Реферат на тему «Творчість Галини Тарасюк»
Зміст
Вступ
Біографія та творчість Галини Тарасюк
Ціннісні орієнтири «маленьких романів» Галини Тарасюк
Феміністична проза Галини Тарасюк
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
У літературно-мистецькому процесі сучасної української літератури помітне місце займає творчість Галини Тарасюк – поетеси, прозаїка, журналіста, перекладача, лауреата численних літературних премій (імені Олеся Гончара, Володимира Сосюри, Сидора Воробкевича, Григорія Сковороди, Ольги Кобилянської та ін.). Місце Галини Тарасюк серед знакових постатей сучасної української літератури визначають глибинна філософічність, іронічна відстороненість, висока мовна культура та органічна єдність універсальних і національних мотивів творчості. Що особливо приваблює у цій письменниці, то це дивовижна довірливість тону та висока хвиля любові до людини як образу і подоби Божої при повній відсутності фальшивих сентиментів. Проза Г. Тарасюк явила широку амплітуду коливань людської душі, яка уперто шукає себе у мікро- і макросвіті. Художній доробок Г. Тарасюк, попри зацікавленість з боку читачів, залишається малодослідженим. На нашу думку, це пояснюється тим, що її твори ще молоді, не перевірені часом, поліфонічні, такі, що потребують глибокого під текстового прочитання і проведення як синхронного зрізу (паралелей із сучасною українською дійсністю), так і діахронного (ремінісценції з історичного минулого України). Нечисленні публікації, присвячені творчому доробку письменниці, на жаль, не розкривають повною мірою всієї складності художньо-естетичних поглядів авторки, не досліджують її засадничих постулатів та творчої лабораторії. Думається, що крізь призму «лаконічної» прози (визначення Г. Тарасюк) письменниці, ми зможемо окреслити ідейно-естетичні настанови авторки, особливості її творчого начала в контексті проблем, що порушуються сучасними українськими митцями слова.
Біографія та творчість Галини Тарасюк
Галина Тарасюк - українська поетеса, прозаїк, критик, перекладач, член Національної спілки письменників України (1977–2009), Асоціації українських письменників (АУП), Національної спілки журналістів України. Вона народилася 26 жовтня 1948 року в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області в родині з глибокими національними традиціями. Батько: Тарасюк Тимофій Омелянович - був бібліотекарем, завідуючим сільським клубом. Мати: Тарасюк Ксенія Кирилівна - колгоспниця. Після закінчення з відзнакою Великомочульської середньої школи Г. Тарасюк працювала вчителькою англійської мови Бджільнянської восьмирічки та літпрацівником Теплицької райгазети «Зірка» на Вінниччині.
У 1968 році через гоніння за «націоналістичні погляди» змушена була переїхати на Буковину. Закінчила філологічний факультет Чернівецького Національного університету імені Юрія Федьковича. Жила в Чернівцях. Працювала в Заставнівській районній газеті «Прапор перемоги», обласних та міських часописах: «Молодий буковинець», «Буковина», «Чернівці», «Доба», на обласному телебаченні, старшим науковим працівником Чернівецького літературно-меморіального музею Юрія Федьковича. Була редактором першої в краї демократичної (відродженої) газети «Час», організатором прогресивного жіночого руху, головою Жіночої Громади Буковини. 2000 року переїхала в Київ до чоловіка - кінорежисера Володимира Андрощука.
Працювала заступником редактора газети «Слово Просвіти», кореспондентом «Вечірнього Києва», редактором відділу «Літературної України», головним редактором телестудії «Наше місто»(м. Бровари). Нині працює в «Українській літературній газеті». Багаторазово висувалась на здобуття Шевченківської премії. В 2009 році була виключена із Спілки письменників України через конфлікт з її керівником - Володимиром Яворівським.
Галина Тарасюк публічно звинуватила голову НСПУ та його команду в «дерибані» спілчанського нерухомого майна — поліклініки, будинків творчості тощо. На зборах Київської письменницької організації 20 жовтня 2009 року Галину Тарасюк поновили в лавах членів НСПУ, але вона відмовилась.
Чудовий письменник, прекрасний і як поет, і як прозаїк. Твори вражають різноманітною тематикою: від мелодрами звичайної маленької сучасної людини до глибоких історичних романів і гострих політичних памфлетів. Автор володіє всіма можливими засобами впливу на читача: тут і ліризм, і сентименталізм, і трагедія, і комедія... фарс, буфонада, сатира і гумор, і, звичайно, все це під знаком абсурду, який рухає світом... Її твори ніби написані різними авторами, але з притаманною Тарасюк енергетикою правдивості і справедливості: «Храм на болоті» , «Мій третій і останній шлюб», «Сестра моєї самотності», «Грішні, чесніші за херувимів».
Галина Тарасюк розпочинала свою творчість як яскравий, самобутній поет, видала 10 поетичних збірників. Перша збірка поетеси «Смерековий міст» з’явилася 1976 р. Нині в її активі, крім названої, — збірки «Множина» (1982), «Світло джерела» (1984), «Жайворове поле» (1987), «Горельєфи» (1988), «Сотворіння гнізда» (1989), «Зерна полину» (1991), збірка поезій у перекладах російською мовою «Свет родника» (1990) і об’ємна книга поезії та прози «Любов і гріх Марії Магдалини» (1995). Але на початку 90-х вона рішуче переходить на прозу.
Підйому творчості сприяв і її переїзд з Чернівців до Києва. Одна за другою виходять книги: « Дама останнього лицаря», «Між пеклом і раєм», «Жіночі романи», «Ангел з України», «Храм на болоті», «Жіночі романи», «Мій третій і останній шлюб», «Цінь Хуань Гонь», вибрані «Новели» та інші твори поставили Галину Тарасюк в авангард сучасної української прози. Лауреат престижних літературних премій ім. Г. Сковороди, ім. Олеся Гончара, ім. В. Сосюри, ім. С. Воробкевича і т. д. Кавалер Ордена княгині Ольги, заслужений працівник культури України. Її твори друкувались в Італії, Австрії, Румунії, Латвії, Естонії, Туркменії, Польщі, Словаччині, Молдові.
В своєму першому романі «Сестра моєї самотності» письменниця напрочуд точно і сміливо розповіла про події в Україні в період «Від Чорнобиля до Незалежності», про істинно демократичне відродження народу. Цей роман став першим бестселером української пострадянської літератури і зробив Галину Тарасюк популярною і затребуваною письменницею. Цей роман репрезентує відверту сповідь героїні – української письменниці Олександри Рибенко-Ясінської, яка вийшла з минулої радянської епохи, але так і не вписалася в новітню епоху незалежної України.
Колись вона належала до верхівки радянського суспільства, тому що була дружиною високопосадового чиновника, своєрідного «сірого кардинала» в керівництві Компартії України, а потім стала звичайною пенсіонеркою, старою хворою жінкою, що несе свою гірку покуту і водночас шукає істину. Саме від імені цієї героїні авторка веде розповідь у романі. До збірки «Янгол з України» ввійшли новели та маленькі романи «Блудниця Вавілонська» і «Грішні, чесніші за херувимів».
Письменниця пише гірку щиру правду, але зі святою вірою, що саме сьогодні український народ проходить катарсис, своє очищення, вивищення над собою, адже…янголи добра і світла вже народжуються в Україні. Ключовим у цій книзі є роман-сповідь «Грішні, чесніші за херувимів» у якому письменниця продовжує довженківську тематичну лінію – про родинне Різдво-гніздо, про витоки власного світу і світогляду – через дослідження образів бабів і дідів, дядьків і тіток, братів і сестер по обидва боки родоводу – від матері й батька.
У книжці презентовано життя українців усіх соціальних станів не лише з точки зору жорстокого реалізму, а й з філософського погляду автора – безпосереднього учасника й аналітика подій та тенденцій, які розвиваються в Україні на межі тисячоліть.
Письменниця володіє повним спектром інформації, що діється в низах і верхах, чим живе сучасний політик, митець, селянин. Вона знає це життя із середини. Як говорить сама автор, вона ніколи поміж люди не з'являлася «кінно», а тільки «пішо». Які гріхи спокутує у забутій людьми церковці посеред непрохідних поліських боліт православний священик? З добрими чи лихими намірами з'являється на храмовому острові син запротореного у психлікарню лісника? Що шукають в убогій лісовій хижці круті хлопці зі столиці? Чим пояснити загадкові події у зоні відчуження: інопланетним втручанням, споконвічним намаганням сил Зла використати людей у своїй боротьбі проти Бога чи старанно спланованими діями злочинних синдикатів? Як залишитися собою за три кроки до смерті? Про це іде мова в романі-притчі Галини Тарасюк «Храм на болоті».
Роман «Цінь Хуань Гонь» можна кваліфікувати як роман-антиутопію і роман провокацію. Сама Галина Тарасюк визначає його як «сардонічний роман-утопія». В цьому творі авторка подає власне бачення можливого розвитку України в наступні століття. В підтексті прочитується глибока сатира, що переходить часом у сарказм, з приводу сьогоднішньої ситуації в нашій державі.
Підзаголовок «Повість временних лет» ніби нагадує, що чвари, розбрат у державі смертельні для держави. Твір Галини Тарасюк спрямований проти того бачення шляхів розвитку України, який пропонує і демонструє кожний, хто опиняється в державі на вершині політичного олімпу, чиї партії прагнуть визначити хід його розвитку, нав’язуючи суспільству чи то європейський чи то азіатський вибір, не враховуючи прагнень народу. Часто ці возії вождів діаметрально протилежні, отже – не сприяють збереженню миру в державі.
Задум написати роман-версію «Зоре моя вечірняя, або «Пророк і Марія» у письменниці виник ще в юності: «Хотілося написати щось на кшталт захисту Корзаря від ідеологічної експлуатації. Це також скромна моя апологія двох моїх улюблених письменників Тараса Шевченка і Марка Вовчка…. Працюючи над романом сто разів переконувалась, що насправді у Всесвіті на ім’я Шевченко залишилось ще багато не відкритого, а то й не зрозумілого, ще неосмисленого, належно не поцінованого… Багато туманностей і чорних дір… Чимало викривленого, перекрученого і взагалі написаного з позицій імперської ідеології як царської Росії, так і Радянського Союзу. Крім того, про Тараса Григоровича часто писали не те… і не ті….» У романі письменниця докладно змалювала не лише епоху Шевченка, але вивчила середовище, в якому він жив і творив. У своїх творах письменниця не ідеалізує своїх героїв, вона змальовує їх з усіма вадами, які нещадно таврує.
Але водночас вона і співчуває їм, показуючи, через яке страшне горнило душевних мук вони проходять, розплачуючись за свої гріхи. В кожен свій твір вона вкладає часточку своєї душі, своєї любові і свого гніву. І ця душевна енергія не пропадає безслідно, вона передається читачеві і зігріває його.
Ціннісні орієнтири «маленьких романів» Галини Тарасюк
Галина Тарасюк – письменниця, яка майстерно працює в жанрі «маленького роману». У першому з них – «Смерть – сестра моєї самотності» – авторка зуміла розкрити антигуманну сутність авторитарного суспільства, вдало показавши трагедію цілого покоління, яке необачно сприйняло за чисту монету фальшиву ідеологію та її інквізиторський закон. Авторка зобразила двох жінок, які жили за різними моральними принципами, за правилами і без правил, і в своєму існуванні зазнали різного життєвого завершення.
Одній з них – Олександрі Рибенко-Ясінській, яка поводилася за принципами антигуманного радянського суспільства, – письменниця надала шанс зазнати справжнього людського щастя. А Ларису Кириченко – слабку особистість, яка зрозуміла несправедливість буття і була морально й духовно набагато вищою за інших, – авторка позбавляє життя. Виникає питання: чому саме так учинила Галина Тарасюк? Мабуть, хотіла довести, що радянське суспільство не було організоване для тих людей, які звикли добиватися успіху своїм талантом і працею, просто робити свою справу чесно й сумлінно, що в такому оточенні можна було «вижити» лише за заповідями Олександри Рибенко-Ясінської. І якщо людина виявить хоч будь-який спротив тому режимові, всі ворота перспектив умить для неї зачиняться, і вона вже більше ніколи не зможе виправдатися, стати на ноги, реабілітуватися в очах оточення.
Так сталося з Ларисою Кириченко, талановитою письменницею, яка не витримала тиску випробувань долі, бо не мала твердого морального орієнтиру для того, щоб змінити своє життя, а тому наклала на себе руки. Чому Галина Тарасюк надала життєвий шанс саме Олександрі Рибенко-Ясінській, яка вела аморальний спосіб життя? Мабуть, тому що вона все ж таки вірить у позитивну зміну свого народу, зневіреного законами соціалістичної дійсності; знає, що кожна людина, навіть найбільший грішник, має можливість урятувати свою душу.
Головне – дуже сильно захотіти цього, повірити в силу молитви до Господа Бога та його всепрощаючу любов. У «маленькому романі» Галини Тарасюк «Любов і гріх Марії Магдалини» внаслідок накладення семантики євангельських історій на сучасний контекст розповідь набуває універсального значення.
Головна героїня твору – Марія, студентка філологічного факультету, а згодом і журналістка міської газети, – перебуває у цивільному шлюбі з талановитим художником Ігорем Борканем (Мольфаром). У їхньому житті з’являються непрохані гості, так звані друзі, які споюють Мольфара, ведуть бесіди про український націоналізм і заборонених письменників. З цих вечірніх посиденьок у напівпідвальній маленькій майстерні-квартирі й почалися проблеми молодої сім’ї.
Мольфар починає ще зневажливіше ставитися до Марії, забороняє їй народжувати, не рахується з думкою і почуттями дружини, зраджує їй. Розв’язкою цієї ситуації стає зізнання Марії працівникам КДБ. Кульмінація твору – смерть Ігоря Борканя, тіло якого знаходять у лісі. З цього часу Марія починає переосмислювати своє життя. Вона робить висновок, що прожила марно на цьому світі, не залишивши після себе нічого.
Письменниця, вдаючись до тонких порівнянь, алюзій та аналогій, немовби проводить свою головну героїню дорогою євангельських персонажів – Марії Магдалини, Іуди Іскаріота й Ліліт. Такий художній прийом дає змогу читачеві краще збагнути закономірність темних і світлих поворотів долі героїні роману Галини Тарасюк.
Отже, у «маленьких романах» Галини Тарасюк сучасні життєві колізії розглядаються крізь призму неперехідних християнських цінностей, що наводить читача на думку про важливість вивіряти свої вчинки за тими ідеалами, які людині відкриває універсальний зміст євангельських історій.
Феміністична проза Галини Тарасюк
Галина Тарасюк – "глава українського прозового матріархату" [1], письменниця, яка активно працює в жанрі власноручно створеного "маленького роману". У першому з них – сестра моєї самотності" – письменниця розкрила антигуманну сутність авторитарного суспільства, вдало показавши трагедію цілого покоління, яке необачно сприйняло за чисту монету фальшиву ідеологію та її інквізиторський закон. Авторка зобразила двох жінок, які жили за різними моральними принципами, двох талановитих особистостей, які виборюють своє місце в суспільстві. За допомогою образу головної героїні письменниця показала закони, які панували в радянській Україні.
Олександра Рибенко Ясінська – жінка з жорстокою винахідливістю, силою і послідовністю в реалізації життєвої філософії, про що свідчать її тринадцять заповідей: "Маленькі секрети великої жінки". Майже всі вони суперечать загальноприйнятим моральним цінностям. Для "великої жінки" не існує жодних моральних заборон чи перешкод. Вона не знає жалощів чи сентиментів, точно будує плани на майбутнє, тонко провокує, шантажує, залякує.
Щабель за щаблем долає вона круту драбину суспільного сходження, щоб отямитися, врешті-решт, на вершині. Чому Олександра зазнала краху у своєму житті? Адже вона все добре прорахувала, жила суто за своїми заповідями, ні перед чим і ні перед ким не зупинялася. Діяла впевнено, сміливо, жорстоко, завжди перемагала і добивалася всього, чого хотіла. Не зважала ні на кого і ні на що.
Та Рибенко-Ясінська забула про одну особливість людського тіла, яка рано чи пізно зупиняє нас на дорозі до мети, – старість, що супроводжується хворобами й фізичною неміччю. Цей процес невідворотний, його, на жаль, не можна спинити, як не можна спинити настання ночі чи прихід зими. Рибенко-Ясінська не нарікає на несправедливу долю, а із вдячністю та повним розумінням провини приймає її.
Проте сумніви все одно закрадаються в її душу, вона відчуває, що чоловік хоче позбутися її, завжди хворої, чекає нагоди, щоб кудись запроторити. Зрештою, Олександра усвідомлює, що її життя безглузде, марне, нице. Що ж вона зробила доброго у цьому світі? Вона намагається, як той потопаючий, ухопитися за останню соломинку, щоби порятувати бодай душу. Зрештою, після довгих душевних терзань, Олександрі вдається знайти життєву мету – забуту нею і батьками внучку Сашуню. Щира молитва лунає в серці жінки.
У такий спосіб письменниця вирішила зцілити свою героїню, спрямувати її на вірний життєвий шлях, чим продемонструвала свою віру в краще майбутнє нації, якій потрібна лише крапля доброти, взаємоповаги і любові до ближнього.
Отже, роман "Сестра моєї самотності" – це, як відзначає Д. Чистяк, "широке суспільне полотно як радянської, так і сучасної дійсності. Це гіркий діагноз для мільйонів людей, вирощених в умовах радянської моралі, під спудом якої квітували брехня й лицемірство, коли талант чавила сіра маса посередностей, коли на свободу думки накладався аркан соціалістичних догматів. Письменниця окреслила страшну і справедливу перспективу: сучасне українство не позбулося всіх отих потворних явищ, та навіть докинуло нових" [3].
На прикладі поведінки своєї головної героїні Галина Тарасюк показує складний трагізм повторюваності життєвих колізій і необхідність вивіряти свої вчинки за тими неперехідними цінностями, які людині відкриває наймудріша в світі книга – Біблія.
Роман Галини Тарасюк – це відверта жіноча сповідь Олександри Рибенко-Ясінської, де головним мотивом є аналіз соціальних і психологічних причин, що привели її падіння. У розв’язці роману виходить друком книжка Лариси Орленко, де Олександра постає лише упорядницею, а не автором творів, що були написані подругою для неї, зокрема й відомого роману “Криваві заграви”, який приніс славу Рибенко-Ясінській. Ця подія виявляється великим потрясінням для героїні, у неї трапляється серцевий напад.
Падаючи на руки чоловіка, у згасаючій свідомості Олександри випливають слова: “Finita la kommedia...
Ю. Ковалів, аналізуючи особливості жіночого письма Галини Тарасюк, наголошував: “Письменниця – тонкий психолог, вона перед своїми персонажами відкриває простір, аби вони через гіркотні сумніви та підозри самі дійшли до розуміння вірогідної істини, потвердили припущення Сімони де Бовуар, що “жінка уважніша, ніж чоловік, до самої себе і до світу [5, с. 294]”.
“Сестра моєї самотності” – це роман, що репрезентує відверту сповідь героїні – української письменниці Олександри Рибенко-Ясінської, яка вийшла з минулої радянської епохи, але так і не вписалася в новітню епоху незалежної України. Колись вона належала до верхівки радянського суспільства, оскільки була дружиною високопоставленого партійного чиновника, своєрідного “сірого кардинала” в керівництві Компартії України, а потім стала звичайною пенсіонеркою, старою хворою жінкою, що несе свою гірку покуту, і водночас шукає істину. Саме від імені цієї героїні авторка веде розповідь у романі” [2, с. 101–102].
Продовженням феміністичної проблематики Галини Тарасюк стали її жіночі романи “Гаспид і Маргарита”, “Покоївка”, “Мій третій і останній шлюб”, “Хижачка”. “Жіночі романи” – я назвала свою книжку саме так з двох причин: з протесту проти огульного ставлення до прози, написаної жінками, як до чогось менш вартісного (хоча жінки-письменниці, здавалось би давним-давно довели світові, що міра таланту, як і велич душі, від статі не залежать), та з переконання, що ніщо так правдиво не характеризує і яскраво не відтворює до подробиць історію людства взагалі і кожного народу зокрема, як долі жінок, описану в кращих взірцях світової літератури, починаючи від трагічних героїнь давньогрецького епосу аж до не менш драматичних негероїнь новочасної літератури” [6, с. 3], – зазначала Г. Тарасюк.
Зі сторінок цих творів ми бачимо жінок різних соціальних статусів: можновладну хижачку Маргариту (“Гаспид і Маргарита”), безвільну Віорелію (“Покоївка”), іронічну Ганну (“Мій третій і останній шлюб”). Докладніше розглянемо останній з названих творів – роман “Хижачка”, головною героїнею якого є наївна й непорочна дівчина Ясочка з глухого подільського села, що потрапляє в зовсім інший світ, перебравшись з подругою до Києва. Уже перше знайомство читачів з цими героїнями показує, що вони є діаметрально протилежними: “столична” шалапутна Алла” [6, с.216] і неспокушена Ясочка, “що маком сиділа після школи біля тата з мамою” [6, с.216].
Почувши від Ясочки, що Алла кличе за собою до Києва її доньку, “мама вжахнулася, взялася за голову, а тоді – в боки, бо чувала, якою “дорогою вибивається в люди” шалапутна Алла” [6, с.216- 217]. Фактично, через образи двох молодих дівчат – Алли і Ясочки – Галина Тарасюк показує два діаметрально протилежні соціальні типи сучасної молоді. Алла – “вся в блискітках і “закльопках”, ще й у пупі сережка, а у вухах – по чотири” [6, с. 221]. “Ваша Алла – повія з Окружної” [6, с. 234], – так характеризує Ясочкину подругу Микита Платонович, старий художник, у якого невдовзі поселилася Ясочка, щира, наївна дівчина, що зовсім не знала життя, перебуваючи в якомусь вимріяному віртуальному світі, де все перебуває в гармонії. І навіть потреба тяжко працювати, не лякала її. Героїня “щоранку бігла до свого секонд-хендівського ганчір’я, пірнала з головою у базарний шарварок, а ввечері, вивітривши його дух на дніпровських пляжах, поверталася, свіжа і чиста, як рибонька, у “свій музей”, де не міг її дочекатися з вечерею добрий і лагідний, мов святий з ікони, Микита Платонович” [6, с. 253].
Алла виявилася причетною до вбивства художника, “в якого хата завалена всякими вєщами, ну цим… як його… антикваріатом” [6, с.280], винною в чому оголосили Ясочку. Фемінізм як напрям сучасного літературознавства зароджується на Заході в праці С. де Бовуар “Друга стать”. Її ідеї знайшли продовження й розвиток у книзі Кейт Міллет “Сексуальна політика” (1969).
Американка проводить різницю між поняттями “стать” і “рід”. Перше з них є суто біологічним, а друге – психологічним. Аналізуючи творчість Лоуренса, Міллера, Жана Жене, Кейт Міллет доводить, що всі вони підходять у творчості до жінки як безправної, підвладної і безликої істоти, яка є своєрідним символом сексуальних уявлень чоловіків, правителів і ревнісних поцінувачів патріархату, де сильний підпорядковує собі слабкого, старший – молодшого, чоловік – жінку.
Фемінізм заперечує фалоцентризм в усіх сферах людської діяльності, зосереджуючись на своєрідності і функціях роду в написанні й інтерпретації літературних текстів. Тамара Гундорова наголошувала: “Якою постає жінка в дзеркалі “чоловічої” літератури? Передусім вона бачить власну демонічну природу. Як Оксана із “Ночі перед Різдвом” у Гоголя. Демонізація жіночого начала, якою прикметна творчість Гоголя, вказує на давню традицію ототожнення жінки з “грішною” природою. У жіночій же літературі “жіночій нарцисизм розгортається не іконічно, а естетично. Це, отже, варіант естетизованої дзеркальності” [3, с.91].
Це передусім у творчості О. Кобилянської, а також століття по тому в “Польових дослідженнях з українського сексу” О. Забужко. “У повісті Забужко жіночій нарцисизм натомість ніби повертається до свого пражіночого джерела, стає не відважним, але інфантильним. Це, так би мовити, постколоніальна структура дзеркальності. Відкривання на місці емансипованої жінки дівчини, яка плаче, перебуваючи всередині чоловічої патріархальної батьківської колоніалізованої культури перекриває феміністичне оскарження “слабкості” українських чоловіків, що становить фабулу твору” [3, с.93–94].
Галина Тарасюк започаткувала новітню українську феміністичну прозу, де очима жінки спробувала показати різні жіночі соціальні типи, що існують у вітчизняній літературі. Головний акцент вона зробила не на сексуальності, вживанні обсценної лексики, як це ми бачимо в творах багатьох українських письменниць-феміністок, а на розкритті психології, внутрішнього світу героїв. І це їй удалося. Дана праця є фрагментом майбутньої історії української літератури.
Висновки
У творчому доробку Г. Тарасюк новелістичний жанр засвідчив свою динамічність і пластичність, здатність до трансформацій. Новелістична форма письменниці прикметна лаконічністю, максимальною концентрацією часу й простору, яскравістю і влучністю художніх засобів, психологізацією зображуваного. Оновлення жанрового канону, спостережене у прозовому дискурсі Галини Тарасюк, супроводжується виникненням нових способів конструкції сюжетно-композиційної форми, модифікацією усталених принципів часопросторових моделей.
Своєю творчістю Галина Тарасюк засвідчила своє вміння відчувати і художньо трансформувати темпоритм сучасної доби, розкривати злободенні теми та негативні явища сьогодення. Цим зумовлено проблемно-тематичний поліфонізм її новелістики.
Письменниця акцентує увагу на потребі збереження морально-етичних концептів, які знецінюються у контексті сучасності, протиставляючи байдужості, бездуховності, моральній деградації пріоритети людяності, співпереживання («Вгору стежкою, що веде вниз», «Ірокез – брат ірокеза», «Війна, кругом війна», «Ковчег для метеликів»). Використовуючи художні можливості іронії та сатири, Г. Тарасюк психологічно проникливо й експресивно розкриває характери представників різних суспільних прошарків: митців («Бермудський трикутник», «Смерть Марата», «Політ із Серафимою»), високо посадовців («Вгору стежкою, що веде вниз», «Ірокез – брат ірокеза»), селян («У вирій», «Привіт сердечний», «Ганька – сама собі ворог»), емігрантів («Голос крові»), заробітчан («Янгол з України», «Острів зимового мовчання», «Тіні заблудлих нащадків»), представників суспільного «дна» («Наrmonia mundi», «Один на трасі»).
Новели письменниці позначені загостреними конфліктами, сюжетним динамізмом, наявністю інтриги, художньої деталізації, розмаїттям наративних форм (монолог-роздум, діалогізований монолог, монолог-спогад, авторське мовлення, елементи розмовного мовлення тощо). Галина Тарасюк схильна до моделювання соціально-психологічного типу новели.
Поглибленим психологізмом у відтворенні внутрішніх конфліктів прикметні жіночі образи, розкриття яких відбувається у векторах особистих, родинних («Я живу з монстром», «Ой хто, хто Миколая любить?», «Сонячний зайчик», «Щаслива Дарочка», «На Чортовій греблі»), професійних, суспільних відносин («Сюрприз для феміністки», «День скаженої парасольки»). Розкриваючи депресивні стани («Harmonia mundi»), силу ілюзії («Дама останнього лицаря», «І жаль за тим, що не збулось»), письменниця виявляє вміння відтворювати колоритні жіночі характери, інколи іронічні («Двомужниця»), але переважно – драматичні.
Отже, новели, оповідання, повісті і романи Галини Тарасюк створювалися не просто як моделі, а як концептуальна частка українського світу. Художньо-естетичними домінантами її прози є: глибинна філософічність, іронічна відстороненість, висока мовна культура та органічна єдність універсальних і національних мотивів творчості.
Список використаної літератури
Баран Є. Галина Тарасюк : Поверніть Спілці її майно ! : [письменниця - про суть свого конфлікту з керівництвом НСПУ та творчі плани на майбутнє] / Є. Баран // Україна молода. - 2009. - 7 листоп. - С. 9.
Галина Тарасюк // Дивослово. - 2004. - № 9. - С. 76.
Галина Тарасюк: «Я просто писала про Тараса Шевченка свою правду» // Українська літературна газета. - 2016. - 11 берез. - С. 6-7.
Галич, А. Жіночий і нежіночий роман Галини Тарасюк в асоціонімному вимірі [Текст] / А. Галич // Слово і час. - 2011. - № 8. - С. 49-59.
Китайгородська В. {Янголи народжуються в Україні] : Тарасюк Галина. Янгол з України. - К.: Либідь, 2006 / В. Китайгородська // Березіль. - 2007. - №11-12. - С. 180-182.
Ковалів Ю. Романні експерименти Галини Тарасюк / Ю. Ковалів // Літературна Україна. - 2007. - 1 лют. – С.14
Лобовик, І. Галина Тарасюк: «Я знайшла «Березіль» як колись Курбас знайшов свій» / І. Лобовик // Березіль. - 2006. - № 1. - С. 39-46; 30 жовт. - С. 1, 6 ; 6 листоп. - С. 5.
«Ніхто не скасовував традиційної ролі письменника в Україні - бути совістю Держави...» [Текст] : розмова з прозаїком Галиною Тарасюк // Молодь України. - 2008. - 7- 11 лют. - С. 11.
Олена Логвиненко - Галина Тарасюк. Ми не письменники - ми біль: [Розмова з Г. Тарасюк, лауреатом міжнар. премії ім. Г. Сковороди] / Логвиненко О. // Вітчизна. - 2008. - № 1-2. - С. 145-149.
Осадчий В. Між пеклом і раєм : [Про одноіменну кн. Г. Тарасюк] / В. Осадчий // Літературна Україна. - 2006. - 2 лют. - С. 4.
Подолинний А. Небо завжди з тобою : Галина Тарасюк, «Янгол з України» / А. Подолинний // Літературна Україна. - 2007. - 29 листоп. - С. 6.
Пономаренко О. І сміх, і сльози... : [про роман Г. Тарасюк «Цінь Хуань Гонь»] / О. Пономаренко // Літературна Україна. - 2009. - 16 квіт. - С. 7.
Пономаренко О. Абсурд у тому, що абсурд править світом : Г. Тарасюк «Цінь Хуань Гонь» / О. Пономаренко // Вітчизна. - 2009. - № 7-8. - С. 153-155.
Почесна відзнака. Галина Тарасюк - лауреат літературної премії ім. Григорія Косинки // Літературна Україна. - 2008. - 25 груд. - С. 2.
Премія імені Олеся Гончара : [Лауреат 2006 р. - Г. Тарасюк за роман гіпотезу «Між пеклом і раєм»] // Літературна Україна. - 2006. - 6 квіт. - С. 2.
Соболь В. Сили небесні з тими, з ким правда : Галина Тарасюк. «Храм на болоті». Новочасна притча. / В. Соболь // Літературна Україна. - 2008. - 10 квіт. - С. 6. 8
Чигирин, Ю. Обговорення роману Галини Тарасюк «Сестра моєї самотності» / Ю. Чигирин // Слово Просвіти. - 2010. - 9-15 груд. (ч. 49). - С. 13. Юсин, Г. Творчі обрії Галини Тарасюк / Г. Юсин // Слово Просвіти. - 2013. - 14-20 листоп. (ч. 45). - С. 13.
Якубовська, М. Епоха лицарства, що минає... : Галина Тарасюк. «Драма останнього лицаря» / М. Якубовська // Літературна Україна. - 2005. - 10 лют. - С. 6.
Яремчук, І. Доторк сойчиного крила. Франкова присутність у художній прозі Галини Тарасюк / І. Яремчук // Літературна Україна. - 2006. - 29 черв. - С. 6.