Відродження, або Ренесанс,— одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. У галузі літератури і мистецтва вона виплекала таких велетнів, як Данте, Рабле, Сервантес, Шекспір, Леонардо да Вінчі, Тіціан, Мікельанджело, Дюрер. їх твори й до сьогодні зберігають значення неперевершеного взірця.
Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV—початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в різних країнах воно проходило асинхронно. Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV—першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху припадає на кінець XV—першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV—початок XVII ст.
Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло високого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи, розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок книгодрукування. У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від авторитету церкви, з'являються нові знання і розумові течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему. Усі ці явища підводили до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження.
Переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічну сферу і в основах феодального ладу нічого не змінював. Відродження — могутній культурний рух, в ході якого відбулося подолання духовної диктатури церкви, виникли нова культура, звернена до земних справ, прагнень людей, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.
Другим фактором, який відіграв величезну роль у становленні й розвитку культури Відродження, була античність. Звідси і назва доби .Її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення. Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з ХІІ ст., але успадкувало з неї лише окремі елементи.
Античність позначилась на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження – ренесансного гуманізму.
Гуманісти спиралися на античні авторитети і головною своєю справою вважали відродження й поширення античних знань. Вони опановували грецьку та латинську класичні мови, відшукували, збирали й коментували давні рукописи, вели археологічні розкопки. З часом діяльність гуманістів поширилася, а поняття гуманізму поповнилося новим, глибшим змістом. Гуманізм став вираженням нового світосприйняття, нового розуміння сутності людини і земного життя.
У середні віки існувала теоцентрична система сприйняття світу. Гуманісти відійшли від цієї системи і виробили свою, антропоцентричну. Вони не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше, ніж теологи, розуміли світ і людину. Для них земне життя — найвища цінність, єдина можливість для людини виявити власну природу й індивідуальну неповторність. Гуманісти поставили в центрі світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною у всьому піднестися до свого Творця. Вони обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її «божественні» пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей. Відкидаючи аскетизм, гуманісти протиставили йому нову мораль, основану на єдності плоті і духа, і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення чуттєвих і духовних запитів, на право прагнути до земної, прижиттєвої слави.
Гуманісти відстоювали самоцінність людської особистості і вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою приналежністю чи релігійними переконаннями. Гідність людини вони вбачали в її особистих чеснотах, освіченості і діяльності. їх ідеалом був духовно розкріпачений гармонійно розвинений індивідуум, людина високої інтелектуальної культури.
Характерна ознака гуманізму — рішуче заперечення монополії церкви в інтелектуальній діяльності суспільства. Передові мислителі утверджували вищість розуму і знань над авторитетом віри, вони відкинули обскурантизм, догматику та схоластику і виробили новий тип мислення, що ґрунтується на розумі, реалістичному ставленні до світу.
Гуманізм досить швидко поширювався в різних країнах Європи, оскільки вони на той час вже розвивалися у взаємозв'язку. Крім цього, велику роль у розповсюдженні гуманістичних ідей відігравала відроджена класична латина римських авторів, котру гуманісти обрали своєю мовою.
Ренесансний гуманізм мав величезне значення для розквіту літератури і мистецтва Відродження. Він став ідеологічною основою провідного художнього напряму нового часу.
Розвиток ренесансної літератури ґрунтувався на широкому використанні традицій не тільки античної та середньовічної літератур, а й народнопоетичної творчості. Але все це переосмислювалось у дусі гуманістичного світогляду і служило створенню літератури нового типу, визначальною особливістю якої є пристрасний інтерес до реального світу і вироблення реалістичного методу його змалювання. Головним предметом зображення стала людина в її фізичному й духовному житті, в її зв'язках із суспільством, в усій складності неоднозначного, суперечливого характеру. Письменники-гуманісти виробили незрівняно складніше уявлення про людину, ніж попереднє письменство. Література Ренесансу опоетизувала людину, реабілітувала в ній чуттєве начало, показала гармонію чуттєвого і духовного, утверджувала ідеали, була пройнята життєствердженням.
Ренесансна література, пов'язана з найважливішими завданнями суспільного розвитку, набула національно-історичного змісту, відгукувалася на запити тогочасного життя, сміливо змальовувала його протиріччя. Творчість письменників-гуманістів пройнята критикою середньовіччя і феодалізму, а також пороків, породжених добою початкового нагромадження капіталу. Показовим для літератури Ренесансу є використання в реалістичному зображенні дійсності казкових і фантастичних елементів, узятих з фольклору, пошук нових форм і стилів.
В літературі Ренесансу співіснували кілька течій. Розвиток реалістичних тенденцій, переважно з опорою на національну літературну традицію, перейшов у течію ренесансного реалізму, в якій найповніше втілилися характерні риси Відродження загалом.
