ВСТУП
Оптимізм, настрій на удачу – одна з основних складових американського національного характеру. Happy end став обов’язковим у творі, розрахованому на масового читача. Позитивні цінності є абсолютними, і тому слід неодмінно показати їхнє торжество, інакше спотвориться система американського світу, що ретельно створюється.
О. Генрі можна вважати одним із перших авторів, який стверджував незмінно позитивні цінності. Причому власний негативний досвід мав. Три роки, проведені у в’язниці, справили на письменника страшне враження. Він вирішив після виходу на волю максимально усунутись від минулого, по можливості приховати його.
Позиція О. Генрі цілком зрозуміла – «маленька людина» безсила проти зла, що панує в соціумі, тому боротися з ним безглуздо. Все, що можна зробити – це відвернутися від нього та написати про те, як благородні і прекрасні люди за своєю природою, а їхні маленькі слабкості зобразити в гумористичний плані. Найчастіше цю особливість життєвої та творчої позиції О.Генрі біографи та дослідники творчості письменника ілюструють історією створення новели «Перетворення Джиммі Валентина» («A Retrieved Reformation», збірка «Дороги долі», «Roads of Destiny»), докладно викладеної у книзі Ел. Дженнінгса «О. Генрі на дні».
Метою нашого дослідженя є аналіз образу «шляхетного шахрая» у новелістиці О. Генрі.
У відповідності з метою роботи перед нами стоять такі завдання:
Визначити творчу спадщину О. Генрі в американській літературі кінця XIX – початку XX століття;
Дослідити образ «шляхетного шахрая» у новелістиці О. Генрі;
Визначити роль іронії та гумору у творенні образу «шляхетного шахрая».
Об’єктом дослідження є новели О. Генрі, в яких зображено образ «шляхетного шахрая».
Предметом дослідження – образ ідеального «шляхетного шахрая».
Під час вирішення визначених завдань використовувались наступні методи дослідження:
1. Загальнонауковий: синтез, аналіз та порівняння наукової літератури для теоретичного підґрунтя дослідження.
2. Діалектичний метод використовувався з метою пояснення виникнення та розвитку певних поглядів і теорій.
3. Логіко-семантичний метод сприяв визначенню понять за допомогою аналізу їх ознак, відношень між мовними висловами та дійсністю, саме цей метод допоміг визначенню понятійного апарату, що застосовується у дослідженні.
4. Порівняльний метод був використаний з метою порівняння поглядів різних науковців на поняття, що аналізуються в дослідженні.
5. Метод лексико-семантичного аналізу для аналізу новел О. Генрі та наведення прикладів в роботі.
РОЗДІЛ 1. Теоретичні основі відображення образу «шляхетного шахрая» в новелістиці О. Генрі
1.1. Розвиток жанру короткої розповіді в американській літературі кінця XIX – початку XX століття
Для літератури характерно, по-перше, збагачення художньої творчості новими темами, ідеями, героями, прийомами та засобами та, по-друге, прагнення закріпити та передати наступним поколінням письменників свій духовний досвід та творчі принципи. «Література ж найчастіше якраз представляє нам долю людини у взаємодії внутрішніх та зовнішніх обставин, моральних, фізичних і соціальних причин, тих ситуацій, які визначають евентуальну (можливу за певних обставин) лінію життя індивіда» [http://www.erudition.ru/referat].
Період кінця ХІХ століття – початку ХХ століття у світовій літературі ознаменований пошуками нових форм відображення дійсності як у поезії, так і у прозі. Напружений пошук зумовлювався кризою ціннісних орієнтирів XIX століття. Потрібні були нові філософські, соціальні, моральні та естетичні опори для людини. Це час впливу новітньої європейської філософії на світовий суспільний та літературний процес.
Досить міцні позиції в американській літературі ХІХ ст. зайняла новела. Американський письменник Ф. Брет-Гарт навіть сказав, що новела – «національний жанр американської літератури». Але не можна, зрозуміло, вважати, що інтерес до новели був винятковим привілеєм американців. Досить успішно новела (оповідання) розвивалася й у Європі.
Американська література у кожному своєму поколінні висуває видатних майстрів-оповідачів, як Е. По, М. Твен чи Д. Лондон. Форма короткої цікавої розповіді стає типовою для американської літератури.
Однією з причин процвітання новели є стрімкість життя в Америці того часу, а також журнальний уклад американської літератури. Помітну роль в американському житті, отже й у літературі, в XIX ст. досі грає усне оповідання. Американська усна розповідь сходить спочатку до легенд, які зберігають живучість майже протягом усього XIX ст.
Основною складовою новели стає «американський гумор». Гумористична новела 30-х років складається переважно на фольклорному грунті. А суттєвим елементом американського фольклору стала усна творчість негрів, які принесли із собою традиції африканського примітивного епосу («Казки дядечка Рімуса» Джоела Гарріса).
У новому, XX столітті проблематика американської літератури визначається фактом величезного значення: найбагатша, найсильніша капіталістична країна, що йде на чолі всього світу, породжує найбільш похмуру та гірку літературу сучасності. Письменники набули нової якості: їм стало властиво відчуття трагізму та приреченості цього світу. «Американська трагедія» Драйзера висловила прагнення письменників до великих узагальнень, яке відрізняє література США того часу.
У XX ст. новела не грає вже такої важливої ролі в американській літературі як у XIX, їй на зміну приходить реалістичний роман. Але всі їй продовжують приділяти значну увагу, романісти і низка видатних американських прозаїків присвячують себе переважно або винятково новелі.
Один з них Вільям Сідні Портер – американський письменник. У 1894 році розпочав журналістську діяльність виданням гумористичного тижневика. У цей час він служив касиром в Остінському банку; ревізія звинуватила його в розтраті, в липні 1896 року він утік від суду до Центральної Америки; через півроку повернувся і був засуджений. У в’язниці почав писати оповідання, які таємно переправляв до журналів та друкував під псевдонімом О. Генрі.
Вийшовши на волю у 1901 році, він був уже відомий. Останнє десятиліття його життя було заповнене інтенсивною літературною працею. Між 1904 і 1910 роками вийшло 9 збірок його новел: «Чотири мільйони» («The four million»), «Світильник, що горить» («The trimmed lamp»), «Серце Заходу» («Heart of the West»), «Милий шахрай» («The gentle grafter») та інші Його роман «Королі та капуста» («Cabbages and kings»), де дія відбувається в Латинській Америці, складається з авантюрно-гумористичних новел, слабо пов’язаних сюжетно. Ще сім книг новел було опубліковано посмертно [8, с. 118].
