1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
Ім'я файлу: Теорія держави та права.docx
Розширення: docx
Розмір: 323кб.
Дата: 16.05.2021
Пов'язані файли:
Міжнародне кримінальне право.doc

Нормативно-правовий акт – це офіційний документ прийнятий компетентними суб’єктами нормотворчості, який встановлює, змінює або скасовує норми права.
Його відносять до первинних джерел права практично в усіх сучасних державах.
Риси:
1. Приймається тільки уповноваженими суб’єктами нормотворчості.
2. Має визначену структуру, чутко формулює зміст правових норм.
3. Має письмову форму і оприлюднюється в офіційних виданнях.
4. Розробляється і ухвалюється з додержанням встановленої законом процедури.
5. Може біти оперативно змінений і доповнений відповідно до потреб соціальної практики.
6. Є обов’язковим до виконання і містить гарантії на випадок його можливого порушення.
7. Підлягає систематизації , яка дає можливість відшукати його в нормативно-правовому масиві.
8. Диференційовані за видами органів, що їх видають
9. Конкретизовані за предметом правового регулювання, що відображається в назві (преамбулі) норм акта.
10. Існують у вигляді ієрархічної системи, в основі якої стоїть сила юр актів.
11. Властивість норм актів, що визначає їх співвідношення за змістом з іншими нормативними актами і залежить від компетенції нормотворчого органу та його місця в механізмі держави.
Систему н-п актів очолює Конституція держави – має вищу юридичну силу.
Залежно від способу вираження:
1. Писана конституція – складається з одного або декількох окремих документів, прийнятих в різних час і офіційно проголошених основними законами держави.
2. Неписана конституція – сукупність несистематизованих законів, судових прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний лад в країні, але формально не проголошені її основним законом.
Наступний щавель в ієрархії н-п актів займають закони, які ухвалюються парламентом і мають вищу юр силу порівняно з нормативними актами інших держ органів. Різновидом поточного закону є кодекс – результат наукової систематизації норм права певної галузі.
Делеговане законодавство – система актів, прийняті органами виконавчої влади на основі повноважень, наданих їм правла ментом, з питань законодавчого регулювання. Приклад, ордонанси – акти, що приймають Радою Міністрів у Франції; в Італії – законодавчі декрети; Акти делегованого законодавства мають силу закону. Крім законодавчих актів система НПА включає й численні підзаконні акти, прийняті центральними і місцевими органами виконавчої влади.
38.Правовий звичай і нормативно-правовий договір як джерела права
Правовий звичай – це правило поведінки, яке склалося внаслідок багаторазового застосування протягом тривалого часу, яке не зафіксоване в офіційних документах, але визнається і охороняється державою. Для того, щоб звичай набув правового характеру він має бути офіційно схвалений державою ( одержує санкцію). Санкціонування звичаю відбувається 2 способами:

  1. Шляхом визнання його судовою, господарською, адміністративною практикою і використання як основи судового рішення;

  2. Шляхом відсилання до нього у нормі закону.

Ознаки правових звичаїв:

  • Формуються стихійно;

  • Виникають спонтанно, стихійно;

  • Це неписані правила поведінки;

  • Можуть застосовуватися як на рівні окремих соціальних груп (локальні), так і нації, народу(загальні);

  • Мають безперервний і однаковий характер додержання;

  • Їх змістом є визначені правила поведінки;

  • Є консервативними за своєю природою (закріплюють результати тривалої суспільної практики і можуть відбивати як загальні моральні, духовні цінності народу, так і деякі пересуди);

  • Тісно пов’язані з релігійними і традиційними нормами.

В сучасний період звичаєве право більше поширене в країнах з релігійно-традиційною правовою сім’єю ( країни Пд-Сх Азії,Африки, арабські країни). У латиноамериканських країнах правові звичаї використовуються як додаткове джерело права ( Уругвай, Аргентина, Бразилія). У країнах романо-германсьої правової сім’ї правовий звичай застосовується у випадках передбачених законом. Однак державно-нормативним регулюванням не охоплюються всі суспільні відносини, тому звичай зберігає своє значення в окремих сферах приватного, і навіть публічного права. В Україні звичай має статус субсидіарного (додаткового)джерела права. Його роль зростає у зв’язку з розширенням сфери приватного права. Особливого значення набуває звичай ділового обороту, який активно використовується, н-д, при регулюванні зобов’язальних відносин і суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується, має диспозитивний характер і підпорядкований договору та актам цивільного законодавства.

Нормативно-правовий договір – це двостороння або багато стороння угода, внаслідок якої встановлюються, змінюються чи скасовуються норми права. Договори з нормативним змістом завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого характеру.

Риси нормативно-правового договору:

  • Це правоутворюючий акт, змістом якого є сформульовані сторонами договору взаємні права, обов’язки, порядок їх реалізації, а також відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов’язань;

  • Його юридична сила залежить від правового статусу суб’єктів, що його укладають;

  • Нормативний договір виступає частиною національного законодавства:1) він є похідним від конституції і законів, заснований на них, не може їм суперечити, доповнює і конкретизує чинне законодавство; 2) слугує основою для ухвалення інших юридичних актів;

  • Покликаний забезпечити публічний, загальний інтерес, всезагальне благо, тому виконання договірних зобов’язань гарантується державою шляхом застосування різних форм, засобів, методів, у тому числі примусового характеру;

  • Укладається і набуває чинності згідно з встановленою процедурою;

  • Розрахований на тривалий строк дії, багаторазове застосування;

Нормативно-правові договори поділяють на:

Міжнародний договір – це угоді між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що становлять для них спільний інтерес, яка регулює їх відносини шляхом утворення взаємних прав і обов’язків. Може мати різні найменування: «конвенція», «пакт», «угода», «протокол» та ін.

Внітрішньодержавні договори за галузевою ознакою класифікують на: конституційні, адміністративні, такі що укладаються у сфері трудового, фінансового права та ін.

В трудовому праві розрізняють 2 види нормативних договорів:

Колективний договір – це двостороння угода, що укладається між профспілковим комітетом, який представляє трудовий колектив, і власником підприємства, установи, організації з метою регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних інтересів працівників і власників.

Колективна угода укладається на двосторонній основі на різних рівнях, укладаються між об’єднаннями профспілок і власників підприємств. У ких закріплюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічних, політичних, трудових відносин.
39. Судовий прецедент і судова практика як джерела права.
Судовий прецедент – рішення у конкретній справі, що є обов’язковим при вирішенні аналогічних справ. Судовий прецедент – це принцип, на основі якого ухвалене рішення у конкретній справі , що є обов’язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ і виступає зразком тлумачення закону.
Риси:
1. Визнання прецеденту джерелом права.
2. Формулювання судових прецедентів вищими судовими інстанціями.
3. Нормативний характер судових прецедентів.
4. Загальнообов’язковий характер прецеденту, як і для нижчих судів, так і для всіх ін держ органів і посадових осіб.
5. Обнародування судових рішень прецедентного характеру в бюлетенях або в ін оф виданнях.
6. Формування і функціонування прецеденту на основі чинного законодавства.
7. Спрямованість прецедентів на більш ефективний і кваліфікований розгляд судами конкретних справ
8. На заповнення прогалин та усунення двозначностей у законодавстві 
9. Казуїстичність прецеденту, створ на його підставі виріш конкретних поодиноких казусів, множинність, певна неузгодженість і неупорядкованість.
Судді при вирішенні певних справ або посилаються вже на існуючі прецеденти (декларативний прецедент) або створюють нову норму права (креативний прецедент).
Позитивним прецедентом виступає попереднє рішення, зміст якого без будь-яких значних змін імплементовано у рішення стосовно нової справи.
Негативним прецедентом є рішення, раніше сформульовані судом, в якому внаслідок зміни конкретноісторичних умов переглядаються підходи, які доцільно застосовувати при прийнятті рішення по суті справи, що розглядається.
Інша особливість американського прецеденту полягає в обов’язковості для всіх нижчих ланок судової системи результатів тлумачення конституційних актів та звичайних законів, наданого вищими судовими інстанціями на федеральному рівні та рівні окремих штатів. У результаті такого підходу формується відносно самостійний різновид прецеденту – прецедент тлумачення.
Конституційний Суд України має виключне право на надання офіційного тлумачення Конституції та законів України. Ці тлумачення мають загальнообов’язковий характер. Правотлумачні положення КСУ одержали в літературі назву правових позицій, що є результатом системного тлумачення ними Конституції, законів і ін актів..
Правові позиції КСУ є не «звичайними» судовими прецедентами, а прецедентами тлумачення. Практика судів загальної юрисдикції в Україні офіційно не визнається джерелом права, проте нижчі судові інстанції завжди намагаються слідувати практиці вищих судів при розв’язанні аналогічних справ, оскільки в противному разі їх вироки та рішення можуть біти скасовані в апеляційному чи касаційному порядку.
40. Загальні принципи та правова доктрина як джерела права.
У деяких правових системах особливого значення набуває правова доктрина (Греція, Франція, Швеція), а також так звані загальні принципи права. Останнім традиційно надають велике значення в системі джерел романо-германського права, відносячи їх до первинних джерел права поряд із нормативно-правовими актами та санкціонованими звичаями.

