Ім'я файлу: тема7.docx
Розширення: docx
Розмір: 60кб.
Дата: 19.10.2022
скачати

Термічні ушкодження. Електротравма. Догляд за хворими.
План

1. Опіки. Класифікацію, визначення глибини та площі опіку, ІТУ. Послідовність надання ПМД хворим, боротьба з опіковим шоком, місцеве лікування в разі опіків.

2. Клінічні симптоми опікової хвороби: періоди, лікування. Догляд за опіковими хворими.

3. Хімічні опіки, їх види, клінічні прояви, ПМД та лікування.

4. Відмороження. Види холодової травми. Класифікацію відморожень, періоди і ступені розвитку. ПМД та лікування. Особливості догляду за хворими з відмороженнями.

5. Клінічні ознаки електротравми. Особливості надання ПМД, принципи лікування. Догляд.

6. Особливості надання ПМД при надзвичайних ситуаціях мирного часу та під час бойових дій.
Опікиcombusio — це ушкодження тканин організму, які виникають унаслідок місцевої дії високої температури, хімічних речовин, електричного струму або іонізуючого випромінювання.

За даними ВООЗ, на термічні ушкодження припадає 6 % від усієї кількості травм мирного часу.

Розрізняють

  • термічні,

  • хімічні,

  • електричні

  • променеві опіки.

  • виробничі

  • побутові.

Виділяють також опіки воєнного часу.

За локалізацією виділяють опіки кінцівок, тулуба, обличчя, волосистої частини голови, верхніх дихальних шляхів, промежини.

Термічні опіки відносять до травматичних ушкоджень покривів тіла людини, які

виникають унаслідок дії на шкіру і слизову оболонку термічних факторів. Найчастіше зустрічаються опіки верхніх кінцівок. Термічні опіки можуть бути спричинені полум'ям, киплячими рідинами, розжареними предметами, паром, газоподібними продуктами горіння, вибухом займистих речовин тощо. При пожежах до термічних опіків приєднується несприятливий вплив на організм чадного газу.

Класифікація опіків:

І ступінь — ушкодження епідермісу. Характеризується болючістю,почервонінням і набряком шкіри. Через 2—3 дні ці симптоми зникають, а на 3—4-й день починається лущення епідермісу, з'являється пігментація шкіри;

II ступінь — ушкодження всього епітелію. Характеризується появою міхурів, заповнених прозорою жовтуватою рідиною, які з'являються одразу ж після опіку або через кілька годин (днів). Під час розтину пухирів виникають плазмо- і лімфорея. За відсутності нагноєння пухирі можуть розсмоктатись або в міру відшарування змертвілого епідермісу відбувається самостійне загоєння рани. Епітелізація закінчується через 7—12 днів без утворення рубця.

Через 2—3 тиж відновлюються епідерміс і нормальне забарвлення шкіри;

III ступінь — некроз шкіри. Опіки III ступеня поділяють на 2 групи, а і б. При опіках ІІІа ступеня ранова поверхня покрита світло-коричневим або сірим струпом, який утворюється внаслідок змертвіння епітелію і поверхневих шарів шкіри. Через 3—4 тиж настає загоєння, іноді утворюються гіпертрофічні рубці. При опіку ІІІб ступеня розвивається некроз усіх шарів дерми (разом з волосяними цибулинами, потовими і сальними залозами);

IV ступінь — некроз шкіри та інших тканин (підшкірна жирова клітковина, фасції, м'язи, кістки).
Для оцінки важкості ушкодження і вибору плану лікування важливе значення має

визначення площі опіку. З цією метою застосовують такі методи:

1. Метод А.Уоллеса ("правило 9"). Площі поверхонь основних частин тіла становлять;

голова — 9 %, верхні кінцівки — по 9 % кожна, передня поверхня тіла і задня поверхня тіла— по 18 %, нижні кінцівки — по 18 %, промежина — 1 %.

2. Метод I.I. Глубова ("правило долоні"). Площу опіку порівнюють із площею долоні

потерпілого, яку приймають за 1 % від всієї поверхні тіла.

3. Метод Б.М. Постнікова. Після введення хворому морфіну гідрохлориду на ушкоджену ділянку накладають прозору плівку. Обводять на плівці межі ділянки (спиртовим розчином метиленового синього). Потім плівку накладають на сантиметрову сітку і визначають площу опіку.

4. Метод Г.Д. Вілявіна. За допомогою спеціальних штампів силуетів тіл людини роблять відбитки на міліметровому папері. Висота силуету — 17 см. Кількість міліметрових квадратів на поверхні силуету дорівнює такій самій кількості квадратних сантиметрів на шкірі людини зростом 170 см.

Першу медичну допомогу при опіках надає фельдшер чи медична сестра. Треба негайно зняти тліючий одяг, вивести потерпілого із зони вогню, накласти на опікову поверхню асептичну пов язку, а при великих опіках її можна накрити рушником, простирадлом. При глибоких опіках кінцівок проводять іммобілізацію. Якщо в потерпілого з'явились озноб і тремтіння, необхідно тепло вкрити його, дати гаряче пиття. Для профілактики больового шоку вводять анальгетики, нейролептики, седативні засоби (в максимальних дозах). Під час транспортування хворі повинні лежати. Якщо воно триває більше ніж 1 год, фельдшер повинен проводити протишокове лікування (інгаляції киснем, інгаляційна анестезія, внутрішньовенно введення плазмозамін-них або електролітних розчинів, лужно-сольових розчинів, ви-сокомолекулярних декстранів, препаратів для дезінтоксикацій-ної терапії).

Лікувальні заходи в стаціонарі розпочинають з інфузійної терапії. Для зняття болю кожні 4—6 год уводять наркотичні і ненаркотичні анальгетики, транквілізатори, нейролептики. За наявності нудоти і блювання вводять 0,5 мл 1 % розчину атропіну сульфату, виконують новокаїнові блокади (вагосимпатичну, паранефральну, футлярну, провідникову). Для ліквідації гіповолемії, відновлення тканинної перфузії, нормалізації судинного тонусу і серцевої діяльності проводять інфузійну терапію.

Протягом 1-ї доби після опіку необхідно ввести 3—бл рідини. Показано введення

кортикостероїдних гормонів, серцевих глікозидів, кокарбоксилази, вітамінів (С, В1, B2, B6, В12). Щоб запобігти необоротним порушенням мікроциркуляції, одразу ж після госпіталізації вводять по 3000—5000 ОД гепарину через кожні 4—6 год. При важкому шоку і наростанні інтоксикації доцільно вводити інгібітори протеолізу. Для профілактики вторинної інфекції призначають антибіотики.

Лікування опікових ран може бути консервативним і оперативним. Місцеве лікування опіків починають з первинного туалету опікової рани, який проводять потерпілим без ознак шоку. Процедуру проводять, дотримуючись правил асептики, після введення наркотичних анальгетиків або під наркозом. Шкіру навколо ділянки опіку обробляють розчином антисептика, видаляють відшарований епідерміс і сторонні тіла. Забруднені ділянки обробляють 3 % розчином перекису водню. Великі пухирі підрізають біля основи і спорожнюють, при цьому відшарований епідерміс не вирізають. Далі лікування проводять закритим (під пов'язкою) або відкритим способом. Закритий спосіб базується на застосуванні пов'язок з різними лікарськими засобами (антисептичними розчинами, емульсіями, мазями, кремами). При опіках І ступеня на ушкоджену поверхню накладають мазеву пов'язку. При опіках II ступеня після первинного туалету рани накладають мазеву пов'язку, використовуючи мазі на водорозчинній основі, які мають бактерицидну дію. Пов'язку замінюють через 2-3 дні.

При опіках ІІІа ступеня проводять туалет здорової шкіри навколо ділянки ушкодження і накладають пов'язку. Під час лікування таких ран необхідно зберегти струп або досягти 3 утворення сухого струпа. Якщо ушкоджена ділянка вкрита сухим струпом світлокоричневого кольору, накладають суху пов'язку. Якщо струп м'який, біло-сірого кольору, використовують вологу висихаючу пов'язку з антисептиком для підсушування поверхні опіку. На 2—3-му тижні струп відторгається. Опікова поверхня вкривається епідермісом. При глибоких опіках ІІІб і IV ступеня місцеве лікування спрямоване на прискорення відторгнення некротичних тканин. Перев'язки проводять через день, що дозволяє спостерігати за станом ран. Ураховуючи виражений больовий синдром, перев'язки виконують під наркозом або після введення наркотичних анальге-тиків. Наприкінці 1-го тижня починається гнійне розплавлення опікового струпа, і з цього моменту проводять безкровну некректомію (видаляють ділянки розм'якшеного струпа, де він легко відходить від прилеглих тканин). Для прискорення відторгнення некротизованих тканин із б—8-го дня після опіку, коли відбувається чітка демаркація, проводять некролітичну терапію. Застосовують протеолітичні ферменти (трипсин, хімотрипсин), хімічні некролітичні речовини, які

