1   2   3   4   5
Ім'я файлу: Васильчук Магістерська робота (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 268кб.
Дата: 13.01.2022
скачати

Міністерство освіти і науки України

Державний заклад

«Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»
Факультет української філології та соціальних комунікацій
Кафедра української мови


Васильчук Анастасія Володимирівна

ЛІНГВІСТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПЕРЕКЛАДНИХ ТЕКСТІВ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ


кваліфікаційна робота

здобувача вищої освіти другого (магістерського) рівня

освітньої програми «Українська мова і література. Мова і література (англійська)»

за спеціальністю 014.01 Середня освіта. Українська мова і література


Особистий підпис ______________ Анастасія ВАСИЛЬЧУК


Науковий керівник _____________ Галина БАРИЛОВА,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови


Завідувач кафедри ______________ Оксана КЛЄЩОВА,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри української мови

Старобільськ – 2022

ЗМІСТ

ВСТУП ............................................................................................................ 3

РОЗДІЛ 1 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИІ ЗАСАДИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЛІНГВІСТИЧНОГО АНАЛІЗУ ПЕРЕКЛАДНИХ ТЕКСТІВ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ……………………………...........................................................................6

1.1. Лінгвістичний аналіз перекладних текстів та їх особливості.......................................................................................................... 6

1.2. Особливості перекладного тексту, ключові концепції оригінального й перекладного тексту .................................................................................. ……30

Висновки до розділу 1……………………………………………….……46

РОЗДІЛ 2 СХЕМИ АНАЛІЗУ ТА МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО АНАЛІЗУ ПЕРЕКЛАДНИХ ТЕКСТІВ РІЗНИХ СТИЛІВ, ТИПІВ МОВЛЕННЯ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ.....................................................................................................................49

2.1. Схеми аналізу та методичні рекомендації до аналізу перекладних текстів різних стилів, типів мовлення................................................................................................................49

2.2. Лінгвістичний аналіз перекладних текстів на уроках української мови ............................................................................................................... ……63

Висновки до розділу 2……………………………………………………76

ВИСНОВКИ ........................................................................................... ……78

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................................80
ВСТУП

Мовна освіта учнів відноситься до одного з провідних завдань навчання мови в сучасній школі. Вона має наметі виховати людину, яка вільно володіє літературною мовою. До головних умінь належить уміння сприймати та розуміти прочитане також і почуте, викладати зміст, уміння влучно формулювати головну думку та викладати її в усній чи писемній формі. Такі уміння можуть бути сформовані саме на уроках словесності.

Держава повинна забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Отже, українська мова як державна є обовʼязковою для кожного громадянина України, і досконале володіння нею створює умови для повноцінного високоінтелектуального розвитку особистості, участі її в різних сферах суспільно-політичного, адміністративно-господарського, культурного життя нашої держави [28, 42].

Поняті і текстові категорії уточнюють, інакше формулюють, по-різному трактують. Зокрема, різноаспектного висвітлення набуло ключове поняття «текст», поступово розширювався його обсяг і поглиблювався зміст. Досі не вироблено єдиної лінгвістичної типології текстів, бракує розробок, які порушують проблеми ангорської модальності не художніх текстів, лінгвістичних основ інтертекстуальності. Якщо раніше переважав традиційний погляд дослідників на текст, то нині лінгводидактичні потреби освітньої системи змушують дослідників репрезентувати його з урахуванням так званого людського чинника, тобто мовної особистості автора тексту, а також реципієнта-читача, адже сучасна наука розглядає мову в усіх ї: виявах та побутуванні [12, 63].

Велика кількість дослідників висвітлювали методологічні й методичні аспекти аналізу тексту в своїх роботах. Зокрема, Н. Арутюнова, Є. Голобородько, Л. Доблаєв, Т. Єщенко, А. Загнітко, Н. Зарубіна, М. Зубрицька, І. Кочан, М. Крупа, Н. Купіна, В. Мельничайко, Н. Миронюк, Н. Непийвода, М. Пентилюк, М. Пльонкін, Л. Рожило та ін. Комунікативний аспект аналізу тексту досліджений такими вченими, як Л. Бабенко, Ф. Бацевич, О. Гойхман, Ю. Казарін, О. Каменська, О. Кубрякова, М. Макаров, Т. Надєїна, О. Селіванова, Г. Почепцов та ін. Головні лінгвістичні засади методики аналізу художнього тексту розробили І. Ковалик, І. Кочан, М. Плющ, Л. Мацько, Н. Купіна, Л. Лосева, Н. Миронюк, Т. Терновська, М. Шанський та ін.

Методи, прийоми, технології роботи з текстом, завдання лінгвістичного аналізу на уроках української мови обґрунтували О. Біляєв, В. Бадер, І. Борисюк, М. Вашуленко, Є. Голобородько, Н. Грипас, І. Конфедерат, П. Кордун, Л. Мацько, В. Мельничайко, Г. Михайловська, М. Пентилюк, К. Плиско, Г. Шелехова та ін. Методичній проблемі відбору художніх текстів для аналізу присвячені наукові розвідки Т. Донченко, М. Крупи. [11, 48]

Отже, обрана тема не втрачає своєї актуальності протягом тривалого часу, оскільки погляди на текст як багатофункційну мовну одиницю доповнюються й змінюються, про що свідчать вагомі практичні результати.

Перекладні тексти використовуються на уроках словесності з такою ж метою, що й тексти, створені українською мовою. Такі тексти можуть бути засобом навчання української мови, входити до структури різних методів навчання, зокрема й лінгвістичного аналізу, що передбачає характеристику структури й семантики тексту, особливостей стилю, визначення функцій мовних одиниць різних рівнів, наявних у аналізованому тексті. У мовознавчій і методичній літературі достатньо представлені способи лінгвістичного аналізу художніх текстів, меншою мірою – текстів інших стилів, однак мало уваги приділено роботі з текстами перекладними, не визначено особливості таких текстів як засобів навчання української мови.

Мета дослідження: з’ясування науково-практичних засад лінгвістичного аналізу перекладних текстів у процесі навчання української мови, зокрема під час уроків, виділення особливостей аналізу перекладного тексту, зіставлення ключових концептів оригінального й перекладного тексту та засобів їх вербалізації різними мовами; розроблення схем аналізу перекладних текстів різних стилів, типів мовлення, методичних рекомендацій з аналізу перекладних текстів на уроках української мови.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:

  1. з’ясувати науково-практичних засади лінгвістичного аналізу перекладних текстів у процесі навчання української мови;

  2. виділити особливості аналізу перекладного тексту;

  3. зіставити ключові концепти оригінального й перекладного тексту та засоби їх вербалізації різними мовами;

  4. розробити схеми аналізу перекладних текстів різних стилів, типів мовлення, методичні рекомендації з аналізу перекладних текстів на уроках української мови.

