Вступ
ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЇЇ СУЧАСНИЙ ПРАВОВИЙ СТАТУС
Короткі відомості з історії української мови.
Походження назви Україна.
Українська мова – державна мова в Україні. Мови національних меншин.
Літературна мова як вищий щабель розвитку мови. Національна мова.
1. Ознайомтеся з основними відомостями щодо походження української мови.
Усі сучасні слов’янські мови походять від праслов’янської (інша назва – спільнослов’янська). Вона не була мовою у сучасному розумінні цього слова – це умовна назва сукупності споріднених діалектів. Жодних доказів існування писемності у праслов’янський період не збереглося, але твердження про її цілковиту відсутність є, мабуть, занадто категоричним.
Часові рамки праслов’янської мови – від ІІІ тис. до н. е. по VІ ст. н. е. На початку VІІ ст. н. е. вона розпалася на окремі мови, однією з яких була українська. У концепціях різних лінгвістів час постання нашої мови коливається від VІІ по ІХ ст. н. е. Варто наголосити, що після виокремлення з праслов’янської українська мова теж являла собою сукупність діалектів, але вони були вже значно ближчими між собою і мали багато ознак, притаманних сучасній мові.
На жаль, українська мова тривалий час реалізовувалася переважно в усній формі, бо з прийняттям християнства на територію Київської Русі прийшла старослов’янська, яка й стала першою літературно-писемною мовою для всіх слов’ян, в т. ч. і наших предків. Вона була створена братами Кирилом і Мефодієм у ІІ половині ІХ ст. спеціально для перекладів Святого Письма, літургійних текстів і молитов. За основу був узятий солуно-македонський діалект староболгарської мови (рідний для братів) і грецький синтаксис. Це була штучна мова, нею ніколи ніхто у побуті не розмовляв. За два століття вона зазнала помітних змін, увібравши на кожній території багато місцевих живомовних рис, оскільки місцеві переписувачі книг вносили до текстів свої правки: деякі слова писали згідно з місцевою (українською, сербською, болгарською) вимовою, а деякі замінювали більш зрозумілими відповідниками. У ХІ столітті старослов’янська мова була вже далекою від оригіналу, тому на цьому етапі вчені її називають церковнословʼянською. Саме ця мова мала помітний вплив на писемну традицію українців аж до кінця XVIII століття.
Суперечливими є думки мовознавців щодо існування в період Київської Русі ще однієї мови – давньоруської. У радянській лінгвістиці та історіографії панівною була теорія «колиски трьох братніх народів», згідно з якою Київську Русь вважали спільною батьківщиною для українців, білорусів і росіян, а давньоруську мову – їхньою прамовою, яка існувала з VII по ХІІІ століття. Ця версія не була підкріплена жодними науковими аргументами, а мала суто ідеологічний характер. Справді, 700 років для зародження, формування, розвитку і занепаду мови – період занадто короткий.
Більшість сучасних учених на підставі аналізу писемних пам’яток висловлюють думку, що давньоруська – ще одна літературно-писемна мова Київської Русі, базована на місцевих, східнослов’янських джерелах. На розмовному ж рівні ніякої спільної мови не могло бути, а існували споріднені східнослов’янські діалекти. Старослов’янська і давньоруська мова взаємодіяли, впливали одна на одну, але перша вживалася у церковно-релігійних творах, а друга – у світських.
Після розпаду Київської Русі у ХІІІ столітті і приєднання її земель до різних державних утворень писемні традиції продовжились у староукраїнській літературній мові. Так називалася поширена у XIV – XVIII ст. в Україні і Білорусі мова юридичних документів, проповідницької, історичної, художньої і наукової літератури. Характеризувалася строкатістю, оскільки містила старослов’янізми, елементи місцевих говірок, а також запозичення з інших мов – латинської, польської, російської.
У повсякденному ж спілкуванні люди послуговувалися тією мовою, яка виокремилася на початку нашої ери із праслов’янської. Цією ж мовою творили невмирущі фольклорні перлини – пісні, казки, легенди тощо. Називають її українською народнорозмовною. Саме нею І. П. Котляревський у кінці XVIII століття написав і видав поему «Енеїда», довівши таким чином, що українська мова придатна для літератури, а не тільки для хатнього вжитку. Письменник перервав багатовікову традицію базування української літературної мови на мертвій старослов’янщині і чітко дав зрозуміти, що народ повинен читати і писати тією мовою, якою повсякчас розмовляє. Саме тому І. П. Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови, а Т. Г. Шевченка, який розширив її стильові межі, збагатив новими жанрами та вивів на значно якісніший рівень, – основоположником.
Вправа 2. На запитання «Чому в багатьох українських регіонах майже не чути української мови?» часто у відповідь лунає: «Так склалося історично». А як ви вважаєте?
Насправді з кінця XVII до 90-их років ХХ століття вийшло понад 40 офіційних документів, які або обмежували права української мови, або звужували сферу її вживання, або забороняли українське книгодрукування. Нижче подаємо найбільш резонансні:
1720 рік – указ російського царя Петра І про заборону друкування українських книг у Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях.
1769 рік – указ про вилучення в населення українських букварів та українських текстів із церковних книг.
1786 рік – заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов’янських текстів.
1863 рік – Валуєвський циркуляр (заборона видання релігійної та навчальної літератури).
1876 рік – Емський указ (доповнення Валуєвського циркуляра)
1881 рік – заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1888 рік – указ царя Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.
1895 рік – заборона українських книжок для дітей.
1907 рік – закриття української періодичної преси.
1908 рік – указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».
1914 рік – заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка; указ царя Миколи ІІ про скасування української преси; заборона в окупованих російською армією Галичині та Буковині вживання української мови та друкування української періодики; розгром товариства «Просвіта».
1946 рік – постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії української літератури».
1951 рік – погромні статті в органі комуністичної партії – газеті «Правда», проти «націоналістичних ухилів в українській літературі», де, зокрема, був підданий різкій критиці вірш В. Сосюри «Любіть Україну».
1959 рік – Верховна Рада УРСР ухвалила закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти», який посилював русифікацію. Цим законом було дозволене необов’язкове (а «за бажанням батьків») вивчення української мови в школах України з російською мовою навчання.
1961 рік – прийняття нової програми КПРС на її ХХІІ з’їзді, де проголошувалася політика «злиття націй і утворення нової історичної спільноти – радянського народу», що передбачало продовження інтенсивної русифікації усіх союзних республік.
1983 рік – постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і надбавку до зарплатні її вчителям.
Вправа 3. Прочитайте основні версії походження слова Україна. Відшукайте інші погляди на походження назви нашої держави.
Уперше назва Україна була письмово зафіксована у 1187 році в Іпатіївському списку «Повісті минулих літ», де літописець описує смерть переяславського князя Володимира Глібовича: «І плакали по ньому всі переяславці… За ним же Україна багато потужила». Зрозуміло, що це не була Україна у сучасних адміністративних межах, а малися на увазі, як вважають науковці, землі навколо Києва.
Незважаючи на свою давність, уперше як офіційна назва держави Україна була затверджена у 1918 році в часи Української Народної Республіки.
Походження назви Україна здавна привертало увагу дослідників, які висунули багато версій. Основні з них такі:
1. Польські історики-шовіністи виводили походження назви від слова «окраїна», насаджуючи таким чином думку, що Україна – це периферія, пограниччя Польщі. У наш час ця версія не має підтримки серед учених, і причини цього такі: по-перше, територія України (навіть давньої) занадто велика, щоб бути «окраїною»; по-друге, у польській мові немає слова «okraina»; по-третє, з погляду фонетики немає жодних передумов для зміни «о» на «у»: окраїна → Україна. Прихильником цієї версії був М. С. Грушевський
2. Український учений, історик, юрист, дипломат, поет, державний діяч періоду УНР Сергій Шелухин виводить походження назви Україна від дієслова краяти: края[йа]ти → край → украй (тобто частина території, наділена, або ж «украяна» певному племені) → Україна. Цю версію опосередковано підтверджує Пересопницьке Євангеліє, де слово україна багато разів ужите як загальна назва зі значенням «земля», «територія».
3. Згідно зі ще одним тлумаченням, назва Україна є складним словом і походить від словосполучення країна антів. Форма родового відмінка множини іменника ути (фонетичного варіанта від анти) у давній мові була утъ. Отже, утъкраїна → уткраїна (занепад ъ у слабкій позиції) → україна (спрощення у групі приголосних ткр → кр). Ця версія є суто гіпотетичною, оскільки назви утъкраїна не фіксує жодна писемна пам’ятка.
Вправа 4. Знайдіть в Інтернеті інформацію про життя і діяльність С. П. Шелухина. Яка його роль в українському державотворенні й утвердженні української мови?
Вправа 5 Ознайомтеся із наведеними визначеннями, вивчіть їх напам’ять.
Літературна мова – унормована, відшліфована майстрами слова форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні установи, пресу, науку, художню літературу, освіту, театр, побут. Реалізується в усній і писемній формі. Характеризується унормованістю, уніфікованістю (стандартністю), високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією, наддіалектністю, поліфункціональністю.
Державна мова – закріплена традицією і/або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.
Державна мова покликана виконувати функції: а) державного управління; б) міжнаціонального спілкування; в) загального інформаційного еквівалента; г) державного кордону в інформаційному просторі; ґ) об’єднання народу країни.
Національна мова – це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Включає в себе літературну мову, територіальні й соціальні діалекти, просторіччя, жаргонізми.
Вправа 6. Уважно прочитайте статтю 10 Конституції України. Чи усі в нашій державі дотримуються її положень? Що ви б запропонували для покращення становища української мови?
Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
Вправа 7. Знайдіть інформацію про мовне законодавство в інших країнах. Чим воно відрізняється від українського і що має з ним спільного?
Вправа 8. Ознайомтеся з фрагментом із монографії «Історія української літературної мови» академіка В. М. Русанівського, присвяченим мові Т. Г. Шевченка. А як ви оцінюєте роль Великого Кобзаря у становленні української мови і нації? Поміркуйте, чому Шевченко актуальний і в наші дні.
Структурний феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Квітки-Основ’яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир. У ній, як і в мові Котляревського, ліричний струмінь злився з сатиричним, але горизонти лірики й сатири в Шевченка набагато ширші, ніж у будь-кого з його попередників. Як казав сам поет, «Енеїда» Котляревського – добра, а все-таки сміховинá». А далі продовжував: «Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислуховувався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, та забув, бо в пани постригся». Отже, предметом постійної уваги Кобзаря була не просто мова, а насамперед її зміст в устах народу та народні почуття. Ще одна не менш важлива особливість його мови – це те, що в ній при повному домінуванні народнорозмовного джерела знайшли належне структурне місце й елементи давніх слов’янських літературних мов.
Народнорозмовна основа поезії Т. Шевченка незаперечна. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі.
Вправа 9. Український мовознавець із діаспори Юрій Шевчук означив сучасну українську мовну дійсність терміном мовна шизофренія, або лінгвошизофренія. Прочитайте уривок із однойменної праці автора. Чи погоджуєтеся із його поглядом на описану проблему? Подискутуйте про це з колегами.
Кожен українець нескінченну кількість разів був у ситуації, коли ті, хто зобов’язані обслужити його в закладі торгівлі чи розваг, вперто ігнорують українську мову клієнта і відповідають йому російською. Така дивна з точки зору здорового глузду мовна поведінка на публіці цілком вкладається в явище шизоглосії, яке ще в 1962 році описав американський лінгвіст Ейнар Гауґен на прикладі негрів острова Гаїті та США. Шизоглосія – це мовний комплекс, відчуття неповноцінності рідної мови в порівнянні з мовою імперською… Свою рідну людина, уражена шизоглосією, сприймає як нижчу, неправильну, погану, а імперську – як вищу, правильну, добру. Шизоглосія живить відчуття сорому за власну мову й бажання натомість послуговуватися мовою колонізатора. В Україні мовна шизофренія перестала бути лише метафорою й реально провадить до шизоглосії, гострого відчуття мовної неповноцінності в мільйонів громадян.
Одним із поширених способів компенсації власної мовної неповноцінності стала популярна […] теза, що «мова не має значення» і цілий ряд її варіацій, як, наприклад, «українцем можна бути, не знаючи мови і не бажаючи її знати», «російською мовою Україну можна любити не менше, як українською», […] «людська гідність не включає повагу до мови» й особливо дивовижне твердження «Євромайдан був боротьбою не за мову, а за цінності відкритого суспільства». Усі ці гасла, з одного боку, – свідчення деградації загальної, а не лише мовної культури в Україні. Кожне по-своєму виправдовує намагання позбавити українську мову тієї цінності в очах українців, якою наділяє свою національну мову кожна модерна нація.
Вправа 10. Прочитайте висловлювання відомих людей про роль і значення рідної мови. Які міркування викликають у вас ці тези?
Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя і сам її покидає й відрікається, виконує над собою самовбивство (Павло Шафарик).
Без усякої іншої науки ще можна обійтися, без знання рідної мови обійтися не можна (Олександр Олесь).
Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам'ять, найцiннiше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна художня, інтелектуальна i мисленнєва діяльність народу (Олесь Гончар).
Мова – далеко не тільки засіб спілкування, тобто передачі вже готових думок, як нас усіх учили в імперській школі. Куди серйозніша її місія – бути способом народження тих думок: коли нема мови, людині просто нема чим думати (Оксана Забужко).
У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас це – фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки імперії ще й досі для багатьох – це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються… (Ліна Костенко).
Раби – це нація, котра не має Слова. Тому й не може захистить себе (Оксана Пахльовська).
Спільна мова є одним з головних факторів, які забезпечують солідарність населення і, відповідно, стабільність держави. Не випадково спілкування, що заходить у глухий кут, визначають фразеологізмом «вони говорять різними мовами». Країна, в якій панують мова і культура колишнього колонізатора, не розвиватиметься як країна незалежна, а розвиватиметься як країна постколоніальна (Лариса Масенко).
Національна мова – це світ у різних звуках і словах. Знати її погано – це погано знати стан речей та істот у ньому, а значить, бути в ньому не органічною часткою, а чужорідним тілом (Надія Бабич).
Питання мови – питання стратегічного виживання нарівні із виробництвом своїх протитанкових ракет і бронетехніки (Сашко Лірник).
Вправа 11. Ознайомтеся з фрагментом «Науки про рідномовні обов’язки» видатного українського мовознавця і богослова Івана Огієнка. Яка, на вашу думку, роль сучасних студентів у збереженні і розвитку української мови? А що ви особисто для цього робите?
Студенти вищих шкіл і рідна мова
1. Студентство вищих шкіл – то найкращий цвіт нації, то найміцніший її ґрунт, на якому вона зростає.
2. Студентство вищих шкіл мусить бути одним із найсильніших двигунів розвою і консервації (збереження. – І. Г.) своєї соборної літературної мови.
3. Кожний студент вищої школи, якого б фаху він не навчався, мусить добре знати найперше свою соборну літературну мову й вимову, свій соборний правопис. Особливо ж мусять вони плекати вивчення склáдні (синтаксису. – І. Г.) своєї мови й пишатися її добрим знанням.
4. Конечний обов’язок кожного студента – добре знати Науку про рідномовні обов’язки й віддано працювати за її наказами та для проведення (втілення. – І. Г.) її в життя.
5. Студент вищої школи, де б він не вчився, мусить конче вчитися й зо своїх рідномовних підручників.
6. Студент вищої школи, де б він не вчився, мусить добре знати й рідномовну термінологію свого фаху.
7. Студент, що не знає своєї соборної літературної мови, чинить тим злочин супроти свого народу і стає йому зайвий, бо немає найсвятішого почуття – почуття одности (єдності. – І. Г.) нації.
8. Громадянство (суспільство. – І. Г.) мусить уживати всіх заходів, щоб виховувати серед свого студентства глибоке й міцне почуття всенаціональної одности як основи соборної літературної мови. (Орфографію й лексику оригіналу збережено).
Вправа 12. Опрацюйте статтю українського мовознавця І. П. Ющука «Мова – зброя стратегічна (політичний та психологічний аспекти мовного питання)». (Див. список літератури). Обговоріть статтю з колегами в групі.