1   2   3
Ім'я файлу: Економіка підприємства (задачи та теор. питання).docx
Розширення: docx
Розмір: 72кб.
Дата: 07.06.2021
Пов'язані файли:
Годування дійних корів.doc

Теоретичне питання 1. Сутність фінансів підприємств як складової частини виробничих відносин ринкової економіки та класифікація за джерелами їх призначення та формування.
Сутність фінансів підприємств у процесі відтворення проявляється через їх функції. Функція (лат. function - виконання, здійснення) - зовнішній прояв властивостей об'єкту в даній системі відносин

Функції фінансів підприємств - це певні взаємопов'язані групи, що об'єднують фінансові трансакції, які виконуються підприємствами.

функції фінансів підприємств поділяють на чотири: формування, розподіл, використання, контролю

Відтворювальна функція - збалансування матеріальних і фінансових ресурсів на всіх стадіях кругообігу в процесі простого і розширеного відтворення.

Розподільча функція - використання грошових фондів, підтримання ефективної структури капіталу підприємства.

Функція планування - визначення обсягу і джерел фінансових ресурсів по всіх централізованих і децентралізованих фондах, їх розподіл між матеріальною і нематеріальною сферами на перспективу.

Функція формування - формування статутного фонду, у процесі розподілу грошових надходжень до основних та оборотних коштів.

Функція організації - створення підрозділів фінансової служби, визначення їх повноважень, встановлення вертикальних і горизонтальних зв'язків між ними.

Контролююча функція - виявлення відхилень від плану та своєчасне внесення коректив.

Функція регулювання - регламентування розподільчих процесів як на макроекономічному середовищі так і на рівні підприємства.

Специфіка поняття "фінанси підприємств" полягає в тому, що за їх допомогою мобілізується і створюються фінансові ресурси не для подальшого перерозподілу, а для обслуговування руху вартості валового внутрішнього продукту на всіх стадіях відтворювального процесу, обслуговується процес виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг

Категорія "фінансові ресурси" має давню історію застосування в понятійному апараті економічної науки. Отже, фінансові ресурси виникли з розвитком ринкових умов господарювання. Вони відображають сукупність доходів і надходжень, які перебувають у розпорядженні підприємств, організацій і держави та спрямовуються на задоволення суспільних потреб з метою розширеного відтворення і зростання матеріального добробуту населення.

Під фінансовими ресурсами на макрорівні дуже часто розуміють публічні фінансові ресурси, тобто грошові кошти, що створюються в процесі розподілу й перерозподілу частини вартості сукупного суспільного продукту та національного доходу в грошовій формі та які призначені для задоволення суспільних потреб
Теоретичне питання 2. Статутний фонд як джерело фінансування діяльності підприємства та його складові частини.
Статутний фонд - це виділені підприємством або залучені ним на засадах, визначених чинним законодавством, фінансові ресурси у вигляді грошових коштів або матеріальних цінностей, нематеріальних активів, цінних паперів, які закріплені за підприємством на засадах власності або повного господарського відання.

За допомогою статутного фонду підприємство формує власний капітал. Порядок і джерела формування статутних фондів залежить від типу підприємства і форми власності. Ці права закріплені Господарським кодексом. Величина статутного фонду та реальні надходження коштів до нього контролюють органи державної влади і банки.

Розмір статутного фонду фіксують у статуті підприємства і знаходить своє відображення у пасиві балансу.

Бухгалтерський баланс - це звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов'язання та власний капітал. За формою баланс є таблицею, яка складається з двох частин: ліва (Актив) показує склад, розміщення та використання господарських засобів і має три розділи; права (Пасив) відображає джерела утворення та цільове використання господарських засобів і має п'ять розділів. Підсумок Активу балансу завжди повинен бути рівний підсумку Пасиву.

Під впливом господарських операцій, які відбуваються на підприємстві, склад засобів та їх джерел безперервно змінюється. У бухгалтерському обліку ці зміни відображаються у вигляді збільшення або зменшення відповідних статей Активу і Пасиву балансу.

Але всі ці зміни рівність балансу не порушують. Якщо підсумок Активу і Пасиву балансу не є рівні - баланс складено неправильно, в бухгалтерському обліку допущено помилку.

