ЛАБОРАТОРІЯ ЗАКОНОДАВЧИХ ІНІЦІАТИВ
СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РЕФОРМУВАННЯ ЖИТЛОВО-
КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ
Аналітичне дослідження
КИЇВ - 2004
ЗМІСТ
МЕТА
ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ТА ІСТОРІЯ ПИТАННЯ.
© Лабораторія законодавчих ініціатив Для підготовки дослідження використані інформаційно-аналітичні матеріали до засідання колегії Держжитлокомунгоспу України "Про підсумки роботи галузі у 2003 році та завдання на 2004 рік" (24 лютого 2004 р.), дані Держкомстату, матеріали IX Всеукраїнських муніципальних слухань "Житлово-комунальна реформа - першочергове завдання місцевого і регіонального розвитку" (23-26 вересня 2003 року, м. Київ), аналітичний огляд ПАДКО "Історія тарифної реформи в Україні".
МЕТА
На сьогодні перетворення у житлово-комунальному господарстві продовжують залишатись однією з найбільш ізольованих від уваги експертів та громадськості сфер.
Ураховуючи роль цієї галузі в забезпеченні життєдіяльності населення, нарівні із сільським господарством та продовольчим ринком, такий стан справ є досить неадекватним. Втім, цьому є достатньо об‘єктивні причини.
По-перше, економіка ЖКГ є досить складною для аналізу через успадковані від радянського періоду риси та внутрішні стандарти. Декілька видів послуг (тепло-, та водопостачання і водовідведення, утримання будинків, міський транспорт тощо), формування тарифів на які в різних регіонах України має свої особливості (єдиних методик або немає, або їх не дотримуються), так само як і розрахунки із постачальниками та взаємовідносини із місцевим бюджетом - розуміння всіх цих факторів видається непростим для фахівця, не кажучи вже про звичайного споживача.
По-друге, протягом тривалого часу, принаймні до 1999 року, коли було видано перший суттєвий програмний документ стосовно реформи ЖКГ (Указ Президента від 19.10.1999 № 1351), ця сфера залишалась фактично поза увагою державної влади. Навіть на декілька років (з 1997 по 2002 р.) було припинено діяльність відповідного галузевого комітету. Таке ставлення, безумовно, законсервувало проблеми ЖКГ і суттєво гальмувало проведення ринкових перетворень у цій сфері. Але, найголовніше, бездіяльність уряду стимулювала лише констатацію наявності кризового стану галузі громадськими та експертними колами і зовсім не сприяла виробленню загально прийнятної стратегії реформування житлово-комунальної сфери.
Тим часом виробничі можливості комунальних підприємств та житловий фонд швидко втрачають свій ресурс, що змушує органи місцевого самоврядування шукати власні способи вирішення проблем. Окрім простого підвищення тарифів, тактика дій місцевих органів є різною, але, як правило поєднує сприяння утворенню об‘єднань власників житла із передачею їм у перспективі функцій замовника послуг, подальшу диверсифікацію асортименту послуг, фінансове оздоровлення підприємств ЖКГ тощо.
Не вдаючись до оцінки рівня соціальної спрямованості таких дій чи їх економічної доцільності, можна із впевненістю твердити, що вони до останнього часу не були підкріплені стратегією на загальнодержавному рівні та не супроводжуються відповідною комунікацією між зацікавленими суспільними колами в межах усієї країни.
Тільки через 7 місяців після внесення Урядом було схвалено в першому читанні Загальнодержавну програму реформування та розвитку житлово- комунального господарства на 2004 - 2010 роки, тобто її реалізація розпочнеться в кращому випадку в 2005 році. Проект нового Житлового кодексу був розглянутий та відхилений парламентом у квітні 2004 р. Наприкінці ж червня ц.р. Верховна Рада поновила його розгляд, і прийняла в першому читанні за умови вилучення норми про виселення за рішенням суду наймачів житла, які не вносять плату за житло за шість місяців, без надання іншого житла. Тоді ж Верховна Рада прийняла в цілому закони "Про житлово-комунальні послуги" та "Про міський електротранспорт", які вже підписані Президентом України.
Разом з тим, чинні акти Президента України та рішення уряду щодо реформування галузі повністю не реалізовано, і не дано оцінку наслідкам їх прийняття та виконання.
