МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
Кафедра теорії і філософії права
КУРСОВА РОБОТА
З теорії права
на тему:
«Верховенство права»
Студентки .. курсу .. групи
Інституту прокуратури та кримінальної юстиції
Березяк В. М.
Науковий керівник:
К.ю.н, доцент
Богачова Л.Л.
Оцінка: Національна шкала__________________
Кількість балів:_____ Оцінка: ECTS___________
Члени комісії _______ ___________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
_________ _______________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
м. Харків – 2021 рік
План
Вступ…………………………………………………………………3-4
1. Історичні витоки ідеї верховенства права………………………………5-11
2. Доктрина верховенства права та споріднені з нею доктрини……..…12-18
3. Принцип верховенства права в актах міжнародних організацій…….19-25
4. Верховенство права як основоположний принцип правової системи України…………………………………………………………………….…26-31
5. Основні вимоги верховенства права…………………………………….32-37
Висновки……………………………………………………………………….38
Список використаних джерел………………………………………………39-43
ВСТУП
Актуальність дослідження. Проблема визначення змісту принципу верховенства права не втрачає своєї актуальності вже протягом багатьох століть.
Дійсно, необхідність дотримання рівності всіх перед законом, розподілу гілок влади, метою якого є запобігання узурпації влади, доступу до правосуддя турбувала суспільство ще з початку становлення перших форм державності, а давньогрецькі та давньоримські філософи вже тоді шукали відповідь на питання: «як краще контролювати державну владу?».
Не втратило це питання актуальності і в наш час, коли міжнародні організації активно закріплюють принцип верховенства права у найважливіші міжнародні договори, надають рекомендації щодо імплементації зазначеного принципу у національне законодавство. Звісно, зміст принципу верховенства права досить широкий, більш того, практика судів (у тому числі Суду правосуддя, Європейського Суду з прав людини) свідчить про постійне розширення переліку сфер, на які розповсюджується згаданий принцип.
У світі з’явилися організації, які досліджують рівень верховенства права в окремих державах, встановлюють критерії для оцінки такого рівня. Так званий «тест на верховенство право у державі» розроблено й Веніціанською комісією.
Численні реформи, що впроваджуються в Україні, законодавчі зміни також мають бути спрямовані на закріплення принципу верховенства права, та чи є це таким насправді? Чи можна говорити про Україну як державу, яка дійсно дотримуться принципу верховенства права? Чи можна назвати Україну правовою державою?
Відповіді на ці та інші питання можна знайти лише після детального дослідження принципу верховенства права: історії запровадження цієї ідеї, її розвитку, доктринальних розробок, визначення змістовних особливостей, вимог, які ставляться відповідно до цього принципу, закріплення верховенства права на міжнародному та національному рівні тощо.
Огляд літератури. Під час дослідження було використано праці таких науковців, як: А. Дайсі, М. І. Козюбра, Б. В. Малишев, О.А. Мірошниченко, Д.О. Вовк, та ін. Ці вчені здійснили чимало досліджень цього явища, вивчили змістовне наповнення принципу верховенства права, одностайно прийшли до висновку, що він є фундаментальним для кожної держави, виокремили основні риси, вимоги, що ставляться до держави задля дотриманн принципу верховенства правова, що є неабияким вкладом науку.
Об’єкт дослідження – верховенство права як один із фундаментальних принципів правової організації державної влади у суспільстві.
Предмет дослідження – історичні витоки верховенства права, доктрина верховенства права та споріднені з нею доктрини, принцип верховенства права в актах міжнародних організацій, принцип верховенства права як основоположний принцип правової системи України, основні вимоги верховенства права.
Мета дослідження – комплексне дослідження такого поняття як «верховенство права», аналіз критеріїв верховенства права, а також визначення стану дотримання зазначеного принципу в Україні.
Методи дослідження. У процесі здійснення дослідження використовувались такі методи, як: діалектичний, системний, структурно-функціональний та статистичний.
Завдання дослідження:
- з’ясувати зміст та особливості розвитку й становлення такого явища як верховенство права;
- дослідити вимоги, які ставляться для дотримання принципу верховенства права;
- визначити специфіку закріплення принципу верховенства права в міжнародних актах та нормативно-правових актах правової системи України.
1.ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ІДЕЇ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА
Ідея верховенства права, насамперед, – це певний ідеал, регулятивна ідея, яка охоплює особливий тип взаємодії людини і влади й у цілому орієнтована на те, щоб влада була обмежена певними принципами, нормами, не виходила за визначені межі. Однак поряд із ідеальним виміром, у якому верховенство права виступає як ідеал соціального регулювання, що обґрунтовує систему принципів організації та функціонування сучасного цивілізованого суспільства, воно (як будь-який правовий феномен) існує і в реальному вимірі, тобто як більш-менш повне втілення цього ідеалу в реальних процесах життя соціуму, реальне верховенство права над державним свавіллям.
