МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЧЕРНІГІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
НАЦІОНАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ
РЕФЕРАТ
на тему:
«ВПРОВАДЖЕННЯ ПЕРЕДОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ З МЕТОЮ ПОКРАЩЕННЯ УМОВ ПРАЦІ ТА ТЕХНІКИ БЕЗПЕКИ: ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН»
Студент : 1 курсу ЗМОАп-201
Спеціальність:
071 «Облік і оподаткування»
Лега Ірина Федорівна
Перевірив:
Професор, к.е.н., Гоголь Т.А.
ЧЕРНІГІВ-ЧНТУ
2020
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………..3
Актуальність теми…………………………………………………………6
Міжнародні та національні норми в галузі охорони праці……………..9
Національне законодавство про охорону праці…………………………12
Зарубіжний досвід охорони праці та його використання на підприємствах України ……………………………………………………………………18
Система охорони праці на ДП «Датський текстиль»…………………...25
Напрями покращення умов праці на ДП «Датський текстиль»………..28
Шляхи удосконалення існуючих умов праці на підприємстві….28
Нові форми управління охороною праці на підприємстві………32
ВИСНОВКИ………………………………………………………………36
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………38
ВСТУП
Повністю безпечних та нешкідливих умов праці не буває. Виробниче середовище завжди характеризується наявністю певних небезпечних та шкідливих для здоров’я людини чинників.
Складні виробничі умови, пожежі, вибухи, аварії та інші причини призводять до того, що в світі на виробництві щорічно спостерігається до 50 млн. нещасних випадків, у результаті яких гине більш ніж 250 тис. працездатного населення ( в Україні до 1000 чоловік за рік) та щосекунди травмуються 2 людини.
Аналіз нещасних випадків на виробництві показує, що основними їх причинами в Україні є організаційні (до 60%), а це, перш за все, зумовлено низьким рівнем управління охороною праці, відсутністю необхідних знань з охорони праці на всіх ланках виробництва, умінь та навичок безпечної праці, належного контролю за станом виробничого середовища та недоліками правового регулювання трудових відносин.
У наш час, у зв’язку з бурхливим розвитком ІТ-технологій – засобів комп’ютерної техніки, мобільного зв’язку, електронного захисту інформації різко зросла й надалі буде зростати кількість областей і сфер діяльності людини, у яких використовуються інформаційні технології.
Будь-яка професія характеризується певними професійними або обумовленими виробничими факторами захворювання. Професії, які пов’язані з застосуванням технічних засобів в ІТ-технологіях, не виключення. «Комп’ютерні» захворювання, як і галузь, яка викликала їхню появу, ще досить молоді й мало вивчені.
Так, при використанні комп’ютерів найбільшого ризику зазнають органи зору, скелетно-м’язова система, репродуктивна функція, центральна нервова система. Крім того, на користувачів комп’ютерів впливає цілий комплекс факторів малої інтенсивності, негативна дія яких проявляється поступово й потай. Тому захворювання проявляються лише після багатьох місяців або навіть років роботи, коли боротися з ними вже вкрай важко. У багатьох випадках важко навіть установити головну причину захворювань. За таких умов усе більш значимим і необхідним стає потреба формування в майбутніх фахівців відповідних знань щодо особливостей впливу несприятливих виробничих факторів на робочих місцях з інформаційними технологіями, заходів і засобів, спрямованих на мінімізацію такого впливу, збереження здоров’я й професійного довголіття користувачів.
Сприятливі умови праці забезпечують підвищення продуктивності праці як за рахунок інтенсивних змін (скорочення витрат робочого часу на виробництво одиниці продукції), так і екстенсивного (підвищення ефективності використання робочого часу завдяки зниженню цілоденних втрат за тимчасовою непрацездатністю та виробничим травматизмом).
Несприятливі умови призводять до зворотніх результатів: різних форм та ступенів втомлюваності працівників, функціонального напруження організму.
До негативних економічних результатів належать недоодержання додаткового продукту, затримка з введенням нових фондів, непродуктивне споживання робочої сили, зниження продуктивності праці.