Об’єктом дослідження – перекладний текст, що є предметом вивчення в школі.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів («Науково-практичні засади та особливості лінгвістичного аналізу перекладних текстів у процесі навчання української мови», «Схеми аналізу та методичні рекомендації до аналізу перекладних текстів різних стилів, типів мовлення на уроках української мови») висновків, списку використаних джерел, загальний обсяг роботи – 84 сторінки.
РОЗДІЛ 1

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИІ ЗАСАДИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЛІНГВІСТИЧНОГО АНАЛІЗУ ПЕРЕКЛАДНИХ ТЕКСТІВ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

    1. Лінгвістичний аналіз перекладних текстів та їх особливості

Лінгвістичний аналіз тексту – це його розгляд з позиції мовознавства.

Лінгвістика тексту – напрям лінгвістичних досліджень, об’єктом якого є правила побудови зв’язного тексту і його смислові категорії. Вона займається з’ясуванням глибинних смислів, які містяться в певному тексті. При цьому врахування принципу використання мовних одиниць (включаючи і невикористання певних категорій чи окремих способів їх вираження) допомагає визначити подеколи приховані від літературознавчого або стилістичного аналізу смислові лінії та підтеми.

Лінгвістика тексту вивчає мотивацію вибору однієї мовної форми з двох можливих. Цим вона відрізняється від граматики, яка вказує на одну можливу форму, від стилістики, котра визначає одиницю, яка найбільше підходить для даного стилю чи контексту, від риторики, яка шукає оптимальну форму переконання тощо.

Як відомо, кожна наука має три періоди:

  • хаотичне накопичення матеріалу;

  • перші класифікації та узагальнення;

  • виокремлення наукової бази і стабілізація наукових знань [7, 123].

У другій половині XX ст. традиційна лінгвістика з її тяжінням до описовості, абстрагування й аналітичності поступилася текстоцентричній парадигмі, за якої межі семантичного простору мовної одиниці стали визначати не тільки обсягом лексичного значення виокремленого слова, а й загальною семантикою тексту, його композицією і структуруванням, внутрішнім контекстом і підтекстом, ситуацією мовного спілкування. Цей підхід уможливив репрезентацію синхронного функціонування лексичної семантики в «різних типах текстів відповідно до сфери, умов і настанов мовної комунікації, дозволив залучити до тлумачення значення мовної одиниці ширший контекст» (Л. Мацько, О. Мацько) [33].

З того часу, як самостійний аспект дослідження почали розглядати тексти, а не як мовний матеріал. Текстоцентричний підхід є функціонально-типологічним і відтворює традиційну класифікацію, яка наближує типи мовлення (тексти) до жанрів: розповідь, опис, міркування тощо. Мова існує не в штучно створених ученими схемах, не в словниках та граматиках, а саме в текстах, об’єктивній дійсності її використання.

Уперше лінгвістичний аналіз, як окрему наукову дисципліну, почали розглядати у 60 – 70-х років XX ст. Цей час став часом інтенсивного розвитку текстової лінгвістики, яку визначають як металінгвістику (М. Бахтін), гіперсинтаксис (Б. Палек), семіотичну текстологію (Я. Петефі), транслінгвістику, лінгвістику організованого мовлення, лінгвістику мовлення (Р. Варт), суперсинтаксис, лінгвістику тексту (В. Дресслер, З. Штемпель), аналіз мовлення (З. Харріс) та ін. Тоді з’явились праці В. Ващенка «Про становлення й самовизнання лінгвістики як науки», Л. Рожило «Загальні основи лінгвістичного аналізу тексту».

У Білорусі в 70-х роках відбуваються наукові семінари під назвою «Лінгвістичний аналіз тексту». Аналогічні конференції мали місце і на всесоюзному рівні, наприклад, «Стилістика художньої мови»; «Лінгвістичний аналіз тексту».

Своєрідним центром лінгвістики тексту стала Німеччина (Е. Агрікола, X. Ізенберг, В. Дресслер, С. Шмідт). Потужними лінгвістичними школами, де поширювалася традиція текстового аналізу, були на той час Празька, Женевська, Лондонська, французька, голландська, радянська школи.

У східнослов’янському мовознавстві студіювання тексту почалося задовго до того, як виникла лінгвістика тексту. Щоправда, тоді досліджували не текст, а словесний твір. Ця традиція існувала тривалий час, і науковці (Л. Бублейник, В. Виноградов, Г. Винокур, С. Єрмоленко, І. Ковалик, Л. Мацько, М. Плющ, Л. Рожило, В. Сиротіна) зосереджували увагу переважно на художніх літературних творах. У другій половині XX ст. виникла нова галузь мовознавства – мова художніх творів, яка виробила шляхи й прийоми дослідження, визначила основні категорії і поняття тощо. При цьому вчені були переконані, що досліджувані явища властиві тільки художнім творам і що художній текст принципово відрізняється від інших текстів. Проте, як засвідчила практика, попри різноманітність художніх текстів, притаманні їм властивості і категорії здебільшого є визначальними і для текстів нехудожніх. Наприклад, специфічна для художніх творів категорія «образ автора» чітко простежується в наукових і публіцистичних текстах.

Основою сучасної лінгвістичної теорії тексту є структурний підхід до його аналізу В. Проппа, розуміння тексту як складного цілого О. Пєшковського, аналіз дискурсу З. Харріса, теорія Г. Глінца про когнітивні процеси при читанні і письмі, концепція тексту І. Гальперіна, критерії текстуальності Р. де Богранда і В. Дресслера, основні властивості тексту Л. Мурзіна і А. Штерна, теорія діалогу Л. Якубинського тощо. Так, у 80 – 90-ті роки XX ст. дослідження проводили в кількох напрямах:

а) вивчення тексту різних галузей мовної комунікації та інтегрування знань про їхні комунікативно-прагматич­ні властивості (І. Колегаєва, Б. Корман, М. Макаров);

б) дослідження основних текстових категорій – «модальність», «референційність», «предикативність» та мовностилістичних засобів вираження (І. Дмитрієвська, З. Тураєва);

в) студіювання мовних ознак текстів відповідно до інтенціонального (від адресанта) та рецептивного (до адресата) аспектів «бачення» тексту (Н. Арутюнова, Г. Бєлянін, Г. Вогін, А. Гришунін, О. Джанджакова);

г) вивчення текстотворення комунікації певного типу, яка відповідає дискурсу як соціокультурній сфері, тобто дослідження ознак тексту, що залежать від соціокомунікативної сфери (В.Богданов, М.Брандес);

ґ) розгляд тексту як явища культури (М. Гольберг), засобу міжкультурної комунікації, а також дослідження текстів, що функціонують у різних етнокультурних спільнотах, але репрезентують один тип дискурсу (дипломатичний, академічний та ін.); політичний, фінансовий, спортивний, музичний та ін.); врахування етнолінгвістичних та стилістичних ознак спілкування (Г. Антипов, О. Донських, І. Марковіна, Ю. Сорокін, В. Шаклеїн) [28, 256].

