1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18
Ім'я файлу: Теорія держави та права.docx
Розширення: docx
Розмір: 323кб.
Дата: 16.05.2021
Пов'язані файли:
Міжнародне кримінальне право.doc

Система права – це сукупність чинних принципів і норм права, які притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згрупованість норм у відносно самостійні структури утворення (інститути, галузі та підгалузі права).
Структура системи права – це її внутрішній устрій.
Необхідно розрізняти 2 схожих поняття – «система права» і «правова система». Правова система є ширшим поняттям, що охоплює всі явища у сфері права. Система права є вузьким поняттям.
Розкрити структуру права можна через: 1) визначення превинного елементу системи – правової норми та 2) врахування предмета правового регулювання як об’єктивного чинника, що з’єднав ці норми в певні групи.
Норма права – первинний найменший структурний елемент права, який за своєю сутністю є правилом поведінки, визнаним і охоронюваним державою. Впорядкованість, узгодженість, взаємопов’язаність, розподіл і згрупованість правових норм у системі права зумовлені з одного боку, об’єктивно структурою предмета регулювання – суспільними відносинами, а з другого – прагненням суб’єкта – законодавця врегулювати ці відносини правовими засобами.
Інститут права – це уособлена група правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини конкретного виду. Інститут права є першим рівнем поєднання правових норм .
Підгалузь права – певна сукупність (об’єднання) правових інститутів, що об’єктивно складається в межах однієї галузі права. Підгалузь права не є обов’язковим елементом галузі Вона виникає тільки у великих за обсягом галузях. 
Галузь – уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних відносин. Вона є найбільш великим за обсягом підрозділом системи права, власний предмет регулювання, визначається єдністю предмета і методом правового регулювання, відносно самостійна від інших об’єднань правових норм у системі права.
Залежно від особливостей предмета та методу правового регулювання – матеріальне і процесуальне.
Предметом матеріального права є реальні суспільні відносини, які складалися між людьми, організовані ними і потребують організації відносин за допомогою права. На підставі норм матеріального права у суб’єктів суспільних відносин виникають суб’єктивні права, юридичні обов’язки та відповідальність. Процесуальне право визначає, врегульовує порядок (процедуру) вирішення спорів, конфліктів, розслідувань і судового розгляду злочинів, інших правопорушень. Предметом регулювання норм процесуальних галузей права є організаційні відносини, тобто такі, які визначають засоби реалізації норм матеріального права (суб’єктивних прав, обов’язкових та відповідальності) і де учасниками, як правило, виступають органи держави, посадові особи.


52. Публічне та приватне право: поняття та їх співвідношення
Сутність поділу системи права на публічне і приватне полягає в тому, що в кожній системі права є норми, є покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси державно організованого суспільства, які потребують впорядкування і захисту. Але є й інші норми, суспільства, які потребують впорядкування і захисту інтересів окремих осіб в їх приватному житті, перш за все – приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, пов’язані з державними або приватними інтересами, стають відповідно предметами регулювання правових галузей, що належать до публічного і приватного права.

Публічне право – це сукупність галузей права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (державних) інтересів з допомогою імперативного методу регулювання. Це передусім галузі конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет у питаннях захисту публічного інтересу має воля органів державної влади, яка, однак, у першу чергу підкоряється її завданню захисту інтересів особи і населення країни в цілому.

Приватне право – це сукупність галузей права, предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб’єктів за допомогою диспозитивного методу регулювання. До приватного права відносять насамперед норми цивільного права. Тут юридичний пріоритет у питаннях реалізації приватних інтересів, ініціатива залежить від волі приватних осіб, громадян, їх об’єднань, недержавних суб’єктів господарювання, а регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб’єктів. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а більш того, виокремлені від державної влади і тому є «приватними», однак їх договори, акти, в тому числі і односторонні, наприклад, акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки у передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб , якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов’язана не тільки визнавати, а й захищати.