Величина власного капіталу в процесі здійснення підприємницької діяльності може змінюватися, проте розмір статутного фонду (статутного капіталу) у балансі залишається незмінним. Змінити розмір статутного капіталу у балансі можна лише у разі внесення змін до статуту підприємства. Розмір статутного фонду підприємства визначається установчим договором і фіксується у статуті. Вклад (внесок), оцінений у гривнях, становить частку учасника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариств.

Незалежно від типу підприємства і форми власності власний капітал може зростати за рахунок:

1) безпосереднього приєднання до нього частини прибутку (капіталізації чистого прибутку);

2) введення в дію об'єктів капітальних вкладень за рахунок власних коштів, централізованих коштів та інших спеціальних джерел фінансування;

3) дооцінки основних засобів унаслідок проведення переоцінок;

4) дооцінки оборотних активів.

Зменшення власного капіталу може відбуватись шляхом:

1) нарахування зносу основних засобів;

2) уцінки основних і оборотних засобів;

3) за рахунок збитків.

Вкладами (внесками) учасників підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (серед них на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті.

Бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу, забороняється вносити як вклад до статутного фонду підприємства.
Теоретичне питання 3. Суть, функції та методи управління діяльністю підприємств.
Згідно з основним положенням теорії систем будь - яких об'єктів, явищ чи процес (включаючи підприємство) можна розглядати як систему.

Під системою розуміють сукупність взаємопов'язаних у єдине ціле елементів.

Елемент системи це частина цілого, яку при даному розгляді не треба роз'єднувати на складові.

Таким чином будь-яка система:

по-перше, складається з двох або більше елементів;

по-друге, кожний елемент системи має характерні лише для нього властивості;

по-третє, між елементами системи існують зв'язки, за допомогою яких вони впливають одне на одне;

по-четверте, система не може існувати поза часом і простором. Система має часову сутність, а також свої кінцеві границі та оточуюче середовища.

Перша особливість підприємства як системи полягає у тому, що підприємство - це відкрита система, яка може існувати лише за умов активної взаємодії з оточуючим середовищем.

Підприємство сприймає з проміжного та загального зовнішнього середовища основні фактори виробництва та перетворює їх на виходи у зовнішнє середовище. При цьому умовою життєздатності системи є вигідний обмін "входу-виходу".

Друга особливість підприємства як системи: воно являє собою штучну систему, яка створена людиною заради її власних інтересів, перш за все спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є поділ праці.

Управління, яке у широкому розумінні являє собою діяльність пов'язану з координацією роботи інших людей, також є складовою системою.

Диференціація та координація самої управлінської праці, формування рівнів управління здійснюється за допомогою вертикального поділу праці.

Кожне підприємство чи організація є складною соціально - економічною системою, яка поєднує у виробничому процесі різноманітні матеріальні елементи, людські ресурси та інформаційні зв'язки.

Підприємства розрізаються між собою за розмірами, сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте всі вони як системи мають деякі спільні характеристики. Тому в діяльності керівників будь-яких підприємств можна визначити і певні загальні риси до яких в першу чергу відносяться функції управління.

Функція управління - це певний вид діяльності, в процесі якої здійснюється ефективний вплив на об'єкт управління і розв'язується поставлене завдання, мета та ін. Основними функціями управління з точки зору технологічного способу виробництва є:

- планування - процес визначення межі діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання індивідуальних завдань членів організації для досягнення загального розвитку;

- організація - процес формування структури системи, розподілення завдань, повноважень та відповідальності між членами організації для досягнення загальної мети її діяльності;

- підбір та розстановка кадрів і їх стимулювання - для того, щоб досягти мети організації, керівник повинен не тільки спланувати роботу, але й примусити людей виконувати її. Таким чином для забезпечення цілості організації як системи виконується мотивації; Мотивація - процес, що спонукає членів організації до спільних погоджених дій, які забезпечують досягнення загальної мети;

- контроль - це процес вимірювання досягнутих за певний період результатів, порівняння досягнутого з запланованим та коригування діяльності, які у сукупності забезпечують виконання організацією своїх планів.

Ще однією функцією управління з точки зору відносин власності є реалізація власниками засобів виробництва свої прав на різні об'єкти власності, своїх цілей управління.

Зазначені функції тісно пов'язані між собою у єдиному процесі управління. Неякісне планування чи не досконала організація, так само як і слабка мотивація або не задовільний контроль, негативно впливають на результати управління та діяльності підприємства в цілому.

В процесі управління всіма об'єктами необхідно чітко сформувати головну мету управління. Визначення такої мети початковий принцип функціонування й розвитку системи управління.

Важливим принципом управління є виконання різними суб'єктами управління взятих на себе зобов'язань, або принцип відповідальності.

Прийняття управлінських рішень повинно грунтуватися на знані економічних законів, чинного законодавства, сутності людини тощо.

У західній науковій літературі комплексний підхід до управління організацією як певною соціальною системою розкривається на основі так званої концепції семи С (7-С), або семи характеристик організації:

1) стратегії

2) структури

3) системи

4) складу кадрів

5) стилю керівництва

6) суми звичок

7) сумісних цінностей.

Комплексність управління зросте, якщо будуть братися до уваги не тільки внутрішні характеристики організації, а й зовнішні фактори впливу на неї. Управління підприємством відображає сукупність взаємопов'язаних процесів планування, організації, мотивації та контролю.

Реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління. Привести в дію організовану систему, щоб отримати потрібний результат, можливо лише шляхом впливу на неї управляючого органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти погодженого впливу, які і забезпечують досягнення поставлених цілей. Такі інструменти отримали назви методів управління.

Під методом управління розуміють сукупність способів, прийомів впливу суб'єкта на об'єкт управління для досягнення поставленої мети. Основними об'єктами управління є трудові колективи або окремі особи.

Об'єктом управління є предмет, процес, явище, на які спрямовано управлінську діяльність.

Суб'єкт управління - це особа (менеджер) або орган (апарат управління), що здійснює управлінську діяльність відносно об'єкта управління для досягнення мети.

Управління господарською організацією спрямоване на людей, на коло їх інтересів. Тому основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої діяльності.

За своїм змістом їх можна поділити на

- матеріальні

- соціальні

- мотиви (соціального) примусового характеру.

Відповідно до цього розрізняють економічні, соціально - психологічні та організаційні методи управління діяльністю підприємства.

Усі названі методи управління органічно взаємозв'язані й використовуються не ізольовано, а комплексно. Проте провідними треба вважати саме економічні методи. Організаційні методи створюють передумови для використання економічних методів.

Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та економічні та утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю підприємства, будь - якого суб'єкта підприємницької чи іншої діяльності.

Економічні методи управління реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах шляхом використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації. Перший - це управління, орієнтоване на використання створеного на державному рівні економічного елементу загального зовнішнього середовища.
Теоретичне питання 4. Інфраструктура підприємства: поняття, види, значення.
Інфраструктура — це сукупність складових частин будь-якого об'єкта, що мають підпорядкований (допоміжний) характер і забезпечують умови для нормальної роботи об'єкта в цілому. Інфраструктура підприємства — це комплекс цехів, господарств і служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства в цілому. Інфраструктура — це своєрідний «тил виробництва», без якого неможлива його нормальна робота. Розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури

До виробничої інфраструктури підприємства належать підрозділи, які не беруть безпосередньої участі у створенні профільної продукції, але своєю діяльністю створюють умови, необхідні для роботи основних виробничих цехів. Соціальна інфраструктура забезпечує задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства. Виробнича інфраструктура суттєво впливає на економіку підприємства. За сучасних умов господарювання у сфері технічного обслуговування виробництва на різногалузевих підприємствах працює 45—50% загальної кількості персоналу. Це зумовлено не тільки великими обсягами робіт із обслуговування основного виробництва: багато допоміжних та обслуговуючих операцій мають такий характер, що їх дуже складно механізувати. Зростання ролі та значення виробничої інфраструктури пояснюється тим, що:

1) підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги і складність робіт із ремонту й налагоджування устаткування, потребує розширення номенклатури інструменту, оснастки та пристосувань;

2) перехід до нових технологій та інтенсифікація технологічних режимів роботи устаткування підвищують вимоги до якості та збільшують потребу в різних видах енергії;

3) ускладнення виробничих процесів і поглиблення внутрішньовиробничих зв'язків між підрозділами збільшують обсяги робіт із транспортування вантажів;

4) навантаження на комунікаційні мережі та природоохоронні споруди постійно зростають.

