Лекція 7
Тема. Виборче право в зарубіжних країнах
План
1. Поняття, сутність і принципи виборчого права
2. Застосування принципів виборчого права в Україні та зарубіжних країнах
3. Правове регулювання виборчого процесу. Виборчі системи в зарубіжних країнах
Література
Основна
Бостан С.К., Тимченко С.М. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2010. – C. 262-272.
2. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — Тернопіль: «Астон», 2003. — С. 249-271.
Додаткова
3. Гринюк Р.Ф., Захарченко М.Я. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – Видання друге, перероб. і допов. – К.: Істина, 2009. – С. 79-87.
4. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник (В.О. Ріяка, В.С. Семенов, М.В. Цвік та ін.;) За заг. ред. В.О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – С. 92-105.
Питання для актуалізації опорних знань студентів
1. Які ви знаєте елементи форми держави?
2. Що таке «форма правління»?
3. Як поділяються держави за формою правління?
4. Назвіть приклади сучасних монархічних держав?
5. Розкрийте поняття «форма державного устрою»?
6. Наведіть приклади унітарних, федеративних держав і конфедерацій.
7. Чи є тотожними поняття «політичний режим» і «державний режим»?
8. На прикладах держав охарактеризуйте демократичний і недемократичний політичний режим.
1. Поняття, сутність і принципи виборчого права
В об'єктивному розумінні'термін "виборче право" — це сукупність правових норм, якими регулюються вибори у конкретній країні (право одержання голосу участі у виборах, оскарження результатів і порушень на виборах).
У суб'єктивному сенсі виборче право складається з активного і пасивного. Активне виборче право (право голосу) — це право громадянина (підданого) стати активним учасником державно-правових відносин, які виникають при проведенні виборів, референдумів, при реалізації права відкликання депутатів у тих країнах, де відкликання передбачено. Це означає, що право голосу використовується під час голосування на виборах державних самоврядувальних органів, посадових осіб, на референдумах і публічних зборах. Пасивне виборче право, право бути обраним, обиратися до виборних органів держави і самоврядування або на виборні посади передбачає можливість висувати свою кандидатуру чи давати згоду на висунення. Сюди ж належить право бути зареєстрованим як кандидат, проводити передвиборну пропаганду, агітацію, працювати у виборчих округах.
Принципи виборчого права. Під принципами виборчого права слід розуміти основоположні ідеї, які концентрують у собі соціально-політичні умови виборів і виступають як загальнообов'язкові безперечні нормативні вимоги. Принципи виборчого права закладені у природі суспільного устрою тієї чи іншої держави і виконують функцію загальнонормативно-го орієнтира. Офіційно вони закріплюються, як правило, у конституціях відповідних держав і виборчих законах.
Традиційно у вітчизняному законодавстві та практиці його застосування, а також у більшості зарубіжних країн як вихідні принципи виборчого права проголошуються загальність виборів, рівність, пряма чи непряма участь виборців у формуванні представницьких органів і в обранні посадових осіб, таємне голосування. Наприклад, ст. 10 Конституції Болгарії 1991 р. проголошує, що "вибори, загальнонаціональні та місцеві референдуми провадяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні". Такі самі принципи закріплені також у Конституції Франції. Стаття 3 ч. 2 говорить, що голосування може бути прямим або непрямим відповідно до умов, передбачених законодавством, і що воно (голосування) завжди є загальним, рівним і таємним.
У тексті Конституції Португалії виділяється спеціальна ст. 116 за назвою "Загальні принципи виборчого права". У ній закріплюються такі загальні нормативні установлення; посадові особи органів верховної влади, органів влади автономних областей і місцевих органів призначаються в результаті виборів, які провадяться періодично, на основі прямого виборчого права при таємному голосуванні.
Принцип загальності суб'єктивного виборчого права в багатьох зарубіжних країнах обмежується цензами — установленими конституцією чи виборчим законом вимоги, яким повинна відповідати фізична особа, щоб мати активне й пасивне виборче право. Найпоширенішими серед них є віковий ценз і ценз осілості.