Гуманістична література, як і гуманізм загалом, у процесі розвитку зазнала чимало змін, зумовлених суспільними процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду, врешті-решт поступившись місцем новим явищам. На ранньому етапі вона пройнята оптимізмом, вірою у можливість здійснення гуманістичних ідеалів у найближчому майбутньому. Наприкінці епохи, коли посилився наступ феодально-церковної реакції та виразніше виявилися суперечності, хижацький, антигуманістичний характер того суспільства, яке йшло на зміну феодальному, розпочалася криза гуманізму; колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне світосприйняття. Письменники-гуманісти усвідомлювали неможливість здійснення гуманістичних ідеалів в умовах жорстокої дійсності і, вірні реальності, показували в своїх творах поразку своїх героїв, які ці ідеали втілювали і виборювали. Але при всьому трагізмі становища і герої, і їхні творці відстоювали гуманістичні ідеали і тим заповідали їх наступним поколінням.
Згідно з цією еволюцією літератури встановлена її періодизація. Перший період — Передвідродження — припадає на час переходу від середньовіччя до нової доби, коли склалися передумови, що привели до ренесансного перевороту. Другий період — література раннього Відродження і третій період — література зрілого і пізнього Відродження. Такі періоди виділяються в кожній окремій національній літературі, але в різних країнах вони не збігаються за часом через асинхронність загальноєвропейського розвитку нової культури. Так, Передвідродження в Італії припадає на кінець XIII—початку XIV ст., тоді як в інших країнах Європи — на XIV—XV ст. В Італії період Раннього Відродження охоплює XIV ст., а в більшості європейських країн — кінець XV—початок XVI ст. Італійська література, пройшовши період блискучого розквіту, уже в 40-х роках XVI ст. позначена гострою ідейною кризою, тоді як у Франції — досягла у цей час повної зрілості, а в Німеччині — майже завершила свою коротку історію. Тому в кожній окремій країні існують внутрішні хронологічні межі літературних періодів.
Попри риси типологічної цілісності європейської літератури доби Відродження, спільність загальних принципів, ідейну єдність історичних періодів, кожна література має свої особливості, позначена виразною національною своєрідністю.
ВІДРОДЖЕННЯ В ІТАЛІЇ
КІНЕЦЬ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ І ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ. ДАНТЕ
Італія відіграла виняткову роль в історії європейського Відродження. Завдяки ранньому і швидкому розвитку міст тут найраніше зародилася і досягла класичної довершеності ренесансна культура.
Розвиток літератури Відродження в Італії припадає на XIV—XVI ст., але передумови для її становлення склалися раніше, у другій половині XIII—на початку XIV ст. Це був період переходу від середньовіччя до нової доби, так зване Перед-відродження — переломний період в історії країни. Інтенсивний економічний розвиток сприяв створенню і зростанню великих міст. Вони рано почали звільнятися з-під влади феодальних князів, і на кінець XIII ст. завершився процес створення незалежних міст-комун. Проте розвиток країни відбувався нерівномірно: якщо в Північній Італії швидко розвивалися міста — Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція, то на півдні і в центрі з усією силою ще зберігалися феодальні порядки. Державної єдності в країні не було, вона залишалася економічно і політично роздрібленою, що зумовлювало внутрішні чвари, боротьбу між окремими містами й областями та всередині їх. Роздрібленість гальмувала розвиток країни, життя висувало вимоги її національного об'єднання. На цей період припадає виникнення різних політичних партій, серед яких найбільш впливовими були гвельфи і гібеліни. Перші виражали інтереси міської Італії, другі — феодальної. У своїй політичній програмі гвельфи орієнтувалися на папу, а гібеліни — на імператора. Між цими партіями розгорнулася напружена, тривала боротьба.
У таких складних умовах розвивалася література. Вона не становила єдності, а поділялася на кілька літератур, які існували в окремих частинах Італії. Найбільшого розвитку досягла література Тоскани з центром у Флоренції.. На її ґрунті зріс великий письменник Данте, творчість якого стала найвищим художнім втіленням Передренесансу.
Творчість Дайте Алігієрі (1265—1321) справедливо називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім'ям Данте пов'язаний початок нової культури, нового типу мислення.
Данте народився у Флоренції в дворянській сім'ї, яка вже вдалася до буржуазної діяльності і належала до партії гвельфів. Флоренція на той час була найбагат-шим і найбільш розвинутим містом Італії. Саме тут відбувалися найгостріші сутички між силами феодального суспільства і молодою буржуазією, точилася запекла боротьба між гвельфами і гібелінами; місто потрясали народні бунти. Вир цієї боротьби з молодих років захопив Данте і вплинув на формування його активної та діяльної натури. Поет виявив себе як людина цільного характеру, сильних пристрастей, різнобічних знань.
Ще змолоду Данте мріяв про1 єдину Італію. У 1295 р. він розпочав активну політичну діяльність, виступаючи на боці гвельфів, які після запеклих боїв з гібелінами одержали остаточну перемогу і прийшли до влади. Данте став помітною політичною постаттю. У 1300 р. його обрано членом колегії семи пріорів, яка правила Флоренцією. Проте єдність гвельфської партії тривала недовго. В умовах загострення суспільної боротьби, розгортання народних рухів гвельфи розкололись на дві ворожі групи — «білих» і «чорних». Данте став на бік «білих», які відстоювали незалежність комуни від папської курії. У 1301 р. папа Боніфацій VIII послав на допомогу «чорним» у Флоренцію принца Карла Валуа. Підтримані папською владою та чужоземною інтервенцією, «чорні» розгромили «білих» і нещадно з ними розправилися. Данте присудили до спалення, будинок його зруйнували. Рятуючись від жорстокого вироку, у 1302 р. він покинув Флоренцію і вже ніколи не зміг повернутись у рідне місто. За цих обставин у Данте остаточно визріла ідея єдиної Італії під владою монарха, за яку він боровся до кінця життя.
Перші роки вигнання Данте жив надією, що Флоренцію буде відвойовано у «чорних». Він намагався встановити зв'язки з гібелінами, але швидко зневірився в них і гордо проголосив, що сам «собою творить партію». Згодом, переконавшись, що навести порядок в Італії, приборкати пап зможе тільки імператорська влада, він покладав надії на германського імператора Генріха VII, який вступив в Італію 1310 р. нібито з метою об'єднання й умиротворення її. Данте не зрозумів загарбницьких намірів Генріха VII і всіляко сприяв його успіхам. Однак Генріх VII не зміг здійснити завойовницьких задумів — у 1313 р. германський імператор раптово помер.
Невдовзі Флоренція оголосила амністію, і Данте запропонували повернутись у рідне місто, щоправда, за умови виконання принизливого обряду покаяння. Поет відмовився його виконати, і в 1315 р. флорентійська сеньйорія знову засудила його до смертної кари. Дайте назавжди втратив надію на повернення у Флоренцію, але свою діяльність продовжував. Він закликав до припинення міжусобної війни, боровся проти зазіхань папства на політичну владу.
Роки вигнання Данте провів у різних містах Італії. Помер він у Равенні, де й похований. Наприкінці XV ст. знаменитий архітектор П'єтро Ломбардо на замовлення правителя Равенни Бернардо Бембо побудував над саркофагом Данте мавзолей, який зберігся до наших днів.
Данте був всебічно освіченою людиною. Він вчився у Болонському університеті, однак не закінчив його. Офіційна середньовічна освіта не задовольняла Данте, і він багато вчився самостійно, опановував мови, що давало йому змогу знайомитися з іноземною літературою та творами античних авторів, серед яких його найбільше захоплював Вергілій. Він володів знаннями з теології, філософії, історії, міфології, права, астрономії, фізики, математики, риторики і був одним із найосвіченіших людей свого часу.
Середньовічна література в Італії значного розвитку досягла в XII ст., особливо в Сіцілії та Неаполі. Це була специфічна література, позначена впливом візантійської, арабської, норманської та німецької культур. У першій половині XIII ст. найвизначнішим явищем культурного життя країни стала лірика сіцілійської школи.
Поезія сіцілійців розвивалася під значним впливом творчості провансальських трубадурів. Як і трубадури, вони оспівували ідеальну лицарську любов, не уникаючи мотивів чуттєвого кохання та кохання нерозділеного, сповненого страждання. Разом з тим сіцілійці внесли багато нового в поезію. Вони наповнили її інтелектуальним змістом, надали їй філософічності й алегоричності; жіночий образ, що втратив у ній реальні риси, втілював ідею кохання й інші абстрактні поняття, наприклад, смерті. Сіцілійці оспівують не жінку, а Кохання (Амор), любов персоніфікується, про неї йдеться як про живу істоту. Поезія сіцілійців відзначається вченістю, великою технічною вправністю, рідкісними, ефектними образами, музичністю.
Лірика поетів Сіцілії розповсюдилася по всій Італії і помітно вплинула на формування італійської мови — вольгаре. В Італії на той час існувало дві мови: латинська, яка вважалася мовою науки й освіти, і розмовна італійська, що існувала в формі діалектів. Італійська мова освічених людей — вольгаре — була водночас мовою літератури, хоча ще не мала єдиних усталених норм..
Розвиток сіцілійської поезії припинився в середині XIII ст., але її досвід значною мірою використаний у літературі Романьї (Болонья) і Тоскани (Флоренція), яка з середини ХНІ ст. стає центром італійської культури. Саме тут була започаткована лірика «солодкого нового стилю», яка засвоїла досвід провансальської рицарської поезії, хоч куртуазні мотиви в ній значною мірою ускладнені сіцілійською традицією і філософією. Ще більше, ніж для сіцілійської поезії, для неї характерні вченість й інтелектуалістські тенденції, розвинута символіка образів, ускладнені й вишукані форми.
Засновником школи нової лірики вважається болонець Гвідо Гвініцеллі (1240—1276) — викладач літератури в Болонському університеті. Його поетична уява живилася не почуттями, а філософськими роздумами; кохання — це швидше філософське споглядання краси; його творам властиві довершеність і витонченість форми, риторичність. Дайте називав Гвініцеллі своїм учителем.
Послідовником Гвініцеллі був флорентієць Гвідо Кавальканті (1259—1300) — талановитий поет, друг Дайте. Головна тема його поезій — любовна пристрасть. В окремих поезіях підкреслюється її облагороджуючий вплив на людину, але особливого значення набуває мотив трагічного -кохання. Нерозділена любовна пристрасть у нього інтерпретується як сліпа згубна сила, як своєрідна хвороба. Це вносить у його поезію багато гіркоти і розчарування. У ліриці тосканського поета глибоко розкриті суперечності й складність внутрішнього стану закоханого, ускладнена символіка образів.
Поезія «солодкого нового стилю» свідчить про велику розвиненість вольгаре у Тоскані. Саме тосканська розмовна мова лягає в основу італійської літературної мови.
У своїй ранній творчості Данте засвоїв риси «солодкого нового стилю». Його твори також філософічні, сповнені риторики, містичної символіки. Особливо близькі до нової лірики перші поезії Данте. У 90-ті роки Дайте відібрав зі своїх поезій, створених протягом 1283—1292 pp., 30 віршів (25 сонетів, чотири канцони, одна станца) і, поєднавши їх між собою написаним у 1292—1294 pp. прозовим текстом, склав збірку під назвою «Нове життя» (Vita nuova).
Головною дійовою особою збірки є сам автор, закоханий поет. Його твір має характер сповіді, в якій передані любовні переживання, зміни душевного стану, боротьба почуттів. Водночас автор роздумує над мистецтвом поезії, коментує і з'ясовує свої вірші. У такому пильному інтересі до власної творчості, поетичної індивідуальності виявляються нові риси, які наближають Данте до Відродження. Подих цієї доби відчувається і в силі почуттів ліричного героя, в багатстві його поетичної уяви.
Продовжувалась літературна діяльність Данте в роки вигнання. Для творчості цього періоду характерні нові риси, передусім пристрасний дидактизм. Данте більше виступає як мислитель і філософ, керований бажанням вчити людей, поширювати їхні знання, сприяти моральному вдосконаленню, поліпшенню світу загалом. Розширюється тематика поезій Данте, вони наповнюються науковими знаннями, філософськими роздумами, моральними сентенціями, в художню мову вводяться прийоми красномовства.
Найбільш значним твором Данте є поема «Божественна комедія», написана в останній період його життя (1313—1321). Поет назвав свій твір «Комедією», згідно з нормами середньовічної поетики: до цього жанру зараховувались твори із сумним початком і щасливим кінцем. Джованні Боккаччо, захопившись поемою, назвав її «божественною», після чого цей епітет додавався уже постійно. Вперше під назвою «Божественна комедія» поема вийшла у світ 1555 р. у Венеції.
Дайте призначив своєму творові активну роль. У листі до Кан Гранде делла Скала він писав, що його поема створена не для «споглядальних цілей, а для дії», її мета — «вирвати людей, які живуть нині, із стану мізерії і привести до стану щастя».
У «Божественній комедії», яку справедливо називають синтезом середньовічної культури і прологом культури Ренесансу, з усією повнотою відбився складний і суперечливий світогляд Дайте.
Задум поеми, її композиція визначені системою тогочасних знань, містико-теологічними концепціями, характерними для духовного життя поета, і середньовічною поетикою. Дія в «Божественній комедії» відбувається на фоні Всесвіту, картину якого Данте створює за космологічною системою грецького вченого Птоломея (II ст. н. є.), інтерпретованою в дусі середньовічної філософії. В уявленні поета космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю. Пекло нібито знаходиться в північній частині Землі і має форму конуса, основа якого розташована близько земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. Всередині конуса, один за одним, спускаючись все нижче, йдуть дев'ять уступів, що звуться колами. В них, залежно від міри земних провин, караються пекельними муками душі грішників.
Чистилище розташоване на поверхні землі. На березі Світового океану знаходиться передчистилище, а далі підіймається освітлена сонцем і вкрита буйною рослинністю висока гора (за формою — зрізаний конус), оточена водою. На ній — сім уступів, де поступово очищаються душі. Вершина гори — це земний рай.
Найбільшу частину Всесвіту займають десять небесних сфер, у яких перебувають душі тих людей, що заслужили вічне блаженство. Десята сфера неба — емпірей — є місцем Божества.
Зміст «Комедії» становить розповідь Данте про те, як він пройшов цим потойбічним світом.
Літературними джерелами поеми були середньовічні й античні твори. На величний задум поета особливий вплив мала «Енеїда» Вергілія з її гострополітичним звучанням, містичними тенденціями, поєднанням реального й міфологічного змісту. Разом з тим Данте наслідує середньовічну літературну традицію, невід'ємну від теологічного світогляду. Його поема написана у формі видіння, поширеного в релігійній літературі середніх віків. Твори цього жанру становлять описи мандрівок у «потойбічному» світі, виповнені алегоричним змістом. Звичайно загробний світ наділявся рисами земного життя й алегорично зображав шлях людини до морального вдосконалення. «Божественна комедія» — це також видіння, в ній розповідається про мандрування Данте у потойбічному світі та про його зустрічі й бесіди з душами тих людей, яких він знав особисто або про яких читав у книжках. Сюжетна канва «Комедії» цілком відповідає поширеному на той час уявленню про історію людської душі. Данте заблукав у темному лісі й уже знемагав під тягарем пристрастей і пороків, які з'являлися в образах пантери, лева і вовчиці. На допомогу йому прийшов Вергілій. Він показав поетові дорогу з лісу, повів за собою через пекло і чистилище. А далі Данте у супроводі Беатріче у сяйві світла підноситься в рай. Увесь зміст алегоричний. Данте є втіленням душі, Вергілій — розуму, Беатріче — найвищої мудрості; подорож по загробному світу означає шлях душі до спасіння, пекло — це символ зла, рай — добра й доброчесності, чистилище — переходу від одного стану до другого.