На основі цих аспектів, на думку сучасної російської дослідниці Надії Шевченко, формувалися три самостійні наукові дисципліни – загальна теорія тексту (І. Гальперін); граматика тексту (О. Москальська); стилістика тексту (І. Арнольд, В. Одинцов, М. Брандес, Г. Солганик). співвідносні з інвенцією (лат. invenio – вигадую) – витворенням мовлення; диспозицією (лат. dispono – розміщую) – композицією мовлення; елокуцією (англ. locution – мовний зворот – прикрашанням мовлення тропами і фігурами.

Лінгвістику тексту і теорію мовленнєвої діяльності ще називають лінгвістикою мовлення. При цьому термін «мовлення» вживають у значеннях; процес гово­ріння, що передбачає мовця-адресата, слухача-адресата й певну сукупність інформації, заради якої здійснюється спілкування (теорія мовленнєвої діяльності), і результат цього процесу, мовленнєвий витвір, фіксований пам’яттю чи письмом, коли поняття «мовлення» і «текст» є тотожними (лінгвістика тексту).

Теорія і практика лінгвістичного аналізу тексту як галузь знаній на сучасному етапі продовжує розвиватись. Поняті і текстові категорії уточнюють, інакше формулюють, по-різному трактують. Зокрема, різноаспектного висвітлення набуло ключове поняття «текст», поступово розширювався його обсяг і поглиблювався зміст. Досі не вироблено єдиної лінгвістичної типології текстів, бракує розробок, які порушують проблеми ангорської модальності не художніх текстів, лінгвістичних основ інтертекстуальності. Якщо раніше переважав традиційний погляд дослідників на текст, то нині лінгводидактичні потреби освітньої системи змушують дослідників репрезентувати його з урахуванням так званого людського чинника, тобто мовної особистості автора тексту, а також реципієнта-читача, адже сучасна наука розглядає мову в усіх ї: виявах та побутуванні. Певний час дискусійним залишалося питання про лінгвістичний аналіз тексту як окрему дисципліну. Український учений Іван Ковалик (1907 – 1989 рр.) зауважував: «Лінгвістичний аналіз тексту – окрема наукова галузь, яка вивчає лінгвістичні одиниці, спираючись на зв’язки або відношен­ня між ними, встановлені у межах однієї мови в певний період її розвитку, тобто на певному синхронному зрізі».

Лінгвістичний аналіз текстугалузь мовознавства, обʼєктом вивчення якої є текст; аналіз тексту, поклика­ний віднаходити та описувати систему його категорій, визначати своєрідні мовні складники змісту та форми, висвітлювати різновиди звʼязків між окремими частинами та усталеними правилами вираження й експлікації цих зв'язків [28, 32].

Сучасна дослідниця Марія Плющ зазначає, що лінгвістичний аналіз тексту – це аналіз будь-якого тексту як продукту мовно-розумової діяльності людини із застосуванням лінгвістичних методів і прийомів з метою виявлення його структурно-смислової єдності, комунікативної спрямованості та інтерпретації упорядкування мовних засобів для вираження смислу. Лінгвістичний аналіз допомагає розкривати механізми кореляції гетерогенних рівнів мови (фонетико-орфоепічного, графічного, лексико-фразеологічного, морфемно-словотвірного, морфолого-синтаксичного) у текстовій архітектоніці, демонструвати новітні підходи, технології та інструментарій структурної організації тексту, спираючись на сучасну теоретичну базу лінгвістики тексту, збагачену ідеями теорії мовленнєвої діяльності, герменевтики тощо. Окрім цього, лінгвістичний аналіз тексту є загально-філологічною наукою, що підсумовує знання з вивчених здобувачами раніше літературознавчих і мовознавчих дисциплін, формує у свідомості майбутніх філологів особливе мовне чуття, виробляє навички тлумачення глибинних смислів у текстах різних жанрів і стилів.

Об’єктом лінгвістичного аналізу тексту є науковий, конфесійний, епістолярний, офіційно-діловий, публіцистичний і художній тексти, а також усний виступ, діалог тощо. Предметом – зв’язний текст і моделі побудови зв’язного мовлення, а також інтегрування тексту лінгвоодиницями різного рівня: фонетичного, лексичного, граматичного тощо, надання характеристики текстотвірним засобам (лексичні та синтаксичні пов­тори слів, певний порядок слів, чергування речень і под.) та змістовим категоріям (зв’язність, смислова рівновага мовних компонентів, акцентування на домінувальному елементі тексту та ін.).

Застосування лінгвістичного аналізу тексту передбачає виконання таких завдань:

  1. ознайомлення з основними поняттями, принципами і правилами лінгвістичного аналізу тексту;

  2. вироблення професійних навичок аналізу мовної і смислової організації художнього і нехудожнього текстів;

  3. оволодіння методикою цілісного і часткового лінгвістичного аналізу тексту;

  4. формування навичок правильного визначення типів текстів з погляду лінгвістичних критеріїв їх розрізнення, застосування різнорідних мовознавчих методів аналізу тексту: описового, порівняльного, статистичного, трансформаційного, семантико-стилістичного тощо;

  5. вироблення вмінь інтегрувати текст одиницями різних рівнів: графічного, фонетичного, лексичного, морфологічного, синтаксичного [32].

Н. Шевченко виокремлює такі принципи лінгвістичного аналізу тексту:

  • принцип історизму (врахування мовної епохи, за якої написаний текст);

  • принцип взаємозв’язку, взаємозумовленості текстової форми і змісту (вивчення мовних засобів, спрямованих як на зміст, так і на посилення впливового характеру цього змісту, його прагматичний аспект);

  • принцип рівневого підходу до аналізу тексту (дослідження всіх знакових рівнів мовної системи в тексті);

  • принцип координації загального і окремого (врахування взаємодії у тексті загальномовознавчого, загальностильового, загальножанрового та індивідуально-авторського);

  • принцип стильової належності тексту (будь-який текст є виявом певного стилю мовлення, що виражено в доборі та організації його мовних засобів);

  • принцип жанрової належності тексту (кожен словесний витвір репрезентує своєрідну типову модель комунікації);

  • принцип смислової та граматичної організації тексту (відповідність семантики тексту його структурі).