Загальні принципи права виходять як з норм позитивного права так і з самого існуючого в країні правового порядку та являють собою положення об’єктивного права, які можуть виражатися або не виражатися в текстах писаного права, але мають загальний характер та обов’язково застосовуються в судовій практиці. До таких принципів належать принцип додержання прав людини, принцип національного суверенітету, принцип висловленості загальної волі в законі, принцип «дозволено все що прямо не заборонено законом», принцип можливості вчиняти все, що не завдає шкоди іншим та ін. До загальних принципів права як джерел права відносять також принципи «морального порядку, які не записано в законі», до них належать: «обман спростовує всі юридичні наслідки», «ніхто не може бути суддею у власній справі», «гнів не виправдовує порушників» тощо.

Правова доктрина традиційно належить до вторинних джерел як романо-германського так і англосаксонського права. Правова доктрина являє собою концептуальні ідеї, теорії та погляди щодо права, державно-правової дійсності в цілому. Вона проявляється в наукових працях видатних учених юристів.

Вперше в історії людства професійна думка видатних юристів була використана як джерело права в Стародавньому Римі. Правова доктрина відіграла значну роль у процесі становлення континентального права, що сформувалося під впливом відомих наукових шкіл. Не менша значення мала правова доктрина і для становлення англосаксонського права. На ранніх стадіях розвитку релігійно-традиційних правових систем , зокрема іудейського права, вирішальну роль відіграла релігійна доктрина. Вона розумілася у гранично широкому сенсі: і як писання богословів, і як думки різних іудейських академічних шкіл, і як равинські погляди на ідеї стосовно розуміння та тлумачення різних біблейських текстів. Правова доктрина як сукупність ідей, поглядів, теорій, уявлень про необхідні суспільству права, нерідко втілюється в правових приписах як на конституційному рівні, так і на рівні звичайного законодавства. Такі ідеї та концепції набувають нормативного загальнообов’язкового характеру і визначають основні напрямки нормотворчості та правозастосування. В такому разі правова доктрина відтворюється у змісті первинних джерел права. З іншого боку все більшого значення при розв’язанні правових конфліктів великої суспільної значущості набуває думка видатних учених-юристів сучасності, а також провідних наукових та навчальних юридичних закладів України.

Істотний вплив на юридичну практику правова доктрина справляє через науково-практичні коментарі до актів законодавства України. Конституційно-правова, кримінально-правова, цивільно-правова, адміністративно-правова та інші галузеві доктрини виступають основою потужних коментарів основних галузевих кодифікованих актів ( Кримінального Кодексу, цивільного кодексу та ін.), які слугують важливими орієнтирами для правозастосовної практики України.

41. Поняття, риси і класифікація принципів права
Принципи – найбільш загальні вимоги, що становляться до суспільних відносин та їх учасників, а також як вихідні керівні засади, відправні установлення, що виражають сутність права і впливають з ідей справедливості та свободи, визначають загальну спрямованість і найістотніші риси чинної правової системи.
Значення принципів (риси):
1. Властивість вищої імперативності, загальності, універсальності,, значущості, їм притаманні стійкість і стабільність протягом невизначеного тривалого часу.
2. Спрямовують розвиток і функціонування всієї правової системи.
3. Зумовлюють напрямки правотворчої, право застосовної та інших форм юр діяльності.
4. Виступають найважливішим критерієм законності дій громадян, посадових осіб та інших суб’єктів права
5. Сприяють заповненню прогалин у праві.
6. Забезпечують підвищення рівня правосвідомості в суспільстві.
Класифікація принципів:
1. За формою нормативного виразу принципи можна поділити на такі, що закріплені в міжнародних та внутрішньодержавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві.
2. За сферою дії вирізняють загальні. Міжгалузеві принципи та принципи правових інститутів.
3. Зі змістом можуть бути загально соціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи.
4. За сферою суспільних відносин, на які поширюються принципи, та характером суспільних закономірностей, що ними відбивається в науці виділяють такі принципи:
- загальнолюдські
- загальні принципи права
- міжгалузеві
- галузеві
- окремих інститутів права
Можлива і інша класифікація пов’язана з дослідженням специфічних принципів, притаманних певним структурним спільнотам (загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та ін.)
42. Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права.

Загальнолюдські принципи права безпосередньо визнаються досягнутим рівнем розвитку людства (політичним, економічним, соціальним, моральним, тощо) і повинні виступати універсальним критерієм та всезагальними вимогами до становлення національних правових систем.

Вони формуються в перебігу продуктивної взаємодії людського суспільства на тлі виникнення цивілізаційної ідентичності народів, які являють собою одне з найкращих досягнень людства. Вони закріплені міжнародно-правових документах і частково у внутрішньому законодавстві деяких держав.

Будучи визнаними загальнолюдськими ці принципи стають загальнообов’язковими для всіх держав.

Принцип гуманізму – одна з найважливіших ціннісних характеристик цивілізованого суспільства, що визнає самоцінність людини, її гідність, право на щастя, виявлення своїх здібностей. Його застосування є критерієм прогресивності соціальних інститутів.

Принцип справедливості передбачає його тлумачення як зовнішнього щодо права явища і як спеціально-юридичної категорії, що відбиває певні властивості самої юридичної форми. Йдеться про здатність права захищати політичні , економічні та інші інтереси різних соціальних груп, кожна з яких має свої уявлення про справедливість . Як спеціально-юридична категорія справедливість розглядається в масштабі відповідності, пропорційності, збалансованості і певної гармонійності між здійсненими витратами , зусиллями, звершеннями людей і відповідною реакцією на це суспільства, вираженою у вигляді винагороди, заохочення чи осудження. У цьому разі зазначений принцип виступає як принцип усієї правової системи.

Принцип свободи як можливість вибору варіанту поведінки являє собою абсолютне благо і може бути обмежений лише необхідністю забезпечити свободу інших осіб, що досягається шляхом встановлення певної міри свободи окремої особи. Діяльність органів держави і посадових осіб має бути спрямована на створення умов для реалізації і захисту свободи людини

Принцип рівності забезпечує однакові для всіх умови здійснення власної свободи. В праві він виражається у рівності правового становища всіх перед законом, наявності рівних загальносуспільних прав і обов’язків, рівному захисті перед судом незалежно від національної, статевої, релігійної, належності, походження, місця проживання, посадового стану та інших обставин.

43. Загальні принципи права. Міжгалузеві та галузеві принципи права.



Загальні принципи характерні для права в цілому, визначають якісні особливості всіх правових норм національної правової системи незалежно від специвіки регульованих ними суспільних відносин. Вони діють у всіх галузях права, тому їх називають загальними та основними. До них належать:
1. Принцип єдності прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин спрямовано на поєднання публічних і приватно правових засад у праві, узгодження інтересів різних соціальних груп, громадян і держави в цілому. Його сутність полягає в тому, що праву користування одним суб’єктом будь-яким соціальним благом кореспондує обов’язок іншого суб’єкта виконати необхідні для особи…
2. Принцип гарантованості прав і свобод громадян забезпечується системою політичних, економічних (матеріальних), ідеологічних (духовних), а також юридичних та організаційних гарантій, без яких реалізація права була б неможливою. До політичних – наявність розвинутої системи народовладдя і демократії форм її здійснення, реальної можливості брати участь в управлінні справами держави та суспільства тощо. ДО економічних – рівність форм власності, економ властивостей всіх суб’єктів суп відносин, єдність економ простору тощо. До ідеологічних (духовних) – ідеологічна різноманітність, заборона монополізації ідеології, розпалювання расової , національної , релігійної ворожнечі, загальнодоступн і безоплат загал освіти та ін. Юридичними є система правових засобів, за допомогою яких реалізується можливості використання або захистити свої права і свободи шляхом встановлення меж здійснення прав і свобод в законодавстві , пільг і засобів заохочення тощо.
3. Принцип відповідальності за вину одією з підстав юр відповідальності будь-якого виду є вина. Застосування міри юр відповідальності в усіх галузях права можливе лише за наявності вини.
4. Принцип законності виражається в системі вимог суворого і неухильного додержання законів і відповідних їм підзаконних актів усіма суб’єктами суспільних відносин. Виявляється у правотворчій і право застосовній діяльності.
5. Дія принципу поділу права на публічне і приватне. На відносно самостійні галузі та інститути притаманна праву України, бо цей поділ сформулювався і тяжіє до континентальної правової сім'ї. Галузі права, призначення яких є забезпечувати загальне благо. Виконувати функції соціального служіння, належать до публічно-правових (конституційне, адміністративне). Приватне (особисто вільне)право встановлює лише юридичні форми, рамки, в межах яких суб’єкти здійснюють права, що їм належать, у будь-якому напрямку з метою досягнення особистих інтересів і потреб, а також інтересів третіх осіб (цивільне, трудове, сімейне).
6. Принцип поєднання стабільності і динамізму – право активно впливає на регульовані відносини, і в разі адекватного відбиття у правові нормі існуючих соціальних тенденцій встановлюється правопорядок як головна мета механізму правового регулювання. Однак згодом правова форма старіє і не забезпечує потреб соціального регулювання , що тягне за собою її реформування. 
Міжгалузеві. Принципи, що діють одночасно в декількох галузях права. Більшість принципів мають міжгалузевий характер, бо вони більш-менше одноманітно виражені в нормах декількох галузей. До них належать принципи судоустрою, судочинства і правового становища осіб, які беруть участь у процесі:
- незалежність суддів і підкорення їх тільки закону.
- Здійснення правосуддя тільки судом.
- Рівність прав учасників судового розгляду перед законом і судом.
- Всебічність, повнота та об’єктивність з’ясування обставин справи 
- Ніхто не може бути суддею у власній справі
- Гласність та відкритість судового розгляду
- Змагальність сторін та диспозитивність судочинства
- Національна мова судочинства
- Доступність судового захисту
- Обов’язковість судових рішень та ін.
Галузеві – підкреслюють особливості конкретної галузі права і нарівні з предметом та методом сприяють індивідуалізації галузі як самостійної в загальній системі права.
44.Поняття та риси правового регулювання, його ефективність. Види правового регулювання.

Правове регулювання може бути охарактеризоване як здійснюваний за допомогою юридичних засобів процес упорядкування суспільних відносин з метою забезпечення певної сукупності соціальних інтересів, які вимагають правового гарантування.

Сутність будь-якого соціального регулювання так чи інакше полягає у цілеспрямованому визначенні на нормативному та індивідуальному рівнях відповідно до завдань такого регулювання форм і меж дозволеної та необхідної поведінки соціальних суб’єктів у певних життєвих ситуаціях, а також у стимулюванні фактичного додержання ними цих установлень. Водночас правове регулювання має й низку специфічних властивостей, не притаманних іншим видам соціального регулювання:

Державна забезпеченість правового регулювання, яка виявляється в активній участі держави в процесах правоутворення та сприяння подальшій реалізації правових норм. Зокрема, саме держава в особі її уповноважених органів встановлює за власною ініціативою та остаточно формулює переважну більшість діючих у суспільстві юридичних приписів, забезпечує впорядкування та періодичне оновлення нормативно-правового матеріалу, здійснює контроль за своєчасним та точним виконанням правових, організує усунення невизначеності з правових питань та розв’язання суперечок між суб’єктами права, що виникають у процесі реалізації його норм.

Загальність правового регулювання полягає в охопленні ним більшості питань,що визначаються правом, усіх членів та всієї території відповідного державного утворення.

Єдність правового регулювання виражається в його моністичності, тобто неможливості одночасного функціонування в певному державно організованому суспільстві одразу декількох не узгоджених поміж собою систем правової регуляції. Тим самим забезпечується послідовна реалізація в правовому регулювання принципу юридичної рівності, застосування однакового масштабу правового оцінювання для всіх тотожних за своїм змістом життєвих ситуацій, які потребують юридичної регламентації.

Формалізованість правового регулювання виявляється в урахуванні при реалізації правових норм тільки тих соціальних фактів, що передбачені у праві, і навпаки в ігноруванні всіх інших не відображених у ньому фактичних обставин.

Системність правового регулювання передбачає чітку узгодженість дії та взаємну підтримку залучених до нього правових явищ. Так, недодержання заборон, передбачених правовими нормами тягне за собою виникнення охоронних правовідносин між особою, яка їх порушила, та органами держави, уповноваженими розслідувати зазначені факти. Тим самим створюються умови для прийняття індивідуальних правових актів, що опосередковують з’ясування обставин правопорушення та визначають конкретну міру покарання, яку має зазнати правопорушник.

Результативність правового регулювання виявляється у підвищеному ступені реалізації правових приписів, відносній нечисленності випадків відхилення від встановленого правового порядку.

Правове регулювання слід відрізняти від більш масштабного юридичного явища – правового впливу, який охоплює не тільки цілеспрямоване визначення юридичними засобами характеру поведінки учасників суспільних відносин, тобто власне правове регулювання, а й усі інші форми та напрямки дії права на свідомість та поведінку людей.

Предмет правового регулювання – суспільні відносини, які можуть регулюватися правом і при цьому потребують такого регулювання.

Суспільні відносини можуть регулюватися правом якщо вони:

  1. Є свідомими і вольовими, що відповідно передбачає здатність їх учасників розуміти зміст та можливі наслідки своєї поведінки, а також обирати та реалізовувати її певні варіанти;

  2. Мають певний зовнішній вираз у поведінці суб’єктів цих відносин;

  3. Досить чітко визначені за їх суб’єктами та об’єктами ;

  4. Потреба у правовому регулюванні, пов’язана перш за все з потребуванням таких відносин у сфері правового регулювання;

Види правового регулювання:

Залежно від особливостей правового інструментарію, який використовується у процесі юридичної регламентації суспільних відносин, розрізняють:

  • Нормативне правове регулювання ( здійснюється за допомогою юридичних правил поведінки загального характеру, які закріплюються в нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах, правових звичаях і має такі ознаки:

  1. Поширюється не на конкретні життєві ситуації, а на заздалегідь не визначену кількість тотожних за своїми ознаками випадків;

  2. Адресуються колу осіб, не окреслених персонально;

  3. Реалізується за допомогою правових засобів багаторазової дії;

  4. Здійснюється зазвичай протягом тривалого часу без встановлення чітких часових меж.

  • Індивідуальне правове регулювання, йому притаманні ознаки протилежні тим, якими володіє нормативне регулювання, а саме:

  1. Спрямовується на врегулювання конкретних (одиничних) актів соціальної поведінки;

  2. Поширюється не лише на персонально визначених осіб;

  3. Не передбачає повторного застосування одних й тих самих юридичних засобів;

  4. Має переважно короткостроковий характер, припиняється з реалізацією відповідних індивідуальних правових приписів.

За характером розподілу компетенції юридичної регламентації суспільних відносин :

  • Централізоване – майже всі повноваження з юридичного вирішення відповідного кола питань концентруються на рівні вищих та центральних органів державної влади;

  • Децентралізоване –передбачає передання багатьох повноважень з врегулювання певних суспільних відносин, включаючи деякі правотворчі можливості ,до інших державних та недержавних суб’єктів.

Залежно від порядку формування юридичних засобів, які застосовуються у правовому регулюванні воно може бути поділене на:

  • Субординаційне правове регулювання( передбачає узгодження правових приписів, що при цьому встановлюються особами, на яких поширюється їх дія);

  • Координаційне правовове регулювання ( полягаєу встановлені відповідних юридичних правил поведінки на основі консенсусу, в тому числі з залученням до їх формулювання осіб, які в подальшому самі виступають адресатами таких приписів.

  • Автономне правовове регулювання ( виконує переважно субсидіарні функції відносно субординаційного та координаційного правового регулювання.

Ефективність правового регулювання – зумовлена його організацією конкретна міра результативності правового регулювання, яка виявляється у певному співвідношенні між очікуваними та фактичними наслідками дії права на суспільні відносини.

Ефективність правового регулювання визначається багатьма чинниками, які можуть бути поділені на декілька груп:

  1. Чинники, які стосуються досконалості нормативної основи правового регулювання;

  2. Чинники, що утворюють різноманітні обставини, що характеризують стан юридичної практики ;

  3. Чинники, які визначають соціальні передумови правового регулювання, посилюючи або послаблюючи дію права.


45. Способи та методи правового регулювання. Типи правового регулювання.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

скачати

© Усі права захищені
написати до нас