Ім'я файлу: Питання для самоконтролю.docx
Розширення: docx
Розмір: 34кб.
Дата: 22.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
Девіантна поведінка.docx
Розширення: docx
Розмір: 34кб.
Дата: 22.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
Девіантна поведінка.docx
Питання для самоконтролю:
Визначте основні концепції утворення держави у східних слов’ян та дайте їх загальну характеристику.
Однією з найбільших держав Східної Європи доби середньовіччя стала Київська, або Давня, Русь. Вона з’явилася понад одинадцять століть тому і за часи свого існування зайняла провідне місце серед феодальних держав Європи.
Історія її виникнення завжди знаходилася у центрі уваги науковців. Деякі етапи формування та розвитку Київської держави ще й досі мають дискусійний характер. В історичній науці склалося декілька суперечливих теорій походження України-Русі. Залежно від політичного клімату та суб’єктивних симпатій істориків, то одна, то інша бере гору.
Найбільшого поширення набула норманська теорія. Провідну роль норманів в утворенні Київської Русі відстоювали німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шльоцер, які у ХVІІІ ст. працювали у Петербурзькій Академії наук. У такий спосіб вони намагалися довести неспроможність слов’ян створити власну державу. Свої докази автори даної теорії здебільшого базували на «Повісті минулих літ» Нестора, де, дійсно, є новела про закликання на князювання слов’янами Рюрика (нормана) та його братів. Проте це аж ніяк не означає, що саме нормани створили слов’янам державу хоча б тому, що до них (Рюриковичів) сиділи на руському престолі Києвичі (такий факт міститься у «Повісті минулих літ»). У той же час, німецькі вчені пов’язували походження слова «Русь» від норманського «Роутсі» (так називали норманів у ХІІІ ст.).
Наступна теорія, яка останнім часом набула поширення в історичній літературі – хазарська. ЇЇ прихильниками є американські вчені-славісти О. Прицак та Ф. Дворніков, які доводять хазарське походження слов’ян, а також провідну роль хазарів у заснуванні Києва й утворенні Київської Русі. Панівну роль хазар визначав і російський вчений Л. Гумільов.
Оригінальна «балтійсько-слов’янська» теорія була викладена російським вченим середини ХІХ ст. С. Годеоновим. Він твердив, що русичі та їх перші князі походять із західнослов’янського племені, яке мешкало на о. Рюген. Частина цього племені у ІХ ст. вимушена була емігрувати на північ Східної Європи у район Стара Ладога- Новгород, де було закладено підвалини давньоруської державності. Останнім часом у Росії робляться активні спроби повернутися до даної теорії і надати їй особливої ваги: Ладога проголошується ледь не центром державотворення східних слов’ян.
Ладога проголошується ледь не центром державотворення східних слов’ян. Сучасний дослідник В. Ричка стверджує, що Русь у ІХ-ХІ ст. розвивалася у межах двох по суті незалежних і малопов’язаних центрів – Києва на півдні і Новгорода на півночі. Вони обидва були визначними центрами давньоруської державності і стали символом «загальноруської історії» та, водночас, її відновлених національних
версій – російської та української.
І все ж полеміка навколо проблеми, звідки «пішла Руська земля» (держава) та хто стояв біля її витоків, переважно розв’язується на користь південно-східних слов’ян Подніпров’я. Наростання державотворчих тенденцій, починаючи з V ст., та існування у VІІІ-ІХ ст. потужної держави – Руська земля – є природним результатом
складної взаємодії соціально-економічних, політичних і етнокультурних факторів, які склалися у східних слов’ян Середнього Подніпров’я на власній основі в процесі їх історичного розвитку.
Назвіть передумови утворення східнослов’янської держави України-Русі.
Східні слов'яни починаючи з VI-VII ст. розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. "Повість временних літ" складена п'ять століть тому, малює грандіозне полотно цього розселення: "Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші - древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов'яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім'ям - словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами." Цей процес розселення в цілому завершився у VIII-IX ст.
Першим етапом утворення держави у східних слов'ян було утворення протягом VII - першої половини ІХ ст. перед державних утворень - полянського князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу та ін. Східнослов'янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості. Згодом, породження родоплемінного ладу - великі і малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов'янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня - племінні княжіння.
Докорінною причиною утворення держави у східних слов'ян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв'язків, воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово нового регулятора - публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою. Східні слов'яни перебували на тому рівні соціально економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів.
Особливістю і додатковим стимулом генезису державності у східних слов'ян була загострена потреба в організації захисту від зовнішньої загрози - в першу чергу з боку хозар, об'єднаних у потужний каганат, а також варягів, Візантії, Польщі.
Формування державного апарату стимулювала також перспектива отримання великих прибутків від великих торговельних шляхів у разі налагодження їх утримання і охорони. Особливо це стосувалося шляху "Із варяг у греки".
Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним принципом і стягання данини для утримання влади. Можна додати до цього як обов'язкову ознаку успадкування влади князем. В умовах Київської Русі Х ст. конкретними формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного центру територій племінних княжінь) і поширення на ті землі систем збирання данини, управління й судочинства.
Першими київськими князями, існування яких зафіксоване літописцями, були Аскольд і Дір. Полянське князівство Кия, Аскольда і Діра стало етнокультурним, політичним і соціальним осереддям, довкола якого наприкінці ІХ ст. почала зростати Руська держава. Можливо, літописець Нестор мав підстави, роблячи під 860-м роком запис про похід Аскольда і Діра на Константинополь, відзначити, що з того часу "начася прозивати Руска земля".
Визначте основні етапи формування і розвитку східнослов’янської держави України-Русі. Дайте ознаки княжої держави.
Формування і розвиток давньоруської держави – Київської Русі - відбувалися в декілька етапів:
І –ІХ- кінець Х ст. – виникнення і становлення Давньоруської держави;
ІІ – кінець Х- середина ХІ ст. – піднесення і розквіт Київської Русі;
ІІІ - кінець ХІ- середина ХІІІ ст. – політична роздрібненість Київської держави.
У ІХ ст. завершується складний і тривалий процес формування класових відносин і починається утворення Київської держави, яка набуває тих ознак, що на той час мали і сусідні державні утворення.
Територія держави за Аскольда і Діра була невеликою. До її складу входили землі полян, деревлян, дреговичів, південно-західних северян. Здійснювалася активна військова політика. Успішними стали походи Аскольда на печенігів, на Візантію, волзьких булгар. Військові успіхи сприяли підвищенню міжнародного становища Русі, яка впевнено виходила на євроазійський простір. Аскольд підтримував мирні стосун-
ки з Хазарією, яка на той час вже не складала загрози для Київської Русі і відігравала роль своєрідного заслону проти натиску кочових племен і особливо – печенігів.
Вже за правління Аскольда було зроблено спробу християнізації Русі, про що свідчать Густинський літопис, київський Синопсис та інші джерела. Намагання впровадити на Русі у ІХ ст. нову релігію стало наслідком закономірного процесу, що відбувався в усій Східній і Північній Європі. Як зазначає український історик М. Брайчевський: «Аскольдове хрещення мало загальнодержавний характер і аж ніяк
не було приватною справою конкретної особи». Це був офіційний акт введення християнства на Русі як державної релігії. Нова релігія сприймалася заможною частиною населення країни як основа для забезпечення своїх класових інтересів. Проте більшість жителів Київської держави продовжували вірити в язичницьких богів, дотри-
мувалися язичницьких традицій і не були готові до сприйняття християнської віри. У подальшому це призвело до незадоволення релігійною політикою Аскольда. Охрещення Русі за його правління не відбулося. Повноцінний перехід від «поганства та язичництва» до монотеїстичної віри христової здійснився за часів князя Володимира.
У 882 р. внаслідок династичного перевороту відбулася зміна династії у Києві. Олег, з роду Рюриковичів, який правив у Новгороді, рушив на багаті південні землі, вбив Аскольда і Діра, захопив владу у Києві, проголосивши його «матір’ю міст руських», і саме в такий спосіб заснував династію Рюриковичів. Появу Рюрика у Новгороді дослідники пов’язують з напруженим становищем, яке було спричинене припиненням правління місцевої династії або державним переворотом, що у свою чергу привело до політичної кризи і неспроможності новгородців самостійно розв’язати дану ситуацію. За короткий час Рюрикові вдалося підкорити силою зброї місцеве боярство і всю повноту влади зосередити у своїх руках, однак його правління не було тривалим. Після смерті він залишив спадкоємцем малолітнього
сина Ігоря, регентом при якому було призначено Олега. Опинившись при владі, Олег намагається досягти об’єднання Славії ( Новгородсько-Псковської землі) та Руської (Київської) землі. У 882 р. було здійснено похід на Київ, наслідком чого і стало встановлення влади Рюриковичів на Русі. Історики В. Татищев, М. Брайчевський та інші приписують успіх Олега підтримкою з боку опозиційних сил, незадоволених релігійною реформою Аскольда. Антихристиянська, проязичницька платформа допомогла Олегові стати до влади у Києві.
