Вищий навчальний заклад
«СХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СЛОВ’ЯНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
Кафедра міжнародних відносин
Курсова робота
з навчальної дисципліни: «Світова політика і міжнародні відносини»
на тему: «Вишеградська група: історія створення та сучасна діяльність»
Виконав:
студент групи Б.МВ(д)
денної форми навчання
Колесник М.О.
Науковий керівник:
д.і.н. Гарагонич В.В.
Ужгород - 2017
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………..….3
РОЗДІЛ І. Заснування Вишеградського блоку і головні завдання регіонального об’єднання ………...…………………………..…...5
РОЗДІЛ ІІ. Досвід та перспективи співпраці України з Вишеградською четвіркою ………..…………………….………..11
Висновки………………………………………………..………..14
Список використаних джерел………………………….…..…..16
ВСТУП
Без розуміння історичних процесів, які відбувалися в Центральній Європі в минулому й протікають сьогодні, неможливо правильно зрозуміти тенденції загальноєвропейського та глобального розвитку. В зазначеному контексті особливий науковий і практичний інтерес становить новітня історія виникнення і розвитку регіонального об’єднання центральноєвропейських країн – Вишеградської групи.
Вишеградський блок („Вишеград”) – регіональне міжнародне об’єднання країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), було засноване у лютому 1991 року. До його складу входять чотири постсоціалістичні держави, які досягли найбільших успіхів у системній суспільно-політичній трансформації перехідного постсоціалістичного періоду 1990-х – початку 2000-х років: Республіка Польща (РП), Словацька Республіка (СР), Угорська Республіка (УР) і Чеська Республіка (ЧР).
З 1 травня 2004 року зазначені країни стали повноправними членами Європейського Союзу. В 1999 році РП, УР і ЧР були прийняті до НАТО. Словаччина стала повноправним членом Північноатлантичного альянсу в 2004 році. Водночас слід особливо наголосити, що саме вишеградська солідарність та взаємна підтримка зіграли надзвичайно важливу роль у здійсненні стратегічних євроатлантичних інтеграційних планів держав-учасниць Вишеградського блоку. Постійні консультації, погодження позицій і координація кроків на міжнародній арені забезпечили, наприклад, одночасний вступ РП, СР, УР і ЧР до ЄС. А для СР солідарна цілеспрямована підтримка з боку вишеградських партнерів-членів НАТО взагалі стала майже визначальною у прискореному вступі країни в трансатлантичний блок.
У цілому слід констатувати, що „Вишеград” є одним з найбільш ефективних прикладів успішної
регіональної інтеграції постсоціалістичних держав на межі ХХ-ХХІ століть. Компактна Вишеградська четвірка функціонувала набагато продуктивніше, ніж інші багатосторонні регіональні інтеграційні структури, наприклад, Центральноєвропейська Ініціатива.
Тому досвід функціонування Вишеградської групи є важливим не лише з суто наукової, а й практично-дипломатичної точки зору. Серед причин відносної успішності існування зазначеного регіонального утворення, на нашу думку, можна виділити наступні: Вишеградський блок з перших днів існування мав чітко визначену мету і завдання; постійно вдосконалювалися система і механізми вишеградської взаємодії. Центральноєвропейська ідентичність і солідарність, взаємодопомога і взаємна підтримка, раціональне поєднання зусиль дозволили країнам-членам Вишеградської групи успішно вирішити головне зовнішньополітичне завдання – інтеграцію до євроатлантичних та європейських структур.
Об'єктом дослідження є процес міжнародної регіональної інтеграції держав Центральної Європи (РП, СР, УР та ЧР) в форматі Вишеградського об'єднання на перехідному етапі постсоціалістичної трансформації та євроатлантичної інтеграції 1990-х - початку 2000-х років.
Предметом є сутність, основні напрями, види і форми багатостороннього співробітництва країн-членів Вишеградської четвірки, система і механізми вишеградської співпраці, роль і місце вишеградської солідарності в європейській інтеграційній політиці.
Мета дослідження: розкрити особливості становлення і розвитку системи та механізмів багатостороннього співробітництва центральноєвропейських держав у форматі Вишеградського блоку і визначити роль цього міжнародного регіонального об'єднання в інтеграції РП, СР, УР і ЧР до ЄС і НАТО.
Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.
РОЗДІЛ І. Заснування Вишеградського блоку і головні завдання регіонального об’єднання.
Міжнародні організації є колективними учасниками сучасних міжнародних відносин, через те що створені в їх межах інституції та органи забезпечують реалізацію інтересів держав, осіб чи суспільних груп, що їх створили[1].
“Вишеград” впродовж років свого функціонування виявився досить ефективною формою регіонального співробітництва постсоціалістичних країн, яка серйозно допомогла Польщі, Словаччині, Угорщині і Чехії в інтеграції до ЄС і НАТО. Взаємне бажання створити структуру, яка буде спроможна забезпечити реалізацію центральноєвропейських інтересів з урахуванням національних прагнень польського, угорського, чеського та словацького народів стимулювали рішення 15 лютого 1991 року в угорському місті Вишеград підписати чехословацьким президентом Вацлавом Гавелом, польським – Лехом Валенсою та угорським прем'єр-міністром Йожефом Анталом "Декларацію про співробітництво Чеської і Словацької Федеративної Республіки, Республіки Польща і Угорської Республіки на шляху європейської інтеграції". В документі були зафіксовані наступні спільні завдання, які вирішували центральноєвропейські постсоціалістичні країни на перехідному етапі, і заради ефективності цього процесу домовилися про:
- повне відновлення державного суверенітету, демократії і свободи;
- ліквідацію всіх суспільних, економічних і культурно-духовних залишків тоталітарної системи;
- розбудову парламентської демократії, сучасної правової держави, дотримання прав людини і основних свобод;
- створення розвиненої ринкової економіки;
- інтеграцію до європейської політичної, економічної, правової системи та безпеки.
У Вишеградській декларації також було відзначено, що держави вважають передумовою розбудови демократії і громадянського суспільства центральноєвропейську ідентичність і поглиблення співробітництва між країнами-учасницями з метою їх загальноєвропейської інтеграції.
Основними чинниками, які обумовили розвиток Вишеградського блоку стали наступні фактори: історичний (спільний спадок Австро-Угорської монархії, потреби консолідації заради відродження центральноєвропейської тотожності), політичний (повернення в об’єднану Європу, забезпечення гарантій
незворотності позитивних зрушень та реформ, зміцнення миру, безпеки і стабільності, розбудови стабільного громадянського суспільства та консолідованої демократії), економічний (формування нових ринкових засад конкурентної спроможності регіону в умовах європейської інтеграції та розгортання процесу глобалізації), соціокультурні чинники (відродження центральноєвропейської ідентичності як основи конкурентної спроможності центральноєвропейського регіону в об’єднаній Європі). Системна взаємодія зазначених об’єктивних чинників, а також суб’єктивне розуміння елітами центральноєвропейських країн актуального історичного порядку денного обумовили заснування Вишеградського блоку та розуміння головних завдань зазначеного регіонального об’єднання.
ЧСФР, РП і УР визначили низку конкретних завдань, які необхідно було здійснити, щоб досягти європейської інтеграційної мети:
1) встановлення гармонійного співробітництва та тісних зв’язків з європейськими інституціями, проведення консультацій з питань безпеки;
2) створення безконфліктних зв’язків між державами, установами, конфесіями та громадськими об’єднаннями;
3) сприяння розвитку економічного співробітництва та взаємовигідної торгівлі;
4) розвиток інфраструктури, комунікацій та активізація екологічного співробітництва;
5) розвиток співпраці територіальних спільнот тощо.
Проте, заснування “Вишеграду” не було якоюсь разовою акцією. Ідея доцільності і необхідності регіональної інтеграції центральноєвропейських постсоціалістичних держав зародилася ще в ході антитоталітарних революцій 1980-1990-х років. Вперше її офіційно всебічно розглянули на саміті президентів, прем'єрів, міністрів закордонних справ і парламентарів ЧСФР, УР і РП, який відбувся у Братиславі в квітні 1990 року. Після зустрічей прем’єр-міністрів Угорщини, Польщі і Чехословаччини в листопаді 1990 року в Парижі під час форуму НБСЄ, було запропоновано і розроблено план об’єднання політичних і економічних зусиль трьох держав для включення в загальноєвропейський інтеграційний процес.
Зустріч державного керівництва у Вишеграді 15 лютого 1991 року, на якій і було засновано Вишеградську групу, таким чином була уже другим після братиславського (квітень 1990 року) самітом керівництва цих держав.
Третій саміт “Вишеграду” відбувся в жовтні 1991 року в польському місті Краків, а четвертий – в травні 1992 року в Празі. Після розпаду ЧСФР повноправними членами Вишеградської групи з 1 січня 1993 року стали нові незалежні держави – Чеська Республіка і Словацька Республіка, а "вишеградська трійка" трансформувалася у "вишеградську четвірку".
Вишеградською декларацією 1991 року не передбачалося створення якихось спеціальних бюрократично-організаційних структур для керівництва діяльністю цього міжнародного регіонального об'єднання. “Вишеград” по суті представляв собою добровільну політичну асоціацію центрально-європейських постсоціалістичних держав і виступав тільки як координаційний орган, що сприятиме входженню країн-членів об'єднання в європейське співтовариство, в його політичні та економічні інституції. Втім уже в першій половині 1990-х років у його рамках склалася багаторівнева система співробітництва і постійних взаємозв'язків – від президентських до урядових і міністерських структур. Механізми вишеградської співпраці дозволяли з самого початку досить ефективно координувати кроки країн-учасниць Вишеградської групи на шляху до ЄС і НАТО.
Таким чином, впродовж 1991-2004 років слід виділити два принципово відмінні етапи розвитку вишеградського співробітництва. Перший – становлення і розвиток основ системи співробітництва країн-членів Вишеградської групи з ініціативи глав держав (1991-1997 роки). Його умовно можна ще йменувати “президентським”, так як Вишеград було засновано 15 лютого 1991 року на основі декларації, підписаної президентами Польщі, Угорщини і Чехословаччини в угорському місті Вишеград (звідси й походить назва міжнародного регіонального об’єднання).
Президентські структури, принаймні, до середини 1990-х років координували вишеградську співпрацю. Основним
завданням Вишеградського блоку в початкові роки існування було зміцнення центральноєвропейської солідарності та співробітництва між країнами, що входили до його складу. Досить важливим чинником виникнення вишеградського об’єднання була солідарна протидія його учасників так званій “радянській загрозі”. Не слід забувати, що на початку 1991 року ще існував СРСР, як світова наддержава, котра і напередодні краху не бажала відмовитися від свого в минулому домінуючого впливу в Центральній та Східній Європі.
Другий етап розвитку вишеградського співробітництва – консолідаційний (1998-2004 рр.). Суттю співробітництва вишеградських країн у ці роки було вирішення основного або і спільного національно-державного інтересу членів регіонального об’єднання на міжнародній арені – солідарне забезпечення вступу РП, СР, УР і ЧР до НАТО і ЄС. Це був якісно вищий рівень регіонального інтеграційного співробітництва на основі взаємодії максимально широкого кола державних структур і представників громадського сектору вишеградської четвірки. Координуюча роль у системі багатосторонньої співпраці з другої половини 1990-х років поступово переходить на центральні органи виконавчої влади країн-членів Вишеграду.
До теперішнього часу Вишеградська четвірка залишається в основному “неінституйованим” міжнародним об’єднанням, яке не має спеціальних постійно діючих структур, наприклад, виконавчого секретаріату, представництв у кожній країні тощо. Країни-члени об’єднання вважають поки що недоцільним формалізувати роботу “Вишеграду” шляхом створення додаткових бюрократичних ланок.
Єдиною інституйованою структурою об’єднання є спеціальний Вишеградський фонд[2], створений у 2000 році. На фонд покладено культурне зближення народів і фінансування на грантовій основі спільних культурно-просвітницьких, мистецьких та інших акцій з бюджету, що складається із внесків країн-учасниць “Вишеграду”.
Неінституйованими, але фактично постійно діючими є регулярні наради і зустрічі галузевих міністрів країн-членів Вишеграду. Ряд подальших сталих
спільних структур міжнародного об’єднання – аграрні, підприємницькі, зовнішньоторговельні та інші – переважно корпоративні мають характер добровільних міжнародних асоціацій за основними сферами і напрямами співробітництва.
На початку ХХІ століття варто говорити про початок третього етапу вишеградського співробітництва, який розгортається після вступу 1 травня 2004 року Польщі, Словаччини, Угорщини і Чехії до Європейського Союзу. Його головна відмінність від двох попередніх етапів полягає у спрямованості зусиль країн-членів міжнародного регіонального об’єднання на збереження і поглиблення вишеградської співпраці уже в рамках розширеної європейської спільноти.
РОЗДІЛ ІІ. Досвід та перспективи співпраці України з Вишеградською четвіркою.
