Ім'я файлу: Забезпечення права на свободу та особисту недоторканість для пси
Розширення: doc
Розмір: 231кб.
Дата: 14.05.2020
скачати
Розширення: doc
Розмір: 231кб.
Дата: 14.05.2020
скачати
«Забезпечення права на свободу та особисту недоторканість для психічно- хворих осіб: цивільно - правовий аспект»
| ЗМІСТ | |
| | стор. |
| ВСТУП | 3 |
| РОЗДІЛ 1. ПРАВА ДЛЯ ПСИХІЧНО ХВОРИХ ОСІБ: ЦИВІЛЬНО ПРАВОВИЙ АСПЕКТ | |
| Психічно хворі люди як суб’єкти цивільно правових відносин | 6 |
| 1.2. Проблеми права на свободу та особисту недоторканість для психічно- хворих осіб | 13 |
| РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАНІСТЬ ДЛЯ ПСИХІЧНО ХВОРИХ ОСІБ | 20 |
| РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНО–ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ОСІБ, ЩО СТРАЖДАЮТЬ ПСИХІЧНИМИ РОЗЛАДАМИ | 27 |
| ВИСНОВОК | 33 |
| СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ | 35 |
ВСТУП
Актуальність теми: Вивчення проблеми роботи з психічно хворими людьми здійснювалося у різних напрямах. Зокрема, здійснено міжнародну класифікацію психічних і поведінкових розладів [5; 7]. С. В. Жабокрицьким і А. П. Чуприковим запропоновано поділяти психічні захворювання на певні типи: хронічні, тимчасові та інші розлади психічної діяльності [10]. Низка вчених (А. Мезенцев, В. Антипенко, В. Ліпкан, В. Підкоритов, H. Court та ін.) у наукових дослідженнях вивчали становище людей з психічними розладами у суспільстві, а також організацію психіатричної допомоги [3; 4; 6; 15]. Роботи Н. В. Шахман, О. В. Шершель, М. М. Ясинок присвячені питанням дослідження прав і свобод осіб з психічними розладами [11; 12; 13; 14]. Більш широкої уваги потребують проблеми соціальної допомоги психічно хворим у сучасному суспільстві та її правові аспекти.
Сьогодні для сучасного українського суспільства є актуальною профессійна дискусія стосовно принципів існування в сучасному правовому суспільстві, дотримання міжнародних стандартів забеспечення та захисту прав людини, приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних правових актів. Дослідження Ілейко В.Р., Первомайського В.Б. присвячені проблемі визначення природи і змісту категорії «дієздатність» в судовомедичній експертизі. Аргунова Ю.Н., Горинов В.В., Васюков С.А., Кондратьев Ф.В. досліджують теоретичні питання судово психіатричної експертизи в цивільному процесі, а також поняття психічного здоров’я та крітерії судово-психіатричних експертних оцінок; В.А. Кройтор, Т.В. Степаненко – стандарти Європейського Союзу у сфері цивільного судочинства: проблеми доступу до правосуддя; Степанов І.О., Зільберблат Г.М., Черняховський І.А. – правове регулювання надання психіатричної допомоги; Вікторія Третьякова – міжнародноправові виміри профілактики, забеспечення та охорони психічного здоров’я населення.
Українські вчені Ілейко В.Р., Первомайський В.Б. започаткували дискусію стосовно змісту поняття «дієздатність», «часткова дієздатність» з точки зору об’єктивних крітеріїв задля запобігання порушенню прав психічно хворих осіб. Захист прав психічно хворих осіб, побудова діяльного механізму щодо дійсної реалізації прав ціеї найбільш незахищеної категорії українських громадян є завданням не тільки правовим, але й ціннісним і гуманітарним. Для України особливо гостро стоїть питання не нормативно – правової бази в питанні дотримання та захисту прав особи що страждає психічними розладами, а в забеспеченні дієвого механизму захисту прав людини що має психіатричний діагноз відповідно до міжнародних стандартів.
Метою курсової роботи є дослідження забезпечення права на свободу та особисту недоторканість для психічно- хворих осіб: цивільно - правовий аспект.
Завдання курсової роботи. Досягнення поставленої мети зумовлює зосереджувати увагу на виконані наступних завдань:
охарактеризувати психічно хворих людей як суб’єктів цивільно правових відносин;
визначити проблеми права на свободу та особисту недоторканість для психічно- хворих осіб;
3) провести аналіз забезпечення права на свободу та особисту недоторканість для психічно хворих осіб;
4) проаналізувати особливості міжнародно–правового захисту прав осіб, що страждають психічними розладами;
5) зробити відповідні висновки.
Об’єктом курсової роботи є цивільно - правовий аспект.