Як писав Цицерон, люди за своєю природою потребують життя у суспільстві, а такий формат життя базується на суспільному договорі. Це означає, що особи, мешкаючи разом, повинні визначитися з переліком правил (законів) що визначають обсяг прав як для тих, хто керує, так і для тих, хто є керованим.
Ще з часів давньогрецьких філософів до поняття «право» зверталися як до основного засобу, що допомагає контролювати здійснення державної влади. Особливо помітним в обґрунтуванні цієї ідеї був внесок Платона й Арістотеля.
Так, Платон наполягав на тому, що державна влада має обмежуватися законом. Там, де закон підкоряється якійсь іншій владі, не маючи своєї власної, там, на думку Платона, недалеко до падіння держави; але коли закон є господарем уряду, а уряд — його рабом, тоді становище дозволяє очікувати доброго, а люди мають усі блага, якими боги осипають державу. 1Арістотель стверджував, що панування законів має перевагу над пануванням когось з громадян, і бачив користь від того, що люди, наділені владою, будуть призначені охоронцями закону і його слугами. 2
Вимога, згідно з якою держава має ґрунтуватися на праві, в подальшому була розвинута римськими юристами. «Отож призначення магістрату, — підкреслював Цицерон, — як ви бачите, в тому, щоб керувати і віддавати розпорядження правильні, корисні й закономірні. Бо подібно до того, як магістратами керують закони, так народом керують магістрати, і можна на цілком достатній підставі сказати, що магістрати — це закон, що промовляє, а закон — це безмовний магістрат».
Проте, римляни зробили і негативний внесок у розвиток традиції верховенства права, про що свідчать такі положення Кодексу Юстиніана, як: «Що бажає государ, те має силу закону» (Дигести, 1.4.1.pr) і «Государ законом не зв’язаний» (Дигести, 1.3.31). 3
Іоанн Солсберійський (видатний вчений-богослов початку другого тисячоліття) зазначав, що король, котрий править виключно свавільно є тираном і ніким іншим.
«Батько» міжнародного права Гуго Гроцій в його «Право миру та війни» стверджував, що безумовно неможливо підкорюватися законам публічної влади, що суперечать природному закону та божим заповідям.
Принцип верховенства права сформувався в ХVІІ-ХІХ ст. в умовах європейського культурно-правового простору, в лоні доктрини природного права. За своїм історичним походженням він безперечно є англійською концепцією і характеризує конституційну систему Великої Британії після закінчення королівського абсолютизму та поразки Кромвелевої революції у XVII ст.
Сам термін «верховенство права», за досить поширеною версією, ввів у науковий обіг англійський вчений і політичний діяч Дж. Гаррінгтон у 1656 році, характеризуючи республіку як форму врядування, він вважав, що вона є «імперією законів, а не людей» (imperia of law, not of men).4
Слід також підкреслити, що благодатним підґрунтям концепції верховенства права була традиція природного права. Як відомо, протягом століть європейська правова думка розвивалась внаслідок співставлення і протиставлення природного права і права позитивного. Прихильники природного права відстоювали ідею існування правових зобов’язань, вільних від будь-якого людського авторитету, визнавати які перед своїми громадянами повинне будь-яке суспільство і відверта неповага до яких обумовлює право на опір.
Так, Б. Таманага умовно виділяє три середньовічні загальноєвропейські джерела принципу верховенства права: 1) практику присягань монархів виконувати божественні, природні, звичаєві і чинні закони; 2) традицію германського звичаєвого права, яка підтримувала широко розповсюджене переконання, що вимоги права пов’язують всіх ( у тому числі королів, князів та призначених ними посадовців, місцевих баронів та інших представників аристократії, які головували у місцевих судах) і ніхто не є вищим від закону; 3)діяльність аристократії, спрямовану на обмеження влади короля.5
Найвідомішим документом, який закріплював подібні принципу верховенства права гарантії, була Велика Хартія вільностей 1215 р. Особливу увагу в цьому контексті привертає ст. 39 Хартії: «Жодну вільну людину не буде заарештовано чи ув’язнено, чи позбавлено володіння, чи оголошено поза законом, чи вигнано, чи якимось іншим способом знедолено, і ми не підемо на неї і не пошлемо на неї інакше, як за законним вироком їй рівних і за законом її країни».6
У період абсолютизму в XVI–XVII ст. верховенство права спостерігалося радше у вигляді його порушення, ніж у реальності, однак ідея підлеглості влади людини певному зовнішньому обмеженню продовжувала існувати: «Non sub homine sed sub Deo et lege» (Не під людиною, але під Богом і законом) .