розплавлюють струп і прискорюють очищення рани (40 % саліцилова мазь, бензойна

кислота). Після відторгнення струпа і покриття рани грануляційною тканиною проводять лікування антисептичними розчинами й антибактеріальними мазями на водорозчинній основі. Після очищення рани показане хірургічне лікування — шкірна пластика. Головна мета відкритого способу лікування — швидке утворення сухого струпа, який є "біологічною пов'язкою". Для цього використовують висушувальну дію повітря, УФопромінення та ін. Опікову поверхню обробляють 5 % розчином калію перманганату чи спиртовим розчином брильянтового зеленого, залишають відкритою. Навколо рани потрібно створити певний мікроклімат (сухий і теплий, температура повітря — 26—28 °С). Обробку рани виконують 2—3 рази на день. Останніми роками відкритий метод застосовують в умовах керованого абактеріального середовища — у палатах з ламінарним потоком стерильного підігрітого до 30—40 °С повітря. Протягом 24—48 год формується сухий струп, зменшується інтоксикація, прискорюється епітелізація.

Лікування хворих проводять також у боксах, де встановлені джерела інфрачервоного випромінювання і повітроочищувачі. Хворих з опіками лікують і в спеціалізованих протиопікових центрах. Для їх лікування застосовують спеціальні ліжка на повітряній подушці. При глибоких опіках проводять хірургічне лікування опікових ран. Застосовують 3 види хірургічного лікування: некротомію (розсічення струпа на всю довжину до появи крапель крові); ранню некректомію з негайним закриттям поверхні рани трансплантатом власної шкіри хворого або тимчасово накладеним алло- чи гетеротрансплантатом (або синтетичною шкірою) до моменту автодермопластики; відстрочену шкірну пластику після консервативного лікування і відторгнення струпа.

Опікова хвороба — це сукупність клінічних симптомів і загальних реакцій організму, що розвиваються при термічних ушкодженнях шкіри і розташованих глибше тканин. Ознаки опікової хвороби спостерігаються при поверхневих опіках більш ніж 15—25 % поверхні тіла і глибоких опіках більш ніж 10 % поверхні тіла. У дітей та осіб літнього віку глибокі опіки навіть 5 % поверхні тіла можуть призвести до летального кінця. У перебігу опікової хвороби виділяють 4 періоди:

І період — опіковий шок, що починається відразу або в перші години після травми. Може тривати до 3 діб;

II період — гостра токсемія, що триває 10—15 днів після отримання опікової травми;

III період — септикотоксемія, яка триває від 2—3 тиж до 2—3 міс;

IV період — реконвалесценція, спостерігається після спонтанного загоєння ран або

оперативного відновлення шкірних покривів.
Опіковий шок — це патологічний процес, який розвивається при значних термічних ушкодженнях шкіри і прилеглих тканин. Він триває до 72 год. Опіковий шок характеризується вираженою плазмовтратою, гемолізом, порушенням функції нирок. За клінічним перебігом виділяють 3 ступені опікового шоку. Опіковий шок І ступеня спостерігається в осіб молодого та середнього віку при опіках 15—20 % поверхні тіла. Клінічна картина опікового шоку така. У перші години після опіку потерпілий збуджений, недостатньо критично оцінює свій стан. Далі ейфорія зникає, спостерігається адинамія. При глибоких і значних опіках зменшення ОЦК зумовлено її депонуванням і гемолізом еритроциів. Децентралізація кровообігу призводить до зниження тканинного і органного кровотоку. Клінічно це проявляється блідістю шкірних покривів, зменшенням погодинного діурезу (до анурії), спрагою, нудотою. У перебігу опікового шоку виділяють 2 фази. Перша фаза — еректильна (триває від 20 хв до 2 год), 2-га — торпідна.

Період токсемії триває від 2 до 15 днів. Вона проявляється пригніченням ЦНС,

галюцинаціями, маренням, коматозним станом. Можуть бути блювання і судоми.

Температура тіла підвищується до 39—40 °С. Пульс ниткоподібний, аритмічний. Знижується AT. Дихання поверхневе, прискорене. Шкіра бліда, з ціанотичним відтінком. Наростають вторинна анемія і гіпопротеїнемія. Виявляють різкий зсув лейкоцитарної формули крові вліво. Розвиваються токсичний ентерит, гепатит, міокардит, пневмонія. Спостерігаються поліурія, протеїнурія, мікрогематурія, циліндрурія.Токсемія супроводжується гнійно-резорбтивною гарячкою, так званою ремітивною температурою (температурна крива з перепадами ввечері і зранку на 2—3°С). Втрата білка за добу становить 50—200 г. Розвиваються опікове виснаження, порушення процесів регенерації і репарації в ранах, анемія. Можливий летальний кінець.

У період реконвалесценції відбуваються відновні процеси, нормалізується температура тіла, з'являється апетит, збільшується маса тіла хворого. При значних і глибоких опіках цей період триває до 1,5 року. А порушення функцій внутрішніх органів спостерігаються і через 2—4 роки.