За часів Олега починає формуватися «Руська земля» як об’єднана держава. Його князювання (882-912 рр.) починається зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних князівствах, встановлення порядку стягнення данини. Поступово влада Києва поширюється на землі сусідніх племен. На ці землі розповсюджувалася
загальна система управління. Центром держави стає Київ. Цьому в значній мірі сприяло його стратегічне розташування. Київський князь Олег проводив активну зовнішню політику, здійснював військові походи, якими Русь утверджувала свій міжнародний статус. Пріоритетну роль у зовнішній політиці відігравав візантійський напрямок. Було здійснено два вдалих походи на Візантію (907,911 рр.). У 907 р. було підписано угоду з Візантією, умови якої були вигідними для Русі: Візантія виплачувала контрибуцію (48 тис. гривень золотом), руські купці отримали право протягом 6 місяців за кошти Візантії перебувати на її території та ін. За це русичі повинні були надавати
військову допомогу Візантії у боротьбі з зовнішніми ворогами. Крім того, Олег здійснив вдалі походи на Хазарський каганат (884,885 рр.) та Каспійське узбережжя (909-910 рр.). За його правління пожвавився економічний і політичний розвиток країни, зміцнилася князівська влада. Але створити сильну об’єднану країну Олегові ще не вдалося.
Подальша розбудова держави відбулася за часів князя Ігоря ( 912-945 рр.). Він продовжив процес збереження в межах єдиної держави земель уличів, деревлян, які намагалися відновити свою незалежність після смерті Олега. Здійснив військові походи на Візантію (943, 944 рр.), які не мали такого успіху, як раніше. Угода, підписана з Візантією у 944 р., позбавила руських купців права безмитної торгівлі у Константинополі, русичі вимушені були обороняти кримські володіння Візантії від кочівників. Зате успішними стали походи Ігорової дружини на Каспій та Закавказзя. Втім, у внутрішній політиці він припустився помилок. Так, неурегульоване збирання данини (полюддя) привело до повстання деревлян, під час якого вони з особливою жорстокістю розправилися над князем та його дружиною.
Назвіть основні реформи князя Володимира Великого. Який вплив вони мали на процес державотворення?
Об’єднав усі східнослов’янські землі, розширив і зміцнив кордони держави, будував міста-фортеці. Провів ряд реформ: адміністративну, військову, релігійну (у 988 р. запровадив християнство), грошову та ін.
Важливим завданням Володимира стало зміцнення кордонів великої держави. Він засновує нові міста і фортифікаційні укріплення по Десні, Остру, Рубежу, Сулі і Стугні. Ця розгалужена система укріплень протягнулася на тисячі кілометрів. Перемогою русичів закінчилися довготривалі війни з печенігами. Посилення відцентрових тенденцій з боку племінної верхівки поставило перед Володимиром завдання подальшої централізації країни. Існуюча система державної організації вичерпала себе і потребувала змін. Володимир здійснює ряд реформ, які
були спрямовані на зміцнення держави: адміністративну, військову, релігійну, грошову. Тому в історію українського державотворення Володимир увійшов як князь-реформатор.
Перш за все, щоб покласти край сепаратизму племінних князів, зміцнити великокнязівську владу, князь Володимир проводить зміни в адміністративному устрої країни. Всі державні землі він поділів на 8 уділів, в яких призначив до управління своїх синів або довірених осіб – посадників. Завдяки адміністративній реформі вдалося в
кінці Х ст. зміцнити і сконцентрувати владу в руках однієї династії, усунути від влади на місцях племінних князів, відтак Русь стає об’єднаною, централізованою державою.
Велику увагу Володимир приділив військовій реформі. Її було спрямовано на створення єдиної системи оборони країни, основою якої стала бенефіціальна система землеволодіння, тобто: наділення своїх дружинників землею за умови несення військової служби на користь великого князя. Завдяки цьому вдалося створити міцну великокнязівську армію, стати незалежним від дружини племінних князів і найманців-варягів. У той же час, така дружина була джерелом формуванням нового прошарку феодального класу, який протистояв старій київській знаті.
Особливий вплив на процес консолідації держави мала релігійна реформа. Першою спробою реформування стало створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном. У Києві на горі перед княжим теремом Володимир поставив Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла та Макошу, яким повинні були поклонятися всі жителі Київської держави. Але ці кроки не сприяли розвитку країни та її об’єднанню. Тому впровадження нової релігії, яка відіграла б роль об’єднуючого фактора, посилила владу князя та централізувала державу, ставало все більш нагальною потребою. На той час основна частина європейських країн вже прийняла християнство, тому і князь Володимир обирає ту релігію, яка зміцнила б його владу і надала Київській Русі статусу рівної серед рівних та допомогла її проникненню в європейський простір. По суті з прийняттям християнства (988 р.) Русь увійшла в Європу і поступово стала набувати ознак європейськості. Князь Володимир був першим, хто « прорубав
вікно» в Європу і ввів її в лоно європейської християнської цивілізації. Насаджування нової релігії відбувалося переважно примусовим шляхом. Найбільший опір її впровадженню чинив простий люд, який сприймав християнство як чужинську віру. Хрещення не було одномоментним актом. Його проведення було довірено князівським воєводам, про яких у народі говорили: «Путята хрестив вогнем, а
Добриня мечем». Процес християнізації Русі виявився довготривалим і навіть до певної міри болісним для русичів, які ще тривалий час не хотіли приймати цієї, чужої для них, релігії і сповідувати дві релігії. Однак християнство поступово входило у свідомість і побут слов’ян, витісняючи або поєднуючи в собі дохристиянські язичницькі вірування.
Прийняття християнства позитивно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі. Воно стало ідеологічною опорою великокнязівської влади, призвело до політичної консолідації країни, сприяло її духовному об’єднанню. Охрещений князь за візантійською традицією отримував статус помазаника Божого, тобто людини, яка втілювала його волю на землі. Це надавало князеві безмежної влади, сприяло перетворенню його на абсолютного володаря влади в державі. Відтоді і починається на Русі формуватися абсолютистська, тобто монархічна влада. Свого апогею вона досягла вже в Росії в ХVІІ-ХІХ ст., коли влада монарха набула всеосяжного абсолютизму.
У період князювання Володимира було запроваджено монетне карбування. Володимир випускав так звані златники та срібляники, тобто золоті і срібні монети, на лицьовому боці яких було розміщено зображення князя з усіма регаліями, а на звороті- княжий герб (тризуб). З цього часу починається історія українського національного
герба. Зміцненню міжнародного авторитету Русі сприяло встановлення тісних стосунків з багатьма країнами. Володимир обрав політику династичних шлюбів, які зміцнювали політичні, економічні та культурні стосунки з іншими країнами.
За часів Володимира Великого держава Україна –Русь вступила в період свого розквіту і увійшла до європейського цивілізаційного простору.
Визначте основні напрями державотворчої політики князя Ярослава Мудрого.
За часів князювання Ярослава Руська держава досягла апогею в політичному, економічному і культурному розвитку. Всі свої зусилля князь Ярослав зосередив на розв’язанні проблем внутрішньої розбудови держави. За це історики називають його «князем-будівничим», «князем - просвітителем».
Князеві Ярославу вдалося повернути до Русі землі, захоплені Польщею. Він зміцнив південні кордони Київської Русі, продовжив будівництво фортець, укріплень, заснував нові міста, наприклад: Юр’єв ( нині м. Тарту в Естонії), Корсунь та ін., з успіхом подолав печенігів (1036 р.), які назавжди залишили руські землі. Але здобути вихід до Чорного моря йому не вдалося.
Під час правління Ярослава зріс рівень культури й освіти: відкривалися школи, створювалися бібліотеки. За свою просвітницьку діяльність народ охрестив його «Мудрим». З ім’ям князя Ярослава Мудрого пов’язане створення першого писаного зводу законів «Руської правди», що сприяло зміцненню держави Русі. Основою цієї юридичної правової збірки Київської Русі був «Устав земляний» - зведення норм усного звичаєвого права , запровадженого за часів Володимира Великого.
Назвіть основні причини феодальної роздробленості держави України-Русі.
перетворення великого землеволодіння на спадкове, а господарства - на натуральне, що зменшувало потребу в торгових контактах і об'єднанні земель;
воєнно-політичне посилення бояр та удільних князів, які ставили власні інтереси вище за державні; влада великого князя стала зайвою;
поява нових міст як економічних і воєнно-політичних центрів, наростання суперництва між ними і Києвом;
зміна торгових шляхів у зв'язку з пануванням у степу кочових племен, які перекрили шляхи до Чорного і Каспійського морів; Київ залишився поза основними торговими шляхами;
різний етнічний склад руських територій, виокремлення українців, білорусів і росіян.
В результаті роздробленості у XII ст. утворюються 12 князівств, на початку ХІІІ ст. їх кількість досягла 50, а у ХIV ст. – 250.
Дайте загальну характеристику державного і суспільного ладу держави України-Русі.