Відомо, що античній, а особливо середньовічній літературі властиве містичне й символічне використання чисел. Священний, магічний смисл вкладався в числа 3, 7, 9, 10 та ін. Такі числа нерідко клалися в основу композиції художніх творів. У поемі Данте вони визначають і будову Всесвіту, і композицію. Так, поема поділяється на три частини (кантики) — «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Кожна частина має 33 пісні, а вся поема, таким чином, разом із вступом, складається із 100 пісень.
Форма вірша поеми також визначається числом 3. Це досить складна форма — терцина, в якій трирядкові строфи об'єднані спільним римуванням і створюють єдиний ланцюг (аба, бвб, вгв...).
Однак Данте не в усьому вірний старим уявленням, він виходить за межі традицій алегоричної літератури та світогляду середніх віків. Йому притаманні, поряд із живою уявою і багатою фантазією, гостре відчуття реальності, палкі пристрасті. Особа суспільно активна, Данте не міг задовольнитися світом абстрактних ідей. Він прагнув втілити їх у конкретні образи, надати всьому абстрактному реальних форм. У потойбічному світі живе Італія його доби. У царство мертвих він переніс живих людей з їх радощами і переживаннями. Його святі й грішники думають і говорять про земне життя, батьківщину, справу, котрій вони служили, про родину, друзів і ворогів, вони мають політичні переконання. Гібелін Фа-ріната і в пеклі, в палаючій могилі залишається стійким і гордим, сповненим ненависті до політичних ворогів, його хвилює доля живих однодумців, переслідуваних гвельфами.
Батько поета Гвідо Кавальканті, схвильований до сліз зустріччю з Данте, відразу запитує:
...Коли уму вдалось
Тебе звести у цю сліпу в'язницю,
Де син мій? Не з тобою він чогось.
(Пекло, X, 58—60).
«Зойком підхопивсь він у могилі», коли, слухаючи відповідь Данте, неправильно зрозумів її і подумав, що його сина немає серед живих. Брунетто Латіні, відомий флорентійський учений, колишній учитель Данте, шкодує, що рано Помер і не може допомогти йому, прохає зберегти його книгу, і тим залишити його серед живих. Ванні Фуччі, який за життя пограбував ризницю церкви, і в пеклі безчинствує, а побачивши Данте, поспішає за ту коротку мить, коли його не мучать змії, напророкувати розгром «білих» гвельфів тільки для того, щоб зробити поетові боляче. Форезе обурюється модами безсоромних флорентійок; душі прохають Данте розповісти про них на землі, щоб їх там не забували.
Поет створює образ потойбічного світу на матеріалі земної дійсності, конкретизуючи й оживляючи вигадане зіставленням з реальністю. У цьому виявляється великий дар спостережливості поета, його уміння бачити реальний світ) Зрадників, занурених у застигле льодове озеро, Данте порівнює з жабою, що «зводить голову погану поквакати у час тієї спеки»; могили у пеклі — з надгробниками на старовинних цвинтарях в Історії та Провансі; щілини у третьому колі пекла схожі на мармурові купелі флорентійської церкви Сан Джованні; грішники, що плентаються, наче вівці, нагадують церковну процесію; чорти занурюють грішні душі у киплячу смолу точнісінько так, як кухарчуки — м'ясо в суп; поет запевняє, що вибратися на кручі чистилища важче, ніж подолати крутий плай від Леріче до Турбії у гірській Лігурії. Такі зіставлення часто розгортаються в картини природи й побуту. Ось, наприклад, опис гуркоту, який поет чує в пеклі:
Так, вихори шаліють знавіснілі,
Коли повітря б'ють дві течії
У прямуванні різні, рівні в силі,—
Гілля ламають, гатять ручаї,
Нестримно мчать, женуть людей, худобу,
Не розбиравши, де стада чиї.
(Пекло, IX, 67—72).
Душі в чистилищі, помітивши, що Данте — не мрець, зацікавлені, оточують його:
Як тисне люд, коли прудкий гонець,
З оливкою в руці, гука важливі
Новини і для вух, і для сердець,—
Круг мене душі юрмились щасливі.
(Чистилище, II, 70—74).
Вітер у Земному раю порівнюється з сірокко:
Так гілка з гілкою шумить, в негоду
Над К'яссі в соснику, коли з заков
Еол пуска сірокко на свободу.
(Чистилище, XXVIII, 19—21).
Усе, що змальовує Данте, проходить через світ уявлень та почуттів поета, засуджене чи виправдане згідно з його власними переконаннями. Тому у поемі на першому плані виступає образ самого Данте — людини своєрідного, складного і суперечливого характеру. Це ще середньовічна людина, богослов і мораліст, але разом з тим пристрасний і діяльний поет весь у реальному світі: він любить і ненавидить, звеличує своїх предків, друзів, Беатріче, кидає у безодню пекла всіх своїх супротивників — від торговців до римських пап.
Визначальною рисою характеру Данте є любов до античності. Про античних письменників він говорить з благоговінням. Найбільше поет схиляється перед Вергілієм, якого обрав провідником по потойбічному світі. Він шанує його як провісника ідеї світової держави, уособлення розуму; римський поет в його сприйнятті — «честь і світоч усіх співців землі» .
Ти зваж на захват мій, на шанування
Твоїх безсмертних творів видатних.
Ти вчитель мій, моє угрунтування,
У тебе я знайшов на все життя
Той гарний стиль, що дав мені визнання.
(Пекло, 1 83—87).
У ставленні до античності виразно виявляються суперечності у свідомості Данте. Як людина середньовічного світогляду, він не міг нагородити античних письменників райським блаженством, тому що вони були поганами. Навіть Вергілій не допущений у рай. Але поет не хотів покарати великих людей античного світу і створив для них окреме місце — лімб, де вони не зазнають мук у нагороду за ту славу, якої заслужили на землі своєю працею, талантом і знаннями.
По-своєму розподілив Данте пекельні муки. Він відступив від офіційних церковних та кастових уявлень і судив грішників так, як веліли йому особисті переконання й свідомість громадянина, незалежно від становища грішників на землі. У його пеклі мучаться ті, що «злобою жили і життям не утішалися прекрасним»; тирани, що прагнули крові; «лукаві слуги церкви пресвятої, священики і папи й кардинали, які горіли золота жагою»; ті, що «лестили людям, які не варті шани»; брехуни, інтригани, ті, що сіяли чвари. У цій свободі й незалежності судження виявлялося вже відчуття особистості — характерна риса ренесансної свідомості.
Для поета властиві співчутливе ставлення до живих людських пристрастей, людяність, непримиренність до жорстокості. Характерною є, наприклад, його розповідь про зустріч у пеклі з Франческою да Ріміні. Розповідь ґрунтується на правдивому факті. Франческу проти її волі віддали заміж за потворного й жорстокого Джанчотто Малатесту, хоч вона любила його брата Паоло. Джанчотто убив коханців. Данте хоч і покарав їх за подружню зраду пекельними муками, проте внутрішньо виправдовував їхнє кохання. Він вклав в уста Франчески вражаючу розповідь про нездоланну силу її любовної пристрасті, проймається співчуттям до страждань закоханих.
Ці душі слухавши, я похилився
І в болісну заглибився печаль;
Поет спитав нарешті: «Чом спинився?»
І я на це почав: «О лютий жаль!
Ці ніжні мрії, ці солодкі чари
Їх завели в таку скорботну даль».
(Пекло, V, 109—114).
Почуття поета настільки сильні, що він падає непритомний.
У 33-й пісні «Пекла» є глибоко психологічна розповідь про графа Уголіно. За життя Уголіно зрадив свого військового союзника єпископа Руджієрі, за що той жорстоко помстився. Удаючи, наче він примирився з Уголіно, єпископ запросив його разом з синами до себе в Пізу і після гостинного прийому замурував усіх у вежі, де вони й загинули голодною смертю. Уголіно розповідає Данте про свої страждання і смерть дітей у Голодній вежі. Поет не виправдовує Уголіно як зрадника, але він охоплений гнівом проти жорстокості, допущеної у Пізі:
0 Пізо, ти ганьбиш сей край багатий,
Де наше «і» так солодко бринить!
Сусіди не спішать тебе карати,
То й хай Капрайя і Горгона вмить,
Немов дві греблі, встануть в гирлі Арно,
Щоб весь твій люд у хвилях потопить!
Хоча граф Уголіно вмер немарно,
Бо, зрадивши тебе, він замки здав,
Але дітей морити — це почварно!
(Пекло, ХХХІІІ, 79—87).
Поет постає в поемі як політичний борець. З величезною пристрасністю він нападає на «чорних» гвельфів, папу, захищає імператорську владу, виступає проти міжусобиць і воєн.) У 19-й пісні «Пекла» Данте зобразив папу Миколу III жалюгідним нікчемою, наляканим до непритомності, поет карає його у пеклі, опустивши вниз головою у вогненну яму; там же він приготував місце ще живому тоді Боніфацію VIII. Гніву й презирства сповнене звертання митця до Миколи III:
То ж стій отут, бо скараний належно,
З чужим добром грабованим стирчи,
Як з ним на Карла бадьоривсь безмежно.
Тепер в вас віра срібна й золота;
Відмінна та в вас од ідоловіра,
Що в нього бог один, а в вас — до ста.
(Пекло, XIX, 97—99, 112—114).
Часто розповідь переривається відступами, в яких поет висловлює обурення розбратом у країні, таврує гвельфську Італію, пап, що втручаються в мирські справи і провокують міжусобиці. В 6-й пісні «Чистилища» розповідь про те, як радісно кинувся дух мантуанця Сорделло назустріч земляку Вергілію, як обіймав і вітав його, Данте обриває знаменитою інвективою:
Рабо Італіє! Скорбот житло,
Судно без стерника під хуртовину!
Не владарка провінцій, а кубло!
Зачувши про кохану батьківщину,
Тінь благородна миттю підвелась
До співвітчизника, як личить сину,
А в тебе колотнеча здійнялась
Між городянами над всяку міру,
І вкруг стіна за ровом зіп'ялась.
Поглянь по берегах морського ширу,
Злощасна, і на себе зір зведи,—
Чи є куток; який радів би миру?
(Чистилище, VI, 76—87).
Ні на мить не забуває поет про Флоренцію. Він весь у думах про неї, про її минуле й майбутнє, тужить за нею, страждає під тягарем вигнання, докоряє їй, іронізує над її непостійністю.
Достойна ти найвищої хвали,
Бо заклади, що в жовтні встановляла,
Півлистопада б ледве прожили.
Чи полічити, скільки ти міняла
Законів, звичаїв, монет, округ.
Скількох у громадянстві поповняла?
Коли при пам'яті, поглянь навкруг,—
Побачиш, як нагадуєш ти жінку,
Яка в перинах мучиться з недуг,
Метаючись без сну, без відпочинку.
(Чистилище, VI, 142—151).
У «Божественній комедії» поет вкладає багато нового в поняття людської особистості. Він ще не відділяє людину від Бога, але вже не визнає гріховним її земне життя, відстоює нові критерії її оцінки, відмінні від аскетичних. Він цінить у людях гідність, активність, здатність на сильні пристрасті та великі звершення. Його приваблюють характери героїчні, яскраво визначені та відштовхують пасивні й безпринципні. Переддвер'я пекла поет населив душами пасивних і байдужих, що непомітно прожили своє життя, «зірок, мізерні, не хапали, жили собі без шани, без хвали»; це ті, хто «не жив живцем», і поет говорить про них з презирством:
Я зразу ж зрозумів, що бачу бідних
Перед собою неярких нікчем,
І богу й ворогам його огидних.
(Пекло, ІІІ, 61—63). )
Розповідь про них закінчується зневажливою терциною, вкладеною в уста Вергілія:
Ніхто за них не згадує в печалі,
І Ласка й Суд їх зневажають так,
що й ти не говори, поглянь — і далі.
(Пекло, III, 49—51).
Безхарактерних і порочних, позбавлених високої пристрасті, сильної волі та гідності, Данте всюди карає безжалісно бридкими муками, які виключають співчуття і викликають відразу. Наприклад, у «Проклятих долах» в пеклі у обманщиків тіла огидно, непристойно спотворені: одні стирчать вниз головою в ямах, у інших — жаб'ячі морди; тіла-обрубки гниють, пороздувалися від водянки, обличчя повернуті назад і з них сльози стікають униз по сідницях.
У дусі нових уявлень Данте не тільки відстоює право людини на славу, а й вимагає від неї самоутвердження, праці та зусиль, для завоювання слави. Наприклад, у 24-й пісні «Пекла» розповідається, як Данте, стомившись у дорозі, присів на камені відпочити, але тут Вергілій наказав йому звестися, йти далі і так його повчав:
Тепер не час тобі ледарювать,—
Сказав учитель,— слави ні перина,
Ні подушка не в силі дарувать.
Коли бере безславних домовина,
Вони такий же залишають слід,
Як дим в повітрі чи на хвилях піна.
Зведися ж: втому подолати слід
В душі, яка здолає зло природи
Як плоть важка не призведе до бід.
(Пекло, XXIV, 46—54).
Поет високо цінить в людині допитливість, котру в середні віки трактували як тяжкий гріх, а в добу Ренесансу утверджували як одну з найблагородніших властивостей людини. Такий погляд поета виразно виявляється в епізоді з Одіссеєм у першій частині поемиу Улісс розповідає про свою долю, про те, як охопила його жага пізнання, і він, подолавши любов до сім'ї, рідної країни, пустився у далекі мандри. Пристрасть Улісса співзвучна переконанням самого поета, він схвалює її усім тоном того полум'яного заклику, з яким герой звертався до своїх друзів:
О браття,— мовив я,— пройшли вже ви
Крізь сотні тисяч лих на захід дальній!
Недовгий строк потратьте життьовий,
Що вам лишився, на відповідальні
Ще дальші подорожі в світ сумний,
Щоб вслід за сонцем землі зріть печальні.
То ж пригадайте, ви чиї сини,
Бо ви народжені не животіти,
А знання й честь нести у світ ясний.
(Пекло, XXVI, 112—120).
У дусі середньовічних понять Данте розумів шлях людини до щастя як шлях до Бога, але уявляв собі його зовсім не по-середньовічному. За християнсько-аскетичними поняттями, людину наближають до Бога молитви й покаяння, зречення усього земного. Данте ж кидає виклик церкві — він доводить до божого трону людину, яка не зреклася земного життя. Поет досяг мети не молитвами і покаяннями, а діянням, безстрашністю, величезним напруженням зусиль. Ідучи до Бога, він любив і проклинав, таврував зло і звеличував добро, відстоював свої ідеали, був пристрасним і сповненим жаги до пізнання. Такі поняття торували шлях до гуманізму Відродження, до звільнення людини з-під влади аскетичної моралі.
З усіх частин «Божественної комедії» найбільше наближена до реальності перша — «Пекло».
У другій частині — «Чистилище» — чільне місце посідають філософські міркування. Через те постаті «Чистилища» — серед них є й поети, художники, музиканти — здебільшого позбавлені пристрасного характеру, темпераменту, багато з них ледь окреслені, хоча й вони бувають спроможні на прояви почуттів. У чистилище також проникають земні настрої й інтереси. У почуттях Данте багато смутку, інколи його охоплює гнів, особливо при згадці про порядки в Італії, про гвельфську Флоренцію. Опис чистилища живописний, він містить по-справжньому поетичні картини природи.
Третя частина —«Рай» — найбільше насичена складними абстракціями й алегоріями, численними міркуваннями на філософські, богословські, наукові теми. Картини раю — це безмежні простори, де панує гра світла і барв. Разом з тим і в цій частині сильно й виразно звучать актуальні питання італійської дійсності. Данте найповніше розвиває тут тему імперії, критику порочного й розбещеного римського духівництва.
Найяскравіший образ «Раю» — Беатріче. Вона є втіленням божественної науки. Це вона відкриває Данте наукові істини і таємниці Всесвіту. Водночас Беатріче постає як поетичний образ прекрасної жінки, провідниці Данте, яка викликає в нього почуття щастя, радості й безмежного захоплення. Устами Беатріче поет висловлює віру в те, що світ все ж таки подолає пороки та зло і знайде істинний шлях:
Та перш, як в весну прийде січня знак,—
Щорік-бо людство забуває соту,—
Найвищі кола закружляють так,
Що ждана буря виявить турботу.
Корму поставить в давній носа слід,
Належний напрям указавши флоту,
І з квітки визріє прекрасний плід.
(Рай, XXVII, 142—148).
Поетика «Божественної комедії» складна. Данте вдається до різних стилів, вільно змінює їх залежно від змісту, прагнучи знайти адекватне змістові словесне втілення. Скажімо, Вергілій говорить мудро, благрродно і повчально, Брунетто Латіні — розсудливо й вишукано, Фаріната — стримано й зневажливо, грішники й біси лаються й лихословлять. У поемі є й складні схоластичні розумування, урочисті промови, ліричні звірення почуттів, палючі інвективи й філіппіки, просторічні, жаргонні діалоги. Мова Данте емоційна, образна. Найчастіше вживаються порівняння й метафори, звертання, оклики, повтори, паралелізми. Вірш поеми відзначається довершеною майстерністю, багатою, ефектною римою, побудованою здебільшого на несподіваних зіставленнях протилежних за змістом слів.
«Божественна комедія» пройнята палким інтересом до реального світу, людини і природи, ствердженням гуманістичної моралі, у чому й виявилося нове, ренесанс-. не світорозуміння Данте. Воно зумовило й особливості його творчого методу. Передусім — це величезна пристрасність поета. Він «безперервно захоплює читача своїм власним хвилюванням, гостротою своїх власних переживань... Найвище і найжиттєздатніше в «Комедії» — це пристрасність у зображенні живої людини. Коли ви схопили цей основний творчий мотив (для «Комедії» він — лейтмотив), вам будуть доступні всі його модуляції»,— писав відомий дослідник творчості Данте О. Дживелегов . Про загальний смисл поеми блискуче сказав великий Пушкін: «Уже Італія мала поему, в якій усі перекази, всі знання, всі пристрасті, усе духовне життя втілені були чудодійною силою поета і зробились, так би мовити, доступні відчуттю»3.
При всій складній системі ідей, алегоризмі й символічності, схоластичних і теологічних абстракціях поемі Данте властиві реалістичність, матеріальна виразність і конкретність образів і, разом з тим, заглибленість у внутрішній світ людини. Дослідники часто порівнюють творчість Дайте з живописом його великого сучасника Джотто (1266—1337), мистецтво якого в історії європейського живопису знаменує перехід від Середньовіччя до Відродження. Єдність стилістичної системи двох митців виразна. Джотто, як і Дайте, звертався до образів християнської міфології, але надавав їм нового смислу. Вже його ранній цикл розписів історії Христа в каплиці дель Арена в Падуї має значення розповіді про життя людини, яка проходить складний шлях випробувань і страждань. Як і у Дайте, картини Джотто пройняті гострим відчуттям зв'язку з реальним життям, його релігійні образи стають матеріально конкретними й емоційними, що не було властиве середньовічній образотворчій традиції. Живописець передавав ті почуття й душевні рухи людини, які відбиває її зовнішній вигляд. І Джотто, і Дайте переборювали алегоризм, перетворюючи алегоричні постаті на живі людські характери, відкривали, кожний у своїй сфері, реальну людину і земний світ. У зіставленні з Джотто яскравіше виступають як особливості мистецтва Дайте, так і його історична закономірність.
Невмируща цінність «Божественної комедії» полягає в неповторному художньому вираженні складної і суперечливої перехідної доби. Великий інтерес до Данте виявляли видатні діячі української культури. Високо цінив і часто згадував Дайте Тарас Шевченко. Іван Франко перекладав твори геніального флорентійця і присвятив йому спеціальне дослідження «Данте Алігієрі».. Кохання Данте до Беатріче збудило творчу уяву Лесі Українки, по-своєму переосмисливши цю тему, вона написала блискучу поему «Забута тінь».
В українській літературі спеціальна праця про творчість італійського поета створена О. І. Білецьким. П. Карманський та М. Рильський здійснили повний переклад «Пекла» (1956), Є. Дроб'язко переклав усю поему. Групі поетів належить переклад «Нового життя» (1965).
Найкращим російським перекладом «Божественної комедії» є відзначений Державною премією переклад М. Лозинського.
1 2 3 4