Предметом дослідження є дослідження забезпечення права на свободу та особисту недоторканість для психічно- хворих осіб.
Методологічну основу складає система загальнонаукових та соціально наукових методів, що забезпечують об’єктивний аналіз предмету дослідження.
Методологічною основою дослідження є теорія пізнання соціально-правових явищ, а також наукові принципи і концептуальні положення, розроблені спеціалістами в галузі цивільного права.
У процесі дослідження використовувалися такі методи: діалектичний, історико–правовий, логічного аналізу, системно-структурного аналізу, функціональний, порівняльно–правовий, індукції, дедукції та інші сучасні методи наукового пізнання. Всі методи дослідження використовувались у взаємозв’язку та взаємозалежності, що в кінцевому рахунку забезпечило всебічність, повноту та об’єктивність дослідження, коректність, несуперечливість на істинність наукових результатів.
Теоретичне значення результатів дослідження: Обґрунтовані наукові положення дослідження призначення і дослідження правової природи юридичної особи.
Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Робота викладена на 38 сторінках друкованого тексту. Список використаної літератури включає 30 найменувань.
Вступ до курсової роботи формує її сприйняття. У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета, завдання, предмет та об’єкт дослідження, окреслюються методи дослідження. Висновки узагальнюють досягнуті результати дослідження.
РОЗДІЛ 1. ПРАВА ДЛЯ ПСИХІЧНО ХВОРИХ ОСІБ: ЦИВІЛЬНО ПРАВОВИЙ АСПЕКТ
Психічно хворі люди як суб’єкти цивільно правових відносин
Психічне здоров’я та психічне благополуччя є найважливішими складовими високого рівня якості життя, які дозволяють людині вважати своє життя повноцінним і значущим, бути активними і творчими членами суспільства.
Високий рівень психічного здоров’я населення є важливим фактором соціальної єдності, продуктивності праці, суспільного спокою та стабільності навколишнього середовища, що сприяє зростанню соціального капіталу та економічному розвитку суспільства.
Показники охорони психічного здоров’я населення України свідчать про негативні тенденції. В структурі психічної патології простежується зростання розповсюдженості в 1,2–1,5 разів непсихотичних психічних розладів, психічних розладів органічного походження, шизофренії, розумової відсталості. Із загальної кількості зареєстрованих хворих на психічні розлади 69% становлять хворі працездатного віку, 23% – діти.
Опіка над психічно хворими, вживання заходів щодо захисту від їхнього небезпечного поводження – об’єктивно існуюча соціальна потреба. Вирішувати подібні питання змушене будь-яке суспільство на будь-якому етапі свого розвитку
Проблема надання допомоги психічно хворим містить не лише лікувально-профілактичні та реабілітаційні заходи, але також вимагає системного підходу під час захисту їх юридичних прав. За статистикою, кількість людей із психічними розладами серед населення становить 4–5%. Дещо вищий рівень поширеності граничних станів психіки (за різними даними – до 20%). Такий стан значно частіше діагностують в осіб із протиправною поведінкою, ніж серед законослухняного населення. Правові аспекти прав людини є особливо важливими під час захисту тих шарів населення, які внаслідок своєї неспроможності не можуть самі захистити свої права, – це діти, люди похилого віку та психічно хворі [2, с. 118].
Особливості психіки старих людей, які не страждають на психічні розлади, полягають в ускладненому сприйнятті своїх прав і обов’язків. Це стосується й деяких осіб із граничними порушеннями. Отже, захист прав осіб з аномаліями психіки має значно ширший характер, ніж захист лише хронічних психічно хворих. У суспільстві існує так звана психіатрична стигматизація або психіатрична стигма, що виникає як серед пацієнтів, так і серед психічно здорового населення. Це явище пов’язане з тим, що поведінка психічно хворих обумовлює певний подив і побоювання у пересічних людей.
Стигматизація характеризується певними ознаками, неприйнятними відхиленнями від норми, і формується в результаті навіювання і самонавіювання. У психічно хворих страждає не лише здоров’я, а і стосунки зі своєю родиною, зі своїм найближчим оточенням і з усім суспільством. Отож, хворі змушені побоюватися ставлення інших до себе. Як же регулюються нормальні стосунки? Нормальна поведінка – це умовний кодекс поведінки у певному суспільстві, який формується правом, релігією, культурою, звичаями, а особистість змушена пристосовуватися до цих вимог.