Отже, ідея того, що будь-яка влада підкорюється праву, є есенцією європейської політичної культури, точніше — це есенція двох тисяч років європейської конституційної культури, що має свої коріння в грецькому полісі і Римській республіці.
Давня історія англійського права створює додаткові передумови для появи доктрини верховенства права. Так, вимога підкорення влади короля праву мабуть найгучніше звучить саме в середньовічній англійській правовій системі. Показовим є визначення верховенства права, яке наведено в роботі королівського судді Г. Бректона «Про закони і звичаї Англії» (приблизно 1239 р.): «..Бо він має свій титул не тому, що владарює, а через те, що править добре, оскільки він король, поки править добре, але тиран, коли гнобить насильницьким пануванням людей, про яких йому довірено піклуватися. Тому хай його влада буде обмеженою законом, який є шорами для короля; нехай він живе за законом, бо людський закон проголошує, що законодавець має виконувати власний закон».7
Варто зазначити, що характерним для Англії тих часів є визнання суду як основного право творця, що певною мірою зберіглося і до наших часів, створюючи так зване «загальне право». Ще в середні віки в англійських юристів з’являється впевненість в тому, що існують межі розвитку загального права, які окреслені фундаментальними принципами, що судді не можуть запроваджувати довільні умови і обмеження, а повинні ухвалювати рішення, які відповідають суспільним сподіванням. Завдання суддів — удосконалювати право, розвиваючи застосовуючи його фундаментальні принципи. Ці думки можна простежити в роботах Бректона, Гленвіла, Коука, Хейла та ін.
Новий час ставить античні і середньовічні уявлення про право як засіб, що допомагає контролювати здійснення державної влади, на службу надзвичайно могутній ідеї індивідуальної свободи. У цей період західна цивілізація зрозуміла, що індивіди вільні настільки, наскільки представники влади зобов’язані діяти відповідно до чинного права. Тому вимога підкорення держави праву сприяє свободі, надаючи індивідам можливість передбачати, коли до них може бути застосовано примус з боку правового апарату держави, і дозволяє уникати втручання в їхні справи з боку позитивного права, не порушуючи його. Громадяни підкорюються тільки праву, а не волі чи рішенню іншої людини, наділеної владою здійснювати примус, що і робить громадян вільними. Найкраще цю думку сформулював Монтеск’є: «Свобода є правом робити все, що дозволяють закони».8
Правило щодо свободи індивідів від незаконного державного втручання в їхні приватні справи було встановлене судовим прецедентом у справі Entick и Carrington, розглянутій у 1765 році судом Великої Британії. Суд вирішив: якщо немає закону (статуту) або судового прецеденту, які підтверджують законність видачі ордера на обшук та арешт, відповідна практика є незаконною і суперечить принципу верховенства права.
Принцип верховенства закону, який передбачає дії державної адміністрації тільки на підставі попередньо визначених правових норм у загальноприйнятому значенні, є формальною характеристикою принципу верховенства права. Але принцип верховенства права має іншу, «органічну» характеристику та несе інше змістове навантаження.
На «подвійне» значення принципу верховенства права вперше звернув увагу відомий англійський правознавець А. Дайсі.9 У своїй відомій праці з конституційного права науковець запропонував розгорнуте розуміння цього принципу, який має статус частини неписаної Британської Конституції. Почати слід з того, що А. Дайсі оперує переважно терміном «панування права» (the rule of law) і лише іноді вживає терміни «домінування права» (the predominance of law) або «верховенство права» («the supremacy of law»). По суті, розуміння А. Дайсі принципу панування права можна звести до трьох позицій: 1) панування права – це презумпція невинуватості; 2) панування права – це максимальна (абсолютна) юридична рівність всіх осіб незалежно від їх соціального статусу, зокрема незалежно від того, чи має певна особа будь-яке відношення до державної служби; 3) панування права – це насправді діючий судовий механізм реалізації та захисту людиною своїх прав. Важливим моментом при коментуванні розуміння А. Дайсі принципу панування права має бути врахування тієї обставини, що під правом автор розуміє прецедентне право, тобто юридичні норми, що містяться у судових прецедентах, створених вищими судами Англії.
Отже, призначенням принципу панування права в інтерпретації А. Дайсі є захист індивіда від свавілля держави та представників державної влади. Приблизно такий самий зміст вкладається в цю категорію і багатьма сучасними дослідниками, які зазначають, що верховенство права запобігає державному етатизму.
