Україна у 1945-1953 рр.: період післявоєнної відбудови. Відбудова промисловості та економіки. Труднощі у сільському господарстві. Голод на Україні 1946-1947 років. Репресії в Україні у другій половині 1940-1950-х років проти українського народу

1 2 3

Ім'я файлу: Україна у 1945.docx
Розширення: docx
Розмір: 73кб.
Дата: 11.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
Сценарій як літературно-режисерська розробка заходи.doc

Україна у 1945-1953 рр.: період післявоєнної відбудови.

Відбудова промисловості та економіки. Труднощі у сільському господарстві. Голод на Україні 1946-1947 років. Репресії в Україні у другій половині 1940-1950-х років проти українського народу

Повоєнна Україна у багатьох важливих відношеннях виявилася дуже відмінною від тієї, якою була раніше. Значно розширились кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть всі українці опинилися в межах однієї держави.

До цих змін прагнули пристосуватися як українське суспільство, так і радянський режим, отож, кроки, спрямовані на це пристосування, становлять головну тему повоєнної історії України. Величезних збитків від воєнних дій та окупації було завдано господарству республіки - крім пограбованих і виведених з ладу тисяч промислових підприємств, було вщент розорено сільське господарство. Руйнувань та занепадів зазнали міста і села України.

У містах люди змушені були жити у землянках, підвалах, зруйнованих будинках тощо. Перетворено на руїни багато лікарень і шкіл, палаців культур і ВУЗів. Люди не мали необхідної їжі, одягу, взуття, білизни. Здавалось, за таких умов відродження господарства - справа багатьох десятиліть, протягом яких СРСР втратить статус великої держави. Але народ був сповнений рішучості якнайшвидше відродити країну.

Насамперед люди ждали відміни колгоспної системи в її кріпосницько-сталінському варіанті. Ще до завершення німецько-радянської війни розпочалося переведення економіки на виробництво мирної продукції. Значно скорочувалася асигнування на оборонну промисловість. Вони спрямовувалися здебільшого на випуск мирної продукції, на відповідне переобладнання промислових підприємств.

Цілі галузі промисловості, що випускали озброєння та боєприпаси перейшли на виробництво верстатів, сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив. Коштів які змогла виділити держава за тих скрутних часів не вистачало. Певне значення у зв'язку з цим мало матеріально-технічне співробітництво республіки з іншими регіонами країни. Насамперед відбудували паливно-енергетичну базу, залізничний транспорт, машинобудування. На кінець1946 р. переведення економіки на випуск мирної продукції в основному були завершені.

На Україні промислове виробництво у 1945 складало лише 26% рівня 1940 р. І слід було чекати, що влада почне відбудовувати своє господарство із складань нового четвертого п'ятирічного плану (1946-1950). І знову цей план будувався на характерній особливості тоталітарної системи: можливості розпоряджатися ресурсами без огляду на бажання й потреби людей.

Звідси і його приголомшуючі вимоги:він закликав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість та сільське господарство на довоєнний період і навіть перевершити його, і все це менш ніж за 5 років. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів "перетворення природи" які передбачали будівництво на Україні величезної греблі на Дніпрі, створення у Степу великих лісосмуг для боротьби з засухами. Ішлося на людські жертви оскільки план вимагав підвищення продуктивності праці на 36%.

Відбудова промисловості та економіки

Зусилля спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули 85% капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. По 1950 р. промислове виробництв на Україні на 15%перевищило рівень1940 р. На західній Україні де важкої промисловості майже не було, прогрес відчувався особливо вражаючи до1950р промислове виробництво зросло на 250%. У 1950 Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше сталі на душу населення ніж Великобританія,

Західна Німеччина, та Франція, а за видобутком вугілля майже дорівнювала Зах. Німеччині. Однак хоч українська промисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою її частка у загальнопромисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустріальні центри, що виникають за Уралом, розвивалися ще швидшими темпами. Зростання промисловості проте не привело до підвищення життєвого рівня.

Традиційно для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання дійшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханку хліба було проблемою. На 1950 р. легка промисловість досягла 80% довоєнного рівня. Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової реформи 1947 р., що девальвувала карбованець і призвела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні суми. Але ніде невдачі відбудови не виявилися з такою очевидністю, як у сільському господарстві - цій хронічно хворій галузі радянської економіки. З кінця 1940 років у державних установах запроваджено по суті цілодобовий режим праці. Зроблено це було на догоду Сталіну, який, страждаючи від безсоння, тішив себе нічними телефонними дзвінками до підлеглих.