Психічно хворі не завжди адекватні. Отже, психіатрична стигма має на увазі комплекс певних негативних особливостей властивих хворому, які вирізняють цю людину серед загалу. Донедавна проблеми правового регулювання стану психічно хворої людини в звичайній психіатричній практиці вирішувалися лікарями-психіатрами, що у своїй діяльності на перший план ставили обов’язок перед суспільством, ізолюючи і захищаючи суспільство від неадекватної поведінки хворого. Обов’язки щодо пацієнтів вичерпувалися наданням медичної допомоги, визначенням інвалідності без вирішування численних соціальних проблем. 2000 р. в Україні був прийнятий Закон «Про психіатричну допомогу» 3, с. 121].
Під час його розробки групою психіатрів з Асоціації психіатрів України був ретельно вивчений і використаний світовий досвід у царині організації психіатричної допомоги. В основі документа лежить порівняльний аналіз різних національних законів про психічне здоров’я. Закон складається із 33 статей, які поєднують правові й організаційні питання з надання психіатричної допомоги з урахуванням цивільних прав хворих, а також описом професійних прав та обов’язків лікарів-психіатрів. Порушення цього закону лікарями повинно тягти за собою адміністративну або іншу відповідальність. Однак такі випадки невідомі. Щодо правових проблем, зокрема конфіденційності, що стосується відомостей про захворювання пацієнта.
Психіатр не має права без згоди хворого збирати про нього відомості, не можна також без згоди хворого повідомляти будь-кому цю інформацію. Але в психіатрії є поняття об’єктивного анамнезу. Хворий не бажає повідомляти про себе жодних відомостей або подає неправильні відомості, що в низці випадків є аналогією горезвісної явки з повинною, котра закріплена в Кримінальному кодексі. А психічно хворі, особливо депресивні, схильні до самообмов, перебільшення негативного у своїй поведінці. У зв’язку з цим захворювання, про поведінку хворого. Адже діагноз ставиться не лише на підставі тієї інформації, яку хворий сам розповідає про себе, але й на підставі його поведінки за розповідями інших. Природно, слід дотримуватись закону, коли йдеться про надання архівної медичної документації або взагалі будь-якої медичної документації. В принципі повідомляти дані про наявність психічного захворювання можна лише судові [5, с. 146].
Навіть коли надходить запит із місця роботи пацієнта, можна повідомити, що ця людина знаходилась на лікуванні, але неприпустимо повідомляти діагностику захворювання. Важливі проблеми недобровільного огляду і примусової госпіталізації. Пацієнти, які не вважають себе хворими, природно, не хочуть лікуватися в психіатричній лікарні. Проте цього не бажають не лише хворі, але дуже часто їхні родичі пояснюють усілякими психологічними причинами неадекватну поведінку своїх близьких, неправильними поглядами хворого, різними переживаннями тощо.
Примусовій госпіталізації підлягають лише ті хворі, небезпечні для себе або інших, тобто коли пацієнт може вчинити самогубство або заподіяти будь-яку шкоду людям, з якими спілкується. Якщо такого хворого госпіталізують без його згоди або згоди родичів, то впродовж доби його зобов’язаний оглянути консиліум лікарів і необхідно отримати згоду суду на примусове лікування такого хворого. Чимало ускладнень виникає, коли пацієнт не вважає себе хворим, не погоджується на лікування і категорично вимагає негайно виписати з лікарні.
Аналогічної позиції часто дотримуються й родичі хворих. У зв’язку з тим, що про психіатрію негативно пишуть журналісти, найчастіше погано розуміючи специфіку проблеми, психіатри зазнають необґрунтованої критики. Виникає ситуація, за якої лікареві значно легше взагалі не госпіталізувати хворого, ніж направити його на лікування. Хворий не хоче, щоб його лікували, родичі дотримуються такої ж позиції, і в таких випадках можна одержати письмову відмову хворого і його родичів від госпіталізації і не відправляти людину до лікарні. Але в такий спосіб хворий позбавляється законного права на медичну допомогу. Впродовж багатьох років людина не розуміє, що вона хвора, і вимагає, щоб до неї ставились як до психічно здорової і не лікували [14, с. 123].
Отож, дотримання прав людини щодо психічно хворих пов’язано з великими ускладненнями і вимагає глибокого професіоналізму. Якщо в адвокатурі та в інших юридичних інстанціях достатньо дотримуватись закону, то для психіатра, крім професіоналізму, потрібен ще високий загальноосвітній рівень. Інакше було б набагато легше пояснити будьяку незвичну поведінку не особистістю людини та її поглядами, а психі- психіатр змушений йти якоюсь мірою на конфронтацію із законом, збираючи відомості про психічне чним захворювання. Прикладом можуть бути релігійні погляди, коли за радянських часів люди притягались до кримінальної відповідальності за обвинуваченням у релігійній пропаганді. Їх визнавали психічно хворими і направляли на примусове лікування.