Надання пасивного виборчого права пов'язано з цілою низкою більш жорстких обмежень. Для кандидатів на виборні посади майже повсюдно встановлюється більш високий віковий ценз (23—25 років — у нижню палату, 30—40 — у верхню). Для кандидатів на пост глави держави у США — 35 років (ст. II розд. і), у Болгарії — 40 років (ст. 93 п. 2 Конституції). У Китаї для кандидата на посаду глави КНР віковий ценз установлено Конституцією — 45 років. Щоб надати пасивного виборчого права, набагато частіше застосовується ценз осілості, який має звичайно більш жорсткий ха* рактер. До кандидатів висуваються додаткові вимоги: забороняється обіймати визначені посаді, кандидати повинні сповідувати певну релігій та ін. Наприклад, уст. 56 Конституції Греції зазначено, що особи, які займають оплачувані посади у державних органах, Збройних Силах, в органах безпеки, а також службовці місцевих органів управління та ін. "не можуть висуватися кандидатами і бути обраними депутатами, якщо вони Не підуть у відставку до свого висунення. Відставка вважається дійсною, коли вона викладена на письмі".
Крім того, до кандидатів інколи ставляться підвищені вимоги щодо їх моральних якостей.
З принципом загальності виборчого права пов'язана проблема абсентеїзму — ухилення від участі в голосуванні. Вона досить гостра як в Україні, так і в багатьох зарубіжних державах. Наприклад, у США та в Японії абсентеїзм нерідко перевищує 50 відсотків чисельності зареєстрованих виборців. Абсентеїзм майже відсутній в Італії, де запроваджено обов'язкове голосування (ст. 48 Конституції), в Австралії та Австрії, де встановлені відповідно адміністративна та кримінальна відповідальність за абсентеїзм. Абсентеїзм практично відсутній у країнах тоталітарного політичного режиму з відомих причин (КНДР, Куба, В'єтнам, КНР, Лаос і т, ін.).
Абсентеїзм як форму політичної поведінки виборців не можна не враховувати, оцінюючи підсумки голосування. Цілком справедливо зазначає В. В. Маклаков, що показник пасивного ставлення до голосування як до масової політичної кампанії не може оцінюватися тільки негативно. Безперечно, високий рівень абсентеїзму призводить до обрання представницьких установ меншою частиною виборного корпусу, в той час, як обрані органи, висловлюючи волю меншості, поширюватимуть свою владу на всіх виборців. Водночас можливий і позитивний абсентеїзм, коли неучасть у виборах є формою виявлення протесту або ставлення до запропонованих реформ чи до осіб, які обираються.
Принцип виборчого права випливає також з демократичної сутності суспільного ладу, тому що є одним із конкретних проявів більш загального принципу рівноправності громадян. Рівність виборчого права означає для громадян однакову можливість впливати на результати виборів. Вона досягається, по-перше, наданням кожному виборцю одного голосу і, по-друге, вимогою організації виборчих округів, однакових за кількістю жителів, щодо виборів до кожного представницького органу (палати).
Перша вимога рівності на цей час реально забезпечується в усіх зарубіжних країнах. На практиці в деяких із них відбувається порушення принципу рівності виборчого права, його другої складової частини, яке передбачається виборчим законодавством. Так, у Китаї норми представництва при обранні депутатів до Всекитайських зборів народних представників (до парламенту) повинні встановлюватися так, щоб "кількість сільських жителів, яка припадає на одного депутата, була у вісім разів більша за кількість міських жителів, висунутих одним депутатом" (Закон про вибори до Всекитайських зборів народних представників 1982 р., ст. 14). Аналогічний принцип формування виборчих округів застосовується у В'єтнамі.
У виборчому процесі зарубіжних країн досить часто порушується рівність виборчого права навмисним створенням виборчих округів, які надають переваги будь-якій політичній партії ("виборча геометрія").
Здійснення виборчого права може бути прямим (прямі вибори) і непрямим. Прямі вибори передбачають те, що виборець безпосередньо віддає свій голос за конкретного кандидата чи за список кандидатів. Виборці самі обирають своїх представників або партійний список. За сучасного періоду у більшості зарубіжних країн однопалатні парламенти і нижні палати двопалатних парламентів обираються прямим способом. Непрямі вибори поділяються на посередні та багатоступеневі.
Під час посередніх виборів воля виборця опосередковується спеціальною виборчою колегією (колегія виборщиків), яка створюється тільки з цією метою. Наприклад, посереднім способом обираються президенти США і Фінляндії. Колегія виборщиків обирається прямим способом виборцями тільки для обрання президента, після чого розпускається.
При багатоступеневих виборах воля виборців опосередковується не особливою, тільки для даного випадку створюваною колегією, а постійно діючою представницькою устано: вою, для якої обрання іншого органу чи посадової особи є лише одним із повноважень, що входять в його компетенцію.
Якщо воля виборців опосередковується двічі, то вибори будуть триступеневими, тричі — чотириступеневими і т. ін.
За умов демократії прямі вибори є демократичнішими, ніж посередні та багатоступеневі, оскільки при останніх склад представницьких органів не відображає дійсного співвідношення сил між партіями, які борються.
Принцип таємного голосування покликаний забезпечити виборцеві повну свободу волевиявлення на виборах. Тому конституції всіх без виключення зарубіжних країн проголошують цей принцип.
2. Застосування принципів виборчого права в Україні та
зарубіжних країнах
Принципи виборчого права – це ті умови його визнання та реалізації, дотримання яких на виборах робить їх справді народним волевиявленням. Виокремимо основні принципи.
Принцип загального виборчого права означає, що виборчі права (або хоча б активне виборче право) визнається за всіма дорослими й психічно здоровими людьми. Це максимум можливого і розумного, який практично ніде не досягається. Загальність означає відсутність дискримінації за будь-якими підставами (статтю, національністю тощо), тобто неможливість відсторонення від виборів яких-небудь громадян або груп населення.
Застосування принципів прямого або непрямого виборчого права або їх певне поєднання залежить від порядку формування виборного органу.
Пряме (безпосереднє) виборче право означає право виборця обирати й бути обраним безпосередньо у виборний орган або на виборну посаду. Цей принцип діє в переважній більшості випадків на виборах нижніх палат, іноді верхніх палат парламентів – у США, Італії, Польщі, президентів – у Мексиці, Австрії, Болгарії, практично повсюдно у виборах органів місцевого самоврядування.
Непряме (багатоступеневе) виборче право означає, що виборець обирає лише членів колегії, яка потім уже обирає виборний орган. Такою колегією може бути державний або самоврядний орган, нижчий стосовно обираного. Непрямі вибори можуть мати два рівні й більше. Двоступеневими виборами обираються, наприклад, президент США, Рада штатів Індії, триступеневими – переважна частина Всекитайських зборів народних представників.
Принцип рівного виборчого права передбачає рівну для кожного виборця можливість впливати на результати виборів. Він є наслідком і одним із найважливіших проявів конституційно гарантованої рівноправності громадян. Рівність виборчого права забезпечується насамперед наявністю в кожного виборця однакової кількості голосів. Залежно від виборчої системи в кожного виборця кількість голосів може бути більшою ніж один. Тому важливо, щоб у всіх виборців їх було порівну. Наприклад, на парламентських виборах у Німеччині кожний виборець має по два голоси, а на виборах представницьких органів місцевого самоврядування в Баварії – по три. Крім того, необхідно, щоб усі голоси мали рівну вагу, тобто рівний вплив на результат виборів. Це досягається забезпеченням єдиної норми представництва: на кожного депутата має припадати однакове число жителів (іноді виборців).
Принципу рівного виборчого права суперечить плюральний вотум (буквально – множинне голосування). Відповідно до цього принципу одні виборці можуть мати залежно від обставин більше голосів, ніж інші.
Принципу рівного виборчого права також суперечать куріальні вибори, які заздалегідь ділять виборців на групи – курії (наприклад, за національною, релігійною, станово-кастовою та іншими ознаками) із заздалегідь установленою кількістю мандатів, що надаються кожній із цих груп. Наприклад, у Китаї особливу курію становлять військовослужбовці Народно-визвольної армії Китаю, які мають особливе представництво у Зборах народних представників, у Ботсвані, Гамбії, Сьєрра-Леоне створюються особливі виборчі курії для родоплемінних вождів.