О. Генрі зробив спробу намітити інший шлях для американської новели, як би «в обхід» критико-реалістичного напряму, що вже явно визначився. О. Генрі так само можна назвати засновником американського happy end (що було присутнє в більшості його оповідань), яке згодом буде дуже успішно використовуватися в американській ходовій белетристиці. Не дивлячись на іноді не дуже приємні відгуки про його творчість, вона є одним із важливих та поворотних моментів у розвитку американського оповідання XX століття.
В американській белетристиці культура сюжетної новели (short story) йде через все XIX століття, звичайно, не у вигляді мирної, послідовної еволюції, але з безперервною розробкою різних можливостей цього жанру. «Можна сказати (пише один критик), що історією жанру, що позначається загальним терміном short story, вичерпується якщо не історія літератури, то історія словесного мистецтва в Америці».
Для американської літератури характерна лінія новели, побудованої на принципі конструктивної єдності, із централізацією основного ефекту та сильним фінальним акцентом. До вісімдесятих років ця новела змінюється у своєму типі, то наближаючись до нарису, то віддаляючись від нього, але зберігаючи серйозний, повчальний, сентиментальний, психологічний або філософський характер. Починаючи з цього часу (Марк Твен), американська новела робить різкий крок у бік анекдоту, висуваючи оповідача-гумориста чи вводячи елементи літературної пародії та іронії. Найфінальніша несподіванка набуває характеру гри із сюжетною схемою та з очікуваннями читача. Конструктивні прийоми навмисно оголюються у чисто-формальному значенні, мотивування спрощується, психологічний аналіз зникає. На цій основі розвиваються новели О. Генрі.
1.2. Тематична та ідейна спрямованість новел О. Генрі
Показово, що О. Генрі, перетерпівши так багато в житті, став сприймати гостріше світ. За всієї суб’єктивності змісту та безпосередньості форми вираження ліричний твір завжди містить у собі певне життєве узагальнення [12, с. 339].
Незважаючи на зовні розважальний характер, новелістика О. Генрі тематично пов’язана з найважливішими соціально-моральними проблемами сучасності. Дослідниками виокремлюються основні мотиви творчості О. Генрі:
дружба, вірність;
культ мужності, сили;
душевне благородство, самопожертвування;
оптимізм;
художник та мистецтво;
бідність та багатство [6, с. 12-13].
У новелах про Латинську Америку, що стали основою роману «Королі і капуста», автор засуджує імперіалістичну, колоніалістську політику США щодо слабких країн, протестує проти розкрадання їхніх національних багатств.
Значна група новел О. Генрі присвячена опису капіталістичного міста. Велике місто байдуже і жорстоке до долі маленької людини. О. Генрі малює вражаючу картину невлаштованості, бідності простих людей, їхні нездійсненої надії, розбиті ілюзії («Мебльована кімната», «Кімната на горищі», «Дари волхвів»). Машиністки, продавщиці, актори, дрібні службовці, герої цих новел зображуються автором із симпатією та співчуттям, вони – жертви капіталістичного міста, жорстокого та безсердечного.
У новелі «Жінка» насміюється продажність американських державних діячів. У багатьох оповіданнях викривається хижацька мораль буржуазного суспільства, його святенництво та лицемірство («Елсі в Нью-Йорку», «Гидкий обманщик», «Як ховався Чорний Білл»). Критично сприймаючи американську буржуазну дійсність, О. Генрі, подібно до Брет-Гарту, намагався протиставити їй як позитивний ідеал романтизований американський Захід. У новелах «Серце і хрест», «Викуп», «Санаторій на ранчо» зображуються близькі природі люди, які зберегли людяність, високі моральні підвалини, чесність, гордість, безпосередність.
О. Генрі по-своєму продовжував інші романтичні пошуки позитивної програми. Він створює романтичний образ американського волоцюги – Хобо, що віддає перевагу мандрівному життю.
Ще один напрямок у новелістиці О. Генрі пов’язаний з образом «шляхетного шахрая». Героєм багатьох його новел виступає Джефф Пітерс, авторське ставлення до якого характеризується подвоєнням. З одного боку, Джефф шахраюватий, нахабний. З іншого боку, він не позбавлений добрих поривів, любить пригоди, іронічно ставиться до себе. Образ Джеффа, як і інших, подібних до нього персонажів, малюється в комічно співчутливому плані.
Говорячи про реалістичні та романтичні оповідання О. Генрі, не можна в той же час не сказати про те, що письменник створював також сентиментальні новели та оповідання, написані в дусі «ніжного реалізму». Чимало у нього новел із традиційним «щасливим кінцем», суто розважальних. В американській літературі кінця XIX – початку XX століття О. Генрі займав проміжне положення між критико-реалістичним напрямом, школою «ніжного реалізму» та пізньоромантичною течією.
За словами В.Н. Богословського, художній метод О. Генрі є поєднанням реалістичних, сентиментальних і «джентильних» елементів, часто складно переплетених у його новелах. Дуже різноманітні жанрові різновиди у його новелістиці: новела сатира, новела-анекдот, новела-гротеск, пригодницька романтична новела, новела-пародія тощо. Найбільш характерними особливостями художньої манери письменника є гумор та сатира, іронія, комічний гротеск. Розповіді динамічні, написані розмовною мовою з використанням жаргону, пародійних прийомів, несподіваних порівнянь.
О. Генрі більшою мірою, ніж будь-хто з його попередників або сучасників, використовував форму гостросюжетної новели з несподіваною кінцівкою. Це сприяло як її цікавості, так і виконувало певну художню функція: несподіваний фінал виявляв невідповідність між реальним і бажаним, виявляв протиріччя дійсності [4, с. 294-296]. Розглянемо специфіку художньої манери письменника докладніше.
Несподіванка фіналу (але не завжди щаслива) незмінно присутня у новелі О. Генрі. Мистецтво створення несподіваної розв’язки О. Генрі збагатив запровадженням «двох розв’язок – передрозв’язки та справжньої розв’язки, яка доповнює, роз’яснює чи, навпаки, начисто спростовує першу» [6, с. 67]. Несподівана розв’язка властива сюжетам, що розгортаються в реальній дійсності.