Дайсі зазначав, що права і свободи особи є «основою, а не результатом, права країни», а правила, що складають конституційний кодекс, являють собою «не джерело, а наслідок прав осіб». Він визначив такі елементи принципу, відображеного словосполученням «the rule of law»:
1) «верховенство права» протиставляється кожній державній владі, в основі якої лежить свавілля, з тим, щоб убезпечити суспільство від владних дій, не передбачених приписами права;
2) «верховенство права» означає рівність усіх членів суспільства перед законом, що виключає можливість звільнення посадових осіб держави від відповідальності за їх неправомірну діяльність та передбачає поширення на них законів і юрисдикції судів такою ж мірою, як і на пересічних громадян;
3) «верховенство права» є верховенством духу права, яке означає, що свобода людини не є результатом закріплених в офіційному документі їх гарантій, а навпаки, саме Основний Закон держави є наслідком прав особи, оскільки ці права існували ще до виникнення конституційних положень, збагачуючись усе новим змістом завдяки правотлумачній діяльності англійських суддів.
У ХХ ст. доктрина верховенства права вийшла за межі Великої Британії і була сприйнята правовими системами багатьох європейських держав і міжнародним правом. Сьогодні принцип верховенства права в системі європейських цінностей належить до засадничих: на ньому будують свою діяльність Рада Європи, ООН, Європейський Союз тощо.
2. ДОКТРИНА ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА ТА СПОРІДНЕНІ З НЕЮ ДОКТРИНИ
Переглянувши розділ перший «Загальні засади» Конституції України, можна зустріти такі положення:
Україна є правовою державою (ст. 1 Конституції України);
в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України).10
Саме проблемі становлення та розвитку доктрин цих правових явищ хочу приділити увагу, адже теорія верховенства права має спільне підґрунтя з теорією правової держави.
Як зазначав М.І. Козюбра, ці обидві доктрини зароджувалися в загальному руслі нового юридичного світогляду, критики феодального свавілля, утвердження ідеї гуманізму, принципів свободи і рівності всіх людей, невідчужуваних прав людини, пошуків різних правових засобів і форм, спрямованих проти узурпації публічної політичної влади.11
Варто зазначити, що «верховенство право» має англійське коріння – традиція «rule of law», яка характеризуюється дотриманням природно-правових позицій, особливістю є не змішування таких понять як «закон» та «право». Ідея rule of law з самого початку свого становлення була спрямована проти тиранії і свавілля монархічних режимів та авторитаризму, які часто використовували формальний закон для досягнення антиправових цілей. ЇЇ метою було «зв'язати» державну владу правом, встановивши надійний правовий заслін її необґрунтованому втручанню у життя людей, створивши необхідні правові механізми для реалізації та захисту прав і свобод людини5 . Тому мета верховенства права - це не просто формальне забезпечення порядку, передбаченого законами та іншими нормативними актами, встановленими державою, а утвердження такого правопорядку, який обмежує абсолютизм державної, передусім виконавчої, влади, ставить її під контроль суспільства, створюючи для цього відповідні правові механізми. Інакше кажучи, навіть бездоганний, з точки зору юридичної техніки, закон не завжди є панацеєю верховенства права. Звідси випливає перший і загалом таки майже безперечний висновок: самостійного значення, відмінного від принципу верховенства закону, принцип верховенства права набуває тоді, коли право розглядається як явище, яке не міститься виключно в законах та інших нормативних актах, тобто коли має місце теоретичне і практичне розуміння права і закону.
Щодо поняття «правова держава», у цьому випадку варто звернутися до здобутків євроатлантичної правової цивілізації, а саме – німецької правової системи. «Rechtsstaat» – так мовою оригіналу звучить цей «німецький винахід» – навпаки пережив тривалий період ортодоксально-позитивістського формального законного управління.12 І лише після Другої світової війни поняттям «правової держави» та «верховенства права» повернуто їхній справжній зміст: вони не обмежуються формальним дотримання законності, а передбачають низку вимог, які в сукупності створюють умови для забезпечення принципу верховенства права (або ж правової держави у Німеччині). 13
Унаслідок такої трансформації в наш час можна говорити більше про різницю у термінологічному відображенню «rule of law» та «rechtsstaat», аніж у змістовному наповненні. Адже функціонування як правової держави, так і забезпечення втілення принципу верховенства права можливі за умов, коли в суспільстві послідовно та неухильно втілюються в життя такі основні вимоги: 14
Основою системи «стримувань і противаг» мають бути природні, невід’ємні, невідчужувані права та свободи людини, які є правовим першоджерелом. Як зазначав А.Дайсі, права та свободи особи є «основою, а не результатом, права країни».
Закріплення та втілення у життя принципу розподілу влади – існування незалежних одна від одної гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової). У державі має бути встановлено такий порядок, за якого унеможливлюється вплив однієї гілки влади на іншу, узурпація всієї повноти державної влади в руках одного органу чи однієї особи. Не можна не згадати про визнання цього принципу в тексті Французької декларації прав людини та громадянина 1789 р. – «будь-яке суспільство в якому не забезпечена гарантія прав і відсутній розподіл влади, не має Конституції».
1 2 3