Українські дисиденти – виклик системі.
Практичне заняття № 3
Виконав учень 11 класу – Шеремета Іван
Виконайте завдання 1. На основі фрагментів джерел зробіть висновок, чи є слушним твердження, що В. Стус – «поет-політв’язень, який не міг зганьбити свою честь, гідність, совість на догоду режимові». Свій висновок обґрунтуйте.
Відповідь:
Тільки я почав говорити, включили сирену, стали глушити, на мене директор клубу кинувся, почав зіштовхувати мене зі сцени. І в цей час піднявся Василь Стус. Я абсолютно стопроцентно запевняю, що це чисто спонтанний був його рух. Це не було заплановано, ніхто про це не говорив, і Василь сам ніколи про це не думав... Навіть ніхто тоді не думав, що Василь це зробить, і ніхто до нього не звертався, і сам він не думав. І він крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте, чи прошу встати. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі. Десь так половина піднялася залу, а половина сиділа. Це було. Треба сказати, що це взагалі небувале було явище, небувала подія. По суті, це перший за роки, ну, якщо не за всі роки радянської влади, то десь, напевне, починаючи з тридцятих років, це перший такий публічний протест був проти політичних арештів. Але що я хочу сказати, крім того, що це для Василя мало трагічні наслідки?
Про те ніхто тоді не думав, і він не думав. Та й навіть якби думав, все одно б на це мусилося піти. Ми то знали.
Протягом відбування свого покарання він був об’єктом багаторазових жорстоких кар і знущань. В останні місяці В. Стуса, зокрема, жорстоко переслідували. В літі 1976 р. у нього забрали всі його творчі надбання – власні вірші і переклади поезій, написані під час перебування в концтаборі. Його офіційно повідомили (прочитали йому акти) про знищення цих творів (разом не менше як 600 поезій). Строк ув’язнення В. Стуса кінчається на початку 1977 р. Далі, згідно з присудом, йому залишається ще три роки заслання. В. Стус – важко хворий. На думку Василя Стуса, хтось мусив же стати “горлом обурення і протесту” на Великій Україні...
Пишіть по-російському.
– Тоді пропускатимете?
– Тоді пропускатимемо.
– А з наклепами?
– Тоді їх меншатиме.
– То ви хочете, щоб я перестав бути собою?
– Я хочу, щоб ви стали радянською людиною…»
«Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них –як на мене – путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі» (В. Стус).
«Тепер мені байдуже, як мене називатимуть: націоналістом, чи шпигуном, чи зрадником. Я знаю своє і надто катастрофічне духовне існування мого народу, щоб можна було сидіти склавши руки. І не можна звужувати проблеми – питанням репресій чи мук в’язнів. Є питання народу – і масштаб цього питання, звужувати який – гріх» (В. Стус).
«Убити в ньому порядність було просто неможливо. Казав, наприклад, що йому соромно брехати навіть патологічним брехунам…» (Л. Лук’яненко).
Виконайте завдання 2. Доведіть, покликаючись на фрагменти джерел, щостворення УГГ започаткувало правозахисну течію дисидентського руху.
Ми склали список політв’язнів чоловік на сто – хто в концтаборах, тюрмах, у психіатричках, на засланні. Я написав Меморандум № 1. Ми визначили ставлення до України як геноцид. На це треба було одваги. Декларацію принципів теж писав я.
Виконайте завдання 3. Узагальнивши свідчення джерел параграфа, сформулюйте кілька тез, що розкривають сутність ставлення влади до дисидентів як до виклику компартійно-радянській системі. Обґрунтуйте кожну з тез, використавши документальний матеріал уроку.
Левко Лук’яненко у розмові з Радіо Свобода зауважив, що українським дисидентам, яких він називає націоналістами, на відміну від польських чи чеських, не вдалося докорінно змінити ситуацію у державі, бо вони не мали більшості, у владі залишились комуністи, не було національної свідомості у людей, а ще й самі дисиденти допускались багатьох помилок.
«У нас до влади приходили дисиденти від влади, а не від правдивої опозиції. Таким «дисидентом» став Кравчук, Кучма, Ющенко, Тимошенко. У нас слабке громадянське суспільство, хоча воно є. У незалежній Україні дисиденство у нас не знизу, а зверху, тобто від влади», – каже науковець.
Більшість дисидентів пройшли арешти, в’язниці і табори, а ті, хто залишився на волі, не служили радянським ідеям. Після звільнення ті дисиденти, котрі вижили, наприкінці 80-х–початку 90-х активно продовжили свою діяльність, створювали партії, частина з них була обрана до парламенту, відроджували незалежну Україну.
Втім, чимало українських дисидентів після звільнення не прагнули високих посад ані політичної кар’єри. Ці люди з честю і гідністю пішли своїм життєвим шляхом, з тим власним досвідом, який отримали у тюрмах і на засланні, залишившись ідеалістичними дисидентами, не потонувши у прагматичності світу.
За сприяння тодішнього керівника республіканської компартії П.Шелеста влада пішла на ряд суттєвих пом'якшень у своїй культурнiй полiтицi, навiть почався новий, щоправда, дуже помiркований варiант "українiзацiї", розпочало дiяльнiсть Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, що, зокрема, здiйснювало реставрацiю пам'яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсовi на створення "нової спiльноти - радянського народу" й толерувалося лише до першої зручної нагоди.