У свою чергу, підготовка рішень місцевих органів про зміну тарифів, реструктуризацію житлово-комунального господарства у межах територіальної громади відбувається досить часто без необхідної взаємодії із місцевою громадськістю та обміну досвідом із представниками інших регіонів.
Це пояснюється, по-перше недостатнім рівнем підготовки громадських діячів у питаннях економіки, ціноутворення ЖКГ, що обмежує їх можливості аргументувати свою позицію, і тому іноді надає їх діям дещо популістського характеру. Це негативно позначається на бажанні як органів місцевого самоврядування, так і громадян поглиблювати співпрацю із ними.
По-друге, дії зазначених органів у сфері ЖКГ, особливо підвищення тарифів, іноді мотивовані виключно залученням додаткових коштів чи ресурсів для подальшого зловживання ними, або усуненням наслідків минулих зловживань. Наприклад, влітку 2003 року контрольно-ревізійною службою виявлено численні фінансові порушення у господарській діяльності комплексу міського пасажирського транспорту в м. Києві, і це сталося за декілька місяців до запланованого керівництвом міста підвищення плати за проїзд.
По-третє, і найголовніше, немає механізму (інфраструктури) постійного моніторингу та оцінки житлово-комунальної реформи, обговорення проміжних результатів, вивчення досвіду територіальних громад та його розповсюдження. Громадські зібрання з проблем ЖКГ, як правило відбуваються несистематично, орієнтовані лише на певні категорії учасників (мери, представники державної влади тощо) і мають незначний вплив на процес прийняття рішень. Ресурсів (матеріальних, інтелектуальних) відповідних державних органів недостатньо для створення та підтримки такого механізму.
Відсутність прозорості у прийнятті рішень як місцевих так і центральних органів, обмеження доступу до цього процесу громадськості, часом просто брак інформації зумовлюють адекватні дії з боку державної влади. Так, наміри Одеської міськради підвищити вдвічі розмір деяких тарифів призвели до створення спеціальної урядової комісії не тільки для вивчення обґрунтованості цього підвищення, але й перевірки стану всього житлово-комунального господарства м. Одеси. Хоча зміни тарифу готувались протягом року, суттєвої інформації від мерії Одеси про це не поширювалось, а методика розроблялась вузьким колом фахівців. У такій ситуації непідготовленість громадської думки викликало адекватну оцінку дій керівників міста.
Тому широке експертне та громадське обговорення на даному етапі є ключовим елементом проведення житлово-комунальної реформи. Таке обговорення має ставити перед собою і виконувати низку завдань:
Оцінка реального стану справ у галузі, виявлення проблемних питань.
Вироблення оптимальних шляхів реформування, визначення
послідовності дій.
Надання рекомендацій органам державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.
Моніторинг реалізації рішень органів влади та оцінка впливу рекомендацій.
ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ТА ІСТОРІЯ ПИТАННЯ.
Житлово-комунальне господарство (ЖКГ) - це важлива соціальна галузь, яка забезпечує населення, підприємства та організації необхідними житлово-комунальними послугами, суттєво впливає на розвиток економіки країни.
У галузі функціонує кілька тисяч підприємств та організацій різних форм власності, які надають населенню понад 40 видів послуг на суму більше 6 млрд. грн. щороку. Тут використовується майже чверть основних фондів держави, зайнято 5% працездатного населення країни.
Прискорений розвиток житлового будівництва та неадекватне йому інженерне забезпечення житлово-комунального господарства, доступність та дешевизна енергоносіїв, що стали звичними у роки СРСР, створили ситуацію практично повного ігнорування питань енергозбереження та запровадження ефективних мало витратних технологій у житлово-комунальній сфері.
Наприкінці 80-х років держава надавала житлово-комунальні послуги населенню фактично безкоштовно, громадяни оплачували лише 2% вартості фактично спожитих послуг.
Однак в умовах переходу до ринкової економіки держава більше не могла собі дозволити утримання всього житлово-господарського комплексу, особливо при різкому подорожчанні енергоносіїв на початку 90-х років. Тому одним з найактуальніших завдань того періоду було проведення реформи тарифної політики у галузі.
