ВСТУП
Актуальність теми курсової роботи полягає у тому, що наша держава з моменту незалежності перед суспільством поставила цілий комплекс важливих проблем, розв’язання яких є справою нагальною. Особливої гостроти ці проблеми набувають за наявності таких, уже сталих в Україні, соціально-економічних явищ, як занепад економіки, зростання злочинності, масове безробіття, матеріальне зубожіння населення. У цьому контексті до найважливіших завдань правової держави належать як удосконалення кримінального законодавства і практики його застосування на прогресивній основі, водночас охороняючи загальнолюдські цінності, так і суттєве поліпшення роботи всіх правоохоронних органів та теоретичне дослідження питань боротьби зі злочинністю.
Беручи до уваги, що власність є економічною основою життя суспільства та людини, показником добробуту населення, конче потрібно забезпечити належний захист з боку держави цього осердя всіх суспільних відносин. Це положення має свої витоки як із вітчизняного, так і з міжнародного права. У статтях 13 та 41 Конституції України проголошено, що кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності, а держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання.
За офіційними даними, за останні п’ять років простежується тенденція до зменшення шахрайств загально-кримінальної спрямованості. Так якщо у 2015 р. було виявлено 16027 таких злочинів, то у 2016 р. – 15354 злочини, серед яких найбільшу складність у виявленні, розслідуванні та запобіганні представляють шахрайства з нерухомим майном, які навпаки збільшились майже в два рази, з 287 злочинів у 2015 р., до – 443 у 2016 р. [21, c. 28]
Вивчення судово-слідчої практики справ цієї категорії та аналіз спеціальної і загальної юридичної літератури свідчать про те, що у працівників органів внутрішніх справ виникають суттєві складнощі при розкритті та розслідуванні різних видів шахрайств, пов’язані з виявленням шахрайства на стадії готування або замаху, недосконалістю чинного кримінального законодавства та різними тлумаченнями кримінально-правових понять.
Ступінь наукової розробки кримінально-правових і кримінологічних аспектів шахрайства здійснені у працях Г.М. Анісімова, П.С. Берзіна, Г.М. Борзенкова, О.І. Гурова, П.М. Коваленка, М.Й. Коржанського, О.В. Лисодєда, П.С. Матишевського, В.Р. Мойсика, Б.С. Нікіфорова, М.І. Панова, А.О. Пінаєва, С.Ю. Романова, О.В. Рудзітіса, Р.А. Сабітова та інших.
Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають в результаті притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення шахрайства та суміжних майнових злочинів.
Предметом дослідження являються норми чинного кримінального законодавства, що регламентують вчинення злочину, передбаченого ст. ст. 190, 192 КК України.
Метою курсової роботи є визначення поняття та значення шахрайства як фундаментальної основи вчинення самого злочину.
Завдання даної роботи:
надати загальну кримінально правову характеристику злочинів, передбачених ст. 190 КК України (далі – КК України);
надати загальну кримінально правову характеристику злочинів, передбачених ст. 192 кк україни;
проаналізувати теоретичні та практичні аспекти розмежування злочинів, передбачених ст.ст. 190,192 КК України
проаналізувати статистику та вироки судів щодо злочинів, передбачених ст. ст. 190,192 кк україни.
РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ І ВАЖЛИВЕ МІСЦЕ ШАХРАЙСТВА В СИСТЕМІ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ
1.1. Поняття та значення характеристики шахрайства
У теперішній час із розвитком ринкових відносин в Україні шахрайство набуває все більшого поширення й різноманітних форм, пронизуючи багато сфер суспільного життя. Слова «шахрайство», «афера» мерехтять на сторінках багатьох газет і журналів, використовуються в популярних телепередачах.
Виявлені випадки шахрайства іноді використовуються в політичній боротьбі, під них підводиться ідеологічна платформа. Значною мірою все це відбувається на емоційному рівні. Шахрайство є специфічним злочином, який потребує детального вивчення. Однак досі шахрайство недостатньо вивчене, тому під час його дослідження створюються додаткові труднощі для правоохоронних органів та судів у застосуванні кримінального законодавства. Таким чином, коригування існуючих, а також розробка нових тактичних прийомів під час розслідування злочинів вимагає вивчення особливостей механізму злочину, а також детального вивчення складу злочину [7, c. 186].