Вишеградський блок сформувався ще до остаточного здобуття незалежності України. Втім, з метою забезпечення добрих відносин з найближчими сусідніми державами, Україною вже на початку 1990-х рр. були укладені договори про співробітництво з Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною. Зокрема, 6 грудня 1991 р. під час офіційного візиту до України прем’єр-міністра Угорщини Й.Анталла було підписано Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою[3]. Співробітництво охоплювало найважливіші сфери стратегічної взаємодії. Наприклад, Україна має угоди з Угорщиною, Словаччиною та Чехією про перевезення ядерних матеріалів, які використовувались на атомних станціях цих країн, до Росії з метою захоронення. Двічі на рік проводиться постійна українсько-польська конференція з питань європейської інтеграції. Газотранспортні системи України та країн “Вишеграду” безпосередньо інтегровані. Одним з конкретних прикладів підтримки євроінтеграційних прагнень України Вишеградською четвіркою стало підписання двосторонніх протоколів із доступу до ринків і послуг з Угорщиною, Чехією, Словаччиною та Польщею. Спільним завданням є розвиток п’ятого (Трієст – Будапешт – Ужгород – Київ) та третього (Берлін – Вроцлав – Львів – Київ) пан європейських транспортних коридорів, а також
участь компаній країн Вишеградської четвірки у реалізації українського проекту транспортування каспійської нафти до Європи (проект АНТК). А одне з найважливіших питань – спілкування громадян після розширення ЄС, сторони вирішили встановленням між Україною та країнами-членами „Вишеграду” спрощеного візового режиму[4].
Україна і Вишеградська четвірка особливого значення надають розвитку транскордонного та міжрегіонального співробітництва, що є складовою загальноєвропейського інтеграційного процесу.
Серйозним проривом в міжнародно-договірній практиці України варто вважати підготовлену за принципово новими стандартами і укладену в Братиславі 5 грудня 2000 р. „Угоду між Кабінетом Міністрів України і Урядом Словацької Республіки про транскордонне співробітництво”. За взірець для Угоди взято загальноєвропейські норми і принципи транс-кордонного співробітництва, схвалені Радою Європи. Зокрема, суттєво відрізняється від положень укладених Україною раніше угод перелік основних сфер та структур, у яких забезпечуватиметься координація українсько-словацького транскордонного співробітництва. При цьому пріоритет у виборі сфер, форм і напрямків співробітництва віддано безпосереднім суб’єктам транскордонних стосунків, а уряди двох держав повинні „вирішувати всі правові, адміністративні або технічні проблеми, що могли б ускладнити розвиток транскордонного співробітництва, проводити консультації з цих проблем; підтримувати заходи місцевих і регіональних органів, спрямовані на встановлення і розвиток транскордонного співробітництва; на основі взаємних консультацій, у міру своїх можливостей, фінансувати місцеві і регіональні органи з метою розвитку співробітництва”[5].
Один з напрямів активної роботи України та країн Вишеградської групи з Європейською комісією – практичне забезпечення програми сусідства від 1 липня 2003 р. - „Підготовка шляхів до запровадження інструментів нового сусідства”. Зокрема, розглядається можливість практичної участі України в програмах сусідства Польща – Білорусь – Україна та Угорщина –
Словаччина – Україна, а також регіональної програми CADSES (Центральний адріатичний дунайський південно-східний європейський простір). Реалізація цих проектів може стати практичним прикладом співпраці України, Словаччини, Польщі та Угорщини в рамках програми співробітництва в галузі регіональної політики (INTERREG). Паралельно з цими процесами мають місце й деякі інші форми співробітництва та взаємодопомоги між країнами Вишеградської четвірки і Україною на регіональному й міжнародному рівнях[6].
Основними напрямами співпраці України і „Вишеградом” може бути наступне:
- координація зовнішньополітичної діяльності України з Вишеградською четвіркою на багатосторонній основі;
- забезпечення солідарної підтримки країн „Вишеграду” європейським інтеграційним і євроатлантичним планам України;
- передача країнами „Вишеграду” досвіду їх європейської інтеграції Україні;
- розширення програм Вишеградського фонду і на Україну;
- формування багаторівневого механізму співробітництва України і „Вишеграду”, який включатиме і участь українських представників в засіданнях різних вишеградських структур і комісій хоча б в якості спостерігачів[7].
Але, на жаль, сучасний рівень і стан співробітництва між Україною та центральноєвропейськими державами Вишеграду – новими членами Євросоюзу не відповідає потенційним можливостям його розвитку та завданням забезпечення українських національно-державних інтересів у регіоні Центральної та Східної Європи і на європейському інтеграційному напрямі в цілому.
Таким чином, слід констатувати, що українська зовнішня політика в Центральній та Східній Європі після розширення ЄС та демократичних змін в самій Україні так і не набула системного і цілеспрямованого характеру.
ВИСНОВКИ
Національно-демократичні революції 1989 р. в Центральній Європі вирішальним чином вплинули на всю історію кінця ХХ – початку ХХІ століть. Вони визначили нову розстановку сил в Європі, вплинули на перебіг інтеграційних
процесів, покінчили з “холодною війною” між Сходом і Заходом. Процес політичної трансформації в центральноєвропейському регіоні складався з важливих структурних перетворень, зокрема, розпуску Ради Економічної Взаємодопомоги і Організації Варшавського договору, демонтажу тоталітарних комуністичних режимів, відродження демократичних партій і парламентарів, приватизацію державної власності та імплементації ринкових відносин.