Складне переплетення емоцій, прагнень, надій, ілюзій, забобонів, оман – все, що ми називаємо грою мотивів у новелі О. Генрі, визначається цими дещо спрощеними уявленнями художника про свій світ. Так виникає ціла «країна О. Генрі» – поняття не географічне та не соціальне, територія, на якій діють свої закони. І все ж таки «Америка О. Генрі» і «країна О. Генрі» нерозривні, це дві грані єдиного цілого – його художньої системи.
Доля, що виступає у вигляді випадку, – причина всього, що відбувається у «країні О. Генрі». Доля непізнавана і нескінченно мінлива, вона може поводитися доброзичливо, злісно, насмішкувато, і відповідний характер набуває Його Величності Випадок. Випадок може – найчудовішим чином – поєднати закоханих, що втратили один одного, і якраз вчасно («Кімната на горищі»). Але може поєднати їх надто пізно, вже не в житті, а в смерті («Мебльована кімната»). І той самий випадок – у співдружності з романтичною жагою незвичайного (один із важливих мотивів, які керують вчинками героїв О. Генрі) – може призвести до зустрічі людей незнайомих, зустрічі вельми своєчасної («Зелені двері»).
Скільки їх у О. Генрі – шукачів і шукачок щастя, молодих провінціалів і провінціалок, що легковірно злетіли на святкові вогні Нью-Йорка і загубилися у громадному місті. Мотив самотності в людському натовпі, роз’єднаності, загубленості в міських нетрях звучить у новелі невпинно, наполегливо, то з пронизливою драматичністю, то з комічним пафосом (в оповіданні «Затятий прихильник погоди»).
Однак, закон доброго випадку далеко не безроздільно панує в новелі О. Генрі, але влада у нього велика, і справа тут не в поступках вимог міщанського читача та популярної періодики. Добрий випадок завжди пов’язаний у нього з мотивом дружби, людської участі, вірності, взаємної виручки – одним із найпотужніших мотивів його новелістики, що визначають мажорну, світлу тональність. У найрізноманітніших аспектах – комічному, мелодраматичному, фарсовому, патетичному – мотив пронизує поведінку героїв, створює фабульні ситуації у безлічі новел О. Генрі («На першу вимогу», «На допомогу, друг», «Друзі з Сан-Розаріо», «Сестри золотого кола», «Піаніно», «Третій інгредієнт»…).
Про кохання письменник поширюватися не схильний. Тут, загалом, своя програма: і своєрідний пуританізм письменника, і його прагнення уникати сюжетів, у яких «пульс б’ється надто сильно» і, звичайно, властивий О. Генрі «антипсихологізм», точніше – тенденція перекладати психологічні перипетії на мову дії та суто прозаїчних деталей.
Однак ніхто не дорікає О. Генрі в недооцінці любовних почуттів. Навпаки, він ставиться до «захворювання» з найглибшою довірою, як до благодатної сили, якій не страшні бідність, роки, небезпеки… Від диккенсівських зворушливих «Дарів волхвів» до колоритної історії «Бабине літо Джонсона Сухого Лога», від військових подвигів героя дороги» до нічних пригод городянина, молодій дружині якого захотілося персика (Персик) і т.д. – скрізь почуття виражаються мовою вчинків, і вчинки ці, самовіддані, патетичні, безрозсудні, сміховинні – залежно від характеру новели, – говорять про кохання не менш красномовно, ніж розлогий монолог.
Поняття кругообігу, або в більш гумористичному його аспекті – «колообіг» речей і подій, – ще один мотив у художній системі О. Генрі. Одна зі знаменитих його новел – історія про те, як блискавично розлучилася і тут же знову одружилася пара Білбро (за допомогою мирового судді та одного п’ятидоларового папірця), – так і називається «Діловертання життя». Тут мотив «перерваного та відновленого кругообігу» обіграний у комічно-фарсовому плані. Але хіба не виявляється це «повернення на круги свої» життєвою долею безлічі людей?
О. Генрі дано було відобразити в химерному калейдоскопі своєї творчості комедію та патетику буття пересічної людини ери шаленої американської підприємливості.
Різними гранями обертається нескінченна тема людських ілюзій: сміховинних, патетичних, зворушливих, жалюгідних. Автор не дозволяє собі моралізування з цього приводу, хіба що найжартівливішої властивості; але хід інтриги, несподіванка фіналу завжди пов’язані з мотивом краху ілюзії чи неспроможного обману і самообману. Робиться це легко, і зовсім не з позицій вульгарного здорового глузду; «будь самим собою» – ось невисловлена, ненав’язлива мораль усіх цих історій. О. Генрі навіть бравує своїм небажанням чи невмінням йти в глиб емоції. І все-таки психологічні ситуації, конфлікти, зрушення виникають у його новелі невпинно, – цим, власне, і створюється динамізм його розповіді [7, с. 123-132].
Художні образи у творчості О. Генрі різноманітні. Герої О. Генрі – мільйонери, ковбої, спекулянти, клерки, прачки, бандити, фінансисти, політики, письменники, артисти, художники, робітники, інженери, пожежники – змінюють один одного. Майстер сюжету, О. Генрі не показує психологічний бік того, що відбувається, дії його персонажів не отримують глибоке психологічне мотивування, що ще більше посилює несподіванку фіналу.
Він створює персонажі з менталітетом мешканців різних регіонів США, образи людей, різних за соціальним статусом, професією, віковою та гендерною приналежностями. Тільки разом вони представляють збірний образ американського народу. Переважне становище серед персонажів прози О. Генрі займають такі групи героїв: мешканці мегаполісу; ковбої, мешканці сільського Заходу; представники промислово-торговельного Сходу; люди, що опинилися поза соціумом – волоцюги, шляхетні розбійники та шахраї. У цих образах проглядається особлива схильність О. Генрі іронізувати та пародувати традиційного романтичного героя подібно до легенд, казкам, баладам, у яких відщепенців та бунтарів представляють героями-романтиками.
Таким чином, головним героєм малої прози О. Генрі є «маленька людина» з її повсякденними турботами, особистими прикростями та радощами, цілями та бажаннями. Письменник не робить своїх героїв впливовими політиками, наділ яких вирішувати світові проблеми.
Риси їхнього характеру, велич чи низкість їхнього духу виявляються через повсякденні справи, через риси, властиві їхньому соціальному статусу та національному менталітету. Інтереси героїв О. Генрі – повсякденний побут, але це ніяк не заважає їм бути добрими та благородними, виявляти людську гідність та співчуття щодо своїх і чужих людей. При цьому О. Генрі не уявляє своїх персонажів ідеальними.
Іноді вони демонструють різні недоліки та вади: обмеженість розуму, сильний егоїзм, снобізм.
РОЗДІЛ 2. Аналіз образу «шляхетного шахрая» в новелах О. Генрі
2.1. Образ «шляхетного шахрая»
Творча спадщина О. Генрі складає десять збірок, або понад 600 оповідань, які прийнято ділити на п’ять груп залежно від того місця, де розгортається дія, – південь США, Захід, Центральна Америка, в’язниця і Нью-Йорк.
У своїх новелах письменник зумів створити широке полотно сучасного життя, так як в них можна зустріти мільйонера, плантатора, генерала, суддю, крамаря, священика, конторника, продавщицю, робітника, актора, художника, музиканта, злодія, шахрая, волоцюгу, ковбоя, тобто представників самих різних класів, професій, громадських груп. Всі разом твори являють собою щось на зразок гумористичної енциклопедії американського життя початку ХХ століття. О. Генрі не був соціальним викривачем, але вже, зрозуміло, не був бездумним і бездушним розважачем гумористом. О. Генрі не цікавили сильні світу цього, проти яких був спрямований гнів «розгрібачів бруду», руху журналістів, завданням якого стає бажання докопатися до правди – яким чином всім цим ще недавно зовсім небагатим людям вдалося розбагатіти. В результаті розкривалися факти жахливого беззаконня, корупції у вищих ешелонах влади і абсолютної аморальності.
О. Генрі звернув погляд на тих, хто складає більшість і мужньо бореться зі своїми негараздами і злиднями. Тому так символічно він назвав свою другу збірку «Чотири мільйони». Це ті чотири мільйони американців, які становили населення Нью-Йорка на початку ХХ століття, чотири мільйони людських доль. О. Генрі вдалося створити унікальний новелістичний портрет Нью-Йорка на зорі ери монополій – багатоликого, привабливого, загадкового і жорстокого метрополіса з його чотирма мільйонами «маленьких американців». Вражаючою особливістю стилю О. Генрі є те, що всі ці звичайні і не дуже щасливі американці протистоять страшній, бездуховній машині, що висмоктує з них всі життєві соки.
У літературі США того часу тема злочинності, бродяжництва, великого і дрібного авантюризму була досить традиційною. Тема бродяжництва служила у О. Генрі вирішенню проблеми гуманізму, не випадково у в’язнях в’язниці штату Огайо, де письменнику довелося пробути три роки, він бачив не тільки суспільно-небезпечних людей, а носіїв кращих людських якостей, називав їх «сіллю землі», вважав їх людьми великих можливостей, збочених власницьким ладом» [Левідова, 1973: 116]. О. Генрі зробив тему волоцюг засобом сатиричного зниження і викриття «високої політики» бізнесу, буржуазної філантропії.
Один з напрямків в новелістиці О. Генрі пов’язаний з образом «шляхетного шахрая». У збірці «Шляхетний шахрай» 14 новел. Три з них були опубліковані раніше на сторінках журналів. Новели, створені влітку 1908 року, складають зв’язне повістування про Америку очима Джеффа Пітерса. У творах «Трест, який тріснув», «Кафедра філантроматематики», «Джефф Пітерс як персональний магніт», «Рука, що терзає увесь світ», «Шлюб як точна наука», «Стрижений вовк», «Совість у мистецтві», «Хто вище?» і «Поросяча етика» О. Генрі пародійно зобразив різні аспекти американського суспільства – бізнес, політику, етику.
Збірник «Шляхетний шахрай» присвячений людям хитрим, винахідливим, безжурним, таким що не мають постійного заробітку, а простіше кажучи – звичайним шахраям. Хоча, дізнавшись їх ближче, розумієш, що вони не такі вже звичайні. Звичайно, існує маса шахраїв, які не мають поняття про честь і благородство. Однак О. Генрі описує зовсім інших людей. Вони хоч і діють проти закону, але зберігають залишки чесності і людинолюбства. «Шляхетний шахрай» у О. Генрі – породження буржуазного середовища. Він прагне до наживи і разом з цим не позбавлений людяності і навіть відомого благородства.
Героєм багатьох його новел виступає Джефф Пітері, авторське ставлення до якого характеризується своєю властивістю. З одного боку, Джефф шахраюват, нахабний. З іншого боку, він позбавлений добрих поривів, любить пригоди, іронічно ставиться до себе. Образ Джеффа, як і інших, подібних йому персонажів, проявляється в комічно співчутливому плані. Комізм ситуації полягає в тому, що шахраї, авантюристи, шукачі легкої наживи нерідко самі потрапляють в скрутне становище і замість того, щоб торжествувати перемогу, змушені розплачуватися за свої проступки.
Головні герої оповідань – компаньйони Джефф Пітерс і Енді Таккер, обидва шахраї, обидва існують, експлуатуючи людські жадібність, дурість, страх і марнославство, зате які вони різні.
Пітерс – людина пряма, чесна. Ось його життєве кредо: «Я принципово ніколи не брав у свого ближнього жодного долара, не давши йому чого-небудь натомість – будь то медальйон з фальшивого золота, або насіння садових квітів, або мазь від прострілу, або біржові папери, або порошок від бліх, або хоча б ляпас».
Природно, у шахраїв інше поняття про честь, але така людина стоїть на духовних сходах незмірно вище простих грабіжників і вбивць. У деяких випадках навіть цілком порядний громадянин може не мати хоча б таких простих принципів, як у Джеффа Пітерса.
Енді Таккер як би протиставляється своєму компаньйону. Він спритніший, нахабніший Джеффа і краще знає людську психологію. Мораль у нього теж є, але вона трохи розпливчаста і пристосовується під дії Таккера.
Розповіді збірки дозволяють побачити світ очима шахрая, встати на його місце. Після цього мимоволі задаєшся питанням: «А я міг би так само?» І мало хто здатний дати ствердну відповідь. Виявляється, шахрайство – це ціла наука, це мистецтво, і далеко не всякий може займатися цією справою. Однак для простих громадян це навіть щастя, адже їх набагато більше, ніж шахраїв.
Саме така ситуація виникає в знаменитій новелі «Вождь червоношкірих», де викрадачі платять викуп батькові вкраденого «вождя червоношкірих», дикі витівки якого роблять їх існування нестерпним.
Типологічно схожа ситуація «невдалого духовного воскресіння» знаходить інше рішення в новелі «Звертання Джиммі Валентайна». Новела «Звертання Джиммі Валентайна» – це пародія на популярні масові романи про бандита, який в один прекрасний момент вирішив стати «добропорядним громадянином». Але за зовнішньою пародією О. Генрі побачив щось більше, він побачив ту першу, дійсну історію, реальних героїв, ситуації, які згодом стануть настільки популярними.
У новелі автор жартує над подібностями-збігами, проте іронія не затуляє при цьому особистих якостей Джеймса Валентайна. Таким чином, сюжет, композиція запевняє нас в тому, що новела – пародія; а герої і автор, в авторській оцінці і відступах вказують на більш глибокий її сенс і на реальність всього, що відбувається. Тому новела не здається черговою банальністю, «мильною оперою», в цьому і полягає секрет її популярності.
Композиція новели, як говорилося раніше, пародіює масові романи: в’язниця, звільнення і нові пограбування, рятуючись від переслідування, Джиммі потрапляє в повітове містечко, де закохується і «перетворюється». Кульмінація новели – сищики відшукали Джеймса Валентайна і хочуть його заарештувати, нещасний випадок, який дає поліцейським нові докази і представляє в благородному світлі головного героя і вчинок Бена Прайса.
Фабула новели, яка в даному випадку збігається з композицією, типова. Відрізняє її лише розвязка зустріч Джеймса Валентайна і Бена Прайса. Тут О. Генрі «зіграв» на стереотипному мисленні: читач заздалегідь знає, що станеться далі. Він (читач) чекає або сутички двох героїв (і тоді Джеймс Валентайн стає злочинцем-втікачем), або покірно відправляється у в’язницю. Так чи інакше, в обох випадках дія виходить від Джеймса Валентайна. Несподіванка з цього моменту полягає в тому, що дія виходить не від головного героя, а навпаки, від героя другого плану – Бена Прайса.
Сталася якась метаморфоза, «дивина», про що свідчить остання фраза і вчинок цього героя: «Ви, напевно, помилилися, ... по-моєму, ми з вами не знайомі», «І Бен Прайс повернувся і попрямував по вулиці» [2, с. 144.
Якщо простежити географію пограбувань Джеймса Валентайна, то отримаємо трикутник – головний герой рухається по «замкнутому колу», як і слідом за ним і Бен Прайс. З цього кола випадає лише Елмор, і не випадково. Приїжджаючи в Елмор, Джеймс Валентайн «випадає» з «кола злочинів» і «перетворюється», так само, як і Бен Прайс перестає бути сищиком, поліцейським, стражем «благопристойного суспільства». Саме тому «Бен Прайс повівся досить дивно».
Ще одним з характерних властивостей новели є незвичайна точність зображуваного: можна знайти на карті всі міста, в яких відбувається дія, і навіть підрахувати між ними відстань; всі герої названі по іменах і прізвищах, і це конкретні люди, які не є втіленням чиєїсь думки, закону як в новелі «Фараон і хорал». Героїв всього сімнадцять. Кожен герой другого плану настільки неповторно охарактеризований, що його просто неможливо забути. Характер героїв виражається в одній фразі: «Вибач, що не могли зробити цього раніше, Джиммі, синку... але зі Спрінгфілда надійшов протест, і губернатор було заартачілся...» [2, с. 138].
З цією ж метою О. Генрі вводить і ім’я кучера, який з’являється в тексті один раз і не грає ніякої ролі: «Там Джиммі Валентайна чекали запряжений екіпаж і Долф Гібсон, який повинен був відвезти його на станцію залізниці» (О.Генри, Превращение Джимми Валентайна с. 142).
Образ Бена Прайса ніяк не можна назвати образом другого плану, він супроводжує Джиммі Валентайну протягом всієї новели: він зловив і посадив головного героя у в’язницю; вперше Бен Прайс з’являється тоді, коли Джиммі входить у власну кімнату: «Він взяв ключ і, піднявшись наверх, відімкнув двері кімнати в глибині будинку. Все було так, як він залишив йдучи. На підлозі ще валялася запонка від комірця Бена Прайса» [2, с. 138]; «Слідами невловимого зломщика пустився Бен Прайс» [2, с. 139] після пограбування банківського сейфа в Джефферсон-Сіті; і після року пошуків він «порушує мир і спокій», що панували в Елморі: «Хочеш одружитися з донькою банкіра, Джиммі. Не знаю, право, не знаю» [2, с. 140]. А у фіналі Бен Прайс не виправдовує свого прізвища – Прайс від англійського price «ціна, вартість», а швидше за все praise – «(по)хвала, вихваляння». Тому Бен Прайс у фіналі стає одним з головних героїв, гідним похвали, і тому Джеймс Валентайн, який бреше доглядачам і наглядачам у в’язниці, спокійно вітає «знаменитого сищика», він бачить в ньому противника гідної поваги, рівного собі: «Здрастуй, Бен!.. дістався-таки до мене! Ну що ж підемо» [2, с. 144].
Парадокс читацької оцінки полягає в тому, що в нашому понятті рецидивіст Джеймс Валентайн – позитивний герой. І думка автора збігається також з ним. Головний герой то «ув’язнений М29762» [2, с. 138], то «на сонячне світло вийшов Містер Джеймс Валентайн» [2, с. 138], то ласкаво, панібратськи «Джиммі» [2, с. 138], а то «Франт – Джиммі Валентайн» [2, с. 138].
Саме з цим пов’язаний мотив брехні в новелі. Джиммі Валентайн бреше, захищаючись нею, як рятівним щитом, від навколишнього світу; він, «здивовано піднімаючи брови» [2, с. 138], бреше доглядачам і наглядачам, стає «представником Об’єднаної нью-йоркської компанії розсипчастих сухарів і дробленої пшениці» [2, с. 138], «явно хитруючи» [2, с. 140] дізнається, хто така Аннабел Адамс і «записується під ім’ям Ральф Д. Спенсера» [2, с. 140], і також спокійно говорить про валізці, в якому «нікельовані ріжки для взуття» [2, с. 142], а не «кращий набір відмичок у східних штатах» [2, с. 138].
У всіх випадках Джиммі Валентайн брехав кому завгодно, тільки не собі. Але в останньому випадку, коли дитина потрапляє в сейф, і у нього була можливість звільнити її, Джиммі Валентайн зраджує правилам, тому що, збрехавши, він змінив би собі. У нього був вибір або збрехати і залишитися Ральфом Спенсером і брехати собі все життя, або видати себе з головою, врятувати дитину і стати чоловіком, Джиммі Валентайном. Саме цей вибір і відчув Бен Прайс. Подібно Жану Вальжану в знаменитому романі Віктора Гюго «Знедолені» герой йде на самовикриття, щоб врятувати невинних людей. Але Бен Прайс виявляється морально вище, ніж інспектор Жавер зі згаданого нами твору.
2.2. Роль іронії та гумору у творенні образу «шляхетного шахрая»
Одним з яскравих ознак ідіостилю О. Генрі є іронія, гумор та інші форми комічного, що проявляються на всіх рівнях мови. Основні витоки новелістики О. Генрі – усна народна творчість фронтира з його локальним гумором, так звані «long tales» (небилиці). Специфічне мислення, гротеск, шарж, колоритна метафора, бурлеск, гіпербола, пародійні установки, «небилиці в обличчях», національний фольклор допомагають автору розповісти про побут фронтірсменів [3, c. 53]. Ці нехитрі розповіді принесли письменникові славу блискучого гумориста. Це був гумор поки бестрадиційного, незнайомого, ще чужорідного «дикого Заходу».
Мова творів про захід – це мова пригод, авантюризму, дії. В якості обов’язкових характеристик мови цих творів виступають текстура і фон. Під текстурою розуміється комплекс забобонів, прислів’їв, приказок, діалектних особливостей мови описуваного місця. Фон – це фізичні і духовні характеристики району: клімат, флора і фауна, психічні особливості особистості, «дух» місця [4, c. 238].
Розповіді західного циклу різноманітні за змістом, відображають найважливіші сторони життя фронтира, його звичаї, створюють велику галерею характерів, людей різного складу, віку, соціального стану. Майстерно описані умови, в яких протікають події. Небезпеки і позбавлення, з якими поселенці стикалися на кожному кроці, виховували жорстокість, тому в багатьох оповіданнях О. Генрі трагічне поєднується з комічним, часом гумор можна назвати безжальним. Такий гумор був народжений умовами життя фронтира.
Читаючи твори, ми посміхаємося добродушно або скептично за задумом автора. Відокремити іронію і гумор від оповідання неможливо. Далеко не завжди ситуація новел гумористична, але все ж незмінно іронічний склад розуму автора надає абсолютно особливий відтінок того, що відбувається.
Художня манера О. Генрі вражає великою кількістю оригінальних гумористичних прийомів, багатством мови, неповторністю композиційних знахідок. Стихія гумору в західних оповіданнях О. Генрі безмежна і всеосяжна. Його твори наповнені жартами, дотепними зауваженнями, словесним і ситуаційним комізмом.
Гумор фронтира О. Генрі – це спосіб вираження світовідчуття автора, що виростає з сприйняття життя як суміші трагічного і комічного. На мовному рівні письменник використовує власне парадоксальні прийоми, що зливають воєдино полярні поняття: оксюморон, сам парадокс, зевгму, антитезу, іронію, гіперболу, мейоз, а також гротеск. Персонажі, багато кумедні репліки і ситуації не випадкові, а мотивовані: вони побудовані на грі слів, на пожвавленні метафор, на буквальній інтерпретації компонентів, фразеологізмах і каламбурах [5].
За допомогою засобів гумору автору вдається надати дії емоційне забарвлення, виразно описати ситуацію або емоції героя (здивування, схвалення, засмучення або невдоволення) і зробити, таким чином, розповідь лаконічним і експресивним.
Точну кількість авторських іронічних контекстів (описів і коментарів), присутніх в новелах О. Генрі, складно підрахувати через особливості самого феномена іронії, яка поряд з її явною структурною організацією має досить широку гаму неявних проявів.
В оповіданнях О. Генрі авторська іронія укладена в характеристиках, оцінках ситуацій і вчинків персонажів. Так, в оповіданні «Фараон і хорал» [6], де головний герой бездомний бродяга Сопі обмірковує своє майбутнє зимовище, явно відчувається авторська іронічна оцінка: «Зимові плани Сопі не були особливо честолюбні. Він не мріяв ні про небо півдня, ні про поїздку на яхті по Середземному морю... Трьох місяців ув’язнення на острові ось що жадала його душа. Три місяці вірного даху і забезпеченої їжі, в приємній компанії, далеко від зазіхань Борея і фараонів для Сопі це був воістину межа бажань» [6].
Автор іронізує з приводу мрії героя, для якого найкращим і бажаним місцем перебування є в’язниця. Іронія в наведеному контексті полягає в перебільшенні простого бажання мати дах над головою і позначається як честолюбні плани спрага душі межа бажань. Прагнення героя потрапити до в’язниці, як єдино можливе для нього місце виживання, названо «не особливо честолюбним», а багаторазові правопорушення названі «спрагою» і «межею бажань».
Іронія автора розвивається далі за допомогою лексичних і стилістичних повторів. У міру розвитку сюжету автор іронічно називає в’язницю «бажаним і своєчасним притулком», «приємною подорожжю в зимовий притулок», «затишним острівцем», «раєм», «зимовим сезоном на острові». Коли ж герою не вдається здатися поліцейському «арешт став здаватися йому райдужною мрією», «далеким міражем», а в’язниця «недоступною Аркадією».
Авторська іронія в цих репліках багатогранна: автор посміюється над уявленням героя про щастя, над методом досягнення цього щастя, над марністю його зусиль. Автор іронічно робить висновок: «Сопі був засуджений насолоджуватися свободою» [6], де програється семантична несумісність слів «засуджений» і «свобода». Оціночна емоція, яка стоїть за авторською іронією в цьому прикладі, співчуття, жалість з приводу безсилля людини змінити свою долю на краще. Автор зі поблажливістю ставиться до свого героя, його іронію можна назвати добродушною.
Відзначимо також, що сюжет всього оповідання будується за типом «Іронії долі». Це той випадок, коли герой до чогось дуже прагне, але чим більше зусиль він робить, тим далі він виявляється від своєї мети. І, навпаки, як тільки він відмовляється від думки отримати те, до чого прагне, сама доля підносить йому бажане. Тобто авторська іронія виходить на рівень сюжету.
Поняття авторської іронії протиставляється нами іронії від персонажа, яка полягає в іронічних репліках і оцінках самих героїв і зустрічається в діалогах. Поміщаючи іронічну репліку в уста героя, письменник намагається абстрагуватися від оповідання, бути менш помітним, і, отже, читач виступає в більшій мірі як сторонній спостерігач і може дати власну оцінку, як самої особистості героя, так і його вчинків.
Нами було виділено три типи «іронії від персонажа»:
1) пряма іронія;
2) непряма іронія;
3) взаємонаправлена іронія.
Пряма іронія – це іронія, спрямована безпосередньо на особистість другого учасника комунікації або його дії і вчинки. Неодмінним атрибутом такого іронічного висловлювання є наявність займенників «ти», «ви», «твій», «ваш». Схематично цей тип іронії можна представити наступним чином:
де А і В – учасники мовної комунікації; А є суб’єктом іронії, В об’єктом.
Прикладом прямої іронії є діалог з оповідання «Як переховувався Чорний Біл»: «А: пасеш овець? В: на жаль, перед обличчям такої незламної проникливості, як ваша, у мене не вистачає нахабства стверджувати, що я тут реставрую старовинну бронзу або змащую велосипедні колеса» [7].
Тут іронія персонажу В, укладена у фразі «Перед обличчям такої незламної проникливості, як ваша» спрямована безпосередньо на особистість співрозмовника а у вигляді присвійного займенника «ваша». Іронічна репліка є відповіддю на банальне і очевидне питання і будується на гіпертрофованому перебільшенні характеристики розумових здібностей співрозмовника. Емоція, яка стоїть за іронічною реплікою героя – це сильне роздратування, а в оцінці мовця відчувається зневага до другого учасника комунікації.
Непряма іронія це іронічні висловлювання, об’єктом яких є не учасники комунікації, а треті особи. Непряма іронія може бути спрямована як на одухотворене обличчя, так і на неживий предмет. Прикладом непрямої іронії може послужити діалог з оповідання «Блукання без пам’яті», де герої обговорюють газетну статтю, в якій висвітлюється випадок втрати пам'яті людини: «А: ви, здається, вже надто недовірливі... Я знаю, такі провали пам’яті дійсно бувають, людей заносить невідомо куди, вони не пам'ятають ні свого імені, ні минулого, ні рідного дому. В: нісенітниця і марення! Просто вони хочуть розважитися. Вже дуже всі стали освічені. Чоловіки чули про цю саму амнезію і прикриваються нею. Та й жінки туди ж. Коли їм вже не відкрутитися, вони дивляться вам прямо в очі і дають саме наукове пояснення: «він мене загіпнотизував!»» [7]/
Іронія персонажа а в цьому прикладі спрямована не на співрозмовника В, а на абстрактний образ С, точніше на таку якість, як мінливість, або явище подружньої невірності. Іронія будується на фразах «вже дуже всі стали освічені» і «саме наукове пояснення», висловлені з приводу вживання наукового терміна тими, хто намагається виправдовувати свою аморальну поведінку. Оціночну емоцію в цих висловлюваннях персонажа в можна визначити як насмішку, знущання.
Взаємонаправлена іронія являє собою обопільне іронізування персонажів на адресу один одного або третіх осіб в рамках однієї мовної комунікації. Цей тип іронії можна представити у вигляді двох варіантів схем: ектом іронії, В є стороннім слухачем, а C об’єктом іронії, потім В стає суб’єктом іронії, а А об’єктом.
1)
де А і В – учасники мовної комунікації; А і В є по черзі і суб’єктом, і об’єктом іронії.
де тільки А і В – учасники мовної комунікації; спочатку А є суб’єктом.
Як приклад взаємонаправленої іронії може послужити діалог з оповідання «Психея і Хмарочос» [7], де розмовляють дівчина і закоханий в неї молодий чоловік. Об’єкт іронії дівчини крихітна крамниця, власником якої є юнак:
«Кожен день вранці і ввечері Дезі проходила повз кут, де притулилася лавочка Джо. Привітання її звучало приблизно так:
А: Гей, в будурі, як справи? Щось, дивлюся, у тебе стало порожньо. Не інакше, продав пачку жувальної гумки.
В: Так, місця тут небагато, це точно, але на тебе, Дез, вистачить. Ми з магазином чекаємо не дочекаємося тебе в господині. Ти вже нас довго не томі, добре?
А: Магазин! Не магазин, а консервна банка! Чекаєте, кажеш? Ну-ну. Тільки доведеться тобі, Джо, викинути фунтів 100 ласощів, а то мені не вміститися.
В: що ж, із задоволенням, адже це те на те і виходить»...
А: А ти тут, Джо, прямо як мумія в футлярі. Вже не поповнилися, чого доброго, твої запаси на фунт горіхів або одне яблуко? По-моєму, ти вкрай затоварився.
В: ти знаєш, Дезі, як я хочу, щоб ми одружилися, я і грошенят піднакопив. Магазин у мене, правда, не такий вже великий.
А: Ну так, серйозно? А кажуть, тебе сам Уонамейкер уламує здати йому надлишки приміщення на майбутній рік» [7].
У даних прикладах іронія в репліках дівчини будується на применшенні і перебільшенні характеристик бідного за асортиментом магазинчика: «порожньо» – «поповнилися припаси» «затоварився»; а також на применшенні і перебільшенні характеристики розмірів приміщення: «консервна банка», «Буда» і «надлишки приміщення». Інтонаційний іронічний малюнок доповнюють вигуки «ну так» і «ну-ну».
Іронія посилюється також за рахунок таких синтаксичних засобів, як вступні словосполучення «чого доброго» і «не інакше», і двох риторичних питань. Оціночна емоція, яка стоїть за іронією дівчини, знаходиться в негативному діапазоні, і її можна визначити як презирство до об’єкта іронізування.
В даному діалозі представлена взаємонаправлена іронія, так як у відповідь на колючі зауваження дівчини: «Тільки доведеться тобі, Джо, викинути фунтів 100 ласощів, а то мені не вміститися», молода людина парирує фразою: «Що ж, із задоволенням, адже це те на те і виходить», за якою стоїть натяк на великі форми героїні. Якби не було відповідної іронічної репліки, іронію дівчини можна було б визначити як непряму іронію, так як вона спрямована на неживий предмет, що належить юнакові. Його іронічне висловлювання, взяте ізольовано, можна розглядати як пряму іронію, так як вона спрямована безпосередньо на особистість співрозмовниці, тобто його іронія б’є по пресуппозиціям, а, отже, сприймається ще болючіше, хоча в цілому ставлення молодої людини до дівчини не можна назвати різко негативним. Глибинна емоція, що ховається за його фразою – це образа, яка відноситься також до розряду негативних емоцій.
В результаті проведеного дослідження було встановлено, що авторська іронія і іронія від персонажа володіють як загальними, так і відмінними рисами. Загальний механізм втілення обох типів іронії заснований на принципі семантичної двуплановості, створюваної узуальнимі і окказіональнимі, прямими і переносними значеннями, коли виникають відносини невідповідності або протиріччя між ними.
У О. Генрі є твір «Споріднені душі» [7], в якому йдеться про те, що грабіжник забирається вночі в будинок заможного обивателя і знаходить його лежачим в ліжку. Бандит наказує обивателю підняти руки вгору, але той пояснює, що через гострий напад ревматизму зробити цього не може. І тут бандит згадує, що він теж страждає на цю недугу. Він запитує хворого, якими засобами той користується.
Так вони розмовляють, а потім відправляються разом випити: «Гаразд, – каже злодій, – киньте це, я вас запрошую. На випивку вистачить» [7].
Комічна ситуація, що зображає грабіжника та його можливу жертву, які йдуть під руку в шинок, не може не викликати посмішки. Смішно, звичайно, не те, що в героях О. Генрі несподівано виявляється людське. Смішно те, що людське виявляється в такій несподіваній, ненормальній формі. У гуморі О. Генрі є значна частка іронії по відношенню до того ладу життя, який породжує подібні невідповідності. За цією іронією ховається смуток, настільки властива гумору письменників-гуманістів, що зображують одночасно смішні і трагічні гримаси життя.
Як приклад гумористичного оповідання, де та ж ідея постає в іншому варіанті можна навести твір «Роман біржового маклера». Відмовившись на короткий час від атмосфери біржового ажіотажу, маклер пропонує своїй стенографістці вийти за нього заміж. Стенографістка повела себе дуже дивно. Спочатку вона ніби здивувалася, потім з її здивованих очей хлинули сльози, а потім вона сонячно посміхнулася крізь сльози. «...Я зрозуміла, – сказала вона м’яко, – це біржа витіснила у тебе з голови все інше» [7]. І вона повідомляє Гаррі, що вони з ним вчора повінчалися.
Ясніше сказати не можна: біржа витіснила у людини всі природні, нормальні почуття. Отже, перед нами дві розповіді, що викликають, здавалося б, всього лише легкий сміх. А між тим, як ми бачимо, в основі їх лежить глибоко гуманне і демократичне погляд на життя. Вдумуючись у зміст інших оповідань, ми виявимо той же погляд. Ось чому сміх О. Генрі – це шляхетний сміх.
Винахідливість О. Генрі в створенні кінцівок новел і оповідань просто вражаюча. Іноді, здається, що всі зусилля письменника спрямовані тільки на те, щоб здивувати нас несподіваним фіналом.
Кінцівка оповідань подібно яскравому спалаху блискавки осяває все те, що раніше таїлося в мороці, і картина відразу стає ясною. Твори О. Генрі відрізняються винахідливою фабулою, несподіваними розв’язками, глузливим гумором. Вони утворюють казково-авантюрну епопею американського життя, повну достовірних побутових прикмет і влучних соціальних спостережень. Справжній герой О. Генрі – «маленький американець» з його правом на щастя.
Хоча О. Генрі в своїх оповіданнях постійно сміється, але буває, що він сміється в той час, як душа його обливається сльозами. Однак письменник вірив в життя, в людей, його розповіді висвітлені вогником справжньої людяності.
ВИСНОВКИ
Доля героїв О. Генрі трагічна і комічна одночасно, так само як і в реальному світі, трагізм і комізм, життя і смерть, щастя і горе йдуть разом і кому, як не О. Генрі знати про це, адже життя зіграла з ним злий жарт. Але замість того, щоб озлобитися або зламатися, він боровся з собою, з долею, з суспільством, з несправедливістю. Страти долі він звернув собі на користь, зумів отримати вигоду і допомогти іншим. Він відкрито висловлював свою думку, не позбавляючи своїх читачів цього права, приймаючи будь-які труднощі, сміючись, він навчив цьому мільйони. Його твори наповнені гумором і іронією, але світ намальований письменником не абсурдний, а навпаки, більш ніж реальний. За кожним жартом криється не тільки сміх, а й глибина суджень, біль за те, що відбувається. Викриваючи жорстокий світ, він проповідує надію і віру. Напевно, тому його ім'я викликає добру посмішку, і тому він безсмертний.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Левидова И. М. О. Генри и его новелла. Москва: Худож. лит., 1973.
О.Генри, Превращение Джимми Валентайна О. Генри. Город без происшествий: рассказы. Москва, 1987.
Жданова Д. А. Поэтика художественной речи в новеллах О. Генри: дис. … канд. филол. наук: 10.01.03. Москва, 2012. 185 с.
Самохвалова Н. И. История американской литературы, ч. I. Москва: Просвещение, 1971. 344 с.
Жук Е. Е. Лингвокультурные особенности британского и американского юмора (на материале произведений П. Г. Вудхауса и О. Генри). Вестник МГОУ. Серия «Лингвистика». № 4. 2013. C. 22-27.
О. Генри. Фараон и хорал. Город без происшествий: рассказы. Москва, 1987.
О. Генри. Собрание сочинений. Москва: Азбука-Аттикус, 2011. 450 с.