Вперше житлово-комунальних послуг подорожчали наприкінці грудня 1991 року - це було перше з п’яти підвищень тарифів впродовж 1992-1994 рр. Всі вони були зумовлені, насамперед, високими темпами інфляції, що мала місце на той час в економіці країни. Небачене досі зростання цін на всі товари та послуги спричинило подорожчання і житлово-комунальних послуг.
Однак, навіть за таких темпів підвищення частка вартості послуг, яку сплачувало населення, все ще залишалася мізерною, що змушувало державу продовжувати виплачувати дотації підприємствам житлово-комунального сектора економіки.
Фінансова допомога житлово-комунальному господарству з боку держави складала у 1994 році близько 8% усіх бюджетних витрат, або 4,4% валового внутрішнього продукту України. В той же час, частка споживачів в оплаті послуг становила лише близько 4% від їх реальної вартості.
Звісно, що така система надання державою дотацій виявилась нежиттєздатною і стала гальмом на шляху соціально-економічних перетворень в Україні. Саме тому в лютому 1994 року було розпочато реалізацію програми реформування житлово-комунального господарства, в рамках якої, зокрема, передбачалося поетапне запровадження повної оплати житлово-комунальних послуг сім’ями з достатніми доходами з тим, щоб основний фінансовий тягар на покриття витрат житлово-комунального сектора поступово перенести з держави на споживачів цих послуг.
Першим етапом реалізації програми було досягнення 60-ти відсоткового рівня відшкодування витрат. З цією метою у 1995 р. тарифи підвищувались декілька разів.
Так, наприклад, у Києві фактично за рік, з січня 1995 по січень 1996 року, тарифи на житлово-комунальні послуги зросли в 10-30 разів. Зокрема, на послуги водопостачання - в 27,4 рази, на гарячу воду - в 21,5 рази, на центральне опалення - в 20,5 рази. Якщо на початку 1995 року в середньому по Україні населення відшкодовувало 6-8% реальної вартості послуг, то на початку 1996 р. величина відшкодування становила вже 60%.
Разом з тим, знецінені в реальному вимірі заробітна плата та інші доходи населення не давали змогу вчасно і в повному обсязі розраховуватися за спожиті послуги. Почала накопичуватися заборгованість. Так, якщо загальна сума заборгованості по платежах на 1 квітня 1995 року становила 5,3 трлн. крб. (0,053 млрд. грн.), то на початку 1996 року вона сягнула 30 трлн. крб. (0,3 млрд. грн.), збільшившись за період в 5,7 разів. Більше половини сімей (54,7%) були боржниками, а їх кількість зросла на 12,6%.
Підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги спричинило серйозні проблеми для малозабезпечених сімей, неспроможних оплачувати послуги за новими тарифами. Саме тому в 1995 році за ініціативою Президента України з метою створення надійної “сітки безпеки” для малозабезпечених родин було запроваджено систему соціального захисту населення - програму житлових субсидій. Цією програмою було передбачено надання безготівкової допомоги на оплату житлово-комунальних послуг сім’ям з низькими доходами.
З 1 травня 1995 року за умови призначення житлової субсидії сім’ї за житлово-комунальні послуги мали сплачувати не більше 15% свого середньомісячного сукупного доходу. Вже в травні 1995 року 756 відділів житлових субсидій по всій Україні почали прийом заяв на призначення допомоги.
Протягом 1995 року було розширено надання субсидій на деякі додаткові види послуг. З 1 червня 1995 року було впроваджено субсидії на оплату скрапленого газу та твердого палива, а з 1 листопада 1995 року до послуг, на які надається субсидія, включено електроенергію.
Протягом 1996 року тарифи на житлово-комунальні послуги підвищувались декілька разів для забезпечення 80-ти відсоткового рівня відшкодування витрат. Так, зокрема, майже вдвічі подорожчала квартплата, у 1,5-2 рази було підвищено тарифи на комунальні послуги.
В цей період тарифи на житлово-комунальні послуги зростали випереджаючими темпами порівняно з цінами на інші споживчі товари та послуги. Цю тенденцію вперше було змінено у 1997 році, коли ціни на споживчі товари та послуги зросли на 10,1%, а тарифи на житлово- комунальні послуги підвищилися лише на 0,9%.