Порядок призначення примусового медичного лікування, терміни огляду і виписки встановлюються Законом «Про психіатричну допомогу» не лише у випадках недобровільної госпіталізації, але й у випадках здійснення суспільно небезпечних дій (цій проблемі присвячені відповідні положення Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України та інших нормативно-правових актів). Багато проблем виникає під час захисту цивільних прав психічно хворих. Щоб людина могла реалізовувати свої права та виконувати усі свої цивільні обов’язки, вона повинна бути дієздатною. Питання про недієздатність виникає за клопотанням оточення хворого, але лише суд має право направити людину на судово-психіатричну експертизу для вирішення питання про її недієздатність і позбавити людину дієздатності. Ці проблеми обумовлені в Законі. Повна цивільна дієздатність відповідно до статті 30 [2, с. 118].
Цивільного кодексу можлива лише в тому випадку, якщо громадянин повною мірою розуміє значення своїх дій і може керувати ними. Недієздатні особи, які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не можуть розуміти значення своїх дій і керувати ними (стаття 39 ЦК України). Тільки тоді, коли людина визнається судом недієздатною, постає питання про опікунство й опікуна, який повинен захищати права цього хворого. Недостатньо знайти опікуна, що погоджується опікувати хворого. Необхідно, щоб опікун щиро захищав інтереси підопічного, однак відомі непоодинокі випадки, коли в таких ситуаціях переважають корисливі інтереси. Нарешті, у Цивільному кодексі Україні існує стаття 36 про обмежену цивільну дієздатність, яка на відміну від часткової і неповної дієздатності неповнолітніх (ст. 31 і 32) стосується не тільки осіб, які зловживають алкоголем, наркотиками і токсичними речовинами, як було зазначено й у попередньому Цивільному кодексі, але й осіб, які страждають на психічні розлади, що впливають на можливість особи повною мірою розуміти значення своїх дій і керувати ними [12, с. 107].
Якщо у формулюванні статті про недієздатність існує конкретна вказівка на стійкий, хронічний і значно виражений психічний розлад, то стаття про обмежену дієздатність має дещо розпливчастий характер і вимагає розробки конкретних методичних рекомендацій. Не можна ухвалювати рішення про недієздатність або обмежену дієздатність узагалі. Ці категорії стосуються визначеного проміжку часу (на момент огляду, написання заповіту, дарчої тощо). За одужання, стійкого поліпшення стану, припинення вживання алкогольних напоїв, наркотиків дієздатність відновлюється. Не менш важливою проблемою є встановлення вини психічно хворого під час здійснення ним протиправних дій. Винною у вчиненні злочину, тобто осудною, визнається особа, що могла усвідомлювати свої дії і керувати ними (ст. 19 Кримінального кодексу України). У цій же статті зазначено, що не підлягає відповідальності особа, яка під час здійснення суспільно небезпечних дій перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати своїх дій (або бездіяльності) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану.
До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. У, коли особа вчинила злочин у стані осудності, але до винесення випадках вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, то до такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню. Особи з психічними розладами, які позбавлені можливості повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і/або керувати ними, визнаються обмежено осудними. Це враховується судом під час призначення покарання (ст. 20 КК України) і може слугувати підставою, крім винесення вироку, для направлення на примусове лікування. До цієї категорії належить група осіб із психічними аномаліями в межах осудності, ті, хто раніше визнавався осудним, тому що осудність стосувалася і психічно здорових, і психічних розладів граничного характеру, що мають проміжне положення між нормою і вираженим психічним розладом. Як бачимо, у визначенні обмеженої осудності є деяка частка діагностичного суб’єктивізму, тому застосування згадуваної статті необхідно забезпечити відповідними розробленими методичними рекомендаціями [15, с. 147].
Вирішуючи питання про недієздатність (обмежену дієздатність) або неосудність (обмежену осудність), важливо не лише встановити існування психічної аномалії, але для якісного експертного висновку необхідно визначити глибину психічного розладу, тобто як ця аномалія психіки впливає на здатність розуміти або усвідомлювати значення своїх дій і можливість керувати ними. Охорона прав психічно хворих не вичерпується наведеними документами. За межами цієї статті залишилося багато нормативноправових документів з питань надання психіатричної допомоги, зок рема такі важливі питання, як призначення певних типів примусового лікування тощо.
Наскільки складний захист прав людини взагалі і психічно хворих зокрема, свідчить те, що, незважаючи на повноту і продуманість правового захисту пацієнтів, їхні права часто порушуються, іноді внаслідок шахрайства з боку психічно здорових членів суспільства. У правовій літературі всі міжнародні норми в галузі прав і свобод людини прийнято називати міжнародними стандартами [2].
