. Наявність системно-структурної організації правопорядку дозволяє діяти злагоджено всім елементам громадянського суспільства і його правовій системі. 3. Єдність правопорядку, як і єдність законності повинна здійснюватися в масштабі всієї країни. Неприпустимим є існування різних правопорядків в різних регіонах (областях, районах, містах) держави, тим більше унітарного. Однак на практиці у певних сферах правового регулювання (стягування податків, надання пільг, організація ринкової торгівлі та ін) такий різнобій існує. Зазвичай він виникає від суперечностей у чинному законодавстві і зумовлених цим різних його трактування на місцях. Але не виключені й зловживання у сфері законності. Для усування фактів такого роду держава має використовувати різноманітні юридичні засоби забезпечення законності та охорони правопорядку. 4. Стійкість правопорядку. При використанні гарантій законності і юридичних засобів охорони правопорядку він здобуває таку важливу якість, як стабільність. Однак небезпека дестабілізації загрожує йому постійно, особливо в періоди соціальної перебудови, реформування суспільства, не завжди продуманого і обґрунтованого, а також в умовах прогалинного і суперечливого законодавства. Отже, погроза дестабілізації правопорядку повинна запобігати ся як в галузі правотворчості, так і у сфері правозастосування. Забезпеченню стійкості правопорядку додає повсюдний, загальний і універсальний контроль, здійснюваний суб’єктами та інститутами громадянського суспільства, уповноваженими органами держави, а також базування на високих моральних підвалинах, повазі прав людини, її гідності і честі [8;505-506]. 5.Державна гарантованість. Реалізація правових приписів, додержання законності та врешті-решт забезпечення правопорядку, охорона його від порушень гарантуються державою. Не випадково однією з функцій держави (саме держави, а не окремих її органів, скажімо правоохоронних) є охорона правопорядку. Це значить, що забезпечення правопорядку в країни відповідальні всі три галузі державної влади. І практика показує корисність координації їх діяльності щодо цього боку глави держави. Завдяки державній гарантованості прав учасників правопорядку створюються умови функціонування правової системи, досягнення законними засобами прав і свобод, використання обов’язків та ін. ДЕРЖАВНА ДИСЦИПЛІНА Державна дисципліна - це точне і неухильне дотримання всіма органами державної влади та місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, посадовим і службовим особам, а також громадянами встановлених державою правил поведінки, діяльності, стосунків, а також своєчасне виконання державних завдань обов’язків. Державна дисципліна передбачає персональну відповідальність за доручену справу. За її порушення державний службовець може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності згідно зі ст. 40, 147 КЗпП України та ст. 14 Закону «Про державну службу». ПРАВОСВІДОМІСТЬ. ПРАВОВА КУЛЬТУРА ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА ПРАВОСВІДОМОСТІ Правосвідомість — це система відображення правової дійсності в поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль у забезпеченні свободи особи та інших загальнолюдських цінностей. 1. Правова психологія — це структурний елемент правосвідомості, що включає правові почуття, настрої, інші емоційні сприйняття правових явищ. Виникнення й існування правової психології пов'язане з властивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні правові явища. При цьому вона відображає право не узагальнено, а конкретизовано. У структурі правової психології виділяють: • сталі частини (настрої, почуття, переживання); • пізнавальні частини (правові емпіричні знання, уявлення, погляди); • емоційні складові (правові емоції, почуття, настрої); • регулятивні елементи (правові звички, традиції). 2. Правова ідеологія — це структурний елемент правосвідомості, який охоплює знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового виховання та юридичних наукових досліджень. Іншими словами, це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображають теоретичне (наукове) відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин. У структурі правової ідеології виділяють такі складові: • правові ідеї, теорії, переконання; • правові поняття, правові категорії; • правові принципи. На відміну від правової психології, що формується стихійно, правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасного, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права. Сучасна правова ідеологія включає: концепцію поділу влади, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права, теорію правової держави і громадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природних прав людини тощо. 3. Правова поведінка — це вольова сторона правосвідомості, яка становить процес перетворення норм права в реальну правову поведінку. У структурі поведінкової частини правосвідомості виділяють такі елементи: • мотиви правової поведінки; • правові установки, які є одним з найбільш складних компонентів правосвідомості. Вони відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, а й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ. Класифікувати правосвідомість можна за різними підставами: 1. 3а суб'єктами (носіями) правосвідомості: індивідуальна; групова та суспільна. 2. За глибиною відображення правової дійсності: повсякденна (буденна, непрофесійна); професійна (практиків-юристів); наукова (теоретична). ФУНКЦІЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ. РОЛЬ ПРАВОСВІЛОМОСТІ В ПРОЦЕСАХ ПРАВОТВОРЧОСТІ ТА ПРАВОРЕАЛІЗАЦІЇ |