Загальне лікування при опіковій хворобі включає боротьбу з болем, лікування опікового шоку, лікування гострої токсемії, профілактику і лікування інфекційних ускладнень. Застосовуються такі методи знеболювання: обробка ушкодженої ділянки маззю і накладання пов'язок, уведення наркотичних і ненаркотичних анальгетиків, седативних препаратів» нейролептиків, виконання блокад.

Лікування опікового шоку. Комплекс лікувальних заходів спрямований на ліквідацію болю, підтримання системної гемодинаміки, поліпшення тканинної і органної перфузії, компенсацію плазмовтрати і корекцію функцій ушкоджених органів. З метою знеболювання вводять наркотичні анальгетики в поєднанні з антигістамінними і седативними засобами. Проводять новокаїнові блокади, застосовують нейролептики. Підтримання системної гемодинаміки включає усунення гіповолемії, застосування вазопресорів, поліпшення серцевої діяльності. Для поліпшення органного кровообігу призначають еуфілін і дофамін. Для поліпшення мікроциркуляції застосовують інгібітори протеолітичних ферментів, які пригнічують активність кініновоЇ системи. Для корекції реологічних властивостей крові вводять середньо- і низькомолекулярні колоїдні розчини, малі дози гепарину, дезагреганти

(трентал, курантил). Для компенсації плазмовтрати застосовують плазму, альбумін, стабізол, рефортан.

За наявності дихальної недостатності потерпілому дають зволожений кисень. За

показаннями проводять інтубацію трахеї і ШВЛ. При опіку дихальних шляхів унаслідок наростання набряку можливий розвиток асфіксії. За показаннями виконують трахеотомію. При гострій токсемії проводять інфузійну і дезінтоксикаїцй-ну терапію, лікування гострої ниркової недостатності і корекцію ацидозу. Об'єм інфузії за добу визначають за такою формулою: 51 мл х на масу тіла (у кг) х на площу опіку (II—IV ступеня, у %) + 2 000 мл. При цьому половину добового об'єму переливають у перші 8 год, а на 2-гу—З-тю добу об'єм інфузії зменшують у 2—3 рази. Для поповнення ОЦК переливають кристалоїдні і колоїдні розчини. Втрати білка поповнюються шляхом уведення нативної плазми, білкових препаратів (альбумін, протеїн, білкові гідролізати, суміші амінокислот) та плазмозамінних розчинів (стабізол, рефортан). Поповнення енергетичних витрат забезпечується внутрішньовенним уведенням розчину глюкози і жирових емульсій. Для нормалізації водно-електролітного балансу проводять інфузії кристалоїдних розчинів. Ураховуючи високу частоту розвитку анемії, усім хворим із глибокими опіками показане переливання еритроцитної маси.

Дезінтоксикаційна терапія включає переливання великої кількості кристалоїдних

розчинів, уведення альбуміну, кровозамінників. При вираженій токсемії застосовують

екстракорпоральні методи детоксикації (плазмаферез і гемосорбцію). За наявності олігурії і анурії призначають осмотичні діуретики (манітол). При стабільній гемодинаміці для підтримання адекватного діурезу вводять лазикс. Оскільки при великих опіках практично завжди розвивається ацидоз, необхідно вводити 4—5 % розчин натрію гідрокарбонату. Для профілактики і лікування інфекційних ускладнень проводять антибактеріальну терапію.

Хімічні опіки виникають при дії на шкіру хімічних речовин: кислот, лугів, бензину,

фосфору та ін. За характером дії на тканини хімічні речовини поділяють на 2 групи:

1) речовини, що спричинюють коагуляцію білка: кислоти, солі важких металів, деякі

леткі масла;

2) речовини, що спричинюють колікваційний некроз: луги, їдкий калій, їдкий натрій,

каустична сода.

При глибоких опіках кислотами спостерігаються зміни, характерні для сухого некрозу.

Утворюється щільний, сухий, нерухомий струп коричневого або чорного кольору, який не виступає над поверхнею шкіри, з помірною перифокальною гіперемією і набряком. При глибоких опіках лугами утворюється струп сіро-зеленого кольору, пухкий. Він виступає над поверхнею тіла. Спостерігаються виражена перифокальна гіперемія і набряк. При опіках лугами, на відміну від опіків кислотами, спостерігаються виражені симптоми інтоксикації.

Надання першої допомоги. Фельдшер повинен якнайшвидше видалити з поверхні шкіри залишки хімічних речовин. Найефективнішим є промивання шкіри водою протягом 10—15 хв. Використання нейтралізуючих хімічних речовин недоцільне, оскільки хімічна реакція має екзотермічний характер, що спричинює додаткове термічне ушкодження тканин. Не можна промивати шкіру водою після опіків негашеним вапном (його видаляють механічним шляхом).

Опіки фосфором мають деякі особливості. При сполученні фосфору з киснем повітря

утворюються кислоти. Розвивається фосфорна інтоксикація, уражуються печінка (з'являється жовтяниця) і нирки (у сечі з'являються білок і циліндри). Гасіння фосфору проводять під водою або 1 — 2 % розчином мідного купоросу. Накладають пов'язку з 2 % розчином мідного купоросу, 5 % розчином натрію гідрокарбонату чи 3—5 % розчином калію перманганату.

Променеві опіки виникають при дії радіоактивного випромінювання.

Відмороження виникає при дії низьких температур. Воно проявляється некрозом та

реактивним запаленням тканин.

У клінічному перебігу розрізняють прихований і реактивний періоди. У прихований

період з'являються відчуття холоду, поколювання. Шкіра в ділянці ураження стає

синюшною. У реактивний період розвиваються некроз і реактивне запалення. Межі

відмороженої ділянки чітко визначаються через 5—7 днів.

Розрізняють 4 ступені важкості відморожень.

Відмороження І ступеня — шкіра бліда, синюшна. Некрозу і пухирів немає. Іноді

з'являється мармурове забарвлення шкірних покривів.

Відмороження II ступеня характеризується досить тривалим прихованим періодом.

Утворюються пухирі, наповнені прозорим ексудатом.

Відмороження III ступеня характеризується тривалим прихованим періодом. Межа зони змертвіння проходить на рівні підшкірної жирової клітковини. Пухирі містять геморагічний ексудат.

При відмороженні IV ступеня прихований період тривалий.Розвивається муміфікація або волога гангрена. Демаркація спостерігається через 2 тиж, а іноді — через 2—3 міс.

Некротизуються м'які тканини і навіть кістки.

Відмороження можуть мати такі ускладнення: пневмонія, анаеробна інфекція, правець,

трофічні виразки, облітераційний ендартеріїт.

При тривалій дії на організм людини низької температури і, за відсутності можливості

підвищити теплотворення може настати загальне замерзання — патологічна гіпотермія організму, що може призвести до летального кінця.

Найнижчою температурою тіла, за якої ще можливе відновлення функцій організму (заЯсеном), є температура 23—24 °С. Під час замерзання в людини з'являється ейфорія.

Розрізняють 4 ступені замерзання:

І ступінь — людина загальмована, з'являються озіюб, "гусяча шкіра", брадикардія.

Ректальна температура знижується до 33 °С;

II ступінь — спостерігаються загальне заклякання, адинамія, озноб. Шкіра холодна,

синюшна, з мармуровим відтінком. Привертає до себе увагу акроціаноз. Розвивається

брадикардія (ЧСС — 30—50 за 1 хв). Пульс майже не промацується, AT дещо знижений. Частота дихання становить 8 за 1 хв. Дихання поверхневе. Температура тіла знижується до32 °С;

III ступінь — температура тіла знижується до 30°С, людина непритомніє.

Спостерігаються судоми, блювання, виражене заклякання тіла, тризм. Кінцівки напівзігнуті. Це зменшує площу тепловіддачі. Розвивається брадикардія. Пульс на периферійних артеріях відсутній, AT не визначається. Дихання за типом Чейна—Стокса;

IV ступінь — температура тіла знижується за 27 °С, поступово припиняється

функціонування всіх органів. Енергетичний обмін різко знижується. Дихання, пульс і AT майже не визначаються. Рефлекси відсутні. Повністю зникає відчуття болю.

Смерть від замерзання настає звичайно внаслідок припинення серцевої діяльності та

анемії мозку.

Лікування проводять у відділенні інтенсивної терапії. Воно полягає у швидкому

зігріванні потерпілого. Його занурюють у ванну з водою температури 36 °С. Протягом 25—30 хв температуру води підвищують до 38-40 °С. Зігрівання продовжують доти, доки температура тіла не підвищується до 35 °С. Потерпілому дають гарячий чай чи каву, уводять 20—40 % розчин глюкози, кофеїн, кордіамін. Одночасно вливають розчин реополіглюкіну, проводять корекцію водно-електролітного балансу. У разі появи судом уводять натрію оксибутират.

Лікування відморожень передбачає:

 підвищення температури в уражених тканинах;

 відновлення кровообігу у відморожених ділянках;

 боротьбу із шоком та інтоксикацією;

 профілактику інфекцій;

 видалення некротизованих тканин;

 проведення реконструктивних і пластичних операцій для відновлення функцій

ураженої частини тіла.

Перша медична допомога. Хворим уводять протиправцевий анатоксин. Уражену кінцівку протирають 96 % етиловим спиртом, хлоргексидином або іншим антисептичним засобом, витирають насухо і накладають на неї багатошарову теплоізоляційну пов'язку (шар марлі, товстий шар вати, знову шар марлі, прогумована тканина). На догоспітальному етапі можна використовувати різний допоміжний матеріал (наприклад, ковдру).

У разі відмороження щік, вушних раковин і носа їх розтирають теплою рукою, змащеною вазеліном, до почервоніння шкіри (не рекомендується розтирати снігом, бо кристали льоду можуть травмувати шкіру, що сприяє проникненню інфекції). Хворим дають гарячі напої, невеликі дози алкоголю.

Лікування хворих у стаціонарі починають з активного зігрівання уражених ділянок

(кінцівок). Кінцівку занурюють у ванну зі слабким розчином калію перманганату.

Температуру води поступово підвищують від 20 °С до 40 °С. Пізніше відморожену ділянку прикривають пов'язкою з вазеліном або маззю Вишневського.

Добрий ефект дають опромінення уражених частин тіла променями УВЧ, електрофорез гідрокортизону, фонофорез гідрокортизону і новокаїну, поздовжня діатермія. При цьому зменшуються біль і набряк. Одночасно обов'язково вводять антикоагулянти, вазодилататори, дезагреганти, гангліоблокатори. Проводять новокаїнові блокади грудних і поперекових симпатичних вузлів, паранефральну новокаїнову блокаду. Хворим, які перебувають у стані шоку, уводять анальгетики, снодійні засоби, антигістамінні препарати. Внутрішньовенно вводять розчин лактату, новокаїн. Призначають фізіотерапію, дезагрегантну, детоксикаційну, десенсибілізувальну і протизапальну терапію. Застосовують засоби, що розширюють судини, вітаміно- і гормонотерапію. З метою поліпшення реологічних властивостей крові вводять реополіглюкін, а для розширення судин — папаверину гідрохлорид (по 0,05 г 3 рази на добу всередину або по 2 мл 2 % розчину підшкірно 2 рази на добу протягом 10—12 діб). Застосовують і такі препарати, як но-шпа, нікошпан, галідор, ескузан, АТФ. Вони поліпшують коронарний і мозковий кровообіг.

Антигістамінні препарати (димедрол, діазолін, супрастин, кетатифен та ін.) зменшують набряк, гіперемію і біль. У перші 3—5 діб реактивного періоду застосовують стероїдні гормони (гідрокортизон), які виявляють десенсибілізувальну і протизапальну дію.

Протягом усього періоду лікування хворий повинен приймати вітаміни (аскорбінову і нікотинову кислоти, вітаміни групи В, вітамін Е). Велику увагу приділяють детоксикації організму хворого. У разі інфікування ранових поверхонь застосовують ацетилсаліцилову кислоту (по 2—3 г на добу), бутадіон (по 0,15 г 2 рази на добу), сульфаніламідні препарати. У разі вираженої запальної реакції, ускладненої лімфангіїтом чи тромбофлебітом, перорально призначають антибіотики (еритроміцин, олететрин, ампіцилін).

Місцеве лікування відмороження розпочинають з первинної хірургічної обробки ранової поверхні. При відмороженні І ст.. після змазування ураженої поверхні 56 % етиловим спиртом або іншим антисептиком, який не змінює забарвлення шкіри, накладають зігрівальну ватно-марлеву пов'язку. При відмороженні II ступеня зрізують пухирі і накладають пов'язку з антисептичним розчином чи маззю (слабкий розчин калію перманганату, розчин аміаку, мазь Вишневського, сульфідинова та ксероформова мазі, вітамінізована мазь із ланоліном чи риб'ячим жиром та ін.). За показаннями проводять хірургічне лікування (фасціо- і некротомія, некректомія ).

Електротравми виникають при дії електричного струму низької (менше ніж 1000 В) і високої (1000 В і більше) напруги. Чим вища напруга електричного струму, тим менше значення має опірність тканин і більш виражені місцеві зміни — електричні опіки.

Електричні опіки — особливий вид ушкодження тканин, що виникає в місцях їх контакту з електричним струмом.

Ураження електричним струмом, що проявляється тільки загальними порушеннями без будь-яких локальних змін, називається електротравмою.

У потерпілого з електротравмою спостерігаються ознаки ураження ЦНС (непритомність, головний біль, загальна слабість, сонливість, загальмованість чи ейфорія, амнезія), серцевосудинної системи (артеріальна гіпотензія, порушення серцевого ритму, напади стенокардії, зупинка серця), органів дихання (дихальна недостатність, порушення ритму дихання, зупинка дихання), опорно-рухового апарату (судоми), органа зору (порушення зору, можлива повна його втрата). Ці симптоми покладено в основу клінічної класифікації електротравми (Е.Я. Фісталь).

Електротравма легка середньої важкості Важка Вкрай важка

Судоми без непритомності Нетривала непритомність, спазм периферійних м'язів

Тривала непритомність, порушення дихання і серцевої діяльності Клінічна смерть

Першу допомогу потерпілим надають на місці події. Необхідно припинити дію

електричного струму. За відсутності дихальних рухів і серцевої діяльності проводять

закритий масаж серця, штучне дихання (методом "рот до рота" або "рот до носа").

Бригада швидкої допомоги, яка прибула на місце події, повинна швидко оцінити

ситуацію і визначити послідовність проведення реанімаційних заходів. Якщо є ознаки

клінічної смерті, необхідно негайно розпочати (або продовжити) непрямий масаж серця і ШВЛ за допомогою дихального апарата через маску, а за її неефективності слід провести інтубацію трахеї. Якщо ці заходи протягом 2—3 хв не дали ефекту, необхідно ввести інтракардіально 1 мл 0,1 % розчину адреналіну гідрохлориду і 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду, внутрішньовенно — 1 мл 0,05 % розчину строфантину, розведеного в 20 мл 40 % розчину глюкози, або провести електричну дефібриляцію серця.

Потерпілих з ознаками шоку транспортують у лікувальний заклад тільки в положенні лежачи. При цьому постійно контролюють серцеву діяльність. Якщо евакуація триває більше ніж 20—25 хв, проводять протишокові заходи (інгаляція кисню, внутрішньовенно введення колоїдних розчинів, плазмозамінних і електролітних розчинів, застосування анальгетиків, кардіотонічних, антигістамінних і спазмолітичних засобів). Перед транспортуванням уражені ділянки вкривають чистим випрасуваним простирадлом, накладають сухі марлеві або контурні пов'язки. Мазеві пов'язки протипоказані. Усіх потерпілих з ознаками шоку лікують у відділенні реанімації та інтенсивної терапії, а потерпілих з обмеженими електроопіками без ознак шоку — у хірургічному відділенні. Потерпілих без локальних ушкоджень, навіть при задовільному стані, госпіталізують на 2—3 дні (у загальнотерапевтичне відділення) для обстеження і спостереження. У ЦРЛ або центральній міській лікарні (ЦМЛ) лікують хворих з поверхневими електроопіками площею до 10 % поверхні тіла в дорослих або до 5— 6 % у дітей. Їм проводять місцеве консервативне лікування (туалет опікових ран), за показаннями — перев'язки. Тут лікують і потерпілих з електротравмою. За показаннями вводять серцеві глікозиди й антиаритмічні препарати, вітаміни.

Спеціалізовану медичну допомогу надають у міжрайонних і обласних опікових

відділеннях і центрах. До цих лікувальних закладів не пізніше ніж через 2—3 доби

переводять хворих з електроопіками будь-якої локалізації, що потребують хірургічного лікування, навіть при ураженні 1—2 пальців кисті з оголенням сухожилків або суглобів.

Потерпілих з електротермічними і комбінованими ураженнями, що спричинили шок, переводять в опіковий центр не пізніше ніж через 3—4 доби (після відновлення

гемодинаміки). Трансфузійна протишокова терапія при електротравмі спрямована на нормалізацію центральної і периферійної гемодинаміки. Таку терапію доцільно розпочинати з уведення електролітних збалансованих розчинів (Рінгера, Рінгера—Локка, ацесіль, ди-сіль, трисіль тощо). Потім уводять колоїдні плазмозамінники (реополіглюкін, реоглюман, желатиноль та ін.). Ізогенні білкові препарати (нативна, свіжозаморожена, ліофілізована або фібринолізна плазма, альбумін, протеїн) застосовують, як правило, не раніше ніж через 8—12 год після ураження. Об'єм інфузійної терапії за добу становить від 30 до 80 мл/кг маси тіла потерпілого (залежно від важкості шоку). Об'єм інфузій у наступні 2 доби зменшують на 23—35%. Призначають також антикоагулянти прямої дії (гепарин) і антиагреганти (трентал,

курантил, троксевазин), а також препарати, що поліпшують метаболізм міокарда (цитохром С, кордарон, інтенсаїн). За показаннями призначають антигістамінні препарати, кортикостероїди, анальгетики, спазмолітики, α-адреноблокатори, вітаміни, осмодіуретики і салуретики. Для лікування або профілактики аритмії показано введення антиаритмічних засобів (ізоптин, лідокаїн). Призначають інгібітори протеолізу (гордокс, салол та ін.). При ураженнях кінцівок уводять спазмолітики (папаверину гідрохлорид, нікотинова кислота з новокаїном) і гепарин. Добова доза гепарину не повинна перевищувати 20 000—30 000 ОД.

Проводять невідкладні оперативні втручання — некротомію, розсічення фасцій,

розкриття і дренування на всьому протязі м'язових масивів уражених сегментів кінцівки. При циркулярних глибоких ураженнях у перші години після травми, навіть за наявності ознак опікового шоку, проводять декомпресивну некротомію.

«На Урок»

"Хірургія" Практичне заняття №7. Термічні ушкодження №1.

ПІБ:

Клас:

Дата:

1.

З чого Ви почнете надавати першу допомогу при опіку кислотою?
 

б)

Промивання водою

 

2.

Визначте площу опікової поверхні правилом “9”, якщо у хворого опік руки, ноги, голови і шиї.
 

в)

36%

3.

Має місце опік III A ст. стегна. Яка послідовність дій при наданні першої допомоги на догоспітальному етапі? 
 

в)

Знеболювання, асептична пов’язка, іммобілізація

 

4.

Жінка 52 років 30хв тому отримала опік полум'ям передньої поверхні грудної клітки. Турбує пекучий біль. При огляді: почервоніння передньої поверхні грудної клітки, у деяких місцях утворилися пухирці, заповнені світло-жовтою рідиною. Під ними яскраво-червоний болючий шар шкіри. Яка площа опіку та його ступінь? 
в)

9%, ІІ ступінь

 

 

5.

Якщо на опіковій поверхні розміщується 5 долоней хворого, то площа опіку становить?
в)

5%

 

6.

Вкажіть площу нижньої кінцівки за правилом “дев`ятки”:
а)

18%

 

7.

В лікарню доставили хворого з опіком IVст. Виберіть ознаку, яка характеризує цей ступінь?

а)

Обвуглення

 

8.

В опікове відділення поступив хворий Н. 25 років з опіками обличчя І-ІІ ступеня, які він отримав на виробництві. Лікування буде проводитись відкритим методом. Яку проти опікову аерозоль Ви застосуєте? 
 

б)

Пантенол 

 

9.

Що називають опіком? 
а)

Ушкодження в наслідок дії кислот 

 

б)

Ушкодження внаслідок дії високих температур 

 

в)

Ушкодження в наслідок дії випромінювання 

 

г)

Все перераховане вірно 

 

д)

Ушкодження внаслідок дії лугів  

10.

Опікова хвороба у дорослих виникає при поверхневих опіках площею більше: 
 

г)

25-30%  

 

11.Хвора отримала опік. Скаржиться на біль. Шкіра тильної поверхні передпліччя і долоні правої кисті різко гіперемійованна, набряки з поодинокими пухирями з

прозорим вмістом. Визначіть ступінь та відсоток  опіку?  

 

г)

II ступінь  4,5%

 

12.

В поліклініку звернулась хвора з скаргами на пекучий біль в правій руці, на яку 20хв тому вилилась гаряча вода. При огляді хвора кидається від болю, стогне, шкіра тильної та половини ладонної поверхні правої кисті різко гіперемійована, пухирів немає. Визначити ступінь та площу опікової поверхні:
 

г)

Опік I ступеня, площею 1,5%

 

13.

Чоловік отримав опік полум’ям грудної клітки, живота та верхніх кінцівок.

За яким найпростішим методом можна визначити площу опіку?      
в)

За методом Постнікова 

 

14.

Характерна ознака термічного опіку ІІІ-А ступеня: 
 

г)

Некроз верхівок сосочкового шару

 

15.

Для опіків І ступеню характерно: 
а)

Біль, почервоніння шкіри

 

 

16.

Вкажіть першочергову дію перед проведенням туалету опікової рани:
 

б)

Виконати знеболення 

 

17.

Профілактику якого захворювання обов'язково потрібно робити при наявності опікової

рани?
а)

Правця 

 

18.

У відділення поступає хворий з хімічним опіком. Вкажіть характерну ознаку опіку міцними лугами?

г)

Коллікваційний некроз

 

Ключ до тесту

1. б (1 балів)

2. в (1 балів)

3. в (1 балів)

4. в (1 балів)

5. в (1 балів)

6. а (1 балів)

7. а (1 балів)

8. б (1 балів)

9. г (1 балів)

10. г (1 балів)

11. г (1 балів)

12. г (1 балів)

13. в (1 балів)

14. г (1 балів)

15. а (1 балів)

16. б (1 балів)

17. а (1 балів)

18. г (1 балів)
скачати

© Усі права захищені
написати до нас