Вимоги міжнародного права з проблематики прав людини, включаючи пакти ООН та регіональні конвенції, повинні бути основою для розробки національного законодавства, яке визначає права осіб із психічними розладами або регулює діяльність всієї системи охорони психічного здоров’я і соціального забезпечення [8; 9]. Відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу» психіатричний заклад – психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов’язана з наданням психіатричної допомоги. Психіатрична допомога – комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, догляд і медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.
Згідно з дослідженнями, вітчизняна психіатрична служба має такі культуральні характеристики
– орієнтація на стаціонарне обслуговування пацієнтів;
– переважно біологічна орієнтація в субкультурі психіатрів;
– патерналістський стиль спілкування з пацієнтами, їхніми родичами, підлеглими;
– практична відсутність знань у галузі етики й права, а також навичок щодо їх використання;
– відсутність комунальної (громадської) психіатрії й інфраструктури, що забезпечувала б її успішне функціонування;
– відсутність досвіду в створенні та продуктивній взаємодії з громадськими організаціями родичів і психіатричних послуг;
– відсутність інституту соціальних працівників у сфері охорони психічного здоров’я.
Оскільки психіатрія є зоною високого ризику порушення прав людини, мають бути чітко визначені правові процедури та гарантії, які унеможливлювали б порушення прав і пацієнтів, і персоналу, а також використання спеціалістів для незаконної позасудової ізоляції окремих громадян. У сучасному суспільстві соціальна робота виконує важливу роль у реабілітації людей з психічними розладами.
Проблеми права на свободу та особисту недоторканість для психічно- хворих осіб
Незважаючи на те, що в цілому законодавчо в Україні забеспечені призумпція психічного здоров’я особи та забеспечена конфіденційність інформації про неї, можна констатувати, що Закон в аспекті механізму його впровадження фактично є декларацією про наміри. Можна стверджувати, що «Психіатрія належить до найбільш актуальних з позиції правового регулювання галузей медичної діяльності. Історія нашої країни переконливо свідчить, що недостатня увага до проблеми юридичного забеспечення психіатричної допомоги у поєднанні з девальвацією правового статусу людини здатні негативно відбиватися як власне на психіатрії, так і на долі осіб, пов’язаних з наданням психіатричної допомоги» [2. c. 26]. Законодавство охорони здоров’я має юридично забезпечувати право пацієнтів на лікування. Пацієнти, що лікуються у психіатричних установах або звертаються за допомогою, повинні бути захищені тими ж юридичними та етичними правилами, що і пацієнти з будь-якими іншими видами захворювань відповідно до міжнародних стандартів в галузі охорони здоров’я. Так, згідно Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», ст. 2, якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров’я, то застосовуються правила міжнародного договору.
В Україні відповідно до загальновизнаних міжнародних норм та національного законодавства, людина має право у випадку порушення її прав у сфері охорони здоров’я відстоювати інтереси у суді (Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», ст. 8); за умов вичерпання можливих засобів на національному рівні – звернутись до Європейського суду з прав людини з індивідуальним зверненням, якщо її право порушене та ігнорується національними органами влади («Європейська конвенція з прав людини», ст. 34); звертатися до відповідних комісій та комітетів Всесвітньої організації охорони здоров’я, Міжнародної організації праці, Всесвітньої медичної асоціації ООН, Всесвітньої психіатричної асоціації та інших міжнародних організацій [3, c. 64–77].
Конституція України (ст. 55, ч. 5) передбачає правовий та судовий захист прав та інтересів кожного громадянина. Згідно ст. 15, 19 Закону України «Про звернення громадян» у разі порушення прав громадянина, слід звертатися до тих органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що за своїми функціональними обов’язками повинні вирішувати визначені громадянином питання щодо його порушених прав. Зазначені посадові особи мають об’єктивно та вчасно розглядати прийняті звернення, перевіряти викладені в них факти, зобов’язані приймати рішення відповідно до чинного законодавства України, забезпечувати виконання прийнятих рішень та повідомляти громадян про результати розгляду звернень. Базовим спеціалізованим регуляторним документом в сфері захисту прав психічно хворих людей є Закон «Про психіатричну допомогу» і відповідні до нього зміни [4]. Закон визначає правові і організаційні принципи забезпечення громадян психіатричною допомогою, виходячи з пріоритету прав і свобод людини і громадянина, встановлює обов’язки органів виконавчої влади і органів місцевої самоврядності по організації надання психіатричної допомоги і правового і соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, регламентує права і обов’язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги.
Чинний в Україні Закон «Про психіатричну допомогу» було прийнято вже після вступу у дію Конституції України, входження України до Ради Європи та підписання Європейської конвенції про основні права та свободи [4]. Закон зорієнтований на міжнародні стандарти, побудований в конституційному форматі і більшість міжнародних стандартів і нормативів щодо забезпечення громадян психіатричною допомогою в ньому враховані. Так, діагностика психічного розладу та лікування особи, яка страждає на психічний розлад, здійснюється відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів діагностики та Міжнародної статистичної класифікації хвороб, прийнятих Міністерством охорони здоров’я для застосування в Україні. Діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов’язаних із станом її психічного здоров’я [5]. Незважаючи на те, що в цілому законодавчо в Україні забеспечені призумпція психічного здоров’я особи та забеспечена конфіденційність інформації про неї, можна констатувати, що Закон в аспекті механізму його впровадження фактично є декларацією про наміри.
Можна стверджувати, що для України особливо гостро стоїть питання не нормативно – правової бази в питанні дотримання та захисту прав особи що страждає психічними розладами, а в забеспеченні механизму захисту прав людини в аспекті надання психіатричної допомоги. У щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні В.Лутківська звернула увагу на проблему, виявлену під час моніторингу, зокрема порушення прав людей з психічними розладами, які «перебувають в установах системи охорони здоров’я, соціального захисту населення і пенітенціарної служби при застосуванні до них засобів примусової ізоляції та фізичного обмеження, порядок застосування яких не регламентовано жодним нормативноправовим актом» [6, c. 182]. За поданням Уповноваженого, Міністерством охорони здоров’я України підготовлено проект відомчого наказу «Про затвердження Інструкції про порядок застосування фізичного обмеження та ізоляції при наданні психіатричної допомоги особам, які страждають на психічні розлади». З 2012 р. в Україні реалізується також Державна цільова програма «Національний план дій з реалізації Конвенції ООН про права інвалідів» на період до 2020 р.
Каменем спотикання проблеми дотримання та захисту прав психічно хворих є орієнтація більшісті законодавчих актів у цій сфері на надання особам з психіатричною інвалідністю соціальної допомоги, а не на дотримання прав таких людей, забезпечення їхньої нормальної життєдіяльності й повноцінної участі в житті суспільства. На цьому неодноразово наголошували представники громадських організацій інвалідів України, зокрема і в альтернативному звіті щодо виконання Конвенції ООН про права людей з інвалідністю «Загублені права».
Визначення людини недієздатною та призначення опікунства є єдиним гарантованим законом механізмом захисту прав та інтересів повнолітніх громадян з інтелектуальними та психосоціальними розладами. Однак, як зазначається в альтернативному звіті, «цивільна недієздатність» та опіка означає перетворення людини на об’єкт, а не суб’єкт цивільної взаємодії: його/її підпис стає недійсним, відтак, особа не може офіційно висловити власну точку зору про медичне лікування чи догляд, не може подати заяву про прийом на роботу, виконати будь-які фінансові операції, подати заяву до суду чи до інших органів влади, укласти шлюб тощо. Залишається лише тіло, і державна система соціального захисту турбується про тіло, розум людини втрачає визнання, усі рішення приймаються опікуном» [7, c. 5]. На сьогодні чинний механізм захисту повнолітніх осіб з інвалідністю внаслідок психічних порушень, полягає у визнанні їх у судовому порядку недієздатними.
Згідно Закону України «Про звернення громадян» звернення осіб, визнаних судом недієздатними, не розглядаються. Статус недієздатних осіб в Україні позбавляє їх права на безпосереднє звернення до суду: згідно з п. 2 частини третьої ст. 121 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) позовна заява, подана недієздатною особою, повертається заявникові [8]. Відсутність адміністративної процесуальної дієздатності, що визначено ст. 48 КАС України, унеможливлює звернення недієздатних осіб з адміністративним позовом до суду в разі порушення їхніх прав органами опіки і піклування або опікунами [9].
Особи, визнані судом недієздатними або дієздатність яких обмежена, також не можуть безпосередньо реалізувати право на безоплатну правову допомогу, оскільки відповідно до частини третьої ст. 10 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» звертатися про надання одного з видів правових послуг можуть лише їхні опікуни чи піклувальники [10]. Як зазначено в доповіді Уповноваженого, Стаття 7 Декларації ООН про права розумово відсталих осіб наголошує на необхідності періодичного перегляду статусу недієздатних осіб. За відсутності механізмів такого перегляду в Україні поновлення дієздатності особи залежить від заяви її опікуна або органу опіки і піклування. Зазначене суперечить статтям 5, 12 та 13 Конвенції ООН про права інвалідів і є дискримінацією за ознакою інвалідності. Міжнародний досвід свідчить про тенденцію до забезпечення рівності осіб з особливими потребами при реалізації ними процесуальних прав [6, c. 182].
За результатами розгляду справи «Наталія Михайленко проти України» Європейський суд з прав людини визнав порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод відсутність доступу в Україні до процедури поновлення дієздатності недієздатної особи. Суд зазначив, що право звертатися з позовом про перегляд справи про дієздатність є одним із найважливіших прав людини і стосується процедур, важливих при реалізації всіх прав і свобод [11]. Можна зробити висновок, що підставою, яка певним чином заперечує реальний механізм правозахисту осіб з психіатричною хворобою, є зміст поняття дієздатності в сучасному Цивільному кодексі. Згідно Законодавству України, відповідно до ст. 30 ЦК, «цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання».
Таким чином, обсяг і зміст поняття «дієздатність» може бути визначено формулою «усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними». Відповідно до п. 1 ст. 36 ЦК від 16.01.2003, Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними [12]. На думку Ілейко В.Р., Первомайського В.Б недоліком в визначенні поняття «дієздатність» є два крітерії – медичний – «хронічний, стійкий психічний розлад» і психологічний – «усвідомлення значення своїх дій та (або) керівництво ними».
Медичний критерій недієздатності у новій редакції ЦК, як зазначають автори, зазнав змін і визначений узагальненим поняттям – «хронічний, стійкий психічний розлад», яке включає до себе психічні розлади різні за походженням та патогенетичними механізмами, основною ознакою яких є довготривалість та виразність, яка виключає здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Слід відзначити, що формулювання «хронічний, стійкий психічний розлад» є більш прогресивним, аніж «душевна хвороба або недоумство». Між тим воно є неточним і розпливчатим тому, що поняття «хронічний» та «стійкий» – синонімічні і відображають подовженість, динаміку психічного розладу, але не відображають його тяжкість (глибину та виразність) [13, c. 38–42]. Згідго п. 1 ст. 38 Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена можливо у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність [12].
Як слушно зазначають Ілейко В. Р., Первомайський В. Б, для поновлення ж обмеженої цивільної дієздатності особи суперечить науковим уявленням щодо впливу наявних психічних розладів на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Психічний стан осіб з розумовою відсталістю, особи похилого віку з судинним ураженням головного мозку, особи з постпсихотичними психічними розладами практично не можуть досягти такого поліпшення, щоб «у повному обсязі» відновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними [13, c. 38–42].
Поєднання в одній юридичній категоріі медичного та психологічного змісту породжують юридичну невизначенність у законодавстві, сприяють суб’єктивізму в розумінні проблеми і тим самим створюють умови для порушення прав психічно хворих – прав як матеріальних, так і процесуальних, а також створюють підгрунтя щодо порушення прав людини з використанням психіатрічного діагнозу.
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАНІСТЬ ДЛЯ ПСИХІЧНО ХВОРИХ ОСІБ
В ієрархії загальнолюдських цінностей психічне здоров’я посідає провідне місце, забезпечуючи потенціал не тільки конкретної людини, а й цілої нації.
Право на особисту недоторканність є також природним правом кожної людини, оскільки природні права — це невід'ємні права, які належать кожному від народження, не підлягають обмеженню, більшість з них носить абсолютний характер, мають вищий ступінь охорони і забезпеченості. Природні права породжені законами природи і характеризуються як священні, невід'ємні, природжені тощо.
Охорона психічного здоров’я є одним з пріоритетних напрямків соціальної політики держави і, зокрема, охорони здоров’я. Психічне функціонування різних груп населення розглядають як індикатор соціально-економічної ситуації в суспільстві. Саме тому важливим є правове регулювання охорони здоров’я, в тому числі у сфері психіатричної допомоги. Люди із психічними розладами посідають особливе місце в суспільстві, однаково як сама психіатрія, котра серед інших медичних наук і спеціальностей належить до тих напрямів медичної діяльності, які є найактуальнішими з позицій правового регулювання. Проблема надання допомоги людям із психічними захворюваннями заслуговує на особливу увагу і має охоплювати не лише медичну чи соціально-реабілітаційну складову, а й системний підхід при захисті їхніх юридичних прав.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, сьогодні у світі близько 450 мільйонів людей страждають на психічні захворювання. В Україні на сьогодні зареєстровано понад 282 тисячі осіб із психічними розладами [8, с. 53]. Відповідно до статистичних даних, їх кількість серед населення становить 4–5%. Дещо вищим є рівень поширеності граничних станів психіки – до 20% [3]. У зв’язку з цим чимало досліджень останнім часом присвячують питанням діагностики та корекції психічних порушень у хворих. Так, у роботах Т. С. Чорної, Е. І. Кудинової, Л. В. Рахман, О. В. Шировова та інших висвітлено питання психотерапії при депресіях, шизофренії й інших невротичних розладах [4; 6; 10]. Д. П. Слободянюк, А. Ю. Касьянова, В. В. В’юн опрацювали питання емоційного вигорання та зміни соціального інтелекту в осіб, які тривалий час працюють із людьми, що страждають на психічні розлади. Деякі роботи присвячено розробці реабілітаційних програм для психічно хворих, які вчинили суспільно небезпечні діяння [7]. Л. В. Животовською, В. В. Ярим, О. А. Козаковим піднімаються питання щодо сімейного здоров’я та психосоціального стресу при наявності психічних розладів. Водночас недостатньо уваги приділено питанням нормативноправового забезпечення осіб, які страждають на психічні захворювання чи психічні розлади.