У певних країнах допускаються відхилення від принципу рівного виборчого права, що мають на меті гарантувати представництво таких груп суспільства, які інакше можуть його не одержати. Таке спеціальне представництво мали 25 із 150 країн, що повідомили відповідні дані Міжпарламентському союзу.
Принцип таємного голосування полягає у виключенні зовнішнього спостереження й контролю за волевиявленням виборця. Сенс його – в гарантії повної свободи цього волевиявлення.
Принципи вільної участі у виборах і обов'язкового вотуму пов'язані з активним виборчим правом.
Принцип вільних виборів означає, що виборець сам вирішує, чи брати йому участь у виборчому процесі, а якщо брати, то якою мірою. Звідси випливає, що, визначаючи результати
виборів, не слід зважати на те, який відсоток виборців проголосував: якби хоч один проголосував, то вибори відбулися. Цей принцип характерний для багатьох країн з англосаксонською правовою системою. Він поєднується з добровільною реєстрацією виборців. Неучасть виборців у виборах називають абсентеїзмом. На його рівень впливають найчастіше політичні й економічні обставини. Високий рівень абсентеїзму призводить або до обрання органу влади чи самоврядування невеликою частиною виборчого корпусу, що дає підставу сумніватися в легітимності органу, або може вести до безрезультатності виборчого процесу, якщо закон установлює обов'язковий мінімум участі у виборах.
У певних країнах передбачено обов'язковий вотум, тобто юридичний обов'язок виборців взяти участь у голосуванні.
Участь у виборах розглядається як громадянський обов'язок кожного виборця. Але за неучасть у виборах не настає якої-небудь відповідальності. Проте далеко не у всіх зарубіжних країнах участь у виборах вважається тільки громадянським обов'язком (Австрія, Бельгія, Італія, Нідерланди та ін.). Там установлюється відповідальність за ухилення від участі у виборах. Наприклад, в Австрії особа, яка ухилилася від участі у виборах, піддається штрафу в розмірі 1 тис. шилінгів, а в Пакистані передбачено кримінальну відповідальність у вигляді каторжних робіт до б років і штрафу в розмірі 5 тис. рупій. Разом із тим слід визнати, що й у нас помітно знижується активність виборців, зростає абсентеїзм, тобто ухилення від участі в голосуванні, що варто розглядати як результат утоми від нескінченної політичної боротьби і як кризу довіри до нинішніх владних структур.
Під принципом альтернативності розуміється висування як мінімум двох кандидатів на виборну посаду або участь у виборчому процесі як мінімум двох політичних партій. Зняття учасниками виборчого марафону своїх кандидатур, внаслідок якого залишається один кандидат або одна політична сила, в демократичній державі веде до неможливості проведення виборів. У країнах тоталітарного соціалізму й суперпрезидентських республіках перехідного періоду влада заохочує ситуацію, коли у виборчому бюлетені є лише одна позиція.
3. Правове регулювання виборчого процесу. Виборчі системи в зарубіжних країнах
Вибори в зарубіжних країнах становлять цілий процес, який починається з призначення дати виборів, включає всі стадії підготовки до них, голосування та визначення його результатів.
За характером органу, який обирається, вибори поділяються на президентські, парламентські, муніципальні та ін. За видами (з причин, що їх обумовлюють) вибори бувають чергові, які проводяться після закінчення терміну повноважень виборного органу, позачергові, що проводяться в результаті дострокового припинення виборним органом своєї діяльності (достроковий розпуск парламенту, смерть чи вихід у відставку президента країни), і додаткові, що проводяться для поповнення представницької установи (через вибуття з неї одного або кількох членів).
Час проведення виборів до органів державної влади є дуже важливим питанням. Він установлюється конституцією країни (вибори до парламенту) та виборчими законами (обрання інших представництв). У країнах, де відсутній інститут парламентської відповідальності (президентські республіки), глава держави звичайно не має права розпуску парламенту. Тому парламентські вибори в них проводяться у чітко встановлені терміни або проміжки часу. Наприклад, у США в перший вівторок після першого понеділка листопада кожного парного року переобирається повністю весь склад палати представників і третина Сенату.
