Ім'я файлу: Умови розвитку культури УРСР в 30 роках.docx
Розширення: docx
Розмір: 16кб.
Дата: 09.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
Розширення: docx
Розмір: 16кб.
Дата: 09.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливе місце посідала культурна революція. Основний наголос у культурно-просвітницькій діяльності робився на ідеології, вихованні мас у дусі комуністичних ідей.
Метою "культурної революції" було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.
Творчість українських митців мала велике значення для піднесення національної свідомості українського народу. Завдяки політиці українізації істотно підвищилась питома вага українців у складі керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців серед представників культури й освіти пояснювалася великим їх відсотком у наймасовішій категорії фахівців цієї галузі - учителів, особливо сільських.
У добу "великого перелому", тобто наприкінці 20 - на початку 30-х років, гасло культурної революції стало одним з основних для радянської влади. У розвитку масової культури наголошувалося на подоланні неписьменності дорослого населення. Ця робота набула розмаху в роки другої п'ятирічки.
Вже в 1933 р. було зареєстровано лише 15% неписьменних віком до 50 років. Щоб не породжувати нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. На це було спрямовано постанови ЦК ВКП (б) у липні 1930 р. Школи ставали найвагомішим ідеологічним інститутом. Тому влада прагнула не залишити поза впливом комуністичної ідеології жодної дитини. Звісно, принцип обов'язковості навчання вніс справді революційні зміни у шкільну освіту.
У 1934 р. запроваджувалась єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне). У другій п'ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи. Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки.
Кількість середніх шкіл за п'ятирічку збільшилась майже в 10 разів і в 1937/38 навчальному році становила близько 2,5 тис. У них навчалося близько третини учнів. На початку другої п'ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80% учнів. Це відповідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи - російські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські та ін.
Незважаючи на певні позитивні зрушення в масовій культурі, у сфері середньої і вищої освіти, науки та мистецтва, сталінський режим поступово бере курс на ліквідацію політики українізації, яка була оголошена поступкою "націоналістичній контрреволюції". У 1937 р. слово "українізація" раптово зникло з офіційної лексики.
У 1938 р., коли першим секретарем ЦК КП (б) У став М. Хрущов, у неросійських школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови починаючи з 2-го до 10-го класу, а український алфавіт, граматика і словник були максимально наближені до неї.
Знову панівною мовою державних установ і закладів стала російська, зменшилася кількість шкіл, україномовних газет і журналів, закривалися українські театри, зменшився відсоток українських учителів і науковців. Після скасування політики корінізації у школах національних меншин почали викладати російською або українською мовами.
Нормальне функціонування народного господарства і управління було неможливе без спеціалістів. Тому з початку 30-х років збільшились масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки і вищі навчальні заклади. У 1938 р. Україна за чисельністю студентів (124 тис.) випередила, зокрема, Великобританію (50 тис), Німеччину (70 тис.) та Францію (72 тис). У роки другої п'ятирічки вищі навчальні заклади і технікуми України підготували 196 тис. спеціалістів.
У 1930 р. у науково-дослідних установах працювали близько 40 тис. науковців. Але наприкінці 20-х років почалося переслідування вчених. У 1930 р. відбувся вже згаданий процес над міфічною "Спілкою визволення України" на чолі з С. Єфремовим. Наступним було "викриття" ще однієї нібито діючої контрреволюційної організації - "Українського національного центру" (УНЦ). Керівництво нею приписали М. Грушевському.
У 1931 р. вченого заарештували, однак через деякий час ця сфабрикована ДПУ "справа" УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську (він був хворий на діабет) після нескладної операції він помер.
Література та мистецтво вважались однією з ділянок "культурного фронту". Партійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. Психологія "великого перелому" вплинула навіть на цю сферу культури. У 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.
Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було "призвано" близько 2 тис. робітників. Для них утворювалася система консультативних бюро при редакціях літературних журналів, видавались посібники.
Під керівництвом ЦК КП (б) У відбулася організаційна підготовка І з'їзду письменників України. З'їзд розпочався в червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було сформовано Спілку письменників України. У творчі спілки об'єдналися також працівники мистецтва.
Читачі з інтересом сприймали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). У 1933 р. його звинуватили у причетності до "Української військової організації" (УВО) і засудили на 10 років концтаборів. Тоді ж за сфабриковану чекістами належність до УВО був засланий на Соловки письменник М. Ірчан.
У 1934 р., незабаром після вбивства С. Кірова, були заарештовані і розстріляні драматург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка.
У 1935 р. було заарештовано і розстріляно на засланні М. Зерова. Протягом 1937-1938 рр. обірвалося життя І. Микитенка, М. Семенка і багатьох інших талановитих майстрів слова. У 1934-1938 рр. через безпідставні звинувачення було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України (із загальної кількості 193).
У передвоєнному десятиріччі розквітнув талант багатьох українських майстрів мистецтв. Зокрема, у розвиток музичної культури великий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.
Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і П. Саксаганський. їхні традиції розвивали молодші за віком А. Бучма, О. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Всесвітню славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.
В історію українського театру золотими літерами вписано ім'я Л. Курбаса - автора-новатора, обдарованого режисера і талановитого організатора, керівника знаменитого театрального колективу "Березіль". У 1933 р. він був звинувачений у націоналізмі й загинув у концтаборах.
Плідно працювали художники старшого покоління - М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука і кількох його учнів, а через рік усіх їх розстріляли.
Bесною 1936 р. по-варварському було зруйновано Михайлівський Золотоверхий собор XII ст. Загалом до 1939 р. понад 70% церков в Україні були закриті або зруйновані