Разом з тим, гострою проблемою продовжувала залишатися заборгованість населення, загальна сума якої на кінець 1997 року досягла 3,4 млрд. грн. Частка боргу місцевих бюджетів за призначені субсидії в загальній сумі заборгованості склала в кінці 1997 року 15%. Решта - 85% - була боргом населення, який також містив в собі заборгованість місцевих бюджетів за надані пільги по сплаті житлово-комунальних послуг.
У 1997 році середній рівень сплати населення склав 75%, а місцевих бюджетів за субсидіями - 63% від нарахованих сум. Борг
середньостатистичної української сім’ї досяг наприкінці 1997 року позначки 6,8 місяців (збільшившись за рік на 3,1 місяця). Дещо вищим порівняно з населенням був наприкінці року термін заборгованості місцевих бюджетів за субсидіями - 8,6 місяця, більшою була впродовж року і амплітуда його зростання (3,7 місяця).
Впродовж 1998 року розмір відшкодування населенням вартості житлово-комунальних послуг не змінювався і становив 80%. Збільшення тарифів на електроенергію та газ в цей період практично не позначилося на рівні цін на житлово-комунальні послуги. Практично всі збитки від цього підвищення понесли підприємства ЖКГ.
З метою вдосконалення практики фінансового та капітального планування підприємств і забезпечення реформування галузі в період 19951999 років відбулася майже повна передача державних об'єктів житлово- комунального господарства в комунальну власність територіальних громад, виконавчим органам місцевого самоврядування було делеговано встановлення тарифів на комунальні послуги підприємств комунальної власності, а також розроблено інструкцію планування витрат, які підприємства комунальної галузі всіх форм власності можуть включати в повному обсязі в собівартість реалізованих послуг при розрахунку тарифів тощо.
Новий етап розвитку житлово-комунального господарства розпочався з підписанням Президентом України Указу “Про прискорення реформування житлово-комунального господарства” від 19 жовтня 1999 р., яким були затверджені Основні напрями реформування житлово-комунального господарства.
Основними напрямами було визнано поглиблення демонополізації та розвиток конкурентного середовища у галузі, удосконалення системи управління житлово-комунальним господарством через його
реструктуризацію та запровадження договірних відносин між споживачами і виробниками послуг із забезпеченням їх правового захисту, а також реформування системи фінансування житлово-комунального господарства.
В ході реалізації Указу у 2000 р. були проведені розрахунки з погашення заборгованості бюджетів усіх рівнів підприємствам житлово- комунального господарства за послуги, спожиті бюджетними установами і організаціями, субсидії та пільги населенню всього на суму 1,8 млрд. грн.
На початку 2000 року було посилено адресність надання житлових субсидій через врахування майнового становища сім’ї при визначенні права на допомогу. Крім того було призупинено та частково обмежено дію пільг на оплату житлово-комунальних послуг, які надавалися певним категоріям громадян.
Впровадження цих заходів дещо нівелювало негативні наслідки зростання тарифів у 1999-2000 р. Так, кількість сімей - учасників програми житлових субсидій впродовж 2000 р. не збільшилась і становила як і в попередні роки 20-23% загальної кількості сімей в Україні.
За рахунок відмови держави від дотування вартості житлово- комунальних послуг для всіх сімей та завдяки тому, що заможні сім’ї стали оплачувати повну вартість послуг, навантаження на бюджет у 1999 році зменшено орієнтовно на 2 млрд. грн. При цьому всі сім’ї, які є учасниками програми житлових субсидій, як правило, систематично і в повному обсязі оплачують житлово-комунальні послуги. Власне, завдяки цій програмі рівень оплати послуг населенням поступово почав зростати.
Впровадження адресної програми житлових субсидій дозволило Україні найшвидше серед країн СНД суттєво збільшити рівень відшкодування населенням тарифів на житлово-комунальні послуги, що стало першим кроком на шляху переведення житлово-комунального сектору економіки на ринкові рейки.
Рівень сплати населення за спожиті житлово-комунальні послуги впродовж 1997-2000 років залишався стабільним: несплаченою була четверта-п’ята частина нарахувань. Зростання терміну заборгованості населення впродовж трьох попередніх років було однаковим (3 місяці), і лише протягом 2000 року цей показник зріс на 2,1 місяця. В цілому, за рахунок накопичення заборгованості за попередні роки борг середньостатистичної української сім’ї за спожиті житлово-комунальні послуги на початку 2001 року становив майже 12 місяців.