Крім того, слід звернути увагу на соціальні результати впливу умов праці на працівників.
До позитивних соціальних результатів можна віднести: ступінь сприятливого впливу процесу праці на здоров'я людини та розвиток її особистості; стан здоров'я, ставлення до праці; соціальну активність; максимальне задоволення однією з найвагоміших потреб людини – потреби в 7 сприятливих умовах праці і безпосередньо пов'язаної з цим потреби в змістовній, творчій, високопродуктивній праці; зміцнення здоров'я. Негативний соціальний результат включає зниження творчої активності, зацікавленості в праці, зниження трудової дисципліни, зростання плинності кадрів внаслідок несприятливих умов праці.
Теоретичні проблеми поліпшення умов праці з точки зору економіки праці розглядалися І.В. Бестужев-Ладою, М.І. Бухалковим, Л.П. Владимировою, Б.М. Генкиним, А.І. Кравченко, В.В. Куликовим, Ю. Кучіліним, Ю. М. Остапенко, Б.Ю. Сербиновским, С.Г. Струмиліною та ін. У своїх роботах вони розкривають поняття умов праці, як фактора, необхідного для раціонального використання трудового потенціалу, що впливає на структуру заробітної плати, що є невід'ємною частиною МОТ.
Соціально-економічна ефективність заходів з охорони праці розглядалася в роботах С.Г. Гендлера, Д.А. Господарікової, Ф. Громової, Н.П. Калініної, В.Т. Макушина, В.Б. Носова, Б.М. Пєтухова, Г.В. Саєнко, А.П. Соловйова, Г. Черкасова та ін. У цих роботах розкривається взаємозв'язок соціальних і економічних показників стану охорони праці та їх вплив на ефективність діяльності підприємства.
АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ
На сучасному етапі розвитку України спостерігається загострення проблем в області організації нормальних умов праці. Це зумовлено тим, що значна частина працівників працює у шкідливих або важких умовах. Тому проблема покращення умов праці для будь-якого підприємства є актуальною.
Серед причин несприятливих умов праці в Україні слід назвати такі:
- невідповідність значної частини техніки санітарно-гігієнічним нормам, ергономічним або технічним вимогам безпеки
- моральний і фізичний знос більшості функціонуючого обладнання;
- соціально-трудові відносини щодо умов праці не стимулюють роботодавців щодо покращання виробничого середовища.
Щоб підвищити ефективність виробництва – потрібно, в першу чергу, орієнтуватись на задоволення особистих потреб людини, як головного виробника і споживача матеріальних та духовних благ. Задовольняючи свої духовні, матеріальні та соціальні потреби, людина постійно виконує цільову, суб’єктивну функцію суспільного виробництва і, водночас, виступає його кінцевим результатом, невід’ємним об’єктом соціально-економічної ефективності управління.
Яскравим прикладом таких наслідків може бути процес впровадження у виробництво технічних рішень, які ігнорують заходи з поліпшення умов виробництва, удосконалення техніки безпеки і охорони праці, внаслідок чого людина не зможе задовольнити свою потребу у збереженні здоров’я. Погіршення стану здоров’я людини, в свою чергу, неодмінно призводить до зменшення її працездатності, тобто робочої сили – основного чинника виробництва.
Основна ціль суспільства – соціально-економічна ефективність виробництва задля задоволення потреб людини – є залежною від багатьох факторів, не останнє місце серед яких займають здоров’я працівника, умови та охорона праці.
У вирішенні проблем охорони праці на сучасному етапі, діяльність держави, має позитивні результати. Обов'язкове впровадження на підприємствах системи управління охороною праці дозволило знизити рівень виробничого травматизму, що є одним з основних показників стану охорони праці.
Умови і охорона праці на підприємствах залежать від набагато більшої кількості факторів, і є складними категоріями, що впливають, у свою чергу, на різні результати діяльності, що робить їх важливим об'єктом управління для керівника підприємства.
Головним завданням для будь-якого власника підприємства є максимізація прибутку шляхом мінімізації економічних витрат і зниження соціальної напруженості. Існує безліч способів досягнення мети. Одним з них є створення на підприємстві сприятливих і безпечних умов праці.
Стан умов та безпеки праці може істотно вплинути на технікоекономічні і соціальні результати, що робить їх одним з найважливіших об'єктів управління.в державі.
Вивчаючи сутність поняття «охорона праці», вчені-економісти порізному підходять до визначення даної категорії. Однак ці розходження проявляються лише в самому формулюванні поняття і не впливають кардинально на його зміст. Автори пропонують різні визначення сутності «охорони праці», що мають одну загальну та досить характерну рису – практично у всіх літературних джерелах визначення «охорони праці» представляється у вигляді системи або сукупності заходів, різного характеру, спрямованих на поліпшення або збереження здоров'я, працездатності працівників, оптимізацію умов праці, підвищення безпеки праці.
В Законі України «Про охорону праці», представлено найбільш точне визначення сутності «охорони праці» і саме на нього необхідно опиратися при подальшому вивченні теоретико-методологічних основ охорони праці.
Вплив різних умов праці на організм людини вивчає санітарна охорона праці [29, с. 16], аналізує й розробляє санітарні норми, вивчає виробничі захворювання, а також розробляє заходи щодо їх профілактики.
На нашу думку, на відміну від «охорони праці», визначення «умов праці» у законодавчій і нормативно-правовій базі представлено в стислому виді і не відображає повною мірою сутності даної категорії.
Отже, відповідно до ГОСТ 19605-74 «Організація праці. Основні поняття, терміни і визначення»: [6: Т.1.- с. 202] «умови праці - це сукупність факторів виробничого середовища, що впливають на здоров'я і працездатність людини в процесі праці».
МІЖНАРОДНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ НОРМИ В ГАЛУЗІ
ОХОРОНИ ПРАЦІ
Соціальне партнерство
Соціальна сфера є специфічною галуззю людської діяльності, це сукупність відповідних її видів, функцій та організаційних форм, предметом котрих є громадяни країни з їх потребами. Ця сфера охоплює охорону здоров’я, освіту, науку, культуру, мистецтво, засоби масової інформації, спорт та туризм, побутове обслуговування, торгівлю та громадське харчування, житловокомунальне господарство, пасажирський транспорт, соціальну допомогу й соціальне страхування, пенсійне забезпечення, охорону праці та забезпечення безпеки і суспільного порядку.
Суб’єктами реалізації соціальної політики є державні органи влади, організації та установи, а також діючі у соціальній сфері недержавні організації, громадські об’єднання тощо, а об’єктами - все населення країни, окремі громадяни та соціальні спільноти.
Соціальне партнерство є однією із складових соціальної політики - особлива система відносин, що виникають між найманими робітниками та роботодавцями за посередницької ролі держави з узгодження інтересів у соціально-трудовій сфері та врегулювання соціально-трудових конфліктів. Систему соціального партнерства називають трипартизмом, оскільки у врегулюванні соціально-трудових відносин беруть участь три сторони: організації, що представляють інтереси найманих працівників; об’єднання роботодавців; держава.
Сутність соціального партнерства полягає в узгодженні соціальноекономічних інтересів між вказаними суб’єктами, а також між ними і державою та утворює цілу систему суспільних відносин, які отримали у зарубіжних країнах назву інституту соціального партнерства, котрий пронизує соціальноекономічні відносини від національного рівня до конкретного підприємства.
В узагальненому розумінні предметом соціального партнерства може бути будь-яке питання соціально-економічного змісту в суспільному житті, щодо якого соціальні партнери вважають за потрібне досягти згоди. З другого боку, норми про соціальне партнерство тією своєю частиною, що регулюють сферу застосування найманої праці, складають інститут колективного трудового права.
Тобто соціальне партнерство можна розглядати як принцип діяльності суб’єктів колективних трудових відносин і як правовий інститут. Соціальне партнерство як правовий інститут — це сукупність норм, що регламентують відносини між соціальними партнерами — трудовими колективами найманих працівників та їхніми представниками і роботодавцями та їхніми представниками, а також між об’єднаннями вказаних суб’єктів щодо врегулювання трудових і соціально-економічних відносин у сфері застосування найманої праці й вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів).
