Ім'я файлу: К.раб.Укр мова.docx
Розширення: docx
Розмір: 42кб.
Дата: 17.04.2020
скачати
Пов'язані файли:
ДИНАС ОТЧЕТ.docx
20170615150232623.doc
Розширення: docx
Розмір: 42кб.
Дата: 17.04.2020
скачати
Пов'язані файли:
ДИНАС ОТЧЕТ.docx
20170615150232623.doc
КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«Мелітопольське училище культури»
Запорізької обласної ради
Контрольна робота
з предмета « Українська література »
на тему : « Трагічна доля селянської дівчини - наймички в др.пол.ХІХ століття у романі П.Мирного «Повія» »
Викладач Залогіна Г.Г.
Студентки ІІ курсу
заочного відділення
спеціальность « 029 »
Іваненко Ю.С.
План
Вступ 4
1.Панас Мирний. Життя і творчість 5
2.Тема «землі» у творах митців 19-20 ст. 6
3.Трагічна доля селянської дівчини 7
4.«Повія». Аналіз 11
5.Образ селянської дівчини Христі та її тяжкої долі 14
Висновок 18
Список використаної літератури 19
Вступ
Чи варто окрема звертати увагу на те, що життя людини та її свідомість тісно пов΄язані з певним колом «вічних тем», одна з яких – тема землі. Можна з упевненістю говорити про наявність у глибинах нашої психіки архетипу землі як універсальної першооснови та про аналогічний топос у літературі, який має схильність до міфологізації. Не випадково цій темі присвячено чимало художніх творів, один з яких ми маємо дослідити в цій роботі.
«Повія» – один з найдовершеніших зразків українського соціально-психологічного роману XIX століття, в якому Панас Якович Мирний найповніше виявив епічний талант, силу критичного реалізму. Цей твір гідно може представляти український роман у світовій романистиці, та є одним з найвизначніших творів світової літератури про знедолену жінку в умовах буржуазного суспільства.
Щоб не вмерти, бідняки наймалися до багатших селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонної праці. Сім’я могла збідніти з різних причин. Часто хвороба, смерть чи природні лиха змушували селян продавати частину землі або, навіть, усю землю. Нерідко лінощі та пияцтво доводили сім’ю до краю катастрофи. Саме ці зміни в житті селянства глибоко хвилювали Панаса Мирного, тому він склав життєву долю дівчини-селянки в цих обставинах. Її він намагався розгорнути в масштабному романному полотні.
Панас Мирний. Життя і творчість
Панас Мирний народився 13 травня 1849 року в місті Миргороді на Полтавщині. Справжнім його ім’ям є Панас Якович Рудченко. Освіта письменника була незначною, адже у чотирнадцятирічному віці хлопцю довелося піти на власний хліб.
Чиновницька служба Рудченка почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. На наступні вісім років припадають його перші спроби на ниві літературної творчості та фольклористичної діяльності.
В середині 80-х років твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», виданого М. Старицьким у 1883 — 1884 pp., публікуються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться».
В зв'язку з тим, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та, як бачимо, і для офіційних властей була таємницею. Та справа ще й в тому, що Панас Мирний, як людина виключної скромності, вважав, що треба дбати не за популярність своєї особи, а за працю на користь народові. Вже незадовго до смерті в листі до знайомого І. Зубковського він просить не розкривати його псевдоніма: «Хотя многие мои знакомые знают, кто такой Панас Мирный, но я за жизни своей не хотел бы рекламировать своей фамилии, серьезно считая себя недостойным тех прославлений, какие создались вокруг имени Мирного».
Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві. Згідно з постановою уряду Української РСР в будинку, де жив письменник з 1903 року, утворено літературно-меморіальний музей. У 1951 році в Полтаві урочисто відкрито пам'ятник письменникові.
Тема «землі» у творах митців 19-20 ст.