Суспільна небезпека шахрайства полягає в тому, що, незаконно заволодіваючи чужим майном або набуваючи право на нього, винний спричиняє шкоду праву власності потерпілого. На відміну від насильницького грабежу, розбою та вимагання, злочин, передбачений ст. 190 КК, є однооб’єктним і не охоплює будь-який вид насильства над потерпілим чи його близькими родичами. Системний аналіз положень ст. 190 КК дозволяє стверджувати, що головними критеріями, які визначають, а також підвищують суспільну небезпеку шахрайства, є: розмір завданої майнової шкоди; наявність співучасті та її вид; специфічний спосіб – шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки.
Потерпілим від шахрайства в прямому сенсі цього слова (як особи, якій спричинено шкоду злочином) може бути лише суб’єкт, праву власності якого завдається шкода. Саме в цьому сенсі зазначене поняття вживається й у ч. 2 ст. 190 КК. Іноді під час аналізу складу злочину, передбаченого ст. 190 КК, вживають поняття «потерпілий», маючи на увазі ту особу (власника; особу, якій ввірене чи під охороною якої перебуває майно; особу, яка має доступ до майна), яка стала об’єктом злочинних дій шахрая [1, c. 146].
Особливістю шахрайства є те, що потерпілий (власник; особа, якій ввірене чи під охороною якої перебуває майно; особа, яка має доступ до майна), воля якого сфальсифікована обманом чи зловживанням довірою, бере безпосередню участь у передачі майна чи права на нього. При цьому він переконаний утому, що розпоряджається майном за власною волею, у своїх інтересах (якщо потерпілий – власник майна), інтересах власника (якщо потерпілий – особа, якій ввірене чи під охороною якої перебуває майно; особа, яка має доступ до майна) або принаймні не на шкоду цим інтересам.
Таким чином, обов’язковою ознакою шахрайства є добровільність передачі майна чи права на нього самим власником, особою, якій ввірене чи під охороною якої перебуває це майно, або ж особою, яка мала доступ до нього [25, c. 158].
Способами заволодіння чужим майном чи набуття права на чуже майно кримінальний закон називає: обман; зловживання довірою.
Обман як ознака шахрайства – це повідомлення потерпілому (власнику; особі, якій ввірене чи під охороною якої перебуває майно; особі, яка має доступ до майна) неправдивої інформації або приховування тієї інформації, яка мала б бути йому повідомлена, з метою введення потерпілого в оману, схилення його до певної поведінки (обумовленою такою оманою) та заволодіння його майном чи набуття права на його майно.
Обман може бути вчинено як шляхом активної поведінки винного (вчинення будь-яких дій, у тому числі й конклюдентних, щодо повідомлення потерпілому неправдивої інформації або приховування певної інформації), так і шляхом пасивної поведінки винного (неповідомлення потерпілому тієї інформації, яка мала бути йому повідомлена) [13, c. 23].
Залежно від сфери суспільного виробництва, в якій відбувається шахрайство, обман може набувати певних специфічних лише для неї рис.
Так отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов’язання (обман у намірах) може бути кваліфіковане як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити, не виконуючи зобов’язання. Зокрема, якщо винна особа отримує від іншої особи гроші чи цінності нібито для передачі службовій особі як хабар, маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить кваліфікувати як cт. 193 КК України [19, c. 211].
Обман у шахрайстві може бути пов’язаний із перекручуванням обставин, які відносяться не лише до минулого або сьогодення, а й до майбутнього. Слід погодитися з тими криміналістами, які зазначають, що між обманом з боку винного і помилкою потерпілого, що обумовили заволодіння винним майном, має існувати причинний зв’язок [7, c. 186].
