Ім'я файлу: Специфіка читання епічних творів.docx
Розширення: docx
Розмір: 25кб.
Дата: 04.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
реферат (.docx
vyrobnycha-praktyka.doc
Календарне планування НУШ.docx
ПРАКТИЧНА РОБОТА № 5.docx
Виды сигматизма и методы его исправления.docx
Без имени 1.odt
bestreferat-201443.docx
TК-2 -2021.doc
НГтаКГ_Л1_б.pptx
Інноваційні форми профорієнтаційної роботи.docx
Istorija menedzhmentu KL.pdf
биомед и аутизм.pdf
informatsionnye-potrebnosti-i-informatsionnye-resursy-ukrainskih
Тести біосфера.docx
ПРИКЛАДИ ЗАДАЧ.docx
Реферат_психоанализ.docx
1324499.doc
практ3.doc
Тема_9.pdf
189860.docx
ЛР6.doc
urrizmir0632.doc

Вплив мистецтва художнього слова на формування особистості.

Специфіка читання епічних, ліричних і драматичних творів

Завдання вчителя початкової школи – прищеплювати дітям і постійно підтримувати в них бажання читати, що сприяє передусім поліпшенню культури мовлення, збагаченню словникового запасу, вдосконаленню техніки мовлення. Педагог має збагачувати учнів і щедротами своєї душі, і матеріалом художньої творчості. Вміло організована робота з мистецтвом художнього слова включає школяра у творчу працю, яка ґрунтується на прагненні вчителя розвивати емоційну сферу школяра, формувати й удосконалювати культуру його почуттів.

Таку вимогу диктує сама специфіка художньої літератури, в якій поєднуються раціональне і чуттєве. Складний процес формування гармонійно розвиненої особистості неможливий без удосконалення його емоційного сприймання.

Ще Аристотель свого часу зазначав, що якщо ми піклуємося лише про розумовий розвиток молодої людини, забуваючи про необхідність розвитку її почуттів, то ми йдемо назад, а не вперед.

Передові педагоги наполягають на необхідності виховання почуттів, усвідомлюючи труднощі цієї роботи. В. Сухомлинський свого часу наголошував: «Учити відчувати – це найважче, що є у вихованні. Школа щирості, чуйності, співчутливості – це дружба, товариськість, братерство. Дитина відчуває найтонші переживання іншої людини тоді, коли вона робить щось для щастя, радості, душевного спокою людей».

Виховання почуттів (етико-естетичне виховання) – найголовніша турбота вчителя-педагога, особливо вчителя початкової школи. Однак на уроках літератури в процесі вивчення художніх творів зазвичай здебільшого переважає логічне, раціональне начало. З приводу цього Оскар Уайльд зауважував, що є два способи не любити мистецтво: один – це просто його не любити; другий – любити його раціоналістично. Інколи педагоги забувають про саму природу художнього слова, що як те дзеркало показує людську душу в її найкращих поривах і найстрашніших помилках, прагне передати нам хвилю почуттів, погляди, болі й радощі людей.

Правильне читання художнього тексту сприяє проникненню в його ідейно-мистецьку серцевину. Завдання школи і полягає в тому, щоб навчити дітей читати, слухати і сприймати художній твір. У процесі підготовки тексту до виконання і у процесі декламації збагачується образно-емоційна сфера, відбувається те, що прийнято називати працею душі.

Читання творів художньої літератури спонукає педагога будити й підтримувати зацікавленість учнів мистецтвом художнього слова, викликати в них відповідну реакцію на почуття, настрої, якими насичено твір; викликати переживання, а точніше співпереживання; зачаровувати твором, «переливати» в дитину бодай частку почуттів, якими насичено твір; прищеплювати школярам і підтримувати в них бажання послухати твір ще й ще, вчитатися в нього, розібратися: в чому його краса, чарівна сила; навчитись декламувати його.

Читання творів – це один із найвідповідальніших етапів у діяльності вчителя початкової школи. Він потребує відновлення всіх одержаних знань і вмінь та реалізації їх у звучному слові.

Виразне читання – це мистецтво відтворення в живому слові думок, почуттів, настроїв, переживань, якими насичено художній твір. У процесі такого читання виявляється особисте ставлення виконавця до виконуваного ним твору, відчувається його виконавський намір, який виливається в діяння словом (словодію).

Специфіка виразного читання полягає в умінні вчителя стримано і переконливо, просто, але майстерно, щиро та дохідливо донести до учнів думки, почуття, переживання, настрої автора й водночас відтворити своє особисте ставлення до твору, який він декламує, а також передати естетичну наснагу твору, відбити особливості його художньої форми, жанру і стилю.

Мистецтво художнього слова складне і синтетичне. Синтетичність і складність його залежать від дійсності, що становить основу твору, а також від форми її змалювання. Це значить і від роду та виду літератури, і від жанру твору, оскільки художня дійсність знаходить своє відображення в різних жанрах.