У парламентарних республіках і парламентарних монархіях проводяться позачергові вибори. У таких країнах, як, наприклад, Англія, Японія, Франція, Італія, Болгарія, Польща, Росія, терміни проведення парламентських виборів можуть змінюватися залежно від політичної ситуації.
Вибори президентів та інших виборних посад проводяться також у зазначені терміни, а позачергові вибори їх проводяться у разі звільнення з посади, відставки чи смерті.
Звичайно вибори оголошуються актом (указом) глави держави. Наприклад, у Бельгії — указом короля, в Італії та Болгарії — указом президента. В окремих країнах цю функцію виконує уряд (Франція). Конкретний термін проведення виборів або встановлюється конституцією, або зазначається в акті. Цей момент у країні вважається початком виборчої кампанії.
Вибори проводять по виборчих округах. Саме на території округу розгортається виборча кампанія, висуваються кандидати, діють політичні партії та органи по виборах, визначаються результати голосування.
Створюються виборчі округи звичайно на основі закону, інколи — за рішенням органів виконавчої влади. Наприклад, у Швеції під час виборів до Ригсдагу (парламенту) 28 виборчих округів та їх назви встановлюються Законом про вибори 1972 р. (у редакції 1975 і 1977 pp.). Поділ на виборчі округи і визначення їхніх меж здійснюються Зборами провінції (Ландстинг лена). "Рішення Ландстингу оскарженню не підлягає" (§ 7 Закону). У Франції поділ на виборчі округи визначається міністерством внутрішніх справ і затверджується парламентом. Відповідно до ст. 87 Конституції КНДР всі питання, пов'язані з організацією виборів до парламенту країни (Верховні народні збори), у тому числі й утворення виборчих округів, вирішує Постійна рада парламенту. Якщо від округу обирається один депутат, то такий округ називається однойменним (одномандатним, уніномінальним), кілька депутатів — багатойменним (багатомандатним, поліномі-нальним). В окремих випадках під час виборів до парламенту вся країна перетворюється на єдиний виборчий округ. Такий порядок, наприклад, застосовується під час обрання однопалатного парламенту (кнесету) Ізраїлю.
Законодавство зарубіжних країн установлює певні вимоги, створюючи виборчі округи: необхідно, щоб була однакова
Кількість виборців або населення на округ, щоб округ знаходився у визначених адміністративних межах та ін. Наприклад, виборчий закон Німеччини містить такі вимоги: а) повинні зберігатися межі земель; б) розбіжність між середньою кількістю населення, яка передбачається по одному округу, та його реальною чисельністю не повинна перевищувати 33 відсотки; в) за можливості необхідно дотримувати межі місцевого територіального поділу. У виборчому законі Куби (ст. 34) зазначено, що "виборчі округи повинні бути по можливості однаковими".
Виборчі округи звичайно поділяються на виборчі дільниці — територіальні одиниці, які обслуговуються одним пунктом для голосування. Законодавство передбачає не тільки можливість створення на території округу дільниць, а й приблизну кількість виборців, які обслуговуються однією дільницею. Наприклад, виборчий закон Швеції (§ 3) передбачає, що кожний виборчий округ "повинен створювати одну або декілька виборчих дільниць. Виборчій дільниці належить охоплювати 1200—1500 громадян, які мають право голосу. Лише у виключних випадках виборча дільниця може охоплювати понад 1800 або менше 300 громадян, що мають право голосу".
Практична організація і проведення виборів у зарубіжних країнах покладаються на виборні органи у центрі та на місцях. Система і структура цих органів у різних країнах неоднакові.