Тісний віковічний зв΄язок селянина з землею позначається на типі ментальності останнього, впливає на спосіб мислення. Справедливо зауважує з цього приводу П.Кононенко: «Село виробляє своє світовідчуття й світорозуміння, свої норми буття й ідеали».
Д.Наливайко формулює одну з основних прикмет такого роду творів: «Драматичний елемент у ці твори, що легко переключалися в ідилію, вносив сюжетний мотив вторгнення цивілізації в селянський світ та її руйнівної дії на селянські чесноти». Над народом панує «необмежена, могутня» «влада землі», а «в самім корінні його існування лежить неможливість непослуху її велінь», письменник вказував: «Відірвіть селянина від землі, від тих турбот, які вона покладає на нього, від тих інтересів, якими вона хвилює селянина, добийтесь, щоб він забув «селянство», – і немає цього народу, немає народного світогляду, немає тепла, яке йде від нього. Залишається один порожній апарат порожнього людського організму. Настає душевна порожнеча, «повна воля»».
Варто відзначити, що зазвичай доля селянина є надзвичайно трагічною: вічні кріпаки; стомлені, помираючі від жахи на полях, жінки; мужні, але зламані кнутами панів, чоловіки; діти, котрі за все своє життя знали лише кріпацтво. І чи є найстрашнішими ці описи митців, від яких волосся на голові стає дибки, чи те, що раніше, не так давно, і справді існувало таке «рабське» ставлення до людей?
Панас Мирний любив повторювати: «Нам треба бути дужими, щоб не пропасти». Чи були дужими ті люди, чи в них просто забрали право голосу? Кому ще здається, що сучасні мовленнєві платформи створені лише для того, щоб зробити ілюзію думкодозволенності? Що людина може вийти на сцену і донести свій меседж без зусиль, а насправді нас продовжують тримати під пильним наглядом. Це виглядає, мов така клітка з прозорими гратами. Їх не видно, але варто доторкнутися – і виходу не буде. Слід завжди про це пам’ятати.
Трагічна доля селянської дівчини
Творча історія роману складна і на сьогодні повністю не вивчена, а історія створення твору ще складніша, ніж роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», точніше, дуже заплутана дослідниками. Деякі літературознавці твердили, що над вершиною своєї творчості Панас Мирний працював з 80-х років і до кінця свого життя. Насправді він почав свою роботу над текстом роману у 1878 році і закінчив приблизно у 1928 році.
Хоча скасування кріпаччини у 1861 році звільнило селян від поміщиків, воно не покращило їхнього економічного становища. Кріпацтво відійшло у минуле, проте існувало багато його залишків. Життя селян після розкріпачення нагадує нескінченний плач над їхніми бідами. Причиною деяких із них були хибні розрахунки архітекторів реформ, та непоправною їхньою помилкою стало обкладення селян занадто великим фінансовим тягарем за умов обмалі землі. Після реформи 1861 року земля стала .
Крім виплат за свої наділи, селяни були вимушені платити подушний податок, а також податки на чай, цукор, тютюн, бавовну та горілку. В кінці дев’ятнадцятого століття урядова комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни сплачували у 10 раз більше податків, ніж дворяни. Селяни не мали змоги сплачувати податки, тому вони позичали гроші у заможніших сусідів. Проценти часто перевищували 150, а селяни ще більше втрапляли у борги. Найбідніші селяни за надзвичайно низьку платню почали найматись на роботу до своїх колишніх поміщиків чи багатих селян. Завдяки поліпшенню медичного обслуговування, якому сприяли земства, різко зменшився коефіцієнт дитячої смертності, це значною мірою сприяло зростанню населення.
Початок роботи над романом дослідники орієнтовно відносять до кінця 70х років XIX століття. В.М.Черкаський на підставі докладного вивчення життєвої і творчої біографії Мирного дещо уточнює датування: на його думку, письменник розпочав першу редакцію «Повії» щонайпізніше в 1878 році.
Перша авторська згадка про роман зустрічається у листі до М.П.Старицького. У жовтні 1881 року на його пропозицію взяти участь у виданні українського літературно-наукового місячника Панас Мирний писав: «Ви просите яку-небудь виготовлену частку з мого нового роману. І то можна. От я тільки не знаю, чи справлюся з переписуванням у такий малий час, який ви ложите «.
У листі від 15 листопада 1881 року знову ж таки до М.П.Старицького письменник сповіщав, що він надіслав першу частину «Повії» для першого тому альманаху «Рада», а також про підготовку другої частини роману для наступного тому,далі знайомить з головною ідеєю роману: «...виставити пролетаріатку і проститутку сьогочасну, її побут в селі (перша частина), в місті (друга), на слизькому шляху (третя) і попідтинню (четверта). Гуртом усю працю я назвав «Повія»» .
У січні 1918 року він писав до редактора «Літературно-наукового вісника» М. Мочульського : «А третю частину «Повії», може, і не встигну заслати разом, бо щоб написати загаданий Вами зміст двох попередніх частин, треба їх спершу перечитати, а в мене зайвого часу не дуже-то багато».
Працюючи над першими трьома частинами, письменник дотримувався наведеного плану, а сюжет четвертої частини виходить за його межі. Остаточний текст першої та другої частин роману був завершений приблизно у 1882 році. Проте на цей час були написані також основні чорнові редакції третьої та четвертої частин.
Подальша редакція роману чекала цілих сімнадцять років з тих обставин, що були службові обов’язки в казенній палаті, написання та завершення інших літературних праць, одруження, народження дітей, тяжка хвороба дружини та інше. Через сімнадцять років у листі до українського актора і письменника Я.В.Жарка знаходимо відомості про те, що Мирний завершив доопрацювання третьої частини роману. У листі П.Мирний писав: «3-я частина «Повії» малась друкуватись у «Київській старині», та, на лихо, Науменко (редактор) занедужав, а Лазаревський, що заступив на його місце, противився усьому, що нагадує про сучасне життя, бо не личить оце все до історичного журналу».
У наступному листі до Жарка дізнаємось, що четверта частина на той час не була довершена. З листа до Жарка від 5 березня 1899 року, відомо, що Жарко вислав гроші Панасу Мирному на видання роману. Автор у листі розповідав, що він цілий день працює, а лягає спати не раніше 2-3 годин ночі, влітку хоче взяти відпустку на два місяці, щоб переробити «Повію». Саме в цей час він хотів переробити четверту частину, перепланувати її на дві окремі – четверту і п’яту.
1903 рік. Плани Мирного так і не здійснилися, бо ні в у «Київській старині» , ні окремою книжкою «Повія» видана не була.
У 1919 році П.Мирний відгукнувся на пропозицію М.М.Мочульського взяти участь у «Літературно-науковому віснику» надрукувати третю частину.
У виносці при першій публікації третьої частини в журналі «Літературно-науковий вісник» П.Мирний зазначав: «Третя частина розповідає далі про долю Христі у наймах у панів і що з сього вийшло. Дрібніше про се довідаються шановні читачі, коли буде їх ласка прочитати сю давно вже виготовлену до друку частину, що залежалася так довго через те, що авторові хотілося разом випустити у світ ще й четверту і п’яту частини, які за браком вільного часу дожидаються своєї черги, коли до їх можна буде рук приложити, щоб як слід виготовити».
У зв’язку із закриттям «Літературно-наукового вісника» публікація третьої частини роману обірвалася на VIII розділі. До роботи над четвертою частиною Мирний так і не повернувся, у 1928 році вона була опублікована за текстом, який навряд чи можна вважати остаточно завершеним.
Тобто бачимо, що роман «Повія» не був повністю завершений автором, що очевидно не могло відбитись на розкритті образів твору, його концепції.
«Повія». Аналіз
В українській літературі, особливо в усній народній творчості, яка завжди була зразком для письменника, інтимні зв’язки зображувалися стримано, високоморально. Водночас необхідно було довести, що поява в Україні такого ганебного явища, як розпуста, більшою мірою була зумовлена соціальними умовами. Письменник виявив творчий підхід до розкриття теми, яка для української літератури була, по суті, цілинною.
Уважне вивчення процесу роботи автора над твором, удосконалення сюжетної структури роману, соціального звучання, психологізації образів свідчать, що митцем проведена колосальна робота.
Панас Мирний у романі «Повія» зобразив два протилежних світи — чоловічий і жіночий, які перебувають і вічному протиборстві. Проте світ чоловіків уже давно підкорив собі світ жінок.
Групуючи персонажі роману, жіночі образи письменник розбиває на два типи: жінки з моногамною психологією, на яких виповнився міф про призначення жінки в усьому слугувати чоловіку — Пріська, Одарка, Горпина, Олена Загнибідиха (як бачимо такі жінки ще залишилися більшою мірою серед селянського населення); жінки з полігамною психологією, які розбивають міф про другорядне призначення жінки — Мар’я, Марина, Наталія Миколаївна, Пистина Іванівна, Христя. Такі жінки — породження міста.
Варто, мабуть, повторитися, що протиставлення міста селу як джерела розпусти осередку святості — характерна риса української літератури XIX ст. Тому полігамна, невірна, непостійна жінка чи повія могла сформуватися лише в місті.. Тож закономірно, що вихідці з села — Мар’я, Марина, Христя стають повіями, коли перебираються до міста.
Перша група аналізованих нами жіночих образів уособлює собою національно-традиційний для української народнопісенної і літературної творчості образ берегині, сенс життя якої — дбати про добробут родини турбуватися про чоловіка, клопотатися вихованням дітей. Правда Загнибідиху чи Бог, чи доля позбавили щастя материнства. Смерть Пріськи і Загнибідихи вказує на поступову руйнацію цього образу у свідомості українців.
Натомість виводиться образ невгамовної, розбещеної і не закомплексованої жінки, при чому обов’язково вродливої.
Жінки-персонажі другої групи вже не задовольняються одним-єдиним чоловіком. Вони прагнуть підкоряти чоловічі серця, хоч недовго, хоч тимчасово володіти ними, як чоловіки володіють жіночими тілами. Хто від нудьги (Наталія Миколаївна, Пистина Іванівна), хто з помсти (Мар’я, Марина, Христя), але вони руйнують стереотипи, норми моралі і поведінки жінки, писані для неї чоловіком.
Наталія Миколаївна і Христя гинуть на нелегкому, обраному ними шляху, тим самим вказуючи, що суспільство ще не визріло для змін. Суспільство XIX ст. ще неготове навіть говорити про рівні права чоловіка і жінки не те, що їх впроваджувати.
Зверхнє ставлення чоловіка до жінки часто стає причиною її загибелі, якщо не фізичної, то духовної — напевне.
Панаса Мирного завжди турбувала доля людини взагалі й — жінки зокрема. У романі «Повія» він порушує проблему жінки у родині, у суспільстві, проблему проституції, вказує на її причини, але не подає шляхів вирішення цих проблем. Щоправда у передсмертному маренні Христі автор подає схему одного із можливих варіантів допомоги жінкам, що зійшли з істинного шляху у житті самостійно, чи їм допомогла зла воля чоловіка. Це притулок, у якому б можна було здобути освіту, навчитися господарювати, а основне, завдяки якому можна було б самостійно жінці вибирати свою долю — виходити заміж чи довічно жити в пансіоні.
Однак, форма, у якій подається проект — форма марення вказує на його утопічність.
Світ чоловічих персонажів роману Панас Мирний також розбиває на дві групи: чоловіки, які зберігають вірність одній жінці — Карпо Здір, Федір Супруненко і чоловіки-ловеласи — Проценко, Загнибіда, Колісник, Лошаков, Довбня.
Знову спостерігаємо, що чоловіки, які дотримуються моногамних стосунків із жінками зустрічаються ще на селі — Карпо і Здір. Навіть Грицько Супрун, хоча й впадає в блуд з молодшою у два рази Ївгою, та лише після смерті своєї дружини.
Представники другої групи не одну жіночу долю занапастили. Про те лише одному Довбні стає жаль Марину, яку він позбавив дівочої честі, всі інші розцінюють жінку лише як джерело розваг, як іграшку, награвшись якою, можна викинути або подарувати іншому.
Образ селянської дівчини Христі та її тяжкої долі
Центральне місце в романі займає образ Христі.
Героїня роману наділена інтелектом, красою, вразливою психікою. У першій частині («У селі») автор малює її образ чарівними фарбами. В описах домінують такі риси: «кругле обличчя», «чорні брови», «чорні очі», «уста, мов корали, довга коса», «біле чоло», «невисокий зріст», «очі грають, як ті зорі».
Якщо приглянутися до портрета пильніше, то можна помітити й інші барви, риси звабливої жінки: «Невисока, в обличчі і в тілі по-слов'янськи кругленька, жвава. Ні тонкого стану, ні лебединої шиї...» Але ж чомусь чарувала вона чоловічу стать? Чарівність Христі, вся магія її привабливості не чорні очі, а іскорки в темній безодні зіниць, що неодноразово підкреслюються.
Доля її була типова за тих соціальних умов. Батьки дівчини, в недавньому кріпаки, любили свою єдину дочку – вродливу, добру душею, веселу вдачею. Христю гнітили злидні, але вона не падала духом. У хаті холодно, нужденно та «Христя швидка, має золоті руки. Ось вона метнулася, не забарилась – уже й витопила, наварила страви й обрадувала матір». Здавалось би, жити в матері, мати свою хату, город, трудитись як слід і горя не знати. Та долю її перевернув Грицько Супруненко – сільський збирач податків. Сфабрикувавши злочинний наклеп разом із Загнибідою, він змушує Христю йти в найми до міста. З ранку до пізньої ночі, не розгинаючись, працювала Христя у Загнибіди. Там відчула усю гіркоту життя підневільної людини. «Наймичка, наймичка», – думала Христя, і коло серця її пекло огнем».
Спостерігаючи п’яне, безглузде, жорстоке гульбище у Загнибіди, Христя проймається ненавистю до тих дуків, які оточують її. А ще глибше ранить її душу звістка, що їх з матір'ю одурено: «Одурили, обплутали, випхали з села, щоб з Федором не була... Послужи задурно півроку в Загнибіди. Відроби, відроби».
Почуття ненависті дедалі загострюється, і якось Христя ловить себе на думці про вбивство ненависного хазяїна. Вона побачила здоровенний кухонний ніж на столі... «Отим би тебе приспати». Загнибіда – п'яниця, розпусник, збагатився за рахунок народу. Він сповнений зневаги до знедолених і навіть до власної дружини. Хазяїн давно задивляється на Христю, як на нову здобич...
В селянському образі Христі найприкметнішою рисою є доброта. По доброму ставилася вона і до хазяйки. Між ними був лад, товариські стосунки. «Зате Загнибідиха ходила за Христею, як за своєю молодшою сестрою».
Христя має ясний розум і чутливе, щире серце, їдучи до матері в гості, вона помічає соціальну нерівність, бачить багаті крамниці і злиденних людей: «...бідноту виперли аж на край міста, в смітники та пустки...». То сумує Христя, побачивши бідні, обшарпані хатки, то радіє вільному просторові, зеленій долині. А думки пригнічують, навіюють сум: «Ні, немає щастя й талану бідним на цьому світі і не буде ніколи...» І згадалися своя недоля, і як її випхали з села в найми на глум чужинцям, а безпомічну матір зоставили на плач, на журбу.
А чим порадує матір, коли її запідозрюють у вбивстві дружини Загнибіди? Через велику купюру (50 рублів), що їй дав Загнибіда, Христю заарештовують. Мати не може витримати сорому й наруги, з туги за дочкою вона помирає. Христя дуже любила матір, тільки й радості було, поки жила мати, а тепер і ця іскорка радості згасає. «І Христя викрикувала жалібні слова, приливаючи ще жалібнішими сльозами...»
Чи могла Христя залишитися в селі? Мати померла, землю забрали сільські власті, Карпо Здір привласнив хату Притик, а згодом продав її жидові. Тому про село, де панували Супруненки і Здори, Христя говорить так: «Далося мені це село узнаки, провались воно крізь сиру землю».
Повернувшись до міста, Христя наймається до секретаря думи Рубця. Знову гірке наймитування, важка праця. Та Христі не звикати, вона пнеться з усіх сил, намагається догодити. У ІІІ частині Христя розкривається новою гранню – до неї прийшло справжнє кохання. Обранцем Христі був панич Проценко, що квартирував у Рубця. Дівчина зачарована його ставленням до неї: увагою, ласкою, щирістю. Письменник майстерно підкреслює контраст зовнішньої привабливості панича і його внутрішньої хижацької суті: «Лоб широкий, високий – з мармуру виточений, і на ньому над очима, неначе дві бархатки, чорніло дві брови...» Дівчина й гадки не мала, що перед нею підступна людина, ловелас. Уперше зроду чує вона рівною себе з ним, близькою до його. Як навісна, вона кидається до чайника, чи не поспів ще чай, то стакани перемиває. Часом сумнів краяв душу Христі, чи добре це, що вона покохала панича? Згадуючи своїх подруг Мар'ю і Марину, яких знеславили злі люди, Христя здригалась, їй робилося страшно. «Вона бачила, що життя випихає її на той самий шлях, по якому пішла Марина».
Долю своєї героїні художник простежує, показуючи жорстокість тодішньої дійсності.
І знову Христя на вулиці, вигнана Рубцем. Проминуло п'ять років. І в IV частині вона з'являється перед читачем у образі співачки. Вона молода, весела, гарна, і ті сумні колізії її життя, хоч і завдали їй страждань, проте не зламали молодечого завзяття.
Згодом вона стає коханкою Колісника – члена земства. Він відвозить Христю до маєтку Веселий Кут, купленого ним за земські гроші. Цей період життя героїні особливо гнітючий і важкий. Панас Мирний – тонкий психолог, він через сон, роздуми, переживання показує порухи душі героїні. Христя вся в тривогах і муках. Сум та туга давлять її. То вона задумується: хто вона – утриманка Колісника, яка віється від одного пристановища до іншого; то згадує свою хату, й думки про рідні місця ще більше додають їй болю.
В образі Христі показано цільну натуру, що зберегла кращі якості людини: доброту, щире серце героїні. «Добра душа, багато добра робить, – говорять про неї селяни. – Не те що другі, як розбагатіють, – забули Бога і людей. А Христя – ні, все для людей. За їх лихо добром оддячує».
Побувавши в Мар'янівці, вона проймається співчуттям до односельців, радить Колісникові, щоб той повернув слобожанам стави і городи. Христя завжди була на боці селян, з якими брутально обходився Колісник. Вона умовляє ненаситного глитая зменшити страждання бідняків. Деспотизм і відвертий цинізм Колісника боляче вразили душу. Образ Христі об'ємний. Героїня має тонку душевну організацію, складну гаму почуттів.
Її життя – це ціла низка утрат та горя, ціла вервечка випадків, котрі піднімали її вгору, щоб впустити сторч головою. Крах авантюри Колісника, його самогубство стають початком останнього акту трагедії жінки. Зруйновано останній прихисток Христі. А далі йде стрімкий, неминучий рух униз, до вуличної повії, до бідності, до загибелі. Через Книша вона влаштовується в готель, стає професійною проституткою. Та недовго їй довелося орудувати грошима, пити дорогі вина, носити шовки. Невзабарі безносою від страшної хвороби, загорнутою у ряднину жебрачкою-повією з'являється вона на темних, брудних вулицях.
Христя у дранті, з обмороженими руками й ногами добирається до рідної Мар'янівки. Тільки тепер визріває у неї тверде рішення: «Моя хата... Батьківська хата, заберу, відсужу». Виснажена, тяжко й безнадійно хвора, вона опускається на призьбу рідної оселі, де вже був шинок, і замерзає... Хто винен? Звичайно, буржуазне суспільство. Земці, чиновники, крамарі й інші пани і підпанки, буржуа отруїли, згубили життя людини, яка мала потенційні можливості стати доброю господинею, дбайливою дочкою, вірною дружиною.
У передсмертному сновидінні Христя бачить власний лан: «Лани без міри, без краю. Вітер гойдає молодий колос. «Чиє се поле?» – пита вона. – Христине поле», – чує у відповідь».
Висновок
Робота над романом «Повія» дозволила Мирному дослідити суспільний процес у селі, глибше осягнути своєрідність буржуазії в період її бурхливого становлення та спостерегти становлення інтелігенції. Велич П. Мирного полягає в тому, що він продовжив ідейно-творчі традиції Т.Шевченка, надав нових рис українській реалістичній прозі та утвердив у ній соціально-психологічний роман і повість.
Розглянувши еволюцію образу головної героїні роману Панаса Мирного «Повія» в умовах життя українського селянства, ми у своїй роботі показали трагізм жіночої долі, розкрили суть негативного впливу міського способу життя на традиційну селянську мораль.
Ніхто з українських письменників після Т.Шевченка не змалював так яскраво трагедію сільської дівчини, як це зробив Панас Мирний. Шевченко створив невмирущий образ жінки-кріпачки, а Мирний показав страдницьке життя жінки в нових соціальних умовах.
Жіночий образ втілює прагнення до життя, до миру, затишку, до чесного життя. Але в несправедливому класовому суспільстві неможливе здійснення їм мрій і прагнень.
В образі Христі є втілення долі багатьох трудящих жінок в умовах кріпосництва й післяреформеної доби. Автор не засуджує життя Христі, а наголошує на причинах цього явища, показує їх у образах Марини і Мар’ї. Сама ж Христя постає як уособлення високої моралі і доброти.
Христя – один з найтрагічніших образів жінки в українській літературі XIX століття.
Список використаної літератури
1.Бондар М.П., Гончар О.І., Грицюта М.С. Історія української літератури у 2-х томах. Т.1. –К.: Наукова думка. –1987. – С.373-384.
2.Борщевський В.М., Крижанівський С.А. Українська література: Підручник для 10 кл. – 8-ме вид., перероб. і доп. –К: Рад.школа. –1990. –319с.
3.Гончар О. Перший симфоніст української прози// Письменницькі роздуми. –К., 1980.
4.Історія укр.літ/ О.І.Білецький. –К.: Видавництво Академії Наук України РСР. – 1955. – С.397-398
5.Колинський П.К., Хропко П.П., Поліщук Ф.М. Історія української літератури. Література другої половини 19 століття. –К. –1966. – С.363-380.
6.Мирний П.Я. Твори у 2-х томах.Т.1. /Передм. С.Зубкова. –К.: Дніпро.–1985. – С.5-16.
7.Мирний П.Я. Оповідання. Повісті. Роман. Драматичні твори. Твори у двох томах.Т.1. –К.:Наукова думка.–1989. – С.18-30