У країнах з розвиненою ринковою економікою ідеологія соціального партнерства глибоко проникла в соціально-трудові відносини, хоча його моделі в різних країнах відрізняються організаційно-правовим механізмом. Відомі дві моделі соціального партнерства — трипартизм і біпартизм. У тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин невелика (США, Канада, Великобританія), практикується двостороння співпраця між об’єднаннями роботодавців і організаціями трудящих.
Держава може виступати в такій соціальній моделі в ролі арбітра або посередника при виникненні соціальних конфліктів. Найбільш поширений трипартизм — тристороння співпраця — у Франції, ФРН, Швеції, Австрії, при якому держава відіграє активну роль соціального партнера. Відносини соціального партнерства мають колективний характер, в їх основі лежить колективний інтерес сторін. Колективний характер соціального партнерства виявляється в трьох аспектах: наявності колективного інтересу усіх суб’єктів у сфері застосування найманої праці; наявності колективних відносин у цій сфері; колективній структурі сторін соціального партнерства.
До сфери соціального партнерства входять: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості, створення додаткових робочих місць, організації оплачуваних громадських робіт, захисту населення від безробіття; застосування найманої праці з дотриманням техніки безпеки, вимог з охорони здоров’я працівників у процесі праці, оплати праці й забезпечення відтворюючої і стимулюючої функцій заробітної плати, прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати; забезпечення нормального режиму праці й відпочинку; забезпечення права працівників на участь в управлінні працею на підприємстві, в розподілі прибутку для забезпечення соціальної діяльності підприємства, у визначенні соціальних стандартів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення колективних переговорів, вирішенні колективних трудових спорів тощо.
Укладання колективних договорів і угод — важливий елемент соціального партнерства. Але соціальне партнерство не зводиться лише до цього, воно є більш складним поняттям, це певна ідеологія, яка розкриває характер взаємовідносин двох класів у суспільстві — класу власників і класу робітників. І від того, яке соціально-економічне становище ці класи посідають, як визначається їхня роль у суспільстві, який є рівень збігу інтересів цих класів, можуть формуватися і різні уявлення про те, що таке соціальне партнерство.
Соціальне партнерство — це механізм цивілізованого вирішення соціально-трудових конфліктів та усунення суперечностей між інтересами робітників і власників, суспільний договір між найманими працівниками і роботодавцями на основі реалізації прав і інтересів сторін. За цих умов держава поступово втрачає свій класовий характер і перетворюється на соціальну державу, ідея соціального миру стає головною ідеологією соціального партнерства. Соціальне партнерство орієнтує робітничий рух на поліпшення свого становища без докорінної перебудови ринкового суспільства.
НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ
Законодавство України про охорону праці складається з конституційних гарантій прав громадян у цій сфері, спеціального Закону України «Про охорону праці», Кодексу законів про працю України, ряду інших законів, пов’язаних з охороною життя й здоров’я громадян у процесі їх трудової діяльності.
У Конституції України затверджується: «Людина, її життя й здоров’я, безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». В інших статтях проголошені права громадян на:
належні, безпечні й здорові умови праці (ст. 43);
соціальний захист громадян, забезпечення їх у випадку повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника (ст. 46);
охорону здоров’я, медичну допомогу й страхування (ст.49);
безпечне для життя й здоров’я навколишнє середовище й відшкодування заподіяної порушенням цього права шкоди (ст. 50).
Основним законодавчим документом у галузі охорони праці є Закон України «Про охорону праці», дія якого поширюється на всі підприємства, установи й організації незалежно від форм власності й видів діяльності, на всіх громадян, які працюють, а також притягнуті до праці на цих підприємствах. Цей Закон визначає основні положення по реалізації конституційного права трудящих на охорону їх життя й здоров’я в процесі трудової діяльності, на належні, безпечні й здоровіші умови праці, регулює відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці й виробничого середовища й установлює єдиний порядок організації охорони праці на Україні.
У цьому Законі визначені основні принципи державної політики в галузі охорони праці, серед яких укажемо:
пріоритет життя й здоров’я працівників стосовно результатів виробничої діяльності підприємства;
повна відповідальність власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;
соціальний захист працівників, які постраждали від нещасних випадків на виробництві й професійних захворювань;
встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх форм власності й видів їх діяльності;
здійснення навчання населення, професійної підготовки й підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;
забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій і об’єднань громадян, які вирішують різні проблеми охорони здоров’я, гігієни й безпеки праці;
використання економічних методів керування охороною праці й т.п.
Закон визначає:
гарантії прав громадян на охорону праці при укладанні трудового договору, під час роботи, права на пільги й компенсації за важкі й шкідливі умови праці;
порядок відшкодування власником шкоди працівникам, у тому числі й моральної, у випадку нанесення шкоди їх здоров’ю, пов’язаного з виконанням трудових обов’язків;
особливості застосування праці жінок, неповнолітніх і інвалідів.
Відповідно до Закону, зокрема, умови трудового договору не можуть містити положень, які не відповідають законодавчим і іншим нормативним актам про охорону праці, які діють в Україні.
При укладанні трудового договору громадянин повинен бути проінформований власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявності на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, можливих наслідках їх впливу на здоров’я, правах на пільги й компенсації за роботу в таких умовах відповідно законодавству й колективному договору.
Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя або здоров’я, а також для людей, які його оточують і навколишнього природного середовища.
Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного договору із цих питань. У цьому випадку працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку.
Закон « Про охорону праці» визначає також організацію й стимулювання охорони праці на виробництві, компетенцію, повноваження й права органів державного керування, нагляду й суспільного контролю над охороною праці, відповідальність працівників за порушення законодавства про охорону праці.
Складовою частиною законодавства про охорону праці є Кодекс законів про працю (КЗпП) України, яка регулює трудові відносини в цілому. У Кодексі питання охорони праці відображені в ряді статей і в спеціальному розділі відповідно Закону « Про охорону праці».
Законом передбачені:
гігієнічна регламентація будь-якого небезпечного фактора фізичної, хімічної, біологічної природи людини, що перебуває в середовищі життєдіяльності, з метою обмеження інтенсивності або тривалості дії цих факторів;
створення й ведення Державного реєстру небезпечних факторів, у якому наводяться дані про їхні властивості, методи індикації, біологічній дії, ступені небезпеки для здоров’я людини, характері поведінки в навколишньому середовищі, гігієнічних регламентах застосування й т.п.;
державна санітарно-гігієнічна експертиза проектів, технологічних регламентів, документації на техніку, технології, устаткування, інструментів, продукції, напівфабрикатів, речовин, матеріалів, використання, передача або збут яких може завдати шкоди здоров’ю людей, діючих об’єктів і пов’язаних з ними небезпечних факторів на відповідність вимогам санітарних норм, а також для оцінки можливого негативного впливу небезпечних факторів, повноти й обґрунтованості санітарних і протиепідемічних заходів;
ліцензування видів діяльності, пов’язаних з потенційною небезпекою для здоров’я людей.
У Законі закріплені певні вимоги санітарних норм і безпеки для здоров’я й життя населення, які стосуються:
державних стандартів і інших нормативно-технічних документів;
проектування, будівництва, розробки, виготовлення й використання нових засобів виробництва й технологій;
продукції із-за кордону;
продовольчої сировини й продуктів харчування, умов їх транспортування, збереження й реалізації;
господарсько-питного водопостачання й місць водокористування;
атмосферного повітря в населених пунктах, повітря у виробничих і інших приміщеннях;
гігієнічного навчання й виховання громадян;
житлових і виробничих приміщень, територій, засобів виробництва, використовуваних технологій;
забезпечення радіаційної безпеки;
застосування й знешкодження хімічних речовин і матеріалів, біологічних засобів і т.п.
У Законі визначені основні положення щодо медичних оглядів, профілактичних щеплень, госпіталізації й лікування інфекційних хворих і носіїв збудників інфекційних хвороб, а також санітарної охорони території України.
Закон установлює порядок організації державної санітарноепідеміологічної служби й здійснення санітарно-епідеміологічного нагляду, а також відповідальність юридичних і фізичних осіб за порушення санітарного законодавства.
Кодекс цивільного захисту України визначає загальні правові, економічні і соціальні основи створення і діяльності аварійно-рятувальних служб і формувань в Україні, регулює відносини в цій галузі, установлює права, обов'язки і відповідальність рятувальників, гарантії їх соціального захисту, а також визначає засади міжнародного співробітництва під час ліквідації надзвичайних ситуацій. В ньому задекларовані основні принципи державної політики щодо діяльності аварійно-рятувальних служб, серед яких: пріоритетність завдань, спрямованих на рятування життя та збереження здоров’я громадян; максимально можливого, економічна обґрунтованість зменшення ризику виникнення аварій; централізація управління, єдиноначальність, підпорядкованість, статутна дисципліна аварійнорятувальних служб; виправданість ризику та відповідальність керівників за забезпечення безпеки під час проведення аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт; добровільність - у разі залучення громадян до проведення аварійно-рятувальних робіт, пов’язаних з ризиком для їхнього життя і здоров’я.
Згідно Кодексу цивільного захисту в Україні ведеться єдиний облік надзвичайних ситуацій. Він здійснюється у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Облік надзвичайних ситуацій, в тому числі аварій на виробничих об'єктах, здійснюють підприємства, на яких виникали такі ситуації, а також Державна служба України з питань праці.
Соціальна діяльність підприємства й зокрема в галузі охорони праці відображена також у Господарському кодексі України. Відповідно до ст. ст. 46, 69 цього кодексу питання соціального розвитку, включаючи поліпшення умов праці, гарантії обов’язкового медичного страхування членів трудового колективу і їх родин, вирішуються трудовим колективом за участю власника або уповноваженого ним органа відповідно статуту підприємства, колективного договору й законодавчих актів України.
Підприємство зобов’язано забезпечити для всіх працюючих на підприємстві безпечні й нешкідливі умови праці й відповідає за шкоду, заподіяну їхньому здоров’ю й працездатності.
Підприємство зобов’язане постійно поліпшувати умови праці й побуту жінок, підлітків, забезпечувати їх роботою переважно в денний час зі скороченим робочим днем. Підприємство має право самостійне встановлювати для своїх працівників додаткові відпустки, скорочений робочий день та інші пільги.
ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ОХОРОНИ ПРАЦІ ТА ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ НА
ПІДПРИЄМСТВАХ УКРАЇНИ
Із зарубіжного досвіду доцільно використати досвід країн ЄС. Держави-члени ЄС і сам ЄС, з перших днів його утворення, у рамках здійснюваної соціальної політики, звернули увагу на питання безпеки і гігієни праці працівників та здійсненню практичних заходів для їх вирішення.
В 1989 р. створена «Директива про введення заходів, з метою сприяння поліпшенню в сфері безпеки і гігієни праці працівників». Ця директива встановлює загальні підходи та принципи роботи з охорони праці в країнах ЄС. Вона містить мінімальний рівень вимог відносно безпеки і гігієни праці. Її ціль – сприяти забезпеченню рівного захисту всіх робочих держав-членів ЄС в області охорони праці, що, у свою чергу, зажадало максимально можливому усуненню розбіжностей у національних законодавствах [42, с. 56].
Таким чином, була створена загальна правова основа для вдосконалювання та розширення національного законодавства на єдиних принципах. До основних «окремих директив», прийнятих ЄС, варто віднести [21] :
Про мінімум вимог до безпеки та гігієни робочих місць (89/654/ЕЕС);
Про мінімальні вимоги безпеки та гігієни праці при використанні робочого устаткування (89/654/ЕЕС);
Про мінімум вимог до безпеки й гігієни праці при ручній обробці вантажів (90/270/ЕЕС);
Про виконання мінімуму вимог безпеки й гігієни праці на тимчасовому або рухливому будівельному майданчиках (92/57/ЕЕС);
Про мінімум вимог по поліпшенню охорони праці працівників галузей по видобутку корисних копалин відкритим способом і на основі підземних розробок (92/104/ЕЕС).
Європейська директива не є законом у точному значенні цього слова. Держави-члени є відповідальними за впровадження й дотримання свого власного національного законодавства. Разом з тим, при розробці національних законів, норми та вимоги Директив ЄС ураховуються в значній мірі.
Відсоток перенесених директив у різних державах-членах коливається між 85% та 95% [42].
Державами-членами ЄС накопичений певний досвід в управлінні охороною праці, організації роботи з її забезпечення на всіх рівнях. При цьому необхідно відзначити, що в цій роботі важливою ланкою є державний нагляд і контроль за дотриманням законодавства, як правило, що сполучає централізовані принципи управління з самостійністю місцевих органів влади.
У різних країнах ЄС система управління охороною праці сформована по-різному.
Так, у Німеччині законодавчо встановлено, що держава повинна забезпечити виконання положень по виробничій безпеці та санітарії по публічному праву. Тому компетентні органи влади повинні забезпечувати моніторинг і дотримання цих положень. На рівні земель крім органів влади й промислової інспекції є Служби технічної інспекції професійних союзів.
Крім державної системи, існує ще одна система захисту працівників, керована Асоціаціями страхування відповідальності роботодавців, організована по галузевому принципу і має в якості однієї з основних цілей - профілактику нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань. У Німеччині діє 35 професійних товариств соціального страхування. У їхньому розпорядженні є 9 клінік швидкої медичної допомоги на 4 тис. місць. 940 звичайних лікарень допущені професійними товариствами для лікування хворих, що направляють до них. Щорічно професійними товариствами навчається з питань охорони праці 400 тис. фахівців, уповноважених по охороні праці, підприємців і керівників компаній. Тільки на організаційну та адміністративно-господарську діяльність в області охорони праці в 2013 році професійними товариствами витрачено 190,2 млн. євро.
З метою розвитку і удосконалювання законодавства в області охорони праці, у Великобританії на національному рівні створений Комітет з охорони праці і його робочий орган – Виконавчий комітет по охороні праці.
Їхнє завдання – удосконалювання і своєчасне забезпечення правової і нормативної бази для організації роботи з охорони праці в країні.
Основною силою в системі охорони праці Великобританії є місцеві органи влади, яким також поставлено в обов'язок проведення в життя закону по охороні праці в секторі обслуговування.
Положення закону з охорони праці в країні поширюються на всіх працюючих, за винятком побутових служб і співробітників служб збройних сил, що виконують свої функціональні обов'язки [33]. У функції інспекторів, як Виконавчого комітету, так і місцевих органів влади входить контроль, а при необхідності, примушує до виконання закону в секторах промисловості, за які вони відповідають. Щоб забезпечити контроль виконання стандартів на робочих місцях, їм також поставлено в обов'язок виявлення небезпек, пов'язаних з виробництвом виробів або з тими виробами, які поставляються для використання на даному виробництві, а також, пов'язані з поставкою і транспортуванням шкідливих речовин.
Інспектори зобов'язані стежити за дотриманням відповідних законодавчих актів у промисловості, будівництві, у приміщеннях центрального і місцевого урядів, лікарнях, школах, університетах, у місцях проведення ярмарків, у діяльності побутових служб (газ, водопостачання, електропостачання), у шахтах і кар'єрах, с/г, на ядерних установках, при виробництві, транспортуванні і обігу з вибуховими речовинами, на залізницях, а також при подачі та використанні газу в житлових приміщеннях. Інспекція Виконавчого комітету розслідує нещасні випадки, проводить перевірки із приводу незадовільних умов праці на робочих місцях. Щорічно Виконавчий комітет виділяє 37 мільйонів фунтів стерлінгів [54].
1 2 3