У тому ж разі, коли особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, та за відсутності змови з особою, яка ввела потерпілого в оману, вчинене не може розглядатись як шахрайство. За певних обставин (наприклад, коли майно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність) такі дії можуть бути кваліфіковані за ст. 193 КК.
Переходячи до аналізу поняття «зловживання довірою», слід зазначити, що довірчі стосунки між людьми можуть виникати внаслідок родинних або дружніх зв’язків, тривалого знайомства, рекомендацій інших осіб тощо.
1.2. Кримінально- правова характеристика шахрайства
Шахрайство визначається законодавцем, як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. [26; ст. 190]
Предметом шахрайства є не тільки майно, а й право на нього.
Майно — у вузькому розумінні є речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру.
Право на майно — це набута в результаті дій потерпілого можливість шахрая користуватися, володіти і розпоряджатися чужим майном. Щодо об’єктів власності, що можуть відчужуватися тільки в установленому нормативно-правовими актами порядку, така можливість шахраєві може бути надана лише шляхом оформлення відповідних документів. Під ними слід розуміти документи, які мають правове значення, тобто встановлюють право на майно або ж звільняють від обов’язків майнового характеру (договір дарування речі, доручення на право користування нею). Право на майно може бути закріплене у різних документах, наприклад у заповітах, страхових полісах, довіреностях, цінних паперах. Право на майно може бути набуто винним також в результаті певної дії власника чи законного володільця майна, що позбавляє останнього права на нього (наприклад, знищення боргової розписки).[27; 355]
Об’єктивна сторона шахрайства полягає у заволодінні майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. В результаті шахрайських дій потерпілий — власник, володілець, особа, у віданні або під охороною якої знаходиться майно, добровільно передає майно або право на майно винній особі. Безпосередня участь потерпілого у передачі майнових благ і добровільність його дій є обов’язковими ознаками шахрайства, які відрізняють його від викрадення майна та інших злочинів проти власності.
За ознакою безпосередньої участі потерпілого у процесі незаконного вилучення майна шахрайство схоже з вимаганням, яке також передбачає передачу майна чи права на нього винній особі самим потерпілим. Однак, якщо при вимаганні потерпілий робить це вимушено, то при шахрайстві потерпілий переконаний у тому, що він розпоряджається майном за власною волею, у своїх інтересах або принаймні не на шкоду цим інтересам. Така його переконаність є результатом впливу на нього шахрая, а саме, введенням потерпілого в оману щодо правомірності передачі ним винному майна чи надання йому права на майно.
Добровільність при шахрайстві має уявний характер, оскільки вона обумовлена обманом. Якщо потерпілий у зв’язку з віком, фізичними чи психічними вадами або іншими обставинами не міг правильно оцінити і зрозуміти зміст, характер і значення своїх дій або керувати ними, передачу ним майна чи права на нього не можна вважати добровільною. Заволодіння майном шляхом зловживання цими вадами або віком чи станом потерпілого за наявності для того підстав може кваліфікуватися як крадіжка, а одержання прав на майно за таких обставин — розглядатися як недійсна угод (ст, ст, 51, 52, 54, 55 ЦК).
Способами вчинення шахрайства є:
1) обман;
2) зловживання д вірою.
Обман як спосіб шахрайського заволодіння чужим майном та придбання права на таке майно полягає у повідомленні потерпілою неправдивих відомостей або приховування певних відомостей повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого, з метою введення в оману потерпілого. Таким чином, обман може мати як активний (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей про певні факти, обставини, події), так і пасивний (умисне замовчування юридичне значимої інформації) характер. У другому випадку для наявності шахрайства необхідно встановити, що бездіяльність винного призвела до помилки потерпілого щодо обов’язковості або вигідності передачі майна (права на майно) шахраєві, була причиною добровільної передачі потерпілим майнових благ. Якщо особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, вчинене не може визнаватися шахрайством. За певних обставин (у разі, якщо таке майно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність) такі дії можуть бути кваліфіковані за ст. 193 КК.
Змістом обману як способу шахрайства можуть бути різноманітні обставини, стосовно яких шахрай вводить в оману потерпілого. Зокрема, це може стосуватися характеристики певних предметів, зокрема їх кількості, тотожності, дійсності (обман у предметі), особистості винного або інших осіб (обман у особі), певних подій, юридичних фактів, дій окремих осіб тощо. За своєю формою обман може бути усним, письмовим, виражатися у певних діях (підміна предмета, його фальсифікація тощо), у тому числі конклюдентних.[28; с. 257]
При будь-якій формі обману суть його полягає в тому, що шахрай шляхом запевнення або замовчування щодо обставин, у яких зацікавлений потерпілий, створює у потерпілого невірне уявлення про такі обставини і викликає таким чином у потерпілого впевненість про його обов’язок або вигідність для нього передачі майна або майнових прав винному.
Проте не буде складу злочину передбаченого ст. 190 КК України, якщо обман є не обставиною під впливом якої власник майна передає його винному, а засобом доступу до майна. Наприклад, винна особа з метою проникнути в квартиру видає себе за сантехніка і, отримавши доступ до майна, заволодіває якоюсь річчю. Дії такої особи кваліфікуються як крадіжка за ч.3 ст. 185 КК України. Про крадіжку, а не шахрайство повинно йтися, коли, наприклад, особа в залі очікування на вокзалі користується довірливістю сусіда, який попросив тимчасово подивитись за речами, і викрадає їх. В наведених прикладах перехід майна на користь винного здійснюється по суті без волевиявлення потерпілого. [27; 354]
Різновидом шахрайського обману судова практика визнає фіктивне представництво, за якого винний, створюючи враження про свою належність до того чи іншого підприємства, має на меті укласти договори й отримати гроші без поставки товару або, навпаки, одержати товар без належної його оплати.
До найбільш поширених випадків застосування обману як способу шахрайства належать: вчинення різних угод щодо рухомого і нерухомого майна (купівля-продаж, оренда), коли потерпілому передається фальсифікований товар або предмети гіршої якості, або ж предметом угоди виступають фіктивні предмети, які не існують в. об’єктивній реальності або не належать винній особі; незаконне отримання пенсій, субсидій, інших видів соціальної допомоги на підставі підроблених документів; обманне отримання попередньої оплати (авансу) за надання товарів чи послуг.
Вироком Коростишівського районного народного суду У. засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України за те, що він викрав у М. золоту обручку вартістю 2760 грн. і 30 грн., які тому тимчасово передав знайомий Ч.
Касаційна інстанція вирок не змінила.
За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення змінено з таких підстав.
Визнавши У. винним у вчиненні грабежу за ознакою повторності, суд у вироку послався на те, що підсудний визнав себе винним і що свідок М., за його словами, віддав У. золоту обручку і гроші із страху, оскільки той цього
вимагав.
Проте в судовому засіданні У. заявив, що попросив у М. обручку і гроші для передачі Ч., якому вони належали, але цього не зробив і їх привласнив.
Свідок М. теж підтвердив, що, беручи обручку і гроші, У. запевнив його, що передасть їх власникові. М. також засвідчив, що У. він не боявся.
Інших доказів, які свідчили б про те, що У. вчинив грабіж, у справі немає і у вироку не наведено. Отже, суд невірно оцінив докази у справі, а це призвело до помилкової кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 186 КК України.
Дії У. необхідно перекваліфікувати на шахрайство (заволодіння особистим майном потерпілого шляхом обману), і кваліфікувати їх за ч. 2 ст. 190 КК України за ознакою повторності, оскільки У. раніше засуджувався за розкрадання державного майна і ця судимість не знята і не погашена в установлено законом порядку.
Зловживання довірою полягає у недобросовісному використанні довіри з боку потерпілого: для заволодіння чужим майном чи правом на нього винний використовує особливі довірчі стосунки, які склалися між ним та власником чи володільцем майна. Такі стосунки можуть виникати внаслідок особистого знайомства, родинних або дружніх зв’язків, рекомендацій інших осіб, зовнішньої обстановки, цивільно-правових або трудових відносин, соціального статусу винного чи інших осіб тощо. Як шахрайство, вчинене шляхом зловживання довірою, слід розглядати отримання кредиту, попередньої оплати за товари чи виконання робіт (авансу), укладення Договору позики, укладення договору прокату тощо без наміру повернути отримані кошти чи інші матеріальні цінності, виконати відповідну роботу, повернути борг чи отримані у користування речі.
Заволодіння майном громадян шляхом зловживання довір'ям має кваліфікуватися не як грабіж, а як шахрайство.
Вироком Оболонського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2002 р. С. засуджено за ч. 2 ст. 141 КК 1960 р. на два роки позбавлення волі.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 березня 2003 р. вирок залишено без зміни.
С. визнано винним у пограбуванні Р. за таких обставин. 23 червня 2001 р., приблизно о 21-й годині, він підійшов до неповнолітнього Р. і попросив покататися на його велосипеді. Р. погодився за умови, що той не від'їжджатиме від нього на віддань більше 10 метрів. Здійснюючи свій злочинний намір, спрямований на відкрите викрадення чужого майна, С. сів на велосипед і з місця вчинення злочину втік. Потерпілому було запо-Діяно матеріальну шкоду на суму 1 тис. 100 грн.
У касаційній скарзі захисник засудженого просив змінити зазначені судові рішення і перекваліфікувати дії С. на ч. 1 ст. 143 КК 1960 р. з пом'якшенням призначеного йому покарання.
Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, суд правильно встановив обставини вчинення злочину, але дав діям С. неправильну юридичну оцінку.
Так, С. визнав, що, побачивши у незнайомого хлопця велосипед «Форестер», він попросив покататися, пообіцявши тільки проїхатися по двору. Хлопець дав велосипед за умови, що С. не від'їжджатиме від нього далі ніж на 15 метрів. Проїхавши навколо будинку, зловмисник поїхав до свого знайомого, де залишив велосипед, який наступного дня продав на ринку за 200 грн., а гроші витратив у комп'ютерному клубі.
За показаннями потерпілого Р., коли він катався на велосипеді у дворі свого будинку, до нього підійшов малознайомий С. і попросив покататися, при цьому запропонував залишити щось у заставу. У такий спосіб С. увійшов до нього в довір'я, і він дав тому велосипед, але попросив не від'їжджати далі ніж на 10 метрів. Сівши на велосипед, С. поїхав з двору і не повернувся.
Таким чином, під час судового слідства встановлено, що потерпілий Р. добровільно передав свій велосипед С, який скористався його довір'ям, а тому висновок суду першої інстанції про те, що С. заволодів велосипедом відкрито, шляхом грабежу, є безпідставним.
Апеляційна інстанція, дійшовши висновку про те, що С. заволодів велосипедом потерпілого шляхом обману, безпідставно погодилася з висновком суду першої інстанції про наявність у діях засудженого складу злочину, відповідальність за який передбачено ч. 2 ст. 141 (ст.186) КК 1960 р.
Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирішила, що дії С. підлягають перекваліфікації на ч. 2 ст. 143 (ст.190) зазначеного Кодексу. Але, оскільки засудженому на момент вчинення цього діяння виповнилося лише 15 років, він відповідно до ч. 2 ст. 10 КК 1960 р. не є суб'єктом злочину, відповідальність за який передбачено ст. 143 КК 1960 р.
За таких обставин судові рішення скасовано, а справу щодо С. закрито за відсутністю в його діях складу злочину на підставі п. 2 ст. 6 КПК.
Отримання майна під умовою виконання якого-небудь зобов’язання може кваліфікуватися як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала мету його присвоїти, а зобов’язання — не виконувати. Зокрема, якщо винна особа отримує від іншої особи гроші чи інші цінності нібито для передачі посадовій особі як хабар, маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить кваліфікувати як шахрайство. Якщо при цьому винний схилив хабародавця до замаху на дачу хабара, його дії слід також кваліфікувати за відповідними частинами статей 15, 27 і ст, 369 КК.
Обман чи зловживання довірою при шахрайстві застосовуються винним з метою викликати у потерпілого впевненість про вигідність або обов’язковість передачі йому майна чи права на нього. Отже, обов’язковою умовою визнання обману чи зловживання довірою ознакою об’єктивної сторони шахрайства є використання його для заволодіння майном чи придбання права на майно, Якщо обман використовується для досягнення іншої мети, наприклад для створення умов для наступного заволодіння майном усупереч волі потерпілого, полегшення доступу до майна (для проникнення у відповідне приміщення тощо) і безпосередньо не обумовлює перехід майна або права на нього до винного, він не може визнаватися способом шахрайства. Такі дії слід розцінювати як крадіжку або інший злочин проти власності.
Якщо винна особа при шахрайстві з метою обману чи зловживання довір’ям вчиняє інший злочин, її дії слід кваліфікувати за відповідною частиною ст, 190 КК і за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин Зокрема, самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи, викрадення або інше протиправне заволодіння офіційними документами, штампами або печатками, їх умисне знищення, пошкодження чи приховування, підроблення документів, печаток, штампів та бланків з метою подальшого їх використання при шахрайстві, а так само використання при шахрайстві завідомо підробленого документа диспозицією ст. 190 не охоплюються і повинні окремо кваліфікуватися за ст. 353 або за відповідними частинами ст. ст. 357, 358 чи 366 КК.
У разі, коли винна особа не змогла використати підроблений нею документ для шахрайського заволодіння майном чи придбання права на майно, її дії слід розцінювати як підроблення документів і готування до шахрайства (за умови, що винний мав намір вчинити шахрайство, передбачене ч. ч. 2, 3 або 4 ст. 190). Особа, яка підробила документ і передала шахраєві для використання його при вчиненні шахрайських дій, підлягає відповідальності за підробку документів і пособництво у шахрайстві.[29; с. 440]
Не утворює складу шахрайства використання підроблених документів не з метою заволодіння майном чи правом на нього, а для досягнення іншої мети, наприклад для працевлаштування. У разі зайняття особою відповідної посади за допомогою підроблених документів і фактичного виконання нею трудових обов’язків з отриманням за свою працю відповідної матеріальної винагороди відповідальність за ст. 190 виключається, оскільки у такому випадку відсутнє безоплатне одержання чужого майна. Дії такої особи можуть розглядатися як відповідний склад підроблення і кваліфікуватися за ст.ст. 358 чи 366 КК.
За способом вчинення (обман або зловживання довірою) шахрайство має велику схожість із заподіянням майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, відповідальність за яке передбачена ст. 192. Відрізняються ці злочини між собою головням чином тим, що при шахрайстві має місце вилучення майна із фонду власника або іншого володільця, в результаті чого зменшується наявна маса такого майна, тоді як при вчиненні злочину, передбаченого ст. 192 КК, винний отримує майнову вигоду шляхом використання майна, яке лише мало ще перейти у власність тієї чи іншої особи. У останньому випадку має місце так звана непередача належного.
Протиправність діяння тут означає, що заволодіння чужим майном відбувається:
1) у спосіб, який заборонено законом;
2) особою, яка не має права на таке майно.
Під безоплатністю розуміється вилучення майна на користь винного або інших осіб без еквівалентної заміни, тобто без рівноцінного відшкодування вилучених матеріальних цінностей іншим майном, грошовими коштами або людською працею. Часткове (нееквівалентне) відшкодування вартості вилученого майна не виключає наявності в діях винної особи складу зазначених злочинів.
Вилучення у вказаний вище спосіб майна призводить до заподіяння його власникові чи іншому володільцю реальної і прямої майнової шкоди. Заподіяння матеріальної шкоди у вигляді упущеної (втраченої) вигоди не може визнаватися ознакою цих злочинів, оскільки при цьому не відбувається вилучення майна із фондів його власника.
Шахрайство вважається закінченим з моменту переходу чужого майна у володіння винного або з моменту отримання ним права розпоряджатися таким майном.
1 2 3 4