Люди із психічними розладами, як правило, відокремлюються від суспільства і перебувають або в лікувальних закладах, або вдома через неадекватність поведінки та підвищену агресивність. Вони є ізольованими від громадськості, а отже, обмеженими у контактах і правах. Слід зазначити, що не тільки суспільство уникає людей із проблемами психічного здоров’я, але і близька родина може намагатись відмежуватися від людини з розладами психіки, оскільки спілкування з нею буває обтяжливим та малоприємним [2]. Тому, будучи ізольованими від зовнішнього світу, такі люди не знають своїх прав і не можуть їх використовувати чи боротися за них. Також свою роль відіграє стан людей із психічними розладами, який не завжди дає змогу їм повною мірою адекватно оцінювати ситуації. Отже, з одного боку, особи із психічними захворюваннями повинні мати такі ж права і обов’язки, як і всі громадяни нашої країни, а з іншого, зважаючи на прояви хвороби, для них треба встановлювати певні правові обмеження чи правові преференції. На сьогодні нормативно-правову базу психіатрії України складають:
Конституція України (ст. 49);
Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р.;
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року;
Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 p.;
Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 p.;
Рішення Конституційного С інформацію» та ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К. Устименка) від 30 жовтня 1997 року (Офіційний вісник України, 1997, № 46, с. 126).
Наказ МОЗ України «Про затвердження Інструкції про проведення обов’язкових попередніх і періодичних психіатричних оглядів» від 1 лютого 2002 p.;
Наказ МОЗ України «Про затвердження Порядку проведення судово-психіатричної експертизи» від 8 жовтня 2001 p.;
Наказ МОЗ України «Про затвердження Порядку про застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які хворіють на психічні розлади і вчинили суспільно небезпечні діяння, у психіатричній лікарні із суворим наглядом» від 8 жовтня 2001 p.;
Наказ МВС України і МОЗ України «Про затвердження Інструкції про порядок організації охорони приміщень і територій відділень судово-психіатричної експертизи та режиму тримання осіб, які перебувають під вартою і направлені на судово-психіатричну експертизу» від 4 листопада 1996 р. Слід зауважити, що всі правові аспекти встановлення опіки та піклування над особами з психічними розладами та гарантії захисту їхніх майнових прав урегульовано Цивільним, Сімейним, Житловим та Цивільним процесуальним кодексами України.
Основним документом, який регулює надання психіатричної допомоги в Україні, є Закон України «Про психіатричну допомогу». Він визначає правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою виходячи з пріоритету прав та свобод людини і громадянина, встановлює обов’язки органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, регламентує права і обов’язки фахівців, інших працівників, котрі беруть участь у наданні психіатричної допомоги [1].
Варто зазначити, що, згідно із ст. 13 цього Закону, особа госпіталізується до психіатричного закладу добровільно – на її прохання або за її усвідомленою згодою, за винятком лише таких обставин: – коли особа вчиняє чи виявляє реальний намір вчинити дії, що становлять безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих; – коли особа неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність. У таких випадках особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її згоди або без згоди її законного представника до ухвали суду, якщо її обстеженняуду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31,47, 48 Закону України «Про або лікування можливі тільки в стаціонарних умовах, а психічний розлад є тяжким (ст.ст. 14, 16 Закону України «Про психіатричну допомогу»). Згідно з Законом України «Про психіатричну допомогу», діагноз психічного розладу встановлюють відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів діагностики та Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті, прийнятих МОЗ України для застосування в Україні.
Діагноз психічного розладу не може базуватись на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов’язаних із станом її психічного здоров’я. Методи діагностики та лікування і лікарські засоби, дозволені МОЗ України, застосовують лише з діагностичною та лікувальною метою відповідно до характеру психічних розладів і їх не можна призначити для покарання особи, яка страждає на психічний розлад, або в інтересах інших осіб [9]. Трактуючи організаційно-правові гарантії у галузі психіатрії, слід зазначити, що, відповідно до законодавства (ст. 5 Закону України «Про психіатричну допомогу»), держава гарантує:
1 2 3