Для досягнення високих виробничо-господарських результатів важливо створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат у трудовому колективі й соціальну мотивацію праці, тобто сформувати активно функціонуючу соціальну інфраструктуру. Усе це безпосередньо впливає на рівень продуктивності праці та кінцеві результати діяльності підприємства.

У цілому успішне господарювання в ринкових умовах неможливе без збалансованого розвитку як основного виробництва, так і виробничої та соціальної інфраструктур підприємства.
Теоретичне питання 5. Персонал підприємства: поняття, структура та визначення необхідної чисельності.
Персонал підприємства є частиною трудових ресурсів країни.

Трудові ресурси - це працездатна частина населення, яка за своїми фізичними і інтелектуальними даними може і має намір провадити трудову діяльність.

До працездатного населення належать особи працездатного віку (для жінок - 16-54 роки, для чоловіків - 16 - 59 років включно), а також особи молодші і старші від працездатного віку, які займаються трудовою діяльністю (підлітки і пенсіонери).

Персонал підприємства - це сукупність постійних працівників, які отримали необхідну професійну підготовку та мають досвід практичної роботи.

З врахуванням виконуваних працівниками функцій, що стосуються основної діяльності підприємства або не відповідають його головному завданню, всіх працівників поділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. На промислових підприємствах персонал основної діяльності називають промислово-виробничий персонал, а неосновної-непромисловий персонал. До промислово-виробничого персоналу відносять працівників, зайнятих у виробництві і його безпосередньому обслуговуванні, - основних, допоміжних, обслуговуючих виробництв, науково-дослідних, проектних, конструкторських, технологічних відділів, лабораторій, апарату управління, охорони, складів.

До непромислового персоналу належать працівники, зайняті в соціально-культурних, побутових закладах підприємства: в гуртожитках, медичних закладах, дитячих садках, житлово-комунальному господарстві, навчальних закладах тощо.

Категорії персоналу підприємства:

•    керівники;

•    спеціальності;

•    службовці;

•    робітники.

За характером виконуваних функцій персонал підприємства поділяється на чотири категорії.

Керівники - це працівники, які організовують виробництво і здійснюють управління діяльністю підприємства та його структурних підрозділів (директори, начальники цехів, головні спеціалісти,

начальники або завідуючі управлінь, відділів тощо), а також їх заступники.

Спеціалісти - працівники, зайняті спеціальними інженерно-технічними роботами: здійснюють економічну, організаційну підготовку виробництва, облік та аналіз його результатів (інженери, конструктори, економісти, бухгалтери, нормувальники, юрисконсульти, технологи).

Службовці - працівники, які здійснюють підготовку і оформлення документації, канцелярські, деякі адміністративно-господарські роботи (діловоди, секретарі-друкарки, касири, архіваріуси, стенографісти).

Робітники - це працівники, які безпосередньо зайняті створенням продукту або забезпечують умови для нормального ходу виробничого процесу. За характером виконуваних функцій робітники поділяються на основні і допоміжні.

Основні робітники беруть безпосередню участь у створенні продукції: за допомогою знарядь праці діють на предмети праці, видозмінюють їх і створюють готовий продукт. Допоміжні робітники виконують функції обслуговування основного виробництва, займаються транспортуванням, зберіганням предметів праці і готової продукції, ремонтом основних фондів.

Персонал підприємства поділяється за => професіями, => спеціальностями та => кваліфікацією.

Професія - це рід трудової діяльності, для здійснення якої необхідний певний комплекс спеціальних теоретичних знань та практичних навиків (наприклад, слюсар, токар).

Спеціальність - різновид трудової діяльності в межах професії; характеризує вужче коло виконуваних функцій і передбачає використання спеціалізованих засобів праці (наприклад, слюсар-інструментальник, слюсар-складальник, слюсар-ремонтник; токар-револьверник, токар-карусельник, токар-розточувальник).

В кожній галузі є властиві лише їй професії та спеціальності. Разом з цим є наскрізні професії робітників та службовців, загальні для багатьох галузей.