Між публічним і приватним правом нема перехідних кордонів – вони взаємопов’язані. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Разом з тим на сьогодні приватне і публічне право залишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

Ознаки публічного права:

  1. Його галузі регулюють відносини між нерівними, юридично підпорядкованими суб’єктами;

  2. Його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб’єкти задовольняють загальний інтерес;

  3. Має особливості суб’єктивного складу ( основним учасником публічно-правових відносин завжди виступає держава, а додатковим – суб’єкти приватного права;

  4. За своїм призначенням воно випливає з приватного права, підкоряється йому ( тобто державно-правовий порядок створюється засобами публічного права з метою забезпечення сфери свободи особи, вільної від державного втручання);

  5. Його суб’єкти здійснюють волевиявлення одноособово;

  6. В ньому застосовується імперативний метод регулювання;

Ознаки приватного права:

  1. Його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично не підпорядкованими суб’єктами;

  2. Його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб’єкти задовольняють приватний (особистий) інтерес;

  3. Особливий суб’єктивний склад ( основним учасником приватноправових відносин є приватні особи – юридичні та фізичні);

  4. За своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда і створено для її реалізації;

  5. Суб’єкти самостійно здійснюють волевиявлення;

  6. Використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання горизонтальних відносин між юридично рівними особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл;

  7. Відносини між суб’єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий, особистий характер.


53. Галузі та інститути права: поняття та класифікація.
Поділяються залежно від предмета та методу правового регулювання. Також поділ за місцем, яке галузі посідають у системі права (основні – конституційне, цивільне, адміністративне, струдове; комплексні – екологічне, господарське.)
Конституційне право – регул статус людини і громадянина в суспільстві і державі, принципи суп і держ ладу, організац і діяльн системи органів держави та органів місцевого самоврядування. Імперативний метод. 
Цивільне – сукупн правових норм, які регулюють сферу майнових і пов’язаних з ними особистих немайнових відносин (ім’я, честь, гідність, авторство). Вони виникають з приводу володіння , користування та розпорядження власністю, набуття, відчуження , купівлі-продажу. Диспозитивний.
Адміністративне право – регул суспіль відносини, що виник у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання однією зі сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Імперативний.
Фінансове право – пов’язані з діяльністю держави по формуванню і виконанню держбюджету., з грошовим обігом, банківськими операціями, кредитами, позиками, податками. Суб’єктами цих відносин, крім органів держави, виступають всі юр і фіз особи. Має виконавчо-розпорядчий характер, що і визначає методи ї правового регулювання.
Трудове право – відносини між роботодавцем і працівниками, питання організації праці, її оцінки і оплати, умови виникнення. Імперативний і диспозитивний, а також методи заохочення, стимулювання.
Сімейне право – особисті та майнові відносини, пов’язані з перебудуванням у шлюбі та спорідненістю фіз осіб. Диспозитивний.
Земельне право – пов’язані з володінням , користуванням та розпорядженням землею. Імперативний і диспозитивний, з використанням юридичного інструментарію – дозволів, спеціальних дозволів, заборон.
Екологічне право – у сфері освоєння, використання і охорони суспільством, державою, господарськими суб’єктами і громадянами природного середовища.
Кримінальне право – коло суспільних правових норм, які визначають коло суспільно небезпечних діянь і міри покарання, що застосовуються до злочинців. Імперативний.
Цивільне процесуальне право – сукупність норм права, які регулюють порядок розгляду цивільних справ.
Кримінально-процесуальне право – регул діяльність органів слідства, прокуратури, суду в розслідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Імперативний.
Правовий інститут має такі властивості:
1) зміст має текстовий вираз в вигляді групи виокремлених понять , термінів.
2) Норми інституту права набувають своєрідного офіційного способу закріплення в законодавстві.
За предметом правового регулювання поділ на інститути конституційного, цивільного, цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального та ін галузей права. Галузевий (внутрішньогалузевий) інститут складається із норм однієї галузі права. Міжгалузеві правові інститути – це сукупність норм права різних галузей права, спрямована на регулювання суспільних відносин певного виду.
2.За своїм складом інститути поділяються на прості (інститут необхідної оборони в кримінальному праві) та складні (інститут власності). 
3. за змістом суп відносин на матеріальні та процесуальні.
4. За функціями, які виконують на регулятивні та охоронні.
54. Предмет і метод правового регулювання. Правовий режим.
Предмет правового регулювання – це те, що регулює право, на що спрямовано його регулятивний вплив, тобто суспільні відносини. Але ними не можуть бути всі суспільні відносини. Цим відносинам притаманна низка специфічних ознак, а саме:

  • вони є найбільша важливими, значущими для суспільства

  • мають однорідний типовий вираз (н-д, коли відносини певного роду мають майновий чи управлінський характер);

  • виникають в суспільстві у зв’язку з проявом цілеспрямованої свідомо вольової діяльності людей і набувають стійкого, сталого характеру, тобто є такими, що постійно повторюються у повсякденній практиці;

  • придатні для регулювання нормами права;

  • мають певний зовнішній прояв і придатні для контролю з боку інститутів суспільства і держави.

Предмет правового регулювання вважається матеріальним, об’єктивним критерієм розподілу і згрупування норм права за його структурними частинами тому, що зміст і особливості усталених, типових суспільних відносин виникають в площині людських потреб і не залежать від законодавця.

Предмет правового регулювання має власну структуру, яка охоплює такі елементи:

  1. Суб’єктів – індивідуальних і колективних;

  2. Поведінку суб’єктів ( їх свідому діяльність);

  3. Об’єкти – предмети та явища навколишнього світу, з приводу яких люди свідомо вступають у взаємозв’язок;

  4. Соціальні факти, які є безпосередніми підставами виникнення чи припинення відповідних правових відносин;

Метод правового регулювання дає відповідь на запитання: яким чином право регулює суспільні відносини. Зміст методу – це сукупність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на однорідні суспільні відносини. Метод є юридичним критерієм, який значною мірою залежить від предмета, визначається ним.

Ознаки методу правового регулювання:

  • Визначає особливості: порядку, нормативних підстав та юридичних фактів, необхідних для виникнення і реалізації учасниками суспільних відносин відповідних юридичних наслідків – їх суб’єктивних прав, обов’язків або юридичної відповідальності. Такі підстави можуть виникати із закону, договору, правопорушення;

  • Встановлює коло і правовий статус суб’єктів права, зміст та обсяг їх прав та і обов’язків. Норми права можуть: 1) вичерпно визначати права і обов’язки суб’єктів в законі; 2) надавати їм можливість самостійно вирішувати питання щодо обсягу цих прав і обов’язків. Тому суб’єкти права вступають в правові відносини або як підпорядковані, або як рівноправні сторони;

  • Використовує головні прийоми, що утворюють відповідний метод – дозволи, зобов’язання, заборони, по-різному поєднуючи їх в галузях права залежно від мети правового регулювання;

  • Передбачає галузеві особливості процедур реалізації прав, обов’язків та відповідальності учасників відносин;

  • Закріплює різні способи захисту прав та забезпечення виконання юридичних обов’язків, які здійснюються в різному порядку.

Головні методи правового регулювання:

  1. Імперативний метод ( відносини зверху донизу регулюються владно-імперативним шляхом. Головний інструментарій – зобов’язання та заборони;

  2. Диспозитивний метод ( застосовується до юридично рівних суб’єктів у відносинах, що складаються на основі доброї волі учасників. Правомірні дії суб’єктів права, здійснювані ними за власним розсудом і ініціативою, тут виступають вже як не владне, а індивідуальне, «автономне» і добровільне джерело юридично значущих вчинків. Головний інструментарій – дозвіл.

Методи,що застосовуються до тих чи інших якісно своєрідних, відносно самостійних груп суспільних відносин:

  1. Метод матеріального і морального заохочення

  2. Метод рекомендацій( характерний для підприємницької, корпоративної та інших галузей приватного права. Держава може впливати на них лише шляхом дозволів, сприяння, надання організаційної допомоги, виданням рекомендаційних актів, які містять норми права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій.



55. Система законодавства, її співвідношення з системою права.

Система законодавства – уся система чинних, взаємодіючих нормативно-правових актів – форма існування права, спосіб надання юридичного значення нормам права, засіб їх організації та поєднання в конкретні статті. Нормативні приписи, нормативно-правові акти, інститути та галузі законодавства.
Ознаки:
1 ) є елементом правової системи більш широкої за обсягом
2 ) має вертикальну (ієрархічну) будову. Розташування НПа залежно від юридичної сили.
3 ) горизонтальну структуру системи законодавства мають його галузі.
4 ) характеризується цілісністю, системністю, єдиною спрямованістю.
5 ) має інтегративний характер. Водночас є і юридичним джерелом права і формою його існування.
Співвідношення між системою права і системою законодавства.
Однією з форм взаємодії права і законодавства є їх взаємовплив у процесі форм та розвитку. Законодавство може істотно впливати на розвиток формування права. Система законодавства і система права є поняттями одного ряду, але вони не тотожні. Їх слід розглядати як відносно самостійні категорії, ознаки яких містять у собі показники відмінностей між ними: 1) якщо система права має об’єктивний характер, то система законодавства залежить від суб’єктивного чинника – діяльності законодавця, інших суб’єктів правотворчих повноважень; 2) право як явище завжди виступає системою норм, а законодавство – системою НПА; 3) різняться за своїми первинними елементами для системи права первинним елементом є її норма, то системи законодавства – нормативно-правовий припис; 4) система законодавста і система права не збігаються за обсягом. Система законодавства є ширшою за систему права, оскільки дуже часто включає те, що не може бути віднесеним до норм права, - різні програмні положення, вказівки на мету і мотиви видання тих чи інших актів; 5) ці системи різняться за значенням і роллю, які мають для них предмет і метод правового регулювання. Якщо, наприклад, для галузі права характерні однорідність суспільних відносин, що нею регулюються, а також застосування одного головного методу правового регулювання, то для галузі законодавства це необов’язково. Предмет галузі законодавства становлять різнорідні суспільні відносини, а саме: відносини в державному управлінні, відносини в народному господарстві, види господарської діяльності тощо. Різними в цьому разі є і методи, що застосовуються для регулювання суспільних відносин галузями законодавства; 6) система права і система законодавства різняться за своєю внутрішньою (вертикальною) будовою. Так, відносно системи права поняття «вертикальна структура» має умовний характер, для неї характерна логічна побудова за обсягом – норма права, інститут права, підгалузь права, галузь права. Вертикальна ж структура системи законодавства має ієрархічний характер, оскільки її побудовано відповідно до юр сили нормативно-правових актів, яка передусім визначається місцем правотворчого органу в державному механізмі.
56. структура системи законодавства.
Законодавству притаманна своя структура – спосіб зв’язку між її елементами. Вирізняють функціональну, горизонтальну та ієрархічну (вертикальну) структури.

Залежно від функціонального призначення нормативно-правових актів можна виокремити:

  1. Головні нормативно-правові акти ( виконують основну функцію інтегратора (носія) певної сукупності нормативно-правових приписів. Це базові н/п а, представлені своєю первинною редакцією, як н-д, основи законодавства, кодекси);

  2. Допоміжні н/п а, тобто такі, які вносять часткові зміни в чинні н/п а;

  3. Н/п а, які виконують оперативну функцію припинення юридичної сили окремих нормативних положень або їх первинних структурних частин – статей, приписів, підпунктів, абзаців тощо.

За обсягом нормативного матеріалу вирізняють такі елементи горизонтальної структури законодавства:

  1. н/п припис, тобто письмове викладення правила поведінки, принципу, дефініції та інших елементів системи права (це граматично, логічно та юридично завершена частина Н/П А, виражена в його структурних текстових підрозділах – статтях, пунктах, підпунктах тощо.) Нормативні приписи є головними елементами змісту Н/П А як форми права;

  2. Нормативно-правовий акт (Н/П А) – це письмовий акт-докумет державного органу, який містить сукупність н/п приписів, спрямованих на регулювання окремої групи суспільних відносин;

  3. Інститут законодавства ( являє собою сукупність взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих н/п приписів, спрямованих на регулювання відповідної уособленої сукупності суспільних відносин, може бути міжгалузевим;

  4. Галузь законодавства ( взаємопов’язана система законодавчих актів. Вони виступають як офіційна форма, тобто засобом організації, існування і зовнішнього виразу структури змісту права на рівні його галузей).

Залежно від юридичної сили Н/П А, яка визначається місцем правотворчого органу в державному апараті, вирізняють ієрархічну структуру вітчизняного законодавства :

  1. Конституція України( яка посідає головне місце в ієрархічній системі законодавства, вона має найвищу юридичну силу і становить першооснову всього законодавства;

  2. Закони та кодекси (призначення – забезпечення на основі науково обґрунтованих принципів комплексного, всебічного та цілісного вирішення тих чи інших завдань економічного і соціального розвитку суспільства);

  3. Нормативні укази і розпорядження Президента України (підзаконні акти, що видаються відповідно до Конституції України);

  4. Підзаконні Н/П А центральних органів виконавчої влади (постанови і розпорядження КабМінУ, накази і інструкції міністерств, державних комітетів України);

  5. Акти місцевих органів виконавчої влади ( місцевих державних адміністрацій);

  6. Акти органів місцевого самоврядування щодо здійснення функцій, які їм делеговані державними органами.


57. Співвідношення норм національного і міжнародного права.

Три основні концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: 2 різновиди моністичної – примату міжнародного права і примату внутрішньодержавного права – і дуалістична.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

скачати

© Усі права захищені
написати до нас