На 1 січня 2001 року заборгованість населення досягла 6,2 млрд. грн. В наступні два роки вона збільшилась ще на 19% і на 1 січня 2004 р. склала 7,45 млрд. грн. Водночас протягом 2001 - 2003 років вдалося скороти термін цієї заборгованості до 9 місяців, збільшити рівень оплати послуг ЖКГ населенням з 79% у 2000 р. до 96,4% у 2003 р.
З метою створення умов для погашення цієї заборгованості у лютому 2003 р. був прийнятий Закон України “Про реструктуризацію заборгованості з квартирної плати, плати за житлово-комунальні послуги, спожиті газ та електроенергію”.
Згідно з Законом заборгованість з квартирної плати та плати за житлово-комунальні послуги громадян реструктурується на термін до 60 місяців залежно від суми боргу та рівня доходів громадян на дату реструктуризації.
На початок 2004 року в різних регіонах України рівень відшкодування населенням вартості комунальних послуг коливався в межах: на послуги водовідведення - від 30% у м. Севастополі до 100% у м. Києві та Одеській області, на послуги водопостачання - від 28% в АР Крим до 100% у м. Києві, на послуги теплопостачання - від 67% у м. Севастополі до 100% у 12-ти областях.
Протягом 2001-2002 років майже трьохкратне перевищення темпів росту витрат житлово-комунальних підприємств (на 47%) над темпами росту тарифів (на 16%) на послуги ЖКГ призвело до ще більш збиткової роботи підприємств галузі. Від'ємна рентабельність склала 7,2%.
У цей період вдалося зменшити дебіторську і кредиторську заборгованості по галузі (на 8 та 6% відповідно), збільшити майже на чверть обсяг інвестицій в основний капітал, за рахунок впровадження нових технологій досягти зростання продуктивності праці на 8%.
З цією метою з 1996 р. реалізується програма поетапного оснащення наявного житлового фонду засобами обліку та регулювання споживання води і теплової енергії.
Незадовільною є якість житлово-комунальних послуг. Найбільш проблемним є питання теплозабезпечення, якості та обсягів подачі води.
Тепло у централізованій системі теплопостачання протягом опалювального сезону подається за мінімальними параметрами, порушується графік початку і закінчення опалювального сезону.
Більше половини міст з населенням понад 100 тисяч чоловік забезпечується питною водою за графіком.
Місцеві органи влади мають віднайти ефективні заходи для зміцнення фінансово-економічного стану комунальних підприємств, підвищення рівня та якості надання житлово-комунальних послуг, поліпшення рівня управління житлово-комунальним господарством. Нестача коштів, зростання заборгованості споживачів - одна з найбільш гострих проблем комунального господарства.
У 2001-2003 роках активізувався процес створення конкурентного середовища та розвитку договірних відносин у житлово-комунальному господарстві шляхом зміни форм власності діючих підприємств, залучення приватного сектора і передачі об’єктів в експлуатацію за договорами на управління, в оренду або концесію.
З метою активізації проведення реформи житлово-комунального господарства Президентом України у березні 2002 р. створено окремий центральний орган виконавчої влади - Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства. До основних завдань цього органу належить зокрема реалізація державної політики та здійснення міжгалузевої координації і функціонального регулювання з питань житлово-комунального господарства. Функції ж управління об'єктами житлово-комунального господарства, транспорту і зв'язку та контролю за діяльністю відповідних підприємств Закон України "Про місцеве самоврядування" покладено на сільські, селищні та міські ради.
На виконання Указу Президента України № 1351/99 постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2002 було затверджено Програму реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2002 - 2005 роки та на період до 2010 року. Головними завданнями цієї програми були визначені:
удосконалення системи управління підприємствами і організаціями житлово-комунального господарства всіх форм власності, розмежування функцій органів влади, підприємств - виробників послуг, споживачів житлово-комунальних послуг, розвиток ринкових відносин у галузі;
поглиблення демонополізації житлово-комунального господарства,
створення конкурентного середовища і ринку послуг, реструктуризація підприємств і організацій, формування єдиної соціальної та фінансової політики на території самоврядування, створення сільської комунальної служби в єдиній системі житлово-комунального господарства;
зменшення витрат та втрат енергоносіїв у житлово-комунальному господарстві, проведення ефективної енергозберігаючої політики.
Разом з тим, низка важливих заходів цієї Програми, запланованих на період до 2003 року, залишилися невиконаними. Це, зокрема стосується:
завершення в основному розроблення відповідної нормативно-правової бази (досі не прийнято нового Житлового кодексу та законодавчого акту щодо реформування ЖКГ);
розроблення порядку та умов реструктуризації та ліквідації
заборгованості в житлово-комунальному комплексі (в законодавчому порядку не вирішено питання реструктуризації заборгованості підприємств ЖКГ перед енерго- та газопостачальними підприємствами);
перехід на ринкові умови функціонування підприємств міського електротранспорту;
здійснення розподілу функцій власника, виробника послуг та споживача, формування служб замовника, завершення впровадження договірних відносин;
доведення обсягів обслуговування та утримання житла, надання послуг на конкурсній основі до 60 - 70 відсотків;
упорядкування системи пільг на житлово-комунальні послуги та визначення джерел фінансування кожної пільги.
Тому головними завданнями на найближчу перспективу для забезпечення надійної та стабільної роботи житлово-комунального господарства є:
прийняття нормативно-правової бази для проведення житлово- комунальної реформи - Загальнодержавної програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства на 2004-2010 роки та нового Житлового кодексу,
забезпечення повної індивідуалізації надання житлово-комунальних послуг, визначення адекватних обсягам і якості послуг тарифних ставок, запровадження ефективних заходів з енергозбереження,
створення трирівневої системи відносин: власник - замовник - підрядник, а також суттєве скорочення переліку пільг з оплати житлово-комунальних послуг, посилення їх адресності.
ЕКОНОМІКА ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА.
Збитковість підприємств ЖКГ
У 2003 р. підприємствами житлово-комунального господарства надано послуг на суму більше ніж 7,2 млрд.грн., що на 4,3% відсотка більше ніж у
р. Із загального обсягу населенню надано послуг на 4,4 млрд.грн., що на 2,3% більше, ніж у 2002 р.
Насправді, ріст обсягу наданих послуг, можна вважати лише зростанням їх вартості. Про це свідчить динаміка обсягів наданих послуг у
р. проти 2002 р. натуральному вимірі:
здано в експлуатацію після капітального ремонту 66,8 тис. кв. метрів житлового фонду, що складає 73,9% до минулого року;
перевезено пасажирів: міськелектротранспортом 2340,4 млн. чоловік, або 97% до минулого року;
корисний відпуск води споживачам становив 2708,7 млн.куб.м, що складає 95,5% порівняно з показниками минулого року.
Житлово-комунальне господарство є найбільш відсталою галуззю економіки.
За період 2000 - 2003 років темпи зростання обсягів виробництва (наданих послуг) в галузі у 4 рази нижчі, ніж у промисловості. Темпи зростання інвестицій, заробітної плати та продуктивності праці у 2 рази нижчі, ніж по економіці в цілому.
Займаючи 1,3% у випуску товарів і послуг в економіці, на галузь припадає 43% всієї заборгованості за енергоносії, 5,5% збитків усієї економіки, 4% - всієї дебіторської заборгованості, 4% - заборгованості з виплати заробітної плати по країні, 3% - всієї кредиторської заборгованості.
1 млн. чоловік, що працюють у галузі, отримують зарплату, яка на 10% менше середньої по країні та в 1,7 раза нижча, ніж у промисловості.
При більш ніж двократному рості рентабельності економіки за період 2000 - 2003 років прибутковість ЖКГ зменшилась в 1,6 раза.
Галузь залишається постійно збитковою. Збитки у 2003 р. зросли на 12% склали близько 1 млрд. грн. (у 2002 р. в порівнянні з 2001 - зросли в 1,4 раза і склали 891 млн. грн).
Кредиторська заборгованість підприємств галузі сягає 8,3 млрд. грн., дебіторська - 8,6 млрд. грн.
1 2 3 4 5