Видатні діячі в архітектурі епохи відродження – Брунеллескі, Мікелоццо, Альберті, Філареті. Ренесансна архітектура вимагала більш глибоких теоретичних, математичних та інженерно-будівельних знань, у розвитку яких намітився значний здвиг до кінця XV ст. Але вже Філіппо Брунеллески (1377-1446) дозволив надзвичайно складну технічну задачу – зведення купола на Флорентійському соборі Санта Марія дель Фьоре. Побудовані за його проектом церква Сан Лоренцо, капела Пацці та інші споруди у Флоренції відрізняє сувора гармонія частин, відповідність будівлі людині. Перший великий теоретик ренесансної архітектури Альберті розширив її проблематику, включивши в неї містобудування, ряд технічних питань (декор, будівельні матеріали тощо), детально розробив на математичній основі вчення про пропорції. Свої теоретичні положення він застосував у проектах палаццо Ручеллаи у Флоренції, церкви Сан Себастьєнно в Мантуї, в інших будівлях.
У скульптурі високого рівня досягає мистецтво рельєфу, зазначене пластичністю фігур, світської інтерпретацією релігійних сюжетів. Найбільшими скульпторами, у творчості яких формувався ренесансний стиль, були Гіберті, Донателло, Веррокьо. У скульптурі швидко розвивається мистецтво портрету. Вона відокремлюється від архітектури, з’являються статуї, вільно стоять на площі (пам’ятники кондотьєра в Падуї та Венеції).
Основоположником живопису італійського Відродження був Мазаччо (1401 -1428). В другій половині XV ст складаються різні школи – флорентійська, умбрійска, північноіталійська, венеціанська, – в рамках яких виникають окремі напрями. Так, флорентійський майстер Філіппо Ліппі захоплений жанровою розповіддю, цей напрям по-своєму розвиває Доменіко Гірландайо: в його релігійних за тематикою, але пройнятих світським духом композиціях (фрески в церкві Санта Марія Новела і ін.) знаходять відображення деталі міського побуту. Сандро Боттічеллі (1445 – 1510) створює одухотворені образи на основі античної міфології (картини «Весна», «Народження Венери» та ін.). Найбільшим художником умбрійской школи був П’єро делла Франческа (між 1416 і 1420-1492). Його станкові картини і фрески відрізняються строгою архітектонікою, монументалізації образів. Він доводить до досконалості перспективну будову своїх робіт. До умбрійскої школи належали Перуджіно і Пінтуріккіо – майстри просторових композицій з поетичними пейзажними формами. У північноіталійському живописі виділяється творчість Андреа Мантеньї: чіткі форми, героїзація образів його фресок навіяні римської античністю. Венеціанська школа живопису XV ст. дала імена видатних художників – Антонелло да Мессіна, Вітторе Карпаччо, Джованні Белліні, що створювали виразні портрети, багатофігурні композиції, урочисті і в той же час багаті деталями венеціанського побуту.
В період Відродження у світовій літературі трапилися величезні зміни. З'явилися твори таких митців слова, як Дайте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра та ін.
Франческо Петрарка (1304—1374) — італійський поет — увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у "Листі до нащадків". Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика "Книга пісень", присвячена Лаурі — жінці, яку він випадково зустрів у церкві і яка полонила його на все життя.
Джованні Боккаччо (1313—1375) — один із засновників інтимної гуманістичної літератури італійського Відродження, автор знаменитого "Декамерона", поем та роману "Філоколо".
Франсуа Рабле (1494—1553) — французький письменник, який відомий у світовій культурі як геній комічного. Його твір "Гаргантюа і Пантагрюель" написаний у фольклорному стилі, сповнений каламбурами, засобами гротеску, гри на подвійній моралі героїв — жадобі вина і знань.
Дайте Аліг'єрі (1265—1321) у знаменитій "Божественній комедії" змалював своє уявне блукання в потойбічному світі, відтворивши тогочасне суспільство з усіма його вадами та людськими гріхами. Творчість Данте справила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури і завершення процесу формування італійської літературної мови.
Мігельде Сервантес (1547—1616) — великий іспанський письменник, що увійшов у світову культуру, головним чином, як автор роману-пародії "Дон Кіхот".
Вільям Шекспір (1564—1616) — великий англійський драматург і поет, чиї драматичні твори "Ромео і Джульєтта", "Багато галасу даремно", "Гамлет", "Отелло", "Король Лір", "Макбет", "Антоній і Клеопатра", "Зимова казка", "Річард III" та інші стали загальновизнаною класикою, неперевершеними зразками трагедійного мистецтва. Характерна особливість драматургії Шекспіра полягає у концентрації багатьох суперечностей життя в людських стосунках. Звідси — зображення людини у всій її багатогранності, значущості, величі, складності та динаміці.
Карпіо Лопе де Вега (1562—1635) — іспанський драматург, поет і прозаїк. Серед його великої літературної спадщини найбільш відомі драматичні твори "Овеча криниця", "Учитель танців", "Собака на сіні", "Дівчина з глечиком", "Закохана витівниця". Пройняті антифеодальним пафосом, глибоким демократизмом, життєрадісністю, гумором, вони пропагували свободу почуттів, рівноправність жінки в коханні та шлюбі. Завдяки такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й залишається актуальною, реалістично відображаючи життя на театральних сценах.