Однією з важливих стадій виборчого процесу є реєстрація виборців і кандидатів на виборні посади, яка полягає у тому, щоб занести їхні імена до списку. Реєстрація виборців у деяких країнах має державний характер. Вона запроваджується у Німеччині, Швеції, Болгарії, Китаї, Росії, на Кубі та в інших країнах, де ведеться облік переміщення населення і в розпорядженні державних органів є відомості про осіб, які проживають на їх територіях. Наприклад, відповідно до ст. 37 виборчого закону Куби у 15-денний термін після опублікування акта про призначення виборів паспортисти складають побудований за одиницями первинного паспортного контролю список жителів, які мешкають на даній територіальній одиниці та мають право голосу. Паспортисти подають списки до муніципальних виборчих комітетів для ознайомлення. У Швеції список складається щорічно для кожної виборчої дільниці місцевим податковим управлінням (ст. 1 Закону про вибори). В установлені законом терміни списки подаються виборцям для ознайомлення. Така система складання списків і реєстрації виборців називається періодичною. У багатьох країнах ці стадії виборчого процесу мають постійний характер. За такої системи виборець, який зареєструвався один раз, більше не повинен з'являтися для реєстрації. Виправлення у списках трапляються у разі смерті, зміни прізвища або місця проживання за заявою самих виборців чи їхніх родичів. Це часто спричиняє суттєві зміни фактичної кількості виборців округу, а також перекручення результатів виборів. Така практика складання списків і реєстрації виборців застосовується у США.
Виборчий список є одним з важливих документів, оскільки визначає коло активних учасників виборчого процесу — громадян країни, які мають право голосу. Законодавство всіх країн установлює вимоги щодо складання списків виборців: періодичність складання, реквізити, терміни їх подання виборцям для ознайомлення, коло суб'єктів, відповідальних за ці дії.
Висування кандидатів у депутати та на посади, що обираються, здійснюється різними способами: 1) висунення виборцями; 2) самовисунення з підтримкою виборців, при цьому кількість підписів виборців округу в заяві кандидата може бути різною (від трьох у Китаї, п'яти в Англії до п'ятисот у Данії); 3) самовисунення, яке не потребує підтримки виборців (особисте висунення), наприклад, під час виборів до Національних зборів Франції, Державної Думи Росії;
4) висунення, що здійснюється політичними партіями (наприклад, при виборах до парламенту в Австрії, Болгарії, Угорщині, Польщі, Італії, Фінляндії, Росії, Японії тощо);
5) висунення кандидатів громадськими організаціями і трудовими колективами (здійснюється у Китаї, В'єтнамі, Росії, на Кубі); 6) висунення кандидатів за особливою процедурою "праймериз", що проводиться у такому самому порядку, як і самі вибори (ця процедура відома як "первинні вибори" і застосовується у США та деяких інших країнах).
За звичаєм, незалежно від установленого формально-юридичного порядку, кандидати у зарубіжних країнах висуваються найчастіше політичними партіями (центральними або місцевими їх організаціями). Це зумовлено й деякими
*особливостями виборів, наприклад, обов'язковість партій висувати кандидатів за списком. Партія встановлює й черговість кандидатів у списку, що дуже важливо для визначення результатів голосування за пропорційною виборчою системою.
У багатьох зарубіжних країнах для висунення кандидатів необхідно віддавити у заставу певну суму грошей перед реєстрацією кандидатів політичними партіями. У деяких країнах застава не повертається, якщо кандидат не набрав в окрузі встановлену законом необхідну кількість голосів (у Франції, наприклад, — 5%, в Австралії — 4%). Аналогічна практика існує в Бельгії, Японії та інших країнах.
Завершальною стадією виборчого процесу є голосування — вільне волевиявлення виборців. У більшості зарубіжних країн голосування є таємним.
Виборче законодавство має спеціальні розділи про загальні положення щодо голосування, в яких визначено процедури голосування на виборчій дільниці, можливості голосування поштою, за домовленістю, у представництві за кордоном, на судні тощо.
Важливим є питання щодо фінансування виборчих кампаній, які не всюди і не повністю проводяться за рахунок держави. Партії і кандидати витрачають свої кошти для проведення мітингів, зборів, видання плакатів, листівок, оплачують роботу журналістів тощо.
Законність виборчих дій забезпечується цілою системою гарантій. Під гарантіями виборчого процесу слід розуміти усталені й закріплені в нормах права умови та засоби, які забезпечують його ефективність. За суб'єктами виборчого процесу всі гарантії можна класифікувати так: а) гарантії виборців; б) гарантії посадових осіб виборчих органів; в) гарантії кандидатів у депутати та на виборні посади.
Залежно від способу визначення результатів голосування виборчі системи поділяють на мажоритарні та пропорційні.
Виборчі системи, в основу визначення результатів голосування яких покладено принцип більшості, називаються мажоритарними. За правилами мажоритарної виборчої системи обраним по виборчому округу вважається той кандидат (чи список кандидатів), який дістав установлену більшість голосів. Розрізняють три основних різновиди мажоритарної системи: абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості.
Відповідно до мажоритарної системи абсолютної більшості для обрання особи необхідна абсолютна більшість поданих по округу голосів (50% +1). Наприклад, в окрузі балотуються чотири кандидати (А, Б, В, Г) до парламенту; 16000 поданих за них голосів розподілилися так: А — 4000, Б — 3000, В — 8100, Г — 900 голосів. Обраним буде кандидат В, який набрав 8100 голосів, тобто абсолютну більшість.
Мажоритарна виборча система має ряд недоліків. Перший полягає у тому, що голоси, подані за кандидатів, які зазнали поразки, пропадають. У наведеному прикладі кандидат В після обрання представлятиме 8100 виборців, що проголосували за нього. Голоси, які були подані за кандидатів А, Б і Г (7900 голосів), стають недійсними, і виборці, що проголосували за цих кандидатів, своїх представників у парламенті не матимуть. Другий недолік цієї системи полягає у тому, що вона вигідна лише для великих партій. Третій недолік — у тому, що вона нерезультативна. Якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів або кілька кандидатів наберуть однакову їх кількість, то питання про те, який депутат матиме мандат, не вирішиться. Щоб уникнути цього та зробити систему результативною, вдаються до різних способів. Одним із них є перебалотування. З числа кандидатів, які раніше балотувалися, до нового бюлетеня вносять прізвища двох із них, що набрали найбільшу кількість голосів. Обраним вважатиметься кандидат, який дістав при перебалотуванні абсолютну кількість голосів. Якщо ні той, ні інший кандидат не одержав цієї кількості або обидва набрали однакову кількість голосів, то питання про обрання вирішується жеребкуванням або обраним вважається кандидат, старший за віком.
Інколи проводять другий, третій і т. д. тури голосування, допускаючи блокування кандидатів і списків до того часу, поки результати виборів не визначаться. У деяких країнах у другому турі результати визначають за мажоритарною системою відносної більшості. Такий порядок існує при виборах президента у Франції, Болгарії, Польщі, а також під час ви борів депутатів до Національних зборів В'єтнаму, Народних зборів усіх ступенів у Китаї (Закон про вибори, ст. 38) та ін.
За мажоритарною системою відносної більшості (вона ще менш демократична) обраним вважається той кандидат (чи список кандидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину. Мажоритарна система відносної більшості завжди результативна, тому що хто-небудь із кандидатів завжди одержить відносну більшість. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів, то питання щодо обрання вирішується жеребкуванням або у порядку старшинства. Коли у країні діє дана система, парламент звичайно має усталену більшість, що забезпечує стабільність уряду. Але ця стабільність штучна, що відкрито спотворює волю виборців. Мажоритарна система відносної більшості поширена в США, Англії, Індії та інших країнах.
Звичайно, за мажоритарною системою відносної більшості вибори проводяться по уніномінальних округах. Якщо в окрузі було висунуто тільки одного кандидата, то голосування взагалі не проводиться, оскільки для його обрання досить одного голосу (кандидат може проголосувати сам за себе).
Якщо ж вибори проводяться згідно з цією системою по поліномінальних округах, то голосування ще більше заходить у суперечність з його результатами.
Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості полягає у тому, що при визначенні результатів голосування обраним вважається кандидат, який набрав таку кількість голосів від виборчого корпусу округу, яка водночас перевершує кількість голосів кандидата будь-якої іншої партії і наперед установлену чисельність або дорівнює їй (наприклад, 3/5, 2/3, 40%, 30% і т. д.). У даному випадку більшість можна назвати абсолютно кваліфікованою (понад половину) і відносно кваліфікованою (40%, 35%).
Більш прогресивною та демократичною є пропорційна система. Вона застосовується під час формування парламентів у багатьох країнах: Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, Італії, Австралії, Австрії, Норвегії, Бельгії, Болгарії та ін.
За цією системою мандати по кожному виборчому округу розподіляються відповідно (пропорційно) до кількості голосів, поданих за кожний список. Вибори, що проводяться за пропорційною системою, є суто партійними. Кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади. Виборець голосує за список своєї партії цілком, хоча у деяких випад-... ках йому надається можливість виявити своє ставлення до кандидатів у самому списку. За пропорційною системою передбачається створення великих округів, від кожного з яких обирається кілька депутатів. Чим більші округи, тим виразніше проявляються переваги пропорціоналізму.
Пропорційний розподіл місць може здійснюватися як на основі методу виборчої квоти (виборчого метра), що являє собою частку від ділення кількості поданих голосів на число належних для конкретного округу мандатів, так і на основі інших методів. Квота може визначатися як для кожного округу окремо, так і для всієї країни в цілому.
Найпростіший спосіб визначення квоти — ділення загального числа поданих по конкретному округу голосів на кількість мандатів, що підлягають розподілу.
Розподіл мандатів між партіями в окрузі здійснюється діленням кількості одержаних ними голосів на квоту. Скільки разів квота вміститься у кількості одержаних партією голосів, стільки мандатів і отримає остання. Решта мандатів передається партіям, що мають найбільшу кількість голосів, яка утворилася після першого ділення — "метод найбільшої остачі". Застосовуються також інші методи.
Розподіл мандатів внутрішньопартійного списку відбувається за двома правилами. Перше — це правило "зв'язаних ("жорстких") списків". Сутність його полягає у тому, що порядок розташування кандидатів у списку визначається самою партією. Виборець голосує за весь список. Якщо партія набрала одну квоту або дві, то обраними вважаються відповідно перший за списком кандидат або перший і другий. Кандидати, що в кінці списку, мають дуже мало шансів на обрання.
Друге правило — правило "вільних ("гнучких") списків" — ліквідує цей недолік. Воно надає виборцю можливості виявити своє ставлення до кандидатів, проставивши проти їх прізвищ цифрами (чи іншим способом) свої преференції, тобто позначити, кого він бажає бачити обраним у першу чергу, у другу і т. ін. Це правило діє у Швеції, Швейцарії, Італії та інших країнах.
Як за мажоритарною, так і за пропорційною системою ряд зарубіжних країн застосовує панашажування, тобто надання виборцю права голосувати за кандидатів різних партійних списків. Тут виборцю надається кілька голосів відповідно до кількості вакансій, що підлягають заміщенню. Панашажування створює умови для різного роду залаштункових махінацій.
Іншим способом порушення пропорційності в деяких країнах (наприклад, Швеції, Швейцарії, Німеччині, Чехії, Ізраїлі тощо) є запровадження "загороджувального пункту". Це така вимога, згідно з якою у розподілі мандатів за пропорційною виборчою системою участь беруть тільки ті політичні партії, які набрали установлену законом кількість голосів, наприклад, не менш як п'ять відсотків голосів у Німеччині, три — у Чехії і т. ін.
Пропорційна виборча система може застосовуватися разом з мажоритарною. Такі виборчі системи називаються змішаними.
Запитання для закріплення вивченого матеріалу
1. Розкрийте поняття «виборче право».
2. Розмежуйте поняття «активне виборче право» і «пасивне виборче право».
3. Хто у зарубіжних країнах наділяється активним виборчим правом?
4. До якої групи прав відноситься право обирати і бути обраним?
5. Наведіть принципи виборчого права.
6. Охарактеризуйте принцип таємності голосування. Як він забезпечується у зарубіжних країнах?
7. Які вам відомі виборчі системи?
8. На Ваш погляд, яка виборча система є найдосконалішою?