Основне завдання лінгвістичного аналізу – вивчити мовний елемент не ізольовано від інших, а в його природному середовищі – мовній тканині тексту, побачити реалізованими функціональні можливості мовних одиниць різних рівнів на певних етапах сприйняття текстів – акустично-візуальному, уявно-понятійному, змістово-сюжетному, образно-естетичному [27, 8].

За допомогою лінгвістичного аналізу в мові розрізняють:

  • інвентар мовних елементів (фонеми, морфеми, лексеми тощо);

  • регламент стосунків мовних елементів (їх зв’язки чи правила використання).

Саме в тексті виявляються й елементи мовного інвентаря, і правила мовного регламенту. Текст розглядається як сукупність правил.

Лінгвістика тексту як синтетична наука враховує мовні, позамовні, психологічні чинники, а також виділяє в тексті віднесеність до позамовної дійсності, смислову закінченість, смислову багатопланованість, комунікативну спрямованість, мовну, структурну й композиційну оформленість, жанрову належність.

Єдність змісту й форми – методологічна основа лінгвістичного аналізу тексту, який передбачає умовне виділення структурних елементів і не допускає порушень зв’язку його форми й змісту.

Мета лінгвоаналізу – допомогти систематизувати навички роботи з текстом; натренувати вміння мотивовано підбирати тексти для читання, самостійно оцінювати мовні засоби тексту, розвинути чуття мови, образне мислення.

Нині не втихає наукова дискусія серед мовознавців стосовно того, з якого боку в першу чергу потрібно аналізувати текст, які аспекти його творення й розуміння є основними. Є чимало підходів до аналізу тексту: літературознавчий, мистецтвознавчий, соціологічний, культурологічний, ідеологічний, естетичний; але у своєму дослідженні я зупинюся на мовознавчому аспекті.

Лінгвістичний аналіз перекладного тексту наукового стилю розглянемо докладніше.

Науковий текст – це текст наукового стилю. Він стосується науки, навчання і має свої особливості щодо побудови і мовного вираження.

Процес формування наукового стилю в різних мовах відбувався в неоднакових історичних умовах. В англійській, французькій, німецькій, російській мовах науковий стиль формувався паралельно з художньо-белетристичним, публіцистичним, офіційно-діловим, хоча провідна роль у його розвитку належала художній літературі.

Науковий стиль деяких інших мов складався вже після того, як сформувався і досяг значного розвитку художньо-белетристичний стиль. У польській мові науковий стиль по-справжньому почав складатися в 60 – 70 -х роках XIX ст. У цей час у Варшаві було засновано Головну школу, у Кракові – Академію наук, а Краківський університет перейшов на польську мову викладання.

Науковий стиль української мови почав формуватися ще пізніше.

Перші поодинокі спроби писати українською мовою наукові твори можна датувати початком 60-х років XIX ст., коли журнал «Основа» розпочав друкувати науково-популярні статті, писані живою народною мовою, з елементами архаїзації.

Нормальний розвиток і функціонування наукової мови тісно пов'язані з діяльністю наукових установ. Першою українською науковою установою, що розгорнула значну дослідну роботу, справедливо вважають Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, організоване 1893 року. З 1907 р. розпочало свою діяльність Наукове товариство у Києві. Обидві установи видавали «Записки», у яких друкували розвідки з історії, філософії, філології та етнографії, а також спеціальні збірники секцій математично-природописно-лікарської у Львові та природничо-технічної та медичної у Києві [31, 42].

Окремі наукові статті публікували в «Літературно-науковому віснику».

З кінця XIX ст. зʼявляються наукові і науково-популярні книжки українською мовою з історії, літератури, економіки, права, філософії.

Книжки з фізики, математики, хімії, техніки майже не видавались.

Шкільні підручники українською мовою були перш за все перекладами з німецької або ж польської мови. Отже, науковий стиль української мови починає розвиватися з 90-х років XIX ст., але переважно в суспільно-гуманітарних галузях. У його розвиток зробили великий внесок М. Драгоманов, І. Франко, К. Михальчук, А. Кримський, В. Гнатюк, М. Сумцов, Леся Українка.

Тексти наукового стилю поділяються на: власне наукові, науково-навчальні і науково-популярні. Кожен з них, крім основних спільних ознак, має свою специфіку як щодо форми, так і щодо змісту.

Власне наукові тексти поділяється на науково-технічні і науково-гуманітарні. Наукові тексти технічного змісту суттєво відрізняються від текстів науково-гуманітарного спрямування. Останні мають свої різновиди: літературознавчі, лінгвістичні, історичні тексти, які характеризуються певною емоційно-експресивною гнучкістю, мають ширші порівняно з науково-технічним підстилем можливості щодо вживання емоційної категорії взагалі і типів експресивного словотвору зокрема. Найвиразніші ознаки виявляє літературознавство, яке найтісніше пов'язане з мистецтвом. Оскільки літературна критика користується і чітко визначеними поняттями, і емоційно-експресивними образами.

У науково-гуманітарних текстах активно використовуються елементи публіцистичного і художнього стилів.

Зараз уже можна з впевненістю говорити про те, що сприйняття світу природи сучасною людиною – явище ширшого плану, ніж лірика улюбленого пейзажного малюночка.

Одним із джерел проникнення емоційності, експресивності у науковий стиль – є цитування художніх творів.

Другим – індивідуальність мови ученого. Наприклад, своєрідна емоційність, образність наукового стилю В. Сухомлинського допомагає дохідливо, яскраво передавати найскладніші наукові положення.

Щоб пожвавити «сухий» академічний виклад, учені нерідко вживають образні вислови, вводячи у науковий стиль елементи емоційності, наприклад: «таким способом можна стерти пилок з того метелика, що зветься поезією» (М. Рильський).

Науково-навчальні тексти розраховані на дітей та молодь, тому повинні містити доступну для читача /слухача/ інформацію. Вони мають книжний варіант (підручники, посібники) та усний (виклад учителя, лекція у закладі вищої освіти). У деяких моментах усна і писемна форми можуть накладатися одна на одну, але містять і деякі специфічні ознаки.

Для усного викладу характерні елементи бесіди, конотація тексту, поєднання слова з наочністю, дискусії. А головне, тут є елементи індивідуального ставлення до висловлюваного або й подача теорії через власне сприйняття. Книжні тексти цього не передбачають. Вони містять лише історичні довідки, визначення, правила, виклад суті. Наприклад: «Фотони» – частинки цілком іншої будови. Їх швидкість завжди дорівнює швидкості світла. Наявність таких характеристик, як частота та поляризація, яких нема в електрона, розширює їх «інформаційні можливості». За всіма параметрами потік електронів легко піддається регулюванню з допомогою вже наявних оптичних і оптоелектронних приладів.