Кваліфікація - це рівень знань та практичних навиків, необхідний для виконання роботи певної складності. Кваліфікація робітника визначає ступінь його підготовленості до виконання ним професійних функцій відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців визначається їх рівнем освіти і досвідом роботи. Залежно від освіти і практичного досвіду спеціалістів поділяють на чотири групи:

•    спеціалісти найвищої кваліфікації (працівники, які мають наукові ступені і звання);

•    спеціалісти вищої кваліфікації (які мають базову або повну вищу спеціальну освіту і значний досвід практичної роботи);

•    молодші спеціалісти (працівники, які закінчили вищі навчальні заклади першого рівня акредитації та мають досвід практичної роботи);

•    спеціалісти-практики (працівники, які займають відповідні посади спеціалістів, але не мають спеціальної освіти).

За рівнем кваліфікації робітників підприємств поділяють на чотири групи:

1. Робітники, які виконують висококваліфіковані (особливо складні та відповідальні) роботи (висококваліфіковані робітники) - це робітники, які пройшли тривалу (більше 2-3 років) спеціальну підготовку, володіють глибокими знаннями зі спеціальності, мають великий практичний досвід, періодично проходять стажування (наприклад, робітники з обслуго¬вування, з налагодження та ремонту електронного та іншого особливо складного устаткування, виготовлення інструменту тощо).

2.    Робітники, які виконують кваліфіковані (складні) роботи(кваліфіковані робітники) - це робітники, які отримали необхідну підготовку (не менше 1 - 2 років) і мають значний досвід роботи (наприклад, слюсарі, токарі, столяри, електрики, оператори електронно-обчислювальних машин та інші).

3.    Робітники, які виконують малокваліфіковані роботи (малокваліфіковані робітники) - робітники, для підготовки яких достатньо кількох тижнів і які виконують нескладні роботи (копіювальники, контролери, ліфтери та інші).

4.    Робітники, які виконують прості некваліфіковані або допоміжні роботи (некваліфіковані робітники). Виконання таких робіт не потребує спеціальної підготовки (наприклад, навантаження та розвантаження матеріалів, продукції; прибирання виробничих, службових приміщень, територій тощо).

Конкретний рівень кваліфікації робітників у певній галузі промисловості визначається за допомогою тарифно-кваліфікаційних характеристик робіт і професій, згрупованими за виробництвами і видами робіт у вигляді Єдиного тарифно-кваліфікаційного довідника робіт і професій робітників (ЄТКД). Галузеві тарифно-кваліфікаційні характеристики переважно передбачають шість (вісім) кваліфікаційних груп-розрядів робіт і робітників. Відповідно до рівня кваліфікації робітникам присвоюється певний тарифний розряд.

Для визначення кваліфікаційного рівня робітників і службовців загальних (наскрізних) професій застосовується Єдина тарифна сітка, яка містить 15 тарифних розрядів. В 2003 році введена Єдина тарифна сітка для працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери, в якій передбачено 25 тарифних розрядів, в тому числі для робітників - 8 тарифних розрядів.

З 1995 року введений в дію затверджений наказом Держстандарту України Класифікатор професій, який відповідає Міжнародній стандартній класифікації професій 1988 року і використовується в автоматизованих системах керування для вирішення таких завдань:

•    розрахунків чисельності робітників, обліку складу та розподілу кадрів за професійними групами, планування додаткової потреби в кадрах;

•    систематизації статистичних даних з праці за професійними ознаками; розроблення прогнозів стосовно зайнятості, доходів, охорони праці, освіти, перепідготовки кадрів, що вивільняються;

•    вирішення питань контролю і аналізу міжнародної міграції, міжнародного набору та працевлаштування робочої сили тощо.

Структура персоналу підприємства характеризується співвідношенням між окремими групами персоналу відповідно до різних класифікаційних ознак його. Найважливішими класифікаційними ознаками є категорії, групи робітників (основні, допоміжні), кваліфікація, вік, стать, ступінь механізації праці, стаж роботи, професії, спеціальності і т. ін. Структура персоналу підприємства є його якісною характеристикою. Найважливішими показниками структури персоналу є співвідношення між його категоріями, між основними і допоміжними робітниками, частка висококваліфікованих і кваліфікованих робітників у загальній чисельності працівників, а також співвідношення між робітниками, зайнятими механізованою, автоматизованою і немеханізованою працею, в тому числі важкою фізичною і шкідливою працею. Найбільшу частку (більше 80 %) в складі промислово-виробничого персоналу підприємств України займають робітники, інші категорії-керівники, спеціалісти і службовці займають менше 20 %.