Відбудова промисловості була неможливою без широкого розгортання житлового будівництва. Мільйони робітників, селян і службовців залишалися без житла. У роки повоєнної п'ятирічки з руїн та попелу піднялися спалені міста, робітничі селища, села України. Протягом 1946-1950 рр. в Україні збудовано житла загальною площею 46 млн. кв. м. Одночасно здійснювалися відбудова водогонів, налагоджувалася робота міського транспорту, в тому числі електричного, комунальних служб. Мільйони сімей продовжували жити в бараках та комунальних квартирах.

Труднощі у сільському господарстві

Сільське господарство залишалося у важкому стані. бракувало не тільки придатних для роботи тракторів, комбайнів, автомашин, а й навіть найпростіших землеробських знарядь, тягла. У плуг доводилося впрягати корів, а подекуди впрягалися й самі жінки-колгоспниці як основна сила землеробства.

Багато земель за часи війни були занедбані. Тим часом з партійними директивами необхідно було всіляко дбати про розширення посівних площ. Зменшувалося поголів’я худоби у тваринництві, гостро бракувало кваліфікації кадрів. Жителі сіл були позбавлені свободи пересування, оскільки не мали паспортів. Заробітна плата булла незначною. За таких умов виснажлива праця колгоспників уже не забезпечувала зростання виробництва сільгосппродуктів.

Навпаки, сільське господарство стало в своїй основі руйнуватися. Це мало наслідком деградацію селянства, посилення пияцтва, масову втечу жителів села до міст під різними приводами. Хоча на кінець 1945 р. посівні площі дещо розширились, Україна продала державі зерна на 40% менше ніж до війни. Та це не перешкодило державі продавати зерно за кордон. А щодо селян то у1946 р. на трудодень український колгоспник одержував у середньому близько 1 кг зерна, у 1950 р. -1,2 кг, у 1951 р. -1,6 кг. Окрім хліба селянам видавали на трудодні гроші, відповідно - 1,0; 1,2; 1,6 крб. Основним засобом існування селянства залишалися підсобні господарства, але умови для їхнього розвитку були несприятливими. Сільськогосподарський податок нещадно душив селянство.

Вирощувати городину, мати сади, виноградники, тримати птицю, худобу було вкрай невигідно. Так, податок на городні культури був у 7,5 рази вищий, ніж на зернові, оподатковувались фруктові дерева, кущі ягідників тощо. Це погіршувало і без того тяжке становище селян. У вищих ешелонах влади все це обґрунтовувалось необхідністю примусити селянина більшу частину часу віддавати так званому ''громадському'' господарству, тобто колгоспам.

Зберігалось встановлене ще до війни обмеження у пересуванні колгоспників, на них не поширювалося пенсійне забезпечення та виплати за тимчасовою непрацездатністю. На роботу в інші галузі народного господарства селянин міг влаштуватися лише з дозволу, на основі відпускної довідки колгоспу. Таке закріпачення продовжувалося аж до загальної паспортизації села в 60-ті роки.

Відбудова сільського господарства в Україні проходила повільно. Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми, та й ці кошти часто не доходили до села і направлялись в інші галузі, зокрема на оборону. Пріоритет надавався відбудові промисловості. В результаті технічна оснащеність колгоспів залишалися на низькому рівні.

У 1945 р. в МТС, що обслуговували майже 28 тис. колгоспів і радгоспів України, налічувалося близько 50 тис. тракторів, 15 тис. причіпних комбайнів. Протягом першої повоєнної п’ятирічки кількість тракторів і комбайнів у МТС Української РСР збільшилась вдвічі, але помітних змін у становище колгоспів це не внесло.

Держава, як і раніше, домагалася адміністративно-командними, а то й репресивними методами інтенсифікації праці в господарствах. 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР з ініціативи керівництва УРСР прийняла дискримінаційний Указ "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадські способи життя''. Указ передбачав скликання загальних зборів колгоспників, де мало відбуватися обговорення заздалегідь визначеного кола осіб, в основному тих, хто не виробив мінімум трудоднів. На зборах ухвалювалися громадські вироки, жертви яких підлягали депортації до Сибіру. Це було нечуване свавілля влади щодо селянства, жертвами якого часто ставали хворі, вдови з дітьми, інваліди війни, люди похилого віку.

У 1950 р. валова продукція сільського господарства України, з урахуванням наслідків проведеної грошової реформи 1947 р. становила 91% від рівня 1940 р. Україна стала головною житницею СРСР, але її багатостраждальне селянство, як і раніше, не мало змоги користуватися плодами своєї тяжкої, виснажливої праці.

Голод на Україні 1946-1947 років

Серед широкого кола малодосліджених проблем історії України є чимало таких, що стосуються повоєнної відбудови сільського господарства республіки. Раніше ця відбудова здебільшого зображалась як суцільний, безперервний трудовий ентузіазм селянства і тривалий час замовчувалася голод, що лютував в Україні у 1946-1947 рр. муки й поневіряння хліборобів, які віддавали останнє, щоб прогодувати розорену війною країну.

Вже на кінець 1944 р. на 65% порівняно з довоєнним періодом були відновлені посівні площі. Хлібороби в 1944 р. з кожного гектара зібрали по 10,8 ц зерна (в 1940 р. - 14,6 ц). Це дало можливість виконати державний план хлібозаготівель на 100,3%, а план здачі у фонд Червоної армії - на 171,1%.

У 1945 р. колгоспи України мали розширити площі оброблюваних земель на 1 млн. гектарів. Проте виконання цього плану не було забезпечене відповідним зростанням матеріальних ресурсів, передусім трудових і тяглових. Багато працездатних колгоспників залучалося до відбудови промисловості оскільки селянство було чи не основним джерелом поповнення швидкозростаючого робітничого класу. Основну силу в колгоспах становили жінки.

У 1945 р. вони виробляли 72,2% всіх трудоднів. Тому виконати план по розширенню посівних площ можна було шляхом різкого підвищення напруженості праці. Величезні фізичні навантаження негативно вплинули на стан тяглової худоби.

Обставини 1946-1947 рр. були аналогічними тим, що мали місце в 1932-1933 рр., тобто в роки голодомору в Україні. Трагедія повторювалась. Під виглядом заготівель держава проводила фактично повну реквізицію продовольчих ресурсів села і тим прирікала селянство на голод. Перша повоєнна зима у багатьох районах України виявилася малосніжною, а весна і початок літа най-посушливішими за кілька останніх десятиліть. Наприкінці весни територія, охоплена посухою, була навіть більшою, ніж у 1921 р. Лише у західних і північно-східних областях України погодні умови були відносно сприятливими.

Гіркий досвід минулого підказував селянам, що колгоспи і держава їх не врятують. Почалася масова втеча, особливо молодих, працездатних, у міста, на новобудови. Міністерство сільського господарства звернулося до уряду і ЦК КП (б) У з проектом постанови про неприпустимість самовільного залишення селянами колгоспів і повернення втікачів. Місцева влада подекуди наважувалася надати допомогу голодуючим, звільняючи без погодження з керівництвом безнадійні колгоспи від виконання хлібозаготівель.

Забираючи останнє, держава добилася 60% виконання плану заготівель зернових Україною. Селяни ж залишалися без продовольства. Як і у попередні роки, вони сподівалися прогодуватися з присадибної ділянки. Але по війні підсобні господарства колгоспників майже повністю були розорені.

На початку 1946 р. 43% колгоспників не мали корів, а 20% - жодної худобини взагалі, навіть птиці. В результаті голод нещадно душив селян і від нього померло 1 млн. чоловік. Було зафіксовано випадки людоїдства, майже 3 млн. хворіли на дистрофію, анемію. У Москві, Києві, обласних і районних центрах України було відомо про такий жахливий стан на селі. Але партійно-державний апарат ніяк не реагував на це.

Як і у1932-1933 рр., уряд робив вигляд, ніби ніякого голоду немає. Більше того сталінське керівництво продовжувало вивозити зерно за кордон. У 1946 р. його було експортовано 1,7 млн. т, причому значна частина передавалася іноземним державам безкоштовно у формі братерської допомоги. Питома вага в ній України булла значною. Серед країн куди направляли допомогу, - Болгарія, Чехословаччина, Румунія,

Польща. Навіть Франція не була обділена. Їй як союзниці війни відправлено 600 тис. т зерна, знову ж таки частина його з України, селян якої нещадно косив голод. До співвітчизників же замість допомоги застосовувався Закон про "п’ять колосків". Тисячі колгоспників у тому числі підлітків і жінок, безжалісний режим засудив як саботажників та підривників соціалістичного господарювання на селі. Голод 1946-1947 рр. супроводжувався посиленням репресій стосовно різних верств населення, зокрема сільських жителів.

4 червня 1947 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла укази "Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна". У відповідності з ними крадіжка колгоспного, державного майна, в тому числі зрізування та збирання голодними людьми колосків, передбачала ув’язнення від 7 до 10 років з конфіскацією майна. На вересень 1947 р. в суди направлено понад 10 тис. таких справ.

І лише тоді, коли голод почав загрожувати масовим вимиранням селянства, керівництву УРСР вдалося нарешті вжити конкретних заходів. Неодноразово до вождя всіх народів з листами й доповідними записками про стан справ в Україні тодішній перший секретар ЦК КП (б) У М. Хрущов. Це викликало роздратування диктатора, який в одній із телеграм назвав керівника комуністів України "сумнівним типом".

Саме в цей час центр нарешті вирішив надати продовольчу допомогу селянству України. Село вступило у посівну кампанію, але без допомоги держави засіяти поля, тобто закласти основу врожаю 1947 р. було просто неможливо. Колгоспники одержали 60 тис. т зерна, що хоча й запізно, все ж таки дозволило підтримати і врятувати від смерті 3,4 млн. селян, які брали участь у весняних польових роботах. Урожай 1947 р. був добрий, і голод припинився.

Репресії в Україні у другій половині 1940-1950-х років проти українського народу

Відбудовні процеси гальмувалися цілком природною реакцією населення на репресії.

Нині достовірно відомо, що негласною підставою для переселення була боротьба з українським підпіллям УПА на теренах Холмщини, Лемківщини з одного боку, та польським підпіллям Армією Крайового на теренах Західної України з другого.

Роздмухувалась братовбивча громадська війна, втягувався в її кривавий вир усе ширший прошарок людей. За офіційними (вочевидь значно применшеними) даними понад 200тис. жителів західних областей було депортовано. Національний склад населення західноукраїнських земель змінювався також в результаті радянської кадрової політики. Вчителів із східних областей України до сіл західної місцевості було направлено майже 44тис. чоловік.

Автор книги "Україна в руїні" наводив дані, взяті з польських офіційних джерел на теренах Західної Галичини Польща перебрала 1062000 населення українського роду. З них 700000 вивезено до УРСР, 362000 залишилось у Польщі, 24000 українців пише автор виїхали на Україну добровільно, решта вивезені примусово. Проте ряд джерел наводить інші дані, згідно їх даними з Польщі на Україну прибуло 482000, а ще інші джерела понад 362000. чол. За різними даними сьогодні в Польщі живе від 300-600 тис. українців і осіб українського походження. Наступний етап переселення був зв’язаний з колективізацією. Він вже таїв у собі жорстокіші заходи як політичного так і економічного характеру, переселення проходило примусово, що не могло не викликати опору селянства.

У доповіді ДПУ СРСР по переселенню куркульства відзначалося, що на основі директиви уряду і наказу від 2 лютого 1930 року була намічена чисельність груп для переселення в різні райони країни. Вказувалося також, що визначені для прийняття переселенців регіони не були до цього підготовлені. Тому 4 лютого кількість куркулів і членів їх сімей, намічених до переселення, було скорочено.

З Української РСР до Північного краю було вислано 19 658 чоловік, на Урал - 32 127, до Західного Сибіру - 6 556, Східного Сибіру - 6 056, Якутії - 97, Далекосхідного краю - 323 чоловіки

2. Прихід до влади країни нового керівника

Криза сталінського уряду почався ще до того, як помер И.В. Сталін; він збігся з кульмінацією “холодної війни”.
Усе більш ускладнювалися економічні проблеми. П'ятилітній план 1951- 1955 років був представлений країні з запізненням майже на 2 роки. Глибокий занепад села викликав у народу побоювання нового голоду. Ізоляція від всіх інших країн світу і манія таємності заморожували науковий і технологічний прогрес.
XIX з'їзд партії був останнім прижиттєвим з'їздом И.В.Сталіна. Тут він намічав обговорити програму переходу до комунізму. На з'їзді партія більшовиків була перейменована в Комуністичну партію Радянського Союзу; підтверджена наявність великої кризи. Але сам факт, що з'їзд відбувся майже через 13 років після XVIII з'їзду ВКП (б), говорить багато про що. На з'їзді багато уваги було приділено питанням зміцнення дисципліни в партії. Сталін обрушився на своїх найближчих сподвижників Молотова і Мікояна. Зріла чергова, третя після 1928 і 1937 років хвиля чищення партії, хвиля розправ.
Намірам Сталіна не призначено було збутися. 5 березня 1953 р. він помер. Після смерті И.В. Сталіна на чолі КПРС стала президія ЦК, у котру увійшли найближчі соратники вождя: Маленков, Берія, Молотов, Ворошилов, Хрущов, Булганін, Каганович, Мікоян, Сабурів, Первухін. Маленков став Головою Ради Міністрів, а його заступниками були призначені Берія, Молотов, Булганін і Каганович. Головою Президії Верховної Ради СРСР став Ворошилов. Берія одержав посаду міністра внутрішніх справ, Молотов повернувся до керівництва Міністерством закордонних справ, а Булганін залишився міністром оборони. Його заступником були призначені видатні Маршали Радянського Союзу Жуків і Василевський. Це було важливо, тому що цих людей шанував і поважав весь радянський народ і його Збройні Сили. Остання обставина була надзвичайна важливою в сформованій ситуації нестабільності. М.С. Хрущов пішов з посади глави партійної організації Москви й очолив новий Секретаріат ЦК партії.
Таким чином, здавалося три чоловіки прийшли до керівництва країною: Маленков, Берія і Молотов. Берія прагнув одержати популярність. Однак через три місяці він був сам обвинувачений у змові з метою установлення своєї особистої влади. Жорстокий і цинічний, він був оточений загальною ненавистю. Головним його прагненням було: поставити МВС над партією й урядом. Для зміни положення не було іншого шляху, крім рішучої боротьби з Берією і його апаратом.
Небезпечну роботу зі скинення Берія очолив М.С. Хрущов. У грудні 1953 року було повідомлено про судовий процес над Берією і його розстрілі.
У вересні 1953 року відбувся Пленум ЦК, на якому виступив М.С. Хрущов з доповіддю про стан сільського господарства. Це був глибока, але різка доповідь, у якій, крім вичерпного аналізу справ у селі, було відзначено, що 1928 рік був найкращим у всієї росіянки і радянської історії. Саме на цьому Пленумі Хрущов був обраний Першим секретарем ЦК КПРС, положення якого порівнювалося з положенням Генерального секретаря в роки правління Сталіна.
Найважливішою політичною подією розглянутого періоду правління Хрущова був XX з'їзд КПРС, що проходив з 14 по 25 лютого 1956 р. і був першим після смерті Сталіна.
У першій частині звітної доповіді Хрущов вперше оголосив про світову соціалістичну систему. Друга частина доповіді була присвячена розпаду колоніальної системи, обґрунтуванню “загальної кризи капіталізму”. Головним висновком зробленим у доповіді, був висновок про те, що альтернативою можливій ядерній війні може бути мирне співіснування держав з різним суспільним ладом. Відзначалося, що війни не є фатально неминучими, але у світі існують сили, здатні порушити цю неминучість. Уперше був запропонований реальний вихід з тупика ядерної конфронтації. СРСР знову виявила здатність до лідерства в ідейній сфері. Ім'я Сталіна в доповіді була названо лише двічі, коли мова заходила про його смерть. Критика культу була прозорої, але ім'я Сталіна в ній не називалося. Найбільше різко з критикою культу особистості виступив Мікоян. Однак його ніхто не підтримав. Обговорювалася доповідь Булганіна про новий п'ятилітній план. З'їзд підходив до кінцю, однак, зненацька для всіх делегатів, було оголошено, що з'їзд продовжується ще на один день. 25 жовтня на секретному засіданні Хрущов виступив з доповіддю “Про культ особистості і його наслідків”. Хрущов сам зважився на цей крок. Головною причиною цього було те, що в партії утворилися дві фракції і їхнє зіткнення могло б привести до повторення репресій сталінського років. “Не можна було допустити їхнього повторення” – пояснював згодом це сам Хрущов. Самим рішучим образом цій доповіді противилися Ворошилов, Молотов і Каганович.