До читанки для початкових класів уходять різні жанри: оповідання, казки, вірші, байки, малі фольклорні жанри (приказки, прислів’я, загадки), а також науково-популярні твори та ділові статті. Кожний літературний твір має свої особливості, що визначають специфіку читання.

Специфіка читання епічних творів

Оповідання – це словесне повідомлення про когось, щось; невеликий за обсягом прозовий художній твір.Специфіка читання оповідання у початковій школі зумовлена двома формами змалювання автором художньої дійсності: розповіддю й оповіддю.

Розповідь – це важливий елемент епічного й ліро-епічного твору: зображення подій і вчинків персонажів через об’єктивний виклад їх від третьої особи. Під третьою особою розуміють самого автора, він розповідає про те, що його найбільше вражає, хвилює. Авторська розповідь може мати різні форми викладу думок:

  1. За допомогою лише власної, так званої авторської мови («Весна в лісі» О. Копиленка, «Удовина хата» Марка Вовчка, «Відлітають журавлі»

В. Сухомлинського та ін.).

  1. За допомогою діалогічної мови, тобто розмови дійових осіб без застосування власної, авторської («Чарівне слово» В. Осєєвої, «У панському саду» Марка Вовчка, «Помічниці» О. Бунця тощо).

  2. За допомогою власної, авторської та діалогічної мови («Руденький»

В. Нестайка, «Де людей немає…» В. Кави, «Я хочу сказати своє слово» В. Сухомлинського, «Дружна сімейка» С. Носаля та ін.).

В усіх випадках твір треба глибоко проаналізувати, уявити всі картини й образи, розкрити й осмислити його експресивність. У першому випадку, порівняно з іншими, читець має деякі полегшення: експресивність твору він передає тільки з позицій одного автора.

У другому випадку читання дещо ускладнюється, оскільки експресивність треба передавати відповідно до кожної особи, співрозмовників. Це значить, відтворити тісний зв’язок між ними, а через індивідуальні риси їх мови передати настрої, почуття, переживання кожного.

У третьому випадку читець, закономірно, передає думки, почуття, переживання й автора, і дійових осіб. Дуже важливо тут уміти переходити від образу розповідача до дійових осіб. Для цього потрібно вміло користуватися всіма засобами виразності, особливо інтонаційними, та іншими логічними й емоційними засобами впливу на читача.

Свої особливості читання має оповідь.

Оповідь – це своєрідна манера розгортання подій і змалювання образів у художньому творі від першої особи. На відміну від розповіді, в оповіді письменник висвітлює певні події й образи не від себе, а від оповідача («Завтра до школи» В. Драгунецького, «Силомір» А. Савчука, «Синичка» П. Панча та ін.).

Щоби правильно прочитати оповідь, необхідно пізнати образ оповідача: його вік, стать, характер, симпатії, антипатії, обставини, в яких він перебуває; його ставлення до тих подій і людей, про яких він (вона) оповідає. Відтворювати індивідуальні риси мови дійових осіб настільки, наскільки це робиться в розповіді, немає потреби. Завдання читця не індивідуалізувати їх, а оповідати з яскраво вираженим ставленням до них: їх думок, намірів, настроїв, учинків, переживань тощо. Для експресії першорядне значення має мова оповідача, другорядне – мова дійових осіб; для експресії розповіді мова авторська і мова дійових осіб мають однаково важливе значення.

Для оповідання характерний відносно сталий, поміркований темп читання, розрахований на молодшого школяра; доцільно після кожного епізоду, частини робити тривалі паузи. Це дасть можливість дітям краще осмислити, пережити прочитане, підготуватися до слухання наступного епізоду або частини.

Дехто вважає, що вірш читати легше, ніж прозу, тому що:

а) ритм допомагає визначити наголоси в словах;

б) віршовий рядок легше охопити оком;

в) ритмічні паузи в кінці попереднього рядка дають час проглянути очима наступний рядок, перш ніж його читати;

г) вірш легше запам’ятовується.

Інші наполягають на тому, що поезію читати важче, бо вона вимагає більшої естетичної чуйності, аніж проза, адже для сприймання поезії треба мати більш високу емоційну чутливість, настроєність, інакше кажучи – потребу в прекрасному.

Кожен жанр має свої особливості та вимагає тих чи інших творчих зусиль від виконавця.

Так, виразне читання прозового тексту називають «розказуванням», «розповіданням». Це призводить до термінологічної плутанини, коли точне відтворення авторського тексту змішують із його вільною передачею.

Треба внутрішнім зором своїм бачити змальовану автором картину в усіх її деталях. Якщо вона описана докладно, досить лише вдумливо проаналізувати текст; якщо вона схоплена лише штрихами, її треба домалювати у своїй уяві, нафантазувати (дофантазувати) картину.