Вишеградське об’єднання мало стати важливим чинником з точки зору цивілізаційної ідентифікації центральноєвропейського регіону, який в роки війни насильницькими засобами був відірваний від Великої Європи, а після падіння комунізму намагався повернутись до лона материнської Європейської цивілізації. Таким чином, країни Вишеградського блоку в стратегічному сенсі були об’єднані спільними потребами, інтересами та метою. Вони насамперед були зацікавлені у проведенні активної зовнішньої політики, спрямованої на забезпечення умов для трансформації внутрішнього становища та зміцнення свого міжнародного середовища.
Україна в першій половині 1990-х років залишила поза увагою розгортання інтеграційних процесів на захід від її кордонів у регіоні Центральної та Східної Європи, в тому числі формування системи вишеградського співробітництва. Втім, як слід об'єктивно визнати, “Вишеград” з початку і сам будувався швидше як закритий елітний клуб, своєрідна складова частина нового "санітарного кордону" між Сходом і Заходом. Реальні переваги вишеградської моделі регіонального співробітництва проявилися в другій половині 1990-х років. Але ввійти до цієї своєрідної "групи прориву" постсоціалістичних держав, яка поставила за мету солідарний вступ РП, СР, УР і ЧР до НАТО і ЄС, Україна тоді вже не могла. Занадто великим став відрив між позитивними результатами внутрішніх суспільних та зовнішньополітичних перетворень центрально-європейських держав і реформаційним тупцюванням, геополітичною невизначеністю України.
Проте українська сторона в розвитку стосунків з “Вишеградом”, на наш погляд, і зараз
допускається декількох системних хиб, а саме: по-перше, Вишеградській групі пропонуються передусім економічні проекти співробітництва з Україною, ігноруючи те, що “Вишеград” по суті є політичним міжнародним регіональним об'єднанням, по-друге, виношуються не зовсім реальні плани і навіть проголошувалися заяви щодо можливості вступу України до “Вишеграду”, незважаючи на те, що країни Вишеградської групи чітко декларували неможливість розширення складу регіонального об'єднання за рахунок прийому нових учасників.
Загалом координація зовнішньополітичних курсів країн “Вишеграду” залежить від успішності розвитку спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу. Врешті всі країни-члени ЄС досягли консенсусу щодо розуміння стратегічної мети та ідеалу, якими є забезпечення розвитку міжнародних відносин у такому напрямку, який робив би можливим ідеал Європи високих стандартів прав людини та її вільного розвитку у світі без війн.
Отже, співробітництво між Україною та Вишеградською четвіркою й надалі ґрунтуватиметься на спільних зовнішньополітичних цілях, що створює можливості і сприяє подальшому розвитку добросусідських відносин та ширшому співробітництву на багатосторонній основі.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Вовканич І.І. Формування зовнішньополітичної стратегії України в центральноєвропейському геополітичному просторі. - Геополітика України: історія і сучасність: збірник наукових праць. Вип.1. – Ужгород:Ліра, 2009. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Geopolityka/2009_1/PDF/Vovkanych.pdf
2. Динис Г.Г., Дербак В.І., Сюсько І.М. Транскордонне співробітництво України // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – Вип. 10: Міжвідомчий збірник науових праць / Відп. ред. С.В.Віднянський. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2001. – С. С.110-126.
3. Забарко Б. Європейський Союз і Східна Європа // Політика і час. – 1996. - № 8. – с.47-55.
4. Зеленько Г. Вишеградська четвірка матиме на заході те, що робить на сході // Політика і час. – 2005. - №2. –
с.28-34.
5. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. Анотована історична хроніка міжнародних відносин (1991-2003 рр.) / Відп. ред. С.В.Віднянський. – К.: Генеза, 2004. – 616 с.
6. Кіш Є. За програмою сусідства. Транскордонне співробітництво України після східного розширення ЄС // Політика і час. – 2004. - №12. – с.27-35.
7. Кіш Є. Новий кордон – нова модель відносин. Інтеграція країн Центральної Європи до ЄС: геополітичні наслідки для України // Політика і час. – 2004. - №6. – с.65-73.
8. Мальський М.З., Мацях М.М. Теорія міжнародних відносин. – К.: Кобза, 2003. – 528 с.
9. Міжнародний Вишеградський Фонд. – http://visegradfund.org/