Науково-популярні тексти, які розраховані для неспеціалістів, містять елементи художнього мовлення та публіцистики. А отже, емоційно-забарвлену лексику, синоніми, слова у переносному значенні тощо.

Наприклад: «Один із членів флорентійської академії ерцгерцог Фердинанд П Тосканайський замінив у термометрі воду підфарбованим спиртом, оскільки його температура замерзання нижча, ніж у води. До того ж вода в інтервалі від 0° до 10° С спочатку стискається, а потім розширюється, а тому одному й тому ж обʼємові води відповідають дві різні температури (напр. 0° і 8°С). Ходили чутки, що згодом Фердинанд П змушений був залишити свої досліди зі спиртовими термометрами, тому що скільки він не приносив би у лабораторію підфарбованого спирту, рідко коли його вистачало для проведення дослідів. Він записав у своєму лабораторному зошиті, що швидкість випаровування підфарбованого спирту була дуже високою навіть у цілком закритих пляшках. Однак ерцгерцог, наскільки це відомо, не встановлював ніяких звʼязків між надто високою швидкістю випаровування спирту і червоним забарвленням носів та веселим настроєм своїх асистентів під час роботи».

Наукові тексти характеризується:

• загальнонауковою і спеціальною термінологією;

• великою кількістю іншомовних запозичень;

• синонімічними дублетами;

• високою частотністю уживання обмеженої кількості видо-часових форм дієслівної лексики.

У лексиці кінця XIX – поч. XX ст. загальнонаукова термінологія представлена такими словами, як абстракція, аксіома, аналіз, гіпотеза, дедукція, індукція, дефініція, система, теорія, термін, форма тощо. Відомі й похідні утворення від цих слів: аргументація, дослідний, теоретичний тощо.

Відносно розгалуженою була і спеціальна термінологія:

• доісторичний, камʼяна доба, всесвітня історія, середньовіччя, документ;

• внутрішній ринок, додаткова вартість, трест, синдикат;

• законопроєкт, судовий процес, судова справа, трибунал, вирок;

• діалектика, матерія, прагматизм, метафізика.

Слід зазначити, що спеціальна наукова і технічна термінологія української мови формувалася і в періодиці, обʼєктом висвітлення якої було наукове, культурне життя, технічний прогрес людства.

Оскільки кожна наука не замикається рамками однієї нації, а у її створенні беруть участь учені різних країн, то, зрозуміла річ, що у наукових текстах запозичені слова-терміни є звичним явищем.

Слова, що позначають назви наук: географія, кібернетика, філологія, юриспруденція, медицина, без сумніву, є запозиченими. Більшість слів має грецьке або латинське походження.

З латинської мови до нас прийшли слова: модуль, люмен, абревіатура, афікс, дериват, інфінітив, з грецької – ботаніка, діалектика, автомобіль, антитіла, топоніміка, катод, анод, фон; з англійської – біт, байт, картер, з французької – база, фільтр, тембр, шасі, ресора, карбюратор; з німецької – сигнал, растр, з італійської – студія тощо.

Особливістю сучасних наукових текстів є запозичені абревіатури (40%). Велика кількість з них перенесена в мову-реципієнт, тобто в українську мову, без перекладу, створені на міжнародній основі й стали інтернаціональними. Це такі, як фортран, алгол, бейсік тощо.

Сучасна наукова проза характеризується взаємодією термінологічних систем та загальновживаної лексики, яка здійснюється шляхом спеціалізації і простежується на рівні термінотворення і на рівні композиції, синтаксису, фразеології, наукового викладу. Ця взаємодія виявляється:

по-перше, в активному використанні у науковій сфері спілкування загальновживаних мовних елементів, у семантичній трансформації загальнолітературної лексики і навіть окремих елементів експресивного синтаксису як засобу термінотворення;

по-друге, у проникненні до загальнолітературної мови та усних комунікацій синтаксичних конструкцій, властивих мові науки, а також у здатності синтаксису книжної мови сприймати виражальні засоби, властиві усним нормам комунікації.

Важливою ознакою наукового стилю є його синтаксис. У мові української дореволюційної наукової літератури почали складатися конструкції, властиві синтаксису наукового стилю: це односкладні безособові речення, складні сполучникові речення, наявність однорідних членів тощо. Однією з особливостей синтаксису наукової мови є складне, наповнене багатьма залежними членами речення.

Для сучасної наукової мови не властиві еліптичні речення, рідко вживаються в ній речення з пропущеною дієслівною звʼязкою у складеному присудку. Розвинений науковий стиль багатий на синтаксичні структури зі вставними і уточнюючими словами та реченнями, відокремленими дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами. Переважають сполучникові синтаксичні конструкції зі словами: а також, тобто, незважаючи на.

Актуальною у цьому випадку є думка Л. А. Булаховського, що «коли довгу й трудну для сприйняття навіть розвиненого читача фразу заступити коротшою, не менш змістовною», то закид у недосконалості синтаксичної побудови наукового тексту буде виправданим.

Відомо, що стиль наукового тексту, маючи низку специфічних для нього лінгвістичних особливостей, не становить замкнутої системи, не пов'язаної з іншими стилями мови. Розвиток літературної мови характеризується взаємопроникненням стилів.

Отже, характер наукового викладу може варіюватися залежно від тієї спеціальної галузі, до якої він належить. Математичний текст переважно складається з формул і стислих фраз, текст з історії – з розгорнутого опису подій.

Індивідуальні риси у науковому стилі не є суттєвими і не проголошуються її доконечними. Індивідуальний стиль особливо відчутний у роботах гуманітарного профілю.

У наукових текстах виразно виявляється та особливість комунікації, яка полягає у можливості розчленувати кожне висловлення на дві частині: те, що є відоме, і те, що є нове. Особливо чітко така послідовність викладу помітна у писемній формі; в усній формі можуть спочатку подаватися узагальнення, які потім уточнюються і розкриваються (звʼязок між абзацами може бути виражений граматично, але не обов'язково; часто він внутрішній, змістовий, а не зовнішній, формальний).

Підкреслено логічним характером наукового мовлення пояснюється те, що широко використовуються засоби логічного членування і логічного виділення окремих слів або їх груп. До них належать, з одного боку, прийоми зовнішнього оформлення тексту: поділ його на частини, розділи, параграфи (часто з відповідними цифровими чи буквеними позначками), а з іншого – власне мовні засоби: вставні слова, вставні речення, підрядкові примітки.

Спільною рисою, яка єднає усі різновиди наукових текстів, є широке використання термінів, перевага іменників над дієсловами (ці іменники називають поняття абстраговані, узагальнені, далекі від конкретних побутових предметів і явищ); прикметники як означення теж типізують і узагальнюють; дієслова вказують на чинність понять, а не на конкретні дії та ін.

Обʼєднують різні типи наукових текстів їх архітектонічні особливості: це документація тверджень (цитати, посилання); огляд досягнутого (з посиланнями) найчастіше є вихідним пунктом розумінь автора; текст обовʼязково має закінчуватися висновками і практичними рекомендаціями.

У процесі розвитку стилю наукових текстів знайшла свій вияв манера спілкування вченого з аудиторією. Авторське «я» наприкінці XIX – початку XX ст. поступово замінилося на «ми» або іменником «автор». У стилістиці таку заміну розглядають як сосбливий прийом, названий «множинною скромністю» або «авторським «ми», уживаним для того, щоб зі скромності поєднати себе з тими, до кого звернена мова. Така заміна у науковій літературі була повʼязана із загальним процесом позбавлення індивідуальності в манері викладу.

Не можна залишити без ували лінгвістичний аналіз художнього тексту.

Художній текст – це текст художнього твору: прозового, віршового, драматичного. Творячи художній текст, автор бере ту ж мову, якою користуємося і ми, але послуговується художнім стилем.

Художній стиль, який тісно повʼязаний з розвитком нової української літератури, мав значний вплив на оформлення і розвиток уcix інших її функціональних стилів. Оскільки видатні українські письменники, звичайно, були і видатними публіцистами, і відомими вченими в галузі гуманітарних наук (І. Франко, Леся Українка, Д. ІІавличко, Л. Костенко), їхня мова залишається помітним регулятором нормативності публіцистичного стилю, почасти наукової мови [9, 125].

Мову всіх інших стилів не можна вивчати ізольовано, у відриві від художнього стилю ще й тому, що сам художній стиль заперечував їх загальну рівновагу у нормативному відношенні.

Розгалужена система зображальних мовних засобів, або іншими словами, надзвичайна різноманітність використання загальних засобів у специфічній образно-естетичній функції. Художній стиль має свої особливості: прозову мову, поетичну, мову драматургії, що породжує три основні структури текстів, або три підстилі. Кожний із них поділяється на численні жанри. Хоч частково ці жанри перехрещуються між собою, проте зберігають зовнішню форму основного підстилю.

Специфіка мови художнього твору творилася поступово, обґрунтовувалося у низці концепцій. Найдавніша з них вбачала цю особливість у тому, що у мовній тканині твору є образні засоби / тропи і стилістичні фігури. У художньому тексті слово проходить складну трансформацію: від звичайного почуттєво конкретного до естетичного почуттєво-конкретного, що сприяє створенню образності.

Контекстуальні переносні значення виникають лише в особливій ситуації, якщо вживається слово у незвичному для нього словесному оточенні. Тому ці значення індивідуальні. У словах із загальновживаним переносним значенням вторинне значення закріплюється як одне із самостійних, і його у такій функції усвідомлюють носії мови. Контекстуальні переносні значення не стають новим значенням слова у повному розумінні цього поняття. Вони залишаються новими значеннями тільки у конкретному контексті й існують доти, поки-існує цей контекст.

Загальновживані переносні значення будуються на номінативних і усвідомлених усіма мовцями аналогіях, контекстуальні ж – на незвичних, особливих, індивідуальних, і тому є виражальним засобом, категорією естетичності.

Переносні контекстуальні значення і є тропеїчними значеннями, а слова із цим значенням – тропами.

Усі мовні одиниці, взаємодіючи в системі художнього твору, створюють багатоплановий образ, який впливає на свідомість людини, її розум, почуття. Саме цей вплив і визначає ступінь дієвої образної системи того чи іншого твору. Образ відбиває і конкретизує наш життєвий досвід, наші зорові, чуттєві, слухові враження, певною мірою узагальнює і дуже часто доповнює його. Образам, особливо ліричним, притаманне яскраве емоційне забарвлення. Образність художнього мовлення досягається широким використанням метафоризації. Це найпоширеніший спосіб творити образність. Метафоризацію мовлення створюють тропи – епітети, порівняння, метафори тощо.

Епітети – це художні означення, які дають образну характеристику предметові, явищу, особі: веселі думки, чарівниця-ніч, свинцеві хмари. За допомогою епітетів відбувається авторське сприйняття світу. Епітетами слова стають лише у тексті. Найчастіше це прикметники, рідше слова інших частин мови: іменники, прислівники, дієприкметники.

Шукаючи складні поетичні образи, поет добирає звичайні слова, спільні для поетичного і непоетичного мовлення. У щоденній мовній практиці ми використовуємо, звичайно, стандартизовані поєднання прикметників з іменниками. Наприклад, прикметник щасливий стоїть звичайно при іменниках дитинство, рік, кінець, зустріч, доля, життя, випадок. У художній мові є такі поєднання слів, які не властиві побутовій мові.

Поетичний образ створюють не самі значення слів – назви ознаки і назви предметів, а ті звʼязки і взаємовідношення, у які вступають ці значення.

Порівняння – це такі тропи, у яких пояснення одного предмета чи явища подається за допомогою іншого, подібного до нього. Як мовно-художній засіб, порівняння ґрунтується на зіставленні понять, на паралелізмі уявлень, на асоціативних звʼязках. Реалізується цей художній засіб за допомогою різних граматичних структур, що не завжди вкладається в схему граматичної класифікації порівнянь. З іншого боку, не всі порівняння як граматичні явища, містять у собі те емоційно-змістове навантаження, без якого немислиме порівняння як стилістичний прийом. Граматичне вираження порівнянь: форма орудного відмінка, прислівникова структура з по-, порівняльні звороти і речення.

Метафори – найпоширеніші тропи, які розкривають суть чи особливості одного явища, предмета через перенесення на нього схожих ознак і властивостей іншого явища, предмета. В основі метафори лежить переносне значення слова за схожістю, функціональними ознаками тощо.

Художні метафори слід відрізняти від мовних.


Таблиця 1.1

Художня метафора

Мовна метафора

1. Обʼєкт дослідження лінгвістики, зокрема лексикології, семасіології, теорії номінації, психолінгвістики

1. Є обʼєктом дослідження поетики і основною естетичною категорією

2. Безсистемна

2. Має системний характер, створюється й функціонує за законами мовної системи

3.Відтворює індивідуальне (авторське) бачення світу



3. Відтворює мовний досвід носіїв етнокультури й закріплені узуси за значеннєвими потенціями даного слова

4. Невідтворювана

4.3агальновживана і зрозуміла

5. Авторська

5. Анонімна

Індивідуально-авторська метафора – це елемент авторського мовлення. Художник, створюючи її, порушує традиційну систему, семантичні відношення, канони. За допомогою мовних засобів він створює свою метафоричну модель бачення оточуючого світу в цілому та часткових його явищ зокрема. Елементами, метафори є окремі значення слів.

Художня метафора має свої різновиди: метонімію та синекдоху, які також бувають загальномовні і художні.

Віршована мова – це сконцентрований вияв мистецьких засобів мовлення. Це насамперед мова ритмізована у своїй систем, мова римована, мова з певною мистецьки організованою мелодико-інтонаційною лінією, тональністю, музикальністю.

Найвиразнішою рисою поезії є актуалізація – максимальна концентрація значеннєво-емоційного навантаження різних мовних рівнів. Статистичні дані свідчать: образна місткість слова або словосполучення у поезії більша, ніж місткість цих одиниць у прозі (те, що в поетичному творі виражається двома словами, у прозі вимагає 14 слів). Через це ступінь узагальнення у семантично багатоплановом поетичному слові більший, порівняно із словесними образами художньої прози.

У поезії метафоризація дорівнює семантичній місткості словесного образу. Ця місткість набагато більша в поетичному творі, ніж у прозовому, де вона ґрунтується на розмовному синтаксисі. У поезії важливим є ритм, який у сполученні з іншими мовними засобами сприяє утворенню відповідного настрою читача, активізує його увагу. Цицерон зазначав, що «ритм є і в мові ораторів, поетів і навіть у розмовній мові». Але, на його думку, проза повинна уникати віршів. Уважається помилкою, якщо в прозі певне сполучення слів несподівано утворює справжній вірш. «Та водночас, – продовжує він, – нам хочеться, щоб це сполучення мало таку саму ритмічну завершеність, закругленість і досконалість обробки, яку має вірш. Ритм рятує будь-який текст від безладності, необробленості, нечіткості.

У прозовому творі є виразна орієнтація на природність оповіді – деталізація опису, відтворення інтонації, що дає змогу якнайконкретніше розкрити ідейний зміст твору. Поняття оповіді об'єднує такі характерні ознаки поетики художнього прозового твору:

  • співвідношення мови автора і мови персонажів;

  • взаємодія діалогічного і монологічного мовлення;

  • вибір певного ритмомелодійного, синтаксичного ладу, пов'язаних із чергуванням динамічних і статичних відрізків тексту, від чого залежить;

  • почуттєве сприймання художнього тексту читачем.

Кожен автор привносить в оповідь свій тон, свої інтонації (філософсько-медитаційні, епічно-фольклорні, усно-розмовні тощо), послуговується своєю образною системою.

Індивідуально-художня манера письма окремих письменників характеризує мовний контекст усієї епохи, рівень розвитку літературної мови.

І у віршованому, і у прозовому творах образність будується на переносних значеннях слова. Спираючись на зразки загальнонародної мови, письменник у засоби образності вкладає свій індивідуальний зміст, зважає на контекстуальне оточення.

Драматичний твір призначений для сценічного втілення, тому в ньому словесний матеріал, що супроводжується мімікою, жестами, інтонацією, розрахований на слухове сприймання і, на відміну від прозових і віршових, будується на діалогах, монологах, полілогах. У драматичному творі – відсутня описова авторська мова (є лише авторські ремарки, тобто пояснення в тексті пʼєси, призначені для виконавців), але є діалогічна мова.

Діалог – ефективний засіб розкриття психології героя, його внутрішнього світу. Через діалоги, монологи, полілоги подається інформація про обставини, події, почуття персонажів, їхнє ставлення один до одного. Специфіка композиції (кожна пʼєса поділяється на дії, картини, яви) і мовного оформлення зумовлює і специфіку його мовностилістичного аналізу.

Лінгвістичний аналіз художнього тексту – це єдність форми і змісту як двох неподільно повʼязаних частин твору, що визначають його цілісність і значущість як факт суспільної свідомості і мистецтва слова.

Мова художньої літератури, як важливий компонент форми, зумовлює і зміст твору, служить матеріалом для створення словесно-художніх образів. Завдання лінгвістичного аналізу – розкрити ті лінгвістичні засоби, за допомогою яких виражається ідейно-емоційний зміст літературного твору.

Лінгвістичні дослідження Л. Щерби, О. Пєшковського показали, що слово в художньому творі образне не тільки тому, що воно обовʼязково метафоричне. Не в кожному художньому тексті можна знайти образну метафору.

Очевидно, річ не тільки в образних висловах, а в неминучій образності кожного слова, оскільки воно подається з художньою настановою в плані загальної образності. Ця концепція дала уявлення про мову художнього твору як єдине ціле, як систему взаємоповʼязаних елементів, де кожна мовна одиниця можлива для цього конкретного твору і мотивована його ідейно-образним спрямуванням.

Правильне розуміння специфіки мови художнього твору – важлива передумова для створення науково-обґрунтованих засад лінгвістичного аналізу тексту.

Сучасний літературний процес характеризується тим, що в художніх творах стираються межі різних родів літератури, зʼявляються синтетичні жанри: поезія в прозі, лірична проза, лірична драма, драматична поема тощо. Ознаки одного роду переходять на інший, вростають у нього, даючи нові паростки слова. Так, у прозі зʼявляється ритмічність, її створює не лише певне чергування ненаголошених і наголошених складів, а іноді навіть співзвуччя і побудова слів. Михайло Коцюбинський досягає ритмічності в прозі завдяки однотипно побудованим фразам, афористичним зачинам, повторенню певних фігур, добору відповідних за звучанням слів, інтонаційному оформленню.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. в українській літературі склалася тенденція, зображуючи дійсність, використовувати синтетичні засоби, притаманні різним видам мистецтва. Кольоровий образ, виражений словами, істотно відрізняється від написаного фарбами. У художника-живописця образ завжди просторовий і, крім цього, вимушено статичний: обʼєкт і барви природи, які він схоплює в один момент, застигають на полотні. Поетичний образ – напружено динамічний.

Фарба і слово – матеріали різної природи. Фарби сприймає око, а слова – вухо. Зорові відчуття кольору зумовлені безпосередньо барвами природи. Слухові відчуття кольору опосередковані мовою.

Відомо також, що колір можна змалювати ще й музикою. Підставою для цього служить синестезія вражень кольору й музикального тону, тобто психологічний процес тісного асоціювання і подекуди навіть ототожнення цих вражень. Низькі тони в нашій свідомості повʼязуються з темними кольорами, високі – зі світлими. Різкі, пронизливі звуки можуть викликати в нашій уяві крикливі кольори, глухі та лагідні тони музики повʼязуються з мʼякими, заспокійливими барвами.

Ознаки такого «синтезу» мистецтв знаходимо у творах В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, які створювали зорові образи. У їхніх творах простежуємо двосторонність світу через зображення його світлим і темним. Світле бачиться у світлих, яскравих тонах, таких, що милують око, що створюють веселий настрій. Все світле, життєрадісне, як правило, позначає білий колір. Основним у зображенні темного служить чорний колір.

За допомогою дотику ми пізнаємо форму тіл, їхню консистенцію, поверхню і температуру. У мові слова на позначення логику часто вживаються у складі епітетів, таких, як твердий характер, мʼяка вдача, легко на душі, квадратовий дурень тощо. На означення різних запахових вражень мова має дуже мало слів: пахне – на приємні враження, смердить – на неприємні [4, 365].

Старі єгиптяни, євреї, вавилоняни здавна були вразливіші на запахи, і тому в їхній поезії вони мають більше навантаження, ніж у європейців.

Розглянемо лінгвістичний аналіз публіцистичних текстів.

Публіцистика займає одне з вагомих місць у нашому житті. Вона вийшла за межі лише книжних стилів, бо використовується у засобах масмедії (преса, радіо, телебачення, мітинги), а нерідко стає і окремим видом красного письменства, особливо в літературно-критичних творах, в епістолярній спадщині тощо.

Основним призначенням публіцистичного стилю, як відомо, є формування громадської думки. Газети, журнали, радіо, телебачення використовують усі наочні можливості та засоби мови, щоб вплинути на розум і почуття читачів (слухачів, глядачів). Якщо радіо та телебачення має у своєму арсеналі, крім слова, ще й аудіо та відеозасоби, то преса послуговується лише словом.

Щоб формувати громадську думку, публіцистичний виступ має бути, з одного боку, – логічно послідовним, а з іншого – у міру емоційно-образний, бо надмірна образність може відсунути на другий план логіку викладу.

Витоки української публіцистики сягають XI століття, коли у 1037 році з нагоди відкриття Софійського собору митрополит Іларіон виголосив промову, яку називають першим ораторським публіцистичним твором.

Мову української преси досліджував М. А. Жовтобрюх. Він зокрема зазначив, що формування публіцистичного стилю української літературної мови припадає на середину XIX ст. Велика заслуга в цьому належить Т. Г. Шевченкові. У його творах та епістолярній спадщині знаходимо слова суспільно-політичної лексики: народ, обличитель, воля, поборник, творитель, гонитель тощо.

У 30 – 40 -х роках XIX ст. у харківській періодиці зʼявляються поодинокі публіцистичні твори, а на західних теренах газеті відводиться значне місце, і у періодиці чітко оформляються два стильові різновиди: власне публіцистичний та інформаційний. Обидва підвиди містили значну кількість лексики на позначення суспільних понять: чиновник, робітник, фабрикант, властитель; економічних понять: капітал, утримання, власність, видаток; політичних понять: партія, політика, комісія, засідання, революційний тощо; абстрактних понять: батьківщина, будущність, пришлість, братерство і подібні. Уживається лексика, повʼязана з літературою, письменницькою діяльністю, мистецтвом: новеліст, бібліографія, письменник, літерат, комедія, драматов, зрілища; зі шкільництвом, освітою: школа народна, клас, кляса, всеучилище, університет, факультет тощо.

Зʼявляється на сторінках періодики термінологічна лексика (медична, юридична), серед якої чимало запозичень: консул, протокол, нотаріат, трибуна, організм.

Преса сприяла удосконаленню правопису української мови. На її сторінках йшла жвава дискусія щодо цієї проблеми. Наприкінці століття зʼявляються різноманітні словосполучення зі словами публіцистичного значення: політична свобода, політичний краєзір, політична дорога, політичний вʼязень, суспільний ідеал, суспільне поле, суспільна реформа, соціальні функції, соціальна демократія, соціальна праця, економічне життя, економічний добробут, національна держава, національне питання тощо.

У сучасному газетно-публіцистичному стилі спостерігаємо пошуки нових засобів вираження. Переглядаючи періодичні видання, звертаємо увагу, що на позначення відомих реалій навколишньої дійсності замість звичних загальновживаних словосполучень використовуються незвичні лексичні сполучення. Слова, перебуваючи постійно в русі, нерідко потрапляють в нові смислові та стилістичні контексти. Незвична сполучуваність слів – один із шляхів надання виразності, образності окремим мовним одиницям і тексту в цілому.

Широке застосування словосполучень як назв є особливо помітним у термінологічній лексиці. Зокрема до лексики сфери мистецтва належать словосполучення ігровий кінематограф і неігровий кінематограф. Уживання цих термінів на сторінках газет свідчить про те, що вони виходять за межі власне професійного використання. Ці прикметники починають сполучатися із словами стрічка, кіно, фільм. Аналогічно слово клімат сполучається з прикметниками морально-психологічний, культурологічний. До слова погляд додають слова скляний, а тепер вже й емалевий, тобто «байдужий, який не виражає жодних емоцій, погляд як скло, за яким не проглядає людяність».

Варіювання мовних одиниць у звичайних вільних сполученнях слів може призводити до формування певної звʼязності, ідеоматичності. Такий процес, наприклад, спостерігаємо у фразі «батьки» міста. Загальноприйнятим є сполучення слів керівники міста, області, підприємства тощо. А в останні роки штампом стало «батьки міста».

Експресивні словосполучення можуть утворюватися внаслідок згортання певного контексту: «А чи не краще було б «осушувальні» кошти вкласти у справжнє діло», мається на увазі кошти на осушування.

Оказіональні атрибутивні словосполучення утворюються й тоді, коли змінюється синтаксичний звʼязок залежного компонента у вислові: він з керованої форми переходить в узгоджувальну: море інформації – інформаційне море, лихоманка навколо валюти – валютна лихоманка тощо.

Фразеологічні одиниці у мові також можуть служити за основу утворення нових словосполучень слів. Наприклад: «Та не всім і не завжди таланить приховати сліди своїх махінацій. Чому? Та тому, що чесні люди не терплять хапуг, активно борються з любителями легкої гривни». Виділене словосполучення зберігає таку саму стилістичну характеристику, як і основний смисл фразеологізму «легкий на гроші», тобто той, кому гроші дістаються без важкої праці, без великих зусиль.

  1   2   3   4   5

скачати

© Усі права захищені
написати до нас