Декламаторові доводиться вживатися в роль тієї особи, від якої він читає; це дає змогу краще відтворити почуття, настрої, але це ніяк не означає, що треба грати роль автора чи героя, що треба перевтілюватися в них; сценічна гра в читанні прози може викликати у слухача відчуття неприродності.

Суб’єктивне тлумачення вчинків героя може не збігатися з авторським. Але власне тлумачення, оскільки воно не суперечить текстові, – не лише право, а й обов’язок виконавця.

Готуючись до декламації прози, доведеться самостійно вирішувати питання, що читати з книги, а що напам’ять. Варто обирати для читання такі тексти або уривки, які б були не просто цікавими за сюжетом, а й мали яскраві характери, розкривали позицію автора, передавали відповідний настрій; мали відносно завершену композиційну структуру, свій конфлікт і підтекст, що підпорядковується ідеї всього твору.

Казка – це один із жанрів усної народної творчості (фольклору); вид художньої прози, що походить від народних переказів; порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажі; фольклорний жанр, вигадана прозаїчна оповідь побутового чи казкового змісту.

Знайомство дітей із мистецтвом живого художнього слова започатковується здебільшого сприйняттям казки. Казка найчастіше також є прозою; в ній є персонажі, дія, діалоги, проте текст за характером зовсім інший. Жанр казки близький до оповідання, проте має свої особливості. За змістом і формою казки не однотипні. Вони умовно поділяються на три групи:

  1. Казки про тварин, у яких головними дійовими особами виступають звірі або птахи, наприклад, українські народні – «Лисичка та Журавель», «Вовк та козенята», «Рукавичка», «Дружні звірі»; «Біда навчить» Лесі Українки.

  2. Казки фантастично-пригодницькі та героїчні, в яких провідними героями виступають могутні воїни-визволителі чи інші особи, що втілюють у собі найкращі позитивні якості людини, – «Кирило Кожум’яка», «Івашко», «Дивна сопілка» (українські народні), «Снігуронька» (російська народна).

  3. Соціально-побутові та побутові. В них позитивними героями виступають прості люди, наділені високими моральними якостями, – «Як брати батьківський скарб знайшли» (болгарська народна), «Багатий брат і бідний брат» (естонська народна), «Золотий кавун» (узбецька народна), «Сім лозин» (азербайджанська народна), «Про злидні» (українська народна).

Кожна група таких казок вирізняється своїми художніми особливостями, що вказують на специфіку їх читання. Всі вони мають велику силу впливу на розум, волю і почуття дітей молодшого шкільного віку.

Специфіка читання казки зумовлюється, з одного боку, тими ж вимогами, що й оповідання (це – глибокий аналіз змісту, розкриття ідейного спрямування), з другого – глибоким осмисленням творчої манери розповіді, яка характеризує даний жанр і його емоційність.

Казка, на відміну від оповідання, твір більш динамічний і мальовничий. Вона має своєрідні цікаві зачини: «Була собі коза…» («Вовк та козенята»), «Жили собі дід та баба…» («Лисичка» – російська народна), «Було це чи не було, зустрілися якось Пес і Кіт…» («Кіт і Пес» – українська народна), «Колись давно-давно, в одному селі жила привітна й ласкава дівчинка…» («Калинка» – Г. Демченко), «Колись був у Києві якийсь князь…» («Кирило Кожум’яка»), «Усяке в світі буває, про всяке й казка розповідає…» («Снігуронька»), «Жив колись на світі один чоловік і мав три сини…» («Як брати батьківський скарб ділили» – молдавська народна).

Такі зачини мають давню традицію, і вона не випадкова. Казка здавна є важливим дидактичним матеріалом у народній педагогіці. Вона розширює кругозір людини, сприяє розвиткові уяви й уявлення, змушує мислити, аналізувати, зіставляти, сприяє набуттю певних життєвих навичок. Тому мета таких зачинів – заінтригувати слухачів, викликати в них інтерес до слухання. Завдання ж учителя – знайти для цього відповідні інтонації.

Зміст казок оптимістичний. Виражається він в основному через поведінку позитивних героїв, які змагаються з негативними і завжди перемагають. Герої казок приваблюють спостережливістю, кмітливістю, вірою в себе, довір’ям до інших, щирим прагненням допомагати нещасним, гнобленим і голодним; вірою в перемогу правди, добра та справедливості, а також готовністю жертвувати собою заради торжества гуманістичних ідеалів. Діяння позитивних героїв казки викликають у школярів почуття замилування і захвату. Тому найголовніше і найскладніше для педагога – це знайти потрібний для казки тон: простоти, щирості, життєрадісності, безпосередності, довір’я і захопленості тими «чудесами», про які він розповідає учням.

Події в казках розгортаються динамічно. Причому дія розпочинається з перших рядків: «Їжак і Лисиця впали у довгу яму. Два дні якось терпіли, а тоді і почав допікати їм голод…» («Лисиця і Їжак» – українська народна). Кожна картина в казці змінюється іншою, і в кожній із них змальований випадок чи подія, що безпосередньо характеризує дійових осіб, розкриває якусь сторону їх характеру, ті чи інші моральні якості. Вчителю початкової ланки освіти варто це врахувати і після кожної картини чи епізоду робити тривалі паузи, щоб дати можливість учням усвідомити і пережити зміст прочитаного.

Необхідно також враховувати і таку особливість казок, як відсутність великих описів, коментарів, чітке розмежування позитивного і негативного начала в діях персонажів. Ця протилежність між ними розкривається через безпосередню діалогічну мову, їх вчинки, обставини, в яких вони живуть і діють, через ставлення до них народу чи автора (якщо казка літературного походження). В цілому такі компоненти твору створюють його динаміку, виражають ідейне спрямування і манеру читання тексту. Тому кожний учинок, дія героя, кожне слово – все, що вказує на особливість його характеру, повинно відобразитися у відповідній інтонації, її відтінках, різних тональних, динамічних і темпоральних змінах.

Головне, до чого повинен прагнути вчитель, – це постійно спілкуватися зі школярами, підтримувати встановлений із ними контакт, відчувати реакцію дітей і при потребі коригувати її; виховувати в дітях людяність – прекрасну здатність людини перейматися чужим нещастям, радіти радощами іншого, переживати чужу долю, як свою. Варто також пам’ятати про те, що душевні порухи казкових героїв зображуються через фізичні діяння. Читаючи казку, педагог повинен змінювати пози, промовляючи репліки різних дійових осіб, враховувати зміни адресата, не забувати про загальний романтичний піднесений тон, що відтворює незвичайні, дивовижні картини та ситуації, не збитися на побутово-інформативне читання. Правильне відтворення характерних особливостей дійових осіб казки підсилює зорове сприймання учнів, зосереджує їх увагу на головному.

Діалог у казці є одним із важливих засобів типізації дійових осіб. Слухаючи висловлювання персонажів твору, учні повинні давати їм свою характеристику, визначати своє ставлення до них: схвалювати чи засуджувати. Діалог може бути поданий у формі ритмічної прози або пісеньки. Цей ефективний художній прийом виконує важливу естетичну роль у загальному змісті твору: не тільки потішає слухача, а й розкриває певний намір героя чи його душевний стан.

Для багатьох казок властиве багаторазове повторення одних і тих самих композиційних і мовностилістичних компонентів. Учитель повинен врахувати, що це також важливий художній засіб посилення емоційності казки, характеристики дійових осіб, їх учинків, обставин, у яких вони живуть і діють, розкриття ідейного спрямування («Вовк та козенята», «Рукавичка», «Дружні звірі», «Кривенька Качечка» та ін.).

Казковій розповіді властиве широке використання стійких і влучних епітетів, протиставлень, порівнянь, тавтологічних повторів, стійких виразів, прикладок-характеристик, що надають казці мальовничості, чарівності, принадності. Педагог повинен добре усвідомити суть таких художніх особливостей і підібрати відповідні засоби виразності. Найважливіше у змісті варто виділяти: читати його повільніше, але інтенсивніше, мелодійніше, робити перед ним психологічні паузи, щоб зосередити увагу школярів. Виклад у казці послідовний, конкретний, зрозумілий. Тому окремі моменти опису (зокрема пейзажу, характерних рис чи окремих дій персонажів – динамічності, активності або пасивності тощо) вчителеві іноді треба «домальовувати» інтонацією.

Уважно треба підходити і до закінчення казки. Закінчення, як і зачин, має певну мету: узагальнити сказане, підвести до певних висновків чи й просто створити веселий настрій у слухачів. Тому перед завершенням слід робити довгу паузу, а головні слова – інтонаційно підкреслювати. В кінці казки також необхідно робити довгу паузу, щоб діти змогли ще раз усвідомити все, пережити і поступово перейти з казкового світу в реальний.

У роботі вчителя початкової школи казка повинна стати великою силою, що впливає на формування моральних поглядів учня, його громадських прагнень, ідеалів, світогляду за умови, що дитину зачепили словом за живе. Адже добро і зло, краса і потворність, життя і смерть, чесність і підступність завжди будуть співзвучні сьогоднішньому дню.

Безперечно, мистецтво слова, як і будь-яке інше, не терпить насильства. Воно живе тільки тоді, коли людина живе конкретним твором, образами, почуттями, ідеями. Вчитель же повинен уміти взяти з народної творчості те, що найбільш близьке, співзвучне сьогоднішнім реаліям, конкретній аудиторії.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас