Ім'я файлу: Конспект лекцій Світова економіка_2019 Частина ІІ744078847.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 743кб.
Дата: 07.07.2020
скачати

1
ТЕМА 7. ТРАНСФОРМАЦІЙНА ЕКОНОМІКА
1. Сутність перехідного періоду.
2. Моделі переходу до ринкової економіки.
3. Особливості трансформації економіки України.
Перехідний стан економіки
У сучасному контексті це перехід від планово-централізованого до
ринкового господарства, припускає відмовлення від усуспільнення економічного потенціалу, зміна шляхів і форм державного регулювання; багато в чому успіхи переходу залежать від ефективності державного втручання.
1.
Сутність перехідного періоду.
Головні помилки економічної політики - ігнорування специфічності умов ринкової трансформації економіки, стратегічні прорахунки у здійсненні зовнішньоекономічного курсу, неузгодженість між фінансовою та монетарною політикою, необґрунтованість соціальної політики, нерозробленість структурної політики, непослідовність політики економічної лібералізації тощо. Головна причина цих помилок полягає в тому, що в економічній політиці не розрізнялися перехідний період і сама ринкова економіка нерідко застосовувалися ринкові методи в умовах, коли економіка ще не стала ринковою. Це значно поглиблювало економічну кризу, зумовлювало спад виробництва і падіння життєвого рівня народу, посилювало соціальну напруженість у державі, а також зумовлювало нестабільність внутрішньої політичної ситуації.
Найзагальніші риси перехідного періоду та основні принципи розвитку
економіки - реальний поворот усієї господарської системи до людини, утвердження не просто ринкового, а соціально орієнтованого ринкового господарства, побудова демократичного суспільства.
Перехідний період від командної до ринкової економіки — це складний і багатогранний процес. Він нерозривно пов'язаний як із зовнішніми чинниками, закономірностями світового розвитку, так і внутрішніми чинниками, своєрідністю і тенденціями розвитку України. Все це означає, що перехідний період має власні зміст
і характер, проходить об'єктивно обумовлені етапи становлення ринкової економіки.

2
Перехід до ринкової економіки — це подолання самоізоляції, яка була властива колишньому Союзу РСР, входження до світогосподарських зв'язків, у русло загальноцивілізаційного прогресу.
*** Зміст перехідного етапу полягає у зміні індустріального розвитку на
постіндустріальний, переході від економіки матеріальної продукції до економіки послуг.
*** У ринковій економіці переважає приватна форма власності, а при командно- адміністративній – державна. У ринковій економіці є ринкове і державне регулювання.
Перехідний період передбачає три етапи свого розвитку. Перший, очевидно, найкоротший. пов'язаний з виходом з кризи, подоланням спаду виробництва, стабілізацією економіки, забезпеченням економічного зростання.
Другий етап — це здійснення процесів роздержавлення, приватизації та демонополізації економіки, тобто перетворення адміністративно-командної економіки на ринкову, причому не тільки формальне завершення їх, а й налагодження ефективного функціонування підприємств у руках нових господарів. Ці процеси розпочалися на першому етапі перехідного періоду і для їх завершення і забезпечення ефективного господарювання потрібно також кілька років. Інакше кажучи, другий етап може не набагато вийти за межі першого етапу.
І нарешті, третій етап — це структурна перебудова економіки на основі переходу до нового технологічного способу виробництва. Цей етап зароджується у першому і другому етапах, а для свого здійснення потребує, очевидно, не менше двох-трьох десятиліть.
2. Моделі переходу до ринкової економіки.
Сьогодні вже є ряд моделей становлення ринкової економіки залежно від ступеня розвитку країн, що, в свою чергу, зумовлює різну міру регульованості економіки, різні ступені соціалізації та демократизації суспільного життя.
Ця модель «ринкового соціалізму», яка застосовувалася свого часу в Югославії та
Угорщині, зараз успішно використовується в Китаї та В'єтнамі; модель «оксамитової революції» у Чехії та Словаччині, модель «шокової терапії» у Польщі, країнах СНД.

3
Якщо перша модель характеризується поступовістю перетворень, провідною роллю державного керівництва та управління усіма процесами, то модель «шокової терапії» — намаганням швидко, до того ж адміністративними методами, зруйнувати стару, командну систему і запровадити ринок, ринкові відносини. Модель
«оксамитової революції» характеризується не тільки поступовістю трансформації, а й «м'якшим», спокійнішим переходом від централізованого регулювання до ринкового механізму.
В умовах моделі «ринкового соціалізму» переважає власність держави та корпорацій. Вона поєднується з дрібною приватною власністю. При застосуванні моделі «шокової терапії» здійснюється прискорена корпоратизація державної власності, причому нерідко передавання її в руки колишньої номенклатури, яка зберегла адміністративну владу. Моделі «оксамитової революції» властива значно ширша активність населення у перетворенні відносин власності (наприклад, ваучерна приватизація у Чехії та Словаччині).
У галузі розподілу і умов життя модель «ринкового соціалізму» характеризується збереженням державного патерналізму, за «шокової терапії» ринкові реформи перетворюються на самоціль і суспільство платить за це значним погіршенням умов життя, зубожінням широких верств населення. «Оксамитова революція» найбільш послідовно реалізує принципи «соціального ринкового господарства», що знаходить вияв і в порівняно меншій глибині та гостроті кризи, а отже, і в порівняно менших спадах рівня життя.
І нарешті, моделі перехідної економіки розрізняються за ступенем реалізації загальноцивілізаційними процесів гуманізації й соціалізації економіки. За умов
«ринкового соціалізму» ця тенденція реалізується у спотвореній патерналістській формі, «шокова терапія» пов'язана з пограбуванням населення і приходить у суперечність з загальноцивілізаційними тенденціями. І навпаки, в умовах
«оксамитової революції», хоча і там виявляються корпоративно-капіталістичні тенденції, найбільшою мірою реалізуються загальноцивілізаційні процеси гуманізації й соціалізації економічного життя.
Застосування цих моделей на перших етапах перехідного періоду дало дуже різні результати. Китай, хоч і витратив немало часу, починаючи з 1978 p., але завдяки

4 реформам вийшов на шлях швидкого економічного зростання, розв'язання нагальних проблем. До того ж модель «ринкового соціалізму» все більше доповнюється державно-корпоративними тенденціями, які посилюють буржуазну трансформацію суспільства, істотний перерозподіл влади і власності від центральних державних структур до напівприватних корпорацій. Досить позитивні наслідки реалізації моделі «оксамитової революції». Вона доволі глибока за своїм змістом і забезпечує найменш болісні методи перетворень, які не лише трансформують економіку і суспільство, а й забезпечують гуманізацію та соціалізацію економіки.
І нарешті, про наслідки застосування моделі «шокової терапії». Спроба якнайшвидше і радикально реформувати суспільство призвела до руйнування адміністративно-командної системи планування й управління, глибокої економічної кризи — спаду виробництва, гіперінфляції, зубожіння народу тощо. Однак і ця модель, як показує досвід, дає досить різні наслідки. Наприклад, у Польщі за умов загострення ситуації вона мала ряд позитивних наслідків, у тому числі, як уже зазначалося, швидкий вихід з кризи. У нас же, як справедливо вважають, «шок без терапії» на десятиліття відкинув економіку України назад, хоча вона була змушена йти цим шляхом слідом за Росією. Адже Україна вже після проголошення незалежності залишилась у
єдиному рубльовому просторі.
3. Особливості трансформації економіки України.
Перехідному періоду в Україні притаманні як загальні закономірності, так і певна специфіка.
Сутність перехідного процесу в Україні полягає у побудові принципово нової економічної системи, основою якої с змішана економіка, що функціонує на ринкових засадах.
Україна вступила у перехідний період, будучи індустріально розвиненою країною з великомасштабним, деформованим виробництвом. Характерною особливістю економічної системи нашої країни на той час було існування

5 державної форми власності і як результат — монополізм та відсутність конкурентного середовища в економіці. Це означало, що Україні, на відміну від розвинених країн, потрібно було йти зворотним (інверсійним) шляхом: від загального одержавлення власності до розвитку різних форм власності, від державної монополії до конкуренції, від директивного до вільного ціноутворення тощо. Роздержавлення, приватизація мали сприяти перетворенню авторитарно- бюрократичної системи на сучасну змішану.
Зробивши свій історичний вибір і пройшовши досить тривалий і суперечний період самостійного розвитку, з ряду об’єктивних і суб’єктивних причин Україна знову стоїть на економічному роздоріжжі.
Згідно з універсальною концепцією для успішної економічної діяльності країн, що знаходяться у стадії ринкової трансформації, необхідна лібералізація торгівлі, реструктуризація економіки за рахунок приватизації, макроекономічна стабілізація з подальшим економічним зростанням.
Вкрай несприятливі внутрішні умови розвитку при порівняно слабких міжнародних позиціях економіки України примушують активно шукати нестандартні шляхи виходу з кризи, засоби формування по-справжньому міжнародно конкурентноспроможної національної економіки.
Серед позитивних економічних зрушень в українській економіці, важливих з точки зору її ринкових перспектив, слід вважати:

роздержавлення власності, поява недержавного сектору економіки і прошарку приватних підприємців;

зародження національних ринків товарів, праці і капіталу з переважно ринковим ціноутворенням;

введення гривні, становлення національної фінансово-банківської системи, в цілому регульованого валютного ринку;

диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків, поява нових каналів торговельного та інвестиційного співробітництва;

підвищення рівня економічної свободи в цілому.
Як позитив можна також оцінити перевірену на практиці здатність держави,

6 підприємницьких структур і населення витримувати безпрецедентні економічні труднощі – гіперінфляції, постійних неплатежів, соціальної незахищеності тощо.
Можна вже говорити про певний імунітет нації до спонтанних дій органів управління економікою.
Однак більше нас турбують негативні явища і тенденції:

не відбулося модернізації структури державного управління у відповідності з об’єктивними законами розвитку ринкової економіки. Зокрема, в процесі приватизації так і не створено інституту ефективних власників;

не створено дієздатної системи ринкових інститутів;

втрачені високотехнологічні виробництва, лідерство у багатьох напрямках фундаментальних досліджень, критичного рівня досяг “відплив умів”;

склалися гіпертрофовані пропорції між реальним і фінансовим секторами економіки, а також в середині кожного з них. Рекордними темпами зростає внутрішній і зовнішній державний борг з неочевидними перспективами не тільки його погашення, але й обслуговування;

криза внутрішнього інвестування набула рис системної. Прямі іноземні
інвестиції не йдуть в Україну. На національному ринку панують портфельні
інвестори. Зовнішні кредити міжнародних фінансових організацій, вкрай потрібні для економіки перехідного типу, разом з тим виконали і свою негативну роль – скували ініціативу в пошуку альтернативних, насамперед власних джерел фінансування суспільних потреб;

відбулося катастрофічне падіння матеріального добробуту населення. Розрив у доходах 10% найбагатіших і 10% найбідніших досяг 14-15 разів, тоді яка у західних країнах він становить 4-6 разів;

небаченого рівня сягнула тінізація економіки (40-60%).
Але, з нашої точки зору, негативні тенденції соціально-економічного розвитку
1991-1999рр. стали результатом не ринкових реформ, а не завжди послідовної політики їх проведення, тобто, були обумовлені причинами переважно
суб’єктивного характеру. Україна продовжує залишатися у перманентному
перехідному стані.

7
Можна сказати, що ми не просто втратили час, ми не використали шансу і
виявились як ніхто ринково неспроможними.
Cучасна економічна політика повинна бути:
самостійною із забезпеченням безумовного пріоритету національних інтересів і національної безпеки;

орієнтованою на послідовну відкритість національної економіки з урахуванням тенденцій глобалізації економічного розвитку і конкуренції;

рішучою і послідовною, але водночас і гнучкою у межах визначеної економічної стратегії;

принципово важливо, щоб економічна політика була загальнонаціональною, а не окремих політичних партій і рухів.
ТЕМА 8. ЕКОНОМІКА КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ
1. Загальна характеристика економічних систем країн, що розвиваються.
2. Поділ країн, що розвиваються.
3. Роль ТНК у економічній політиці країн, що розвиваються.
4. Економічні стратегії країн, що розвиваються.
1. Загальна характеристика економічних систем країн, що розвиваються.
Більшість країн, що розвиваються, утворилися завдяки національному визвольному руху і розпаду колоніальної системи в середині ХХ ст. На початку отримання національної незалежності в цих країнах панувала відстала структура господарства, застосовувалися примітивна техніка і технологія, натуральне господарство та архаїчні форми виробництва. Ця найчисельніша група країн об'єднує:
1. "молоді" держави, що стали на шлях незалежного розвитку після Другої світової війни;
2. більш давні незалежні держави (латиноамериканські, Китай, Іран, Таїланд,
Туреччина, Ефіопія та ін.), які тривалий час утворювали аграрно-сировинну

8 периферію світового господарства.
За роки незалежності вони здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки.
Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від розвинутих країн. Більшість країн, що розвиваються, залишаються винятково аграрними чи аграрно-індустріальними. Щоправда, у ряді країн цього типу відбулися суттєві позитивні зміни в економіці (індустріалізація, розвиток сфери послуг, експортна орієнтація).
Економічна залежність більшості молодих національних держав від колишніх метрополій була зумовлена головним чином двома групами факторів:
1. вкрай низьким рівнем економічного розвитку спричиненим примітивним ступенем зрілості продуктивних сил, однобічною структурою господарства, спрямованою на забезпечення потреб метрополій у сировині, багатоукладністю, переважно натуральним виробництвом, рабовласницькими, феодальними та напівфеодальними формами експлуатації трудящого населення;
2. панівними позиціями колишніх метрополій у світовому господарстві, адже вони
(колишні метрополії) намагалися не допустити молоді держави на ринки товарів, послуг, інвестицій, сучасних засобів виробництва, науково-технічних знань і досвіду.
Методи неоколоніалізму в кінцевому рахунку призводили до того, що:
 значна частка національного доходу молодих національних держав переходила в руки колишніх метрополій;
 поглиблювалася колоніальна структура економіки і диспропорціональний розвиток галузей виробництва, оскільки іноземний капітал, передусім той, що надходив у формі прямих інвестицій, вкладався в галузі, що характеризували економіку молодих національних держав як сировинний придаток економіки колишніх метрополій;

іноземний капітал протидіяв розвитку прогресивних тенденцій в економіці, зокрема усуспільненню засобів виробництва, в тому числі і формуванню державного сектора в національних господарствах молодих країн.
З'явилися країни із середніми і високими душовими доходами. Серед них

9 виділяють такі групи: а) нові індустріальні країни - латиноамериканські (Аргентина, Бразилія,
Мексика) та азіатські (чотири "далекосхідні дракони" - Південна Корея, Сінгапур і
Тайвань); б) нафтодобувні - Алжир, Бруней, країни Перської затоки, Лівія; в) малі острівні країни - Антигуа і Барбуда, Багами, Барбадос, Кіпр,
Сейшельські острови. Решта країн, що розвиваються, мають низькі і дуже низькі доходи.
Спільні риси країн, що розвиваються:
1) багатоукладність економіки;
2) слаборозвинутість;
3) низький рівнем розвитку продуктивних сил і ринкових відносин;
4) залежність країн, що розвиваються, від країн-лідерів;
5) соціальні організми країн, що розвиваються, включають у себе різні утворення: класові, етнічні, релігійні, кастові та ін. зв'язки між якими не є гармонізованими;
6) у цих країнах не сформувалось громадянське суспільство.
Формування державного сектора в економіці країн, що розвиваються здійснювалося трьома шляхами:
- шляхом націоналізації власності іноземних монополій;
- шляхом будівництва нових підприємств за рахунок коштів державного бюджету;
- шляхом створення спільних з іноземними компаніями підприємств та придбання контрольних пакетів акцій в дочірніх підприємствах іноземних компаній.
Нові індустріальні країни (НІК): Республіка Корея, Сінгапур та Тайвань відомі під назвою "маленьких тигрів" (або "драконів") Південно-Східної Азії. До них часто зараховують також Малайзію, країни "великого потенціалу" - Аргентину, Бразилію та Мексику. НІК відрізняються вищими темпами розвитку порівняно з більшістю країн, що розвиваються, та багатьма розвинутими країнами. За виробництвом низки видів промислової продукції, у тому числі наукомісткої, НІК займають провідні позиції у міжнародній економіці. Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу, текстилю, побутової техніки, легкових автомобілів.
У формуванні НІК можна виділити чотири етапи:

10 1. На першому етапі 4 країни Південно-Східної Азії (Гонконг, Південна Корея,
Сінгапур, Тайвань) та три країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія,
Мексика) досить швидко досягли значних соціально-економічних зрушень за темпами розвитку і майже зрівнялися з державами, які мали стабільно високі темпи економічного зростання.
2. На другому етапі до цих країн приєдналися ще Індія, Малайзія та Таїланд.
3. На третьому етапі до групи НІК почали зараховувати Індонезію, Кіпр, Туніс та
Туреччину.
4. На четвертому - Китай та Філіппіни. З'явились цілі регіони, які можна оголосити
індустріальними, стабільно зростаючими.
Широкого розвитку в НІК набуло верстатобудування, а також авіаційна та авіакосмічна промисловість.
Стратегія економічного розвитку цих країн базується на таких основних принципах:
- всебічна трансформація економіки і суспільства;
- ринкова спрямованість економічних перетворень;
- експортна орієнтація національної економіки;
- імпорт капіталу й технологій з розвинутих країн;
- поліпшення умов для міжнародної торгівлі, доступу на світові фінансові ринки;
- регулювання демографічних процесів.
2.
Поділ країн, що розвиваються.
Країни, що розвиваються:
1. Країни, що розвиваються, зі значним потенціалом (входять до першої десятки країн світу за чисельністю населення, територією, забезпеченістю багатьма видами природних ресурсів): Індія, Саудівська Аравія. У цих країн є сприятливі передумови для переходу до вищої групи за умови структурної перебудови економіки та
інтенсивнішого ведення господарства.
2. Нові Індустріальні Країни (НІК): Тайвань, Гонконг (тепер частина Китаю на правах вільного підприємництва), