Ім'я файлу: інновації.docx
Розширення: docx
Розмір: 26кб.
Дата: 20.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
3.docx

Сучасна соціально-економічна ситуація, що склалася в нашій країні, потребує сутнісних змін у всіх сферах суспільного життя, в тому числі й в освіті. Нагальні вимоги до сучасних освітніх установ були сформульовані в Законі України «Про освіту» та конкретизовані в національній доктрині освіти, де виділено одне з головних завдань – стимулювання та розвиток інноваційних процесів. Інновації в освіті пов’язані із загальними процесами у суспільстві, глобальними проблемами, інтеграцією знань і форм соціального буття. Відтак, характерною ознакою сучасної педагогіки постає інноваційність – здатність до оновлення, відкритість новому. Розвиток системи вищої та середньої освіти вимагає від педагогічної науки й практики вивчення і впровадження сучасних технологій та нових методів навчання дітей та молоді. Інновації в педагогіці пов‘язані із загальними процесами у суспільстві, глобалізаційними та інтеграційними процесами. Інноваційна діяльність в Україні передбачена Законом України „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні, Державною програмою прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку. Інновації в освіті є закономірним явищем, динамічним за характером і розвивальним за результатами, їх запровадження дозволяє вирішити суперечності між традиційною системою і потребами в якісно новій освіті. Сутнісною ознакою інновації є її здатність впливати на загальний рівень професійної діяльності педагога, розширювати інноваційне поле освітнього середовища у навчальному закладі, регіоні. Як системне утворення інновація характеризується інтегральними якостями: інноваційний процес, інноваційна діяльність, інноваційний потенціал, інноваційне середовище. Джерелом інновації є цілеспрямований пошук ідеї з метою розв'язання суперечностей, її освоєння відбувається шляхом апробації в формі педагогічного експерименту або пілотного впровадження. Розвиток інновації залежить від того, наскільки соціально-психологічне середовище потребує нової ідеї. Подальше існування інновації пов'язане з переходом у стадію стабільною функціонування. Отже, інновації в освіті – це процес творення, запровадження та поширення в освітній практиці нових ідей, засобів, педагогічних та управлінських технологій, у результаті яких підвищуються показники (рівні) досягнень структурних компонентів освіти, відбувається перехід системи до якісно іншого стану. Слово "інновація" має багатомірне значення, оскільки складається з двох форм: власне ідеї та процесу її практичної реалізації. Стрімкий розвиток сучасних знань та технологій вимагає синтезу науки і виробництва, що реалізується на рівні консалтингових центрів, які є осередками науковотехнологічних досліджень країн і регіонів. Житомирський державний університет імені Івана Франка постає певною моделлю регіонального інноваційного консалтингового центру регіону, який реалізовано на основі двох навчальнонауково-виробничих комплексів, Поліського інноваційного центру освіти та розвитку, консорціуму вищих навчальних закладів та функціонує на базі різних форм міжнародної наукової співпраці, науково-методичних університетських й міжвідомчих науково-дослідних центрів та лабораторій.

Початок третього тисячоліття не пробачає спрощеності та однобічності, не дає змогу людині нерозважливо, поверхово і трафаретно сприймати процеси та явища об’єктивної дійсності. Тому нової актуальності та виняткового значення набуває особистість, яка має здібності до створення та готовність до сприйняття інновацій як атрибуту сучасності. У концепції «Нової української школа» по-особливому репрезентується діалектичний статус інновацій: маючи за мету розвиток особистості інноватора, її інституційні, організаційні, середовищні, кадрові та інші сфери власне і є інноваційними практиками, які засвідчують появу нових організаційних форм та нову якість педагогічних кадрів (педагогіка партнерства, спосіб розміщення парт у класних кімнатах, автономія в управлінні закладом освіти, умотивований учитель тощо). Така педагогічна модель розвитку інноватора в інноваційному освітньому середовищі та за допомогою інноваційних освітньо-виховних практик, ресурсів і технологій вже сьогодні виявляє чималі перспективи. Процеси створення та поширення інновацій, які визначають напрями та характер розвитку сучасного світу, з необхідністю обумовлюють появу інноваційної культури, яка приходить на зміну традиційній. Інноваційна культура займає пріоритетні позиції не лише на індивідуальному, але й на соціокультурному рівні. З одного боку інноваційну культуру слід розглядати як готовність та здатність особистості до виробництва та поширення інновацій, набуття нею високого рівня компетентності у використанні нових засобів інформації, розвиток таких її характеристик як культура мовлення, просторове образне мислення, здатність до самоосвіти та творчості. Усі ці якості виявляються найнеобхіднішими в суспільстві знань, допомагають суб’єкту ефективно використовувати можливості інноваційного суспільства для досягнення особистих та суспільних цілей. З іншого – інноваційна культура є принципово новим рівнем розвитку людства, вона характеризує усвідомлене прагнення суспільства до матеріального та духовного самооновлення, є висхідною 18 передумовою та результатом якісних змін в життєдіяльності людства, ціннісно-смисловою та методологічною основою прогресу, засобом гармонізації усіх сфер життєдіяльності. «Дуалістичний» статус інноваційної культури також виявляється й у тому, що вона з одного боку, є особливим видом культури, з іншого – є елементом, який існує в кожному виді культури. Розвиток інноваційної культури залежить від імперативів – ключових критеріїв, які забезпечують її функціонування. Серед таких вимог виокремлюють: інтерактивність (взаємодія усіх елементів інноваційної культури, її здатність реагувати на виклики та потреби сучасності); системність (становлення та функціонування інноваційної культури як цілісного комплексу взаємопов’язаних складників, їхня структурованість та ієрархічність); стратегічність (спрямування інноваційної культури на вирішення глобальних та довгострокових завдань, її виняткова роль в облаштуванні сучасного світу); поліваріантність (різноманітність шляхів розвитку інноваційної культури); перманентність (безперервний розвиток інноваційної культури, єдність ево- та революційних способів створення інновацій). Дефініювання категорії «інноваційна культура» належить до кола актуальних, дискусійних і міждисциплінарних проблем, адже поняття складається із двох універсалій, кожна із яких у межах різних галузей пізнання (філософія, культурологія, педагогіка, соціологія, психологія тощо) розглядається по-різному. Учені, осмислюючи індивідуальний аспект «інноваційної культури», пропонують різні визначення, кожне із яких вияскравлює ті або ті її сутнісні характеристики. Так у Законі України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» поняття «інноваційна культура» розглядається як складник інноваційного потенціалу, що характеризує рівень освітньої, загальнокультурної і соціально-психологічної підготовки особистості та суспільства в цілому до сприйняття і творчого втілення в життя ідеї розвитку економіки країни на інноваційних засадах. На наш погляд інноваційну культуру особистості слід розглядати як її динамічну характеристику, яка полягає у готовності, здібності та здатності людини до створення, сприйняття, поширення та верифікації інновацій, а також передбачає володіння такими ключовими якостями як творчість, інтуїтивність, ризикованість, амбіційність, сміливість та далекоглядність. Інноваційна культура особистості включає в себе як творчі здібності, так і засоби обмеження: норми моралі, здатність прогнозувати наслідки нововведень, особисту відповідальність. Інноваційна культура виконує роль захисного фільтра для культури загальної. Будучи її складником, інноваційна культура покликана продукувати назовні лише ті інновації, які сприятимуть розвиткові культури. У наративі філософського, педагогічного та культурологічного дискурсів складники інноваційної культури особистості розглядають по- 19 різному. З одного боку вчені ведуть мову про те, що інноваційна культура – це, насамперед, уміння працювати із самим собою, т. зв. системна рефлексія. У цьому контексті стратегічними лініями удосконалення інноваційної культури називають самопізнання, самоосвіту, самоактуалізацію, самореалізацію. Ключовою умовою розвитку інноваційної культури є постійне удосконалення її складників. Так, сучасна дослідниця О. Шумакова виокремлює декілька груп умінь, що репрезентують наявність в особистості показників інноваційної культури: дослідницькі (цілепокладання, формулювання гіпотез, пошук інформації, аналіз та узагальнення емпіричних даних, розробка критеріїв оцінки якості досліджень тощо); проектувально-прогностичні (відокремлення головного від другорядного, проектування, прогнозування можливих результатів, встановлення причиннонаслідкових зв’язків, регулювання та обґрунтування перспектив діяльності); конструктивні (творче застосування знань, побудова композиції, розробка нових технологій); комунікативні (встановлення особистісної та професійної комунікації, налагодження ділових взаємин, активізація власного потенціалу для вирішення проблем, ведення діалогу, створення та підтримка авторитету, ведення діалогу тощо); організаторські (модерування та контроль власної діяльності, рефлексія, тайм-менеджмент, підтримка працездатності, подолання втоми тощо); рефлексивні (розуміння власних емоційних реакцій, виявлення та аналіз причинно-наслідкових зв’язків у власній поведінці, саморегуляція, самопрезентація в соціальних ситуаціях тощо). Не потребує доведення теза про те, що інноваційна культура є ключовою умовою розвитку інноваційного суспільства та інноваційної економіки, вона відіграє виняткову цивілізаційну та соціокультурну роль у реалізації стратегії сталого розвитку людства. З-поміж функцій інноваційної культури сьогодні називають креативну, гуманістичну, мотиваційну, інтегративну та інші. На наш погляд, призначення і роль інноваційної культури в сучасному інформаційному суспільстві можуть бути представленими винятково у цілісному вигляді, який би дозволив всебічно розглянути її роль у забезпеченні життєдіяльності на цивілізаційному, соціокультурному, особистісному та державному рівнях. Управління інноваційним розвитком у загальній середній освіті посідає одне із центральних місць у реалізації державної освітньої політики країни. Це відображено в Законах України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про інноваційну діяльність», «Про пріоритетні напрями інноваційного розвитку держави», в Положеннях «Про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності» та «Про експериментальний загальноосвітній навчальний заклад». Міністерство освіти і науки України головним стратегічним пріоритетом розвитку освіти визначає створення інноваційного простору шкільної освіти, який потребує забезпечення наукового супроводу і апробації моделей загальноосвітніх шкіл інноваційного типу. Інноваційна діяльність в освіті виявляється передусім в оновленні та освоєнні нового змісту освіти, що пов’язано з освоєнням теорії і практики ринкової економіки, нових процесуальних умінь, розвитком навичок оперувати інформацією та творчого вирішення проблем. Увага зосереджується на впровадженні оновлених інтегральних курсів, розробленні раціональних міждисциплінарних зв’язків, розширенні методичних пошуків, переорієнтації змісту навчання із запам’ятовування матеріалу на формування здатності його використовувати, вмінь самонавчання [1]. Інноваційний розвиток шкільної освіти є не лише кінцевим продуктом застосування новизни у навчально-виховному процесі з метою якісного покращення його суб’єктів та об’єктів, отримання економічного, соціального, науково-технічного, екологічного та іншого ефекту, а й процесом їх постійного оновлення, що потребує додаткових досліджень теорії і методології педагогічної інноватики. Наявна невідповідність між потребами суспільства в інноваційному розвитку загальноосвітнього навчального закладу та невизначеністю організаційно-педагогічних умов, які мають його забезпечувати, спонукає до їх визначення й обґрунтування [2]. У Білій книзі національної освіти України, інновації в освіті визнаються не лише як кінцевий продукт застосування будь-якої педагогічної новації з метою внесення якісних змін в освітній процес й отримання економічного‚ соціального‚ науково-технічного‚ екологічного та іншого ефекту, але й як процедура постійного оновлення освіти [3]. Інноваційна діяльність виникла на підґрунті досягнень таких наук: управління, економіки, психології, педагогіки, соціології, які сформували теорії та нагромадили позитивний досвід про творчу активність особистості 21 та науково-технічний прогрес. У закладі освіти в залежності від функціональних обов'язків і ролі, яку відіграють у процесі управління виділяють три групи менеджерів. Перша група – це директор та його заступники. Директор, згідно з статутом школи, здійснює керівництво закладом загальної середньої освіти. Друга група – керівники методичних та творчих об'єднань учителів. Третю групу становлять вчителі, які організовують навчально – пізнавальну діяльність учнів – основного продукту освіти. Однією з важливих якостей педагога, умов успішності його як професіонала є готовність до інноваційної діяльності. Злагоджена взаємодія всіх трьох груп менеджерів закладу освіти дає позитивний результат, який значною мірою залежить від індивідуального стилю керівництва. Індивідуальний стиль керівництва – це системна взаємопов’язаних дій особистості керівника закладу освіти, яку він застосовує як управлінець-професіонал для досягнення мети управління [4]. На нашу думку, інноваційна діяльність закладу освіти має бути спрямована на формування творчої особистості учня на основі зростання професіоналізму вчителя у світлі застосування інноваційних технологій навчання. Діяльність інноваційного закладу освіти спрямована на реалізацію особистісно орієнтованого навчального процесу, індивідуалізацію та диференціацію навчання, упровадження педагогічних освітніх інновацій, за яких постійно вносяться якісно нові елементи з метою створення та використання інтелектуального продукту, реалізуються нові оригінальні ідеї у вигляді освітніх систем, програм, технологій, послуг тощо. Формування інноваційної діяльності закладу, перш за все, має допомагати розвивати пріоритетні напрямки діяльності школи. Наприклад: - сприяння підвищенню рівня фахової майстерності педагогічних працівників шляхом впровадження у навчально-виховний процес інноваційних технологій; - впровадження сучасних засобів навчання; - забезпечення якісної підготовки учнів з урахуванням освітніх потреб; - впровадження сучасної інформаційної системи навчання; - створення та розвиток комп’ютерно-орієнтованого освітнього середовища на основі інформаційних мереж, ресурсів і технологій; - забезпечення конкурентноспроможності закладу освіти. Отже, інноваційна освітня діяльність – це складний процес, що потребує науково-методичного підходу на всіх рівнях управління. Всім учасникам процесу перетворень потрібно „знайти” себе: державним діячам освіти розробити відповідні проекти і пропозиції, регіональним органам використати у своїй практиці світовий досвід упровадження інновацій в освіту, керівникам освітніх закладів успішно реалізувати надану можливість самореалізації, педагогам – вміло використати свободу для відповідального вибору способів і методів навчання. На сучасному етапі розвитку освіти в Україні особливу значимість надають оптимізації системи управління загальноосвітніх навчальних закладів. Закон України «Про загальну середню освіту» визначає, що загальноосвітній навчальний заклад – це навчальний заклад, що забезпечує реалізацію права громадян на загальну середню освіту, тобто оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності. Поява загальноосвітніх навчальних закладів різних типів, змістовна робота щодо запровадження особистісно орієнтованого навчання, організація профільного навчання, умови зовнішнього незалежного оцінювання тощо потребують конструювання ефективних систем управління. Управління освітою належить до соціального управління, що регулює економічну, соціально-політичну та духовну сфери життя суспільства. Управління освітою, зокрема, відповідає за духовну сферу. Для сучасної теорії і практики управління, в тому числі соціальнопедагогічними системами, пріоритетними є системний, особистісний, діалогічний підходи. Це орієнтує на урахування в управлінні тенденцій розвитку освіти; впливу зовнішнього середовища на процеси моделювання цілісних педагогічних й управлінських структур; використання діалогічних форм взаємодії тощо. Найголовнішим є забезпечення відповідності між системами і підсистемами, що управляється, оскільки лише за умови такої відповідності можливий динамічний розвиток навчально-виховного процесу згідно з метою школи. Для ефективності процесу управління використовують освітні педагогічні технології. Під технологією управління загальноосвітнім закладом розуміють систему функціонування людських, матеріальних, інформаційних та інших компонентів, які служать для реалізації в школі функцій управління. Управління як невід’ємна частина педагогічної системи навчального закладу, її системоутворююча засада, має об’єктивну природу, але за механізмом реалізації – це суб’єктивний процес. Загальноосвітній навчальний заклад як об’єкт управління є складною відкритою соціально-педагогічною системою, яка регулює свою діяльність із зовнішнім середовищем. На підставі його аналізу визначає мету свого існування. Фактори цілей і результатів є системоутворюючими факторами педагогічної системи, що допомагає сконцентрувати увагу керівників 30 загальноосвітнього навчального закладу, учителів, учнів на визначення цілей і способів досягнення результату, на створення умов належного функціонування педагогічного процесу, відбір змісту і використання різноманітних форм, методів і засобів навчально-виховної роботи. Функціональні компоненти управлінського циклу представлені: аналізом, плануванням, організацією, контролем. У цьому випадку управління педагогічною системою дозволяє зберегти її цілісність і одночасно змінювати, впливати на дію її окремих компонентів. Таким чином, управління загальноосвітніми навчальними закладами базується на положеннях теорії управління. Головними складовими її є певні тенденції, відповідні їм закономірності й, пов’язані з ними, принципи управління загальноосвітніми навчальними закладами. Здійснення управління відповідно до вимог, що випливають із розроблених закономірностей і принципів, цілком залежить від управлінської діяльності керівників навчальних закладів. Тенденції розвитку управління навчальними закладами визначаються розвитком і функціонуванням державного управління, соціальними та економічними процесами в суспільстві. Але головним фактором, що впливає на управлінські процеси в навчальних закладах, є система освіти України, яка віддзеркалює всі явища, що відбуваються у державі та за її межами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Галій Л. В., Серопян Т. М. Методичні та організаційні проблеми упровадження дистанційної форми навчання у фармацевтичну освіту. Соціальна фармація в охороні здоров’я. 2017. Т. 3, № 3. С. 3–11. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/sphhc_2017_3_3_3

2. Галій Л. В., Серопян Т. М. Впровадження дистанційної форми навчання у фармацевтичну освіту (на прикладі національного фармацевтичного університету). Фармацевтичний часопис. 2017. № 3. С. 112–117. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Phch_2017_3_17

3. Кайдалова Л. Г. Викладач у системі дистанційного навчання. Проблеми інженерно-педагогічної освіти. 2011. № 32-33. С. 104–109. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pipo_2011_32-33_16

4. Кайдалова Л. Г., Шаповалова В. С. Досвід викладання дисципліни "Психологія спілкування" для студентів дистанційної форми навчання спеціальності 226 Фармація. Психолого-педагогічні проблеми становлення сучасного фахівця : зб. наук. ст., матеріали IV міжнар. наук.-практ. конф., 18-19 трав. 2018 р. / Національна академія Національної гвардії України. Х.: ХОГОКЗ, 2018. С. 24-31. DOI 10.26697/9786177089017.2018.24

5. Технологія створення дистанційного курсу / За ред. В. Ю. Бикова та В. М. Кухаренка. К.: Міленіум, 2008. 324 с.

6. Кухаренко В. М. Навчально-методичний комплекс підготовки викладача дистанційного навчання. URL: https://www.kpi.kharkov.ua/archive/Articles/krio/UDK-371.pdf
скачати

© Усі права захищені
написати до нас