До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало плем'я. Скупі відомості про їхню племінну організацію свідчать про те, що в руках вождя роду і племені зосереджувалася широка влада, використання якої диктувалося звичаєм і традиціями. Важливі питання вирішували шляхом згоди між старійшинами, які збиралися на племінні ради й були панівними постатями політичного життя, починаючи з найнижчого рівня — общини (миру, задруги) й аж до найвищого рівня — союзу племен, такого, як існував у полян, сіверян і древлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені. На цю племінну систему східних слов'ян варяги наклали свої комерційно і військово зорієнтовані форми організації, встановивши серед місцевих племен такі порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше господарювати. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у містах, що виникали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був Київ.
Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. До правління Ярослава I Мудрого в середині XI століття найбільш честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. У цей період сильної влади стримувалися відцентрові тенденції та забезпечувалася єдність володінь. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.
К. В. Лебедєв. «Князь Ігор збирає данину з древлян в 945 році».
Найважливішим механізмом влади була княжа влада, рада бояр (дума) та збори міщан (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2—3 тис. осіб, а то й менше[52]. Аналогічно суспільствам, що не мали ще державної організації, управлінням князівством у цілому займалися також особисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький, управитель маєтком та інші, оскільки не існувало чіткої різниці між державною й приватною управлінськими функціями. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.
У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося «дим» або «соха»). До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.
За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник зі старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори міщан, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.
Доведіть, що Галицько-Волинське князівство стало спадкоємицею державницьких традицій Київської Русі.
Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі більше занепадала, росло значення західних земель, що лежала далі від воєнних небезпек - Галичини і Волині. Галичина завдячувала свій господарський розвиток перед усім підкарпатським джерелам солі. Це надавало Галичині особливого значення в українській торгівлі. Важливу роль мали також галицькі шляхи, що вели до Південної Європи. Коли влада київського центру послабла, далека західна країна була залишена на власні сили і сама мусила подбати про свою організацію.
Галичина стала окремим князівством під проводом Ростиславовичів. Ростислав Володимирович був онуком Ярослава Мудрого і він князював у Галичині. Близько 1084 р., за згодою київського князя Всеволода, підкарпатські землі зайняли сини Ростислава, - Рюрик, Володар і Василько. Вони осіли у головних містах - Перемишлі, Звенигородці і Теребовлі. Свою землю вони спільно обороняли від наступів сусідів, що загрожували їм з усіх сторін: Угорщина, Польща, київські і волинські князі.
Галичину з'єднав в одне князівство син Володаря Володимирко (1124-1153 рр.). Він відзначився безоглядністю у політиці - не вагався навіть порушити присягу, коли цього вимагав інтерес держави. Він обороняв свою країну на три фронти - проти Києва, Угорщини та Польщі. За столицю він обрав собі Галич над Дністром. Він був засновником могутності галицького князівства.
Серед економічного і політичного росту Галичини зростало також галицьке боярство. Бояри намагалися здобути вплив на управління державою. Але Ярослав не піддався під боярський провід.
На Володимирі закінчився рід Ростиславичів. Століття князювання цієї династії дало Галичині основи її подальшого історичного розвитку. Пізніше Галичина увійшла в державний зв'язок з Волинню.
Волинь спершу відігравала важливішу історичну роль, ніж Галичина - вона мала старі традиції держави волинян і лежала на важливому торговому шляху з Києва на захід. Волинь на півстоліття довше, ніж Галичина, була пов'язана з Києвом і до самостійної організації дійшла у половині 12 ст. Та дуже скоро Волинь знову поділилася на малі князівства і через те втратила політичне значення.
Нову епоху волинської історії розпочав Роман Мстиславич (1173 - 1205 рр.), визначний войовник і організатор. Роман у своїй з'єднаній державі дбав про те, щоб зміцнити авторитет княжої влади. Через те він зайшов у конфлікт з галицькими боярами, що намагалися затримати управу у своїх руках.
Розвиток Галицько-Волинської держави був пов'язаний з її географічним положенням: країна розташована на шляху, що найкоротшою лінією з'єднувала Балтицьке море з Чорним, після занепаду Києва перейняла на себе головні торгові і політичні користі. Галицько-Волинські князі зуміли цю територію укріпити і забезпечити. Господарство західних земель, під впливом розвитку торгівлі, піднеслося на вищий рівень.
Галицько-Волинська держава щасливо перейшла період поділів і під сильною князівською владою зберегла територіальну єдність. В організації держави, особливо в адміністрації і війську, використано західні зразки, щоб захистити державу проти ворогів.
Галицько-Волинська держава об'єднувала етнографічні українські землі, і завдяки цьому тут сильніше зазначилися прикмети української культури. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на цілі сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.