Структура персоналу підприємства не є постійною. В умовах техніко-технологічного оновлення виробництва в різних галузях промисловості змінюється характер праці. Праця стає складнішою, підвищується її змістовність, в ній зростають творчі елементи. У зв'язку з цим проходять зміни в структурі персоналу, зокрема робітників:

> появляються нові професії на основі сучасної техніки;

> з заміною застарілих технологій ліквідовуються традиційні і формуються професії широкого профілю.

Структура персоналу підприємств потребує подальшого поліпшення. Зокрема, необхідно збільшувати частку кваліфікованих і висококваліфікованих робітників у загальній їх чисельності, зменшувати частку робітників, зайнятих на немеханізованих (ручних) операціях, на роботах з важкими і шкідливими умовами праці. Одним із основних шляхів вирішення цього завдання є скорочення числа робітників, зайнятих на навантажувально-розвантажувальних, складських, транспортних операціях, частка яких на багатьох підприємствах ще велика через недостатній рівень механізації цих операцій.

Найбільш суттєвими факторами удосконалення структури персоналу підприємств є інноваційний характер виробництва, впровадження принципово нової техніки і технологій, пріоритетність якості продукції, що в свою чергу збільшує попит на кваліфіковану робочу силу, вимагає збільшення частки розумової праці, фахівців з вищою освітою. Це стосується, зокрема, впровадження у виробництво багатоопераційних верстатів з числовим програмним управлінням, робототехнічних і роторно-конвеєрних комплексів, гнучких автоматизованих систем, персональних комп'ютерів тощо. Робота на такому устаткуванні передбачає уміння користуватися програмними, автоматичними пристроями. При виготовленні особливо складних видів продукції та продукції, до якості якої ставляться особливо високі вимоги, ряд виробничих операцій вимагає участі робітників найвищої кваліфікації, в тому числі з вищою освітою.
Теоретичне питання 6. Фінансові ресурси підприємства та елементи, з яких вони складаються. Формування фінансових ресурсів підприємства.
Під фінансовими ресурсами розуміють акумульовані підприємством грошові кошти з різних джерел, які надходять у господарський обіг і призначені для покриття його потреб. До фінансових ресурсів належать усі грошові фонди і та частина грошових коштів, яка використовується підприємством у нефондовій формі.

Важливим аспектом фінансової діяльності підприємств є формування та використання різних грошових фондів, через які здійснюється процес розширеного відтворення, фінансування науково-технічних розробок, освоєння та впровадження нової техніки і технологій, економічне стимулювання тощо.

Стабільність функціонування підприємства ґрунтується на достатності фінансових ресурсів та їх стабільному кругообігу.

Загальна сума фінансових ресурсів кожного підприємства складається з таких елементів:

- статутний капітал - основне первісне джерело власних коштів підприємства. Статутний капітал становить сукупність коштів засновників, необхідну для функціонування підприємства, які вкладені в активи, а також майнових прав, що мають грошову оцінку. Порядок і джерела формування статутного капіталу залежать від типу підприємства і форми власності. Розміри статутного капіталу характеризують розмір коштів, які були інвестовані у фінансово-господарську діяльність. На основі статутного капіталу формується основний і оборотний капітал, що перебувають у процесі безперервного руху, набуваючи різноманітних форм залежно від стадії кругообігу;

- резервний фонд утворюється на підприємстві за рахунок відрахувань від прибутку, використовується для покриття збитків, подолання тимчасових фінансових ускладнень (не менш як 25 % статутного фонду і не менш як 5 % від розміру прибутку);

- амортизаційний фонд утворюється в процесі використання основних засобів і нематеріальних активів за рахунок амортизаційних відрахувань, використовується для їх відтворення;

- фонд розвитку концентрує кошти, які використовуються для розвитку виробництва;

- валютний фонд формується на підприємствах, які одержують виручку у валюті від експортних операцій або купують валюту для імпортних операцій;

- фонд оплати праці формується на підприємстві для грошових виплат працівникам за виконану роботу згідно з трудовим договором;

- фонд виплати дивідендів утворюється на акціонерних підприємствах один раз на рік для виплати акціонерам дивідендів за акціями.