Основу “секретної доповіді” складали результати розслідування репресій. Хрущов детально проаналізував методи, за допомогою яких Сталін сконцентрував у своїх руках усю владу і підтримував у країні культ самого себе. З'їзд був уражений почутим. Після доповіді була прийнята коротка резолюція, у якій доручалося знову обраному ЦК ужити заходів по “подоланню культу особистості і ліквідації його наслідків у всіх областях”. XX з'їзд змінив усю політичну атмосферу в країні. Відбувся остаточний розкол в урядовій коаліції. Незважаючи на опір сталінців, “секретна доповідь” була зачитана на відкритих зборах на підприємствах, в установах і у Вузах. Сама брошура з доповіддю випущена не була, але матеріали потрапили в спецслужби США і були опубліковані. Вони потрясли увесь світ. Звалили старі догми і старі міфи. Люди побачили реалії тоталітаризму. Серйозні інциденти відбулися в Грузії й у Прибалтиці Польщі й Угорщині. Стали відновлюватися автономні державні утворення, звільнялися незаконно засуджені, їм поверталися загублені права. З 1956 року спеціальні комісії з перегляду справ вирішували справи і звільняли реабілітованих на місці. Результатом їхньої діяльності стало повернення декількох мільйонів чоловік. Скасовувалися найбільш волаючі норми в карному законодавстві сталінської епохи; було скасоване поняття “ворог народу”; з 14 до 16 років підвищений вік настання кримінальної відповідальності; заборонено прибігати до погроз і насильства при одержанні визнання; за деяким виключенням, судові засідання стали відкритими і т.д. Лютий 1957 року приніс так само реабілітацію народам депортованим у 1944-1945 роках. У рідні місця було дозволено повернутися чеченцям, інгушам, балкарцям, карачаевцам і калмикам, однак нічого не було зроблено для поволзьких німців і кримських татар, тому що території, що їх змусили залишити, були заселені росіянами й українцями. Хрущова підтримала частина інтелігенції, іншу ж частину інтелігенції з'їзд розчарував саме у відношенні творчих перспектив, що відкриваються перед нею. Згідно Хрущову, історія, література й інші види мистецтва повинні були відображати роль Леніна, а також роздувати досягнення комуністичної партії і радянського народу. Директиви були чіткими: інтелігенція повинна була пристосовуватися до “нового ідеологічного курсу”. У печатці розгорнулася бурхлива полеміка з питань історії і соціології. Однак представники опозиції незабаром заборонили ці дискусії. Незабаром з'явився “самвидав”. У Президії ЦК оформилися дві протиборчі групи: Хрущов і Мікоян, з одного боку, Молотов, Ворошилов, Каганович і Маленков – з інший, а між ними група коливних. Положення Хрущова, як глави Секретаріату ЦК партії восени 1956 року, виявилося під погрозою. Його врятував успіх аграрної політики. Це відбулося завдяки освоєнню цілинних земель, у зв'язку з чим, помітно покращилося продовольче постачання міст, завдяки XX з'їзду, численним поїздкам по країні і величезному авторитеті, а так само страху людей про можливість повернення до репресій у випадку приходу до влади опозиції. Уже на першому засіданні Пленуму ЦК Хрущов зміг почати настання на опозицію. Було прийняте рішення зняти Молотова, Маленкова, Кагановича з усіх посад. Вони не були репресовані. Молотов одержав посаду посла в Монголії, Маленков і Каганович – посади директорів окремих підприємств (перший – у Казахстану, другий – на Уралі). Усі вони залишилися членами партії, що неможливо було собі представити произойди все це при Сталіні. Одержали підвищення і стали членами і кандидатами в члени Президії ЦК ті, хто був на боці Хрущова: Аристов, Бєляєв, Брежнєв, Козлов, Ігнатов, Жуков.
Хрущов завоював необмежену владу в партії і державі. Відкривалася гарна перспектива поглибити демократизаційні процеси в суспільстві, викрити залишки сталінізму. Однак цього не відбулося, що в остаточному підсумку відбилося на долі самого Хрущова.

У період, що розглядається, УРСР була складовою частиною Союзу PCP, правовий статус якої до жовтня 1977 р. визначався передусім Конституцією СРСР 1936 р. У другій половині 60-х pp. отримала перевагу тенденція зміцнення нейтралістських засад у багатьох сферах державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Згадані процеси стосувалися передусім економіки. Як відомо, втілення в життя у 50-ті pp. системи територіально-економічних об'єднань- раднаргоспів створило можливість для ефективної праці. Економіка країни почала розвиватися в умовах конкуренції між підприємствами, впровадження передових технологій тощо. Раднаргоспи надавали деякий простір для ініціативи, стимулів до якнайраціональнішого використання місцевих ресурсів і кадрів. Госпрозрахунок, самофінансування сприяли зростанню продуктивності праці, підвищенню рентабельності підприємств, наповненню ринку товарами, зниженню цін. Утім сталий економічний розвиток республік загрожував посиленням їхньої самостійності, причому не тільки економічно, а Й політично, тобто послабленням командно-адміністративної системи. Тому були вироблені нові централізаторські підходи до керівництва економічним життям країни, намічені грандіозні програми освоєння нових, економічних районів, здійснення "новобудов століття".

Верховна Рада СРСР прийняла 2 жовтня 1965 р. закон про зміни системи органів управління промисловістю країни, згідно з яким ліквідовувалися республіканські Ради народного господарства та Ради народного господарства економічних районів. Водночас створювалася велика кількість союзних міністерств і відомств, які підпорядкували собі майже всю економіку союзних республік. Централістські засади запанували і в політиці з питань технічного прогресу, капітальних вкладень, цін, оплати праці, фінансів, кредиту, народногосподарського обліку, в системі органів управління, правоохоронних органів. Таким чином, відбувалася своєрідна колонізація союзних республік із боку центрального партійно-державного керівництва країни.

У Конституції СРСР 1977 p., а також у конституціях радянських республік 1978 р. значна увага приділялась проблемам правового статусу союзної республіки.

Конституції декларували широкі права республік, що знайшло своє вираження передусім у констатуванні наявності в союзної республіки суверенітету. У статті 76 Конституції СРСР зазначалось: "Союзна республіка - суверенна радянська соціалістична держава, яка об'єдналася з іншими радянськими республіками в Союз Радянських Соціалістичних Республік". Сутність суверенітету союзної республіки визначалась у її верховенстві, повновладді, незалежності і самостійності щодо інших держав і суспільних інститутів внутрішнього та зовнішнього характеру. За республікою як суверенною державою закріплювалось право мати свою конституцію, розроблену і прийняту Верховною Радою республіки. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори і обмінюватися дипломатичними та консульськими представниками, брати участь у міжнародних організаціях (ст. 80). Головною гарантією суверенітету союзної республіки було закріплення за нею права вільного виходу із складу Союзу PCP. Як суверенна держава союзна республіка поза межами, зазначеними в ст. 73 Конституції СРСР, самостійно здійснювала державну владу на своїй території.

Коституція СРСР, заявляючи про суверенітет союзної республіки, водночас значну увагу приділяла забезпеченню і гарантуванню суверенітету Союзу PCP, що практично означало консервацію централізму в управлінні державою. До гарантій союзної державності належали, наприклад, загальносоюзне громадянство, принцип відповідальності основних положень республіканського законодавства Конституції СРСР і загальносоюзному законодавству, пріоритет загальносоюзного закону в разі його колізії з республіканським законом. Стаття 73 Конституції СРСР до виключного ведення Союзу PCP відносила широке коло питань у таких галузях, як оборона, транспорт, зв'язок, енергетика та ін. Конституція СРСР передбачала бюрократичну понадцентралізацію в тих галузях, де це суттєво обмежувало права республік, передусім економіку і бюджет, формування народногосподарського плану. У період, що розглядається, склалася негативна практика, коли союзні органи і організації часом привласнювали повноваження союзних республік, ігнорували або порушували їхні права. Так, відповідно до ст. 73 Конституції найвищі органи державної влади СРСР повинні були забезпечувати єдність законодавчого регулювання на всій території СРСР, встановлювати Основи законодавства Союзу PCP і одіозних республік. Усупереч цьому положенню мали місце випадки, коли союзні органи державної влади приймали не Основи як основоположні загальносоюзні акти, а правові акти, які в повному обсязі регулювали ті чи інші суспільні відносини, у тому числі з питань спільного відання Союзу PCP і союзних республік.

Водночас Конституція СРСР не передбачала механізму, за допомогою якого республіка могла б протистояти тиску з боку загальносоюзних відомств. Замість надання союзній республіці права самій захищати власний суверенітет, Конституція СРСР фіксувала у ст. 81, що "суверенні права союзних республік охороняються Союзом PCP". Не мало реального значення й представництво союзних республік у загальносоюзних органах. Зазначене стосується такої гарантії суверенітету союзної республіки, як її право на вихід зі складу СРСР, але фактично це була лише декларація. Досить вказати, що законодавчий порядок реалізації права на відділення у період, що розглядається, навіть не був розроблений.

Таким чином, правовий статус УРСР як суверенної держави в досліджуваний період у всіх сферах життя був фікцією.

Тиск і диктат союзних структур, понадцентралізація управління знаходили своє відображення і в системі державного апарату, і в системі законодавства, які функціонували в УРСР у другій половині 60-х - у першій половині 80-х pp.

Поставивши завдання „наздогнати і перегнати Америку” і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. Головним завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Початок реформування було покладено на вересневому 1953 р. Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. У середині 50-х років сільське господарство завдяки пріоритетності його розвитку вперше стало рентабельним. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 рр. порівняно з попередньою п’ятирічкою зросла на 35,3 %. Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене сукупною дією низки чинників:

1) посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві завдяки зростанню закупівельних цін на сільгосппродукцію;

2) створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми оподаткування відповідно до розмірів присадибних ділянок);

3) здійснення переходу від жорсткого планування до поєднання планування з господарською самостійністю колгоспів;

4) зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства;

5) підвищення освітнього рівня керівників сільгоспвиробництва.

Однак економічне піднесення другої половини 50-х років виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими (не торкнулися основ адміністративно-командної економіки) і непослідовними, належним чином не обґрунтованими. Колгоспам нав’язувалися нові технології, сільське господарство стало полігоном для непродуманих нововведень і надпрограм (передбачалось перейти до вирощування нових культур, зокрема великої кількості кукурудзи на загальній площі близько 28 млн. га; розорювалися цілинні землі; ставилося завдання наздогнати і перегнати США за кількістю виробництва м’яса, молока і масла на душу населення; обмежувалося присадибне господарство). Кожна із розглянутих над програм тією чи іншою мірою зазнала краху. Нездійсненними їх робили грандіозні масштаби, волюнтаристські методи, форсовані темпи, які є характерними для функціонування командно-адміністративної системи.

В 1958 p. було ліквідовано МТС. Колгоспи й радгоспи були змушені викупляти техніку. Ціни на сільгосппродукцію було заморожено, в той же час як на запчастини, мінеральні добрива, комбікорми зростали.

Починаючи з 1958 p. в сільському господарстві почався спад. З 1958 по 1964 рік обсяг валової продукції у сільському господарстві України зріс всього на 3 %. За цей же період на 8 % впало виробництво продукції тваринництва. Посуха 1963 p. посилила скруту з забезпеченням населення продовольством.

Було зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та податковій політиці. Однією з найважливіших реформ „великого десятиліття” була зміна галузевого управління промисловості територіальним. На зміну міністерствам прийшли територіальні ради народного господарства (раднаргоспи). Цією реформою намагалися зменшити тиск центру на підприємства. Проте реформа не дала значного ефекту, підприємства могли здобути самостійність лише в умовах ринку. В 1965 p., коли раднаргоспи були ліквідовані, наводились багато прикладів їх неефективності.

Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом (на промислові та сільські обкоми й райкоми). Це була остання спроба реформувань.

Важливими були соціальні програми М.С.Хрущова:

- пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази, по інвалідності – у 1,5 рази. Виплачувались пенсії колгоспникам;

- зросли асигнування на охорону здоров’я, скасовувалася плата за навчання;

- збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво, яке зводилося небаченими темпами;

- тривалість робочого дня скоротилась до 7 год., запроваджувався п’ятиденний робочий тиждень.

Отже, реформи М.Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці не відбулося. Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду, вводились картки на хліб.

У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова в жовтні 1964 p. Пленум ЦК КПРС звільнив М.С.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР

1 2 3

скачати