Крім постійних грошових фондів на підприємствах можуть утворюватися оперативні тимчасові фонди.

Залежно від джерел формування фінансові ресурси підприємства поділяються на:

- створені за рахунок власних і прирівняних до власних грошових надходжень (внески засновників у статутний фонд);

- внаслідок здійснення фінансово-господарської діяльності (нерозподілений прибуток, амортизаційний фонд, резервний фонд);

- у результаті операцій на фінансовому ринку (додатковий капітал, позичковий капітал);

- у порядку перерозподілу грошових коштів (бюджетні субсидії, страхові відшкодування, інші види ресурсів).
Теоретичне питання 7. Власний капітал підприємства та позиковий: форми та механізм формування.
Капітал організації підрозділяється на власний, залучений та позичковий.

Власний капітал — це власні джерела підприємства, які без визначення строку повернення внесені засновниками або залишені ними (засновниками) на підприємстві з уже оподаткованого прибутку. Власний капітал складається з таких компонентів:

  • статутний капітал,

  • пайовий капітал,

  • додатковий вкладений капітал,

  • інший додатковий капітал,

  • резервний капітал,

  • нерозподілений прибуток (непокритий збиток),

  • неоплачений капітал,

  • вилучений капітал.

Залучений капітал — кошти, які залучаються для фінансування, розвитку підприємства на поворотній основі. Основними видами залученого капіталу: банківський кредит, фінансовий лізинг, емісія облігацій тощо.

Позичковий капітал— це частина авансованого капіталу, сформована за рахунок не повернутих позичкових джерел, які повинні бути відшкодовані кредиторам через певний строк у зумовленій формі.

Цільова структура капіталу — залучення капіталу з різних джерел фінансування у такій цільовій пропорції: мінімальна загальна вартість капіталу організації, а ринкова ціна організації — максимальна. Структура капіталу організації залежить від таких умов: стійкості положення на ринку, структури активів, рентабельності операційної діяльності, інвестиційних можливостей зростання та інших чинників, що впливають на потреби у фінансуванні.

Кількісні параметри структури капіталу визначаються на основі визначення можливості обслуговування боргу та ефективності використання кредитних коштів. Передумовою таких розрахунків є прогноз обсягів продажів. Якщо він збільшується, то мають збільшуватися і активи, а отже, виникає потреба в додатковому фінансуванні, яку можна задовольнити за рахунок збільшення прибутку та за рахунок залучення зовнішніх джерел фінансування. Зазвичай до певної межі темпу зростання продажів (3-5 %) організація може обійтися власними джерелами, але при перевищенні цієї межі потрібно залучати фінансові ресурси.

Існують різні рекомендації стосовно структури капіталу. Більшість із них зазначають те, що питома вага позикових коштів у пасиві не повинна перевищувати 40-50 %.

При формуванні структури капіталу підприємства, необхідно враховувати позитивні та негативні сторони впливу власного та позикового капіталу на середньозважену вартість капіталу, яка враховується при визначенні ринкової вартості підприємства.

Оптимізація структури капіталу має головним критерієм оптимізації мінімізацію середньозваженої вартості капіталу підприємства при збільшенні доходів власників. Для акціонерного товариства оптимізація структури капіталу має критерієм мінімізацію середньозваженої ціни капіталу при зростанні ціни акції. Основним інструментом при цьому є визначення доцільності залучення нових позик у капітал підприємства механізмом фінансового левериджу (фінансового важеля).

Теоретичне питання 8. Система оподаткування підприємств в Україні.
Основним нормативним актом, що визначає принципи побудови системи оподаткування в Україні, податки і збори (обов'язкові платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також права, обов'язки і відповідальність платників - є Закон України від 25.06.91р. №1251-XII "Про систему оподаткування".

Юридичні особи (підприємства) мають можливість обрати загальну або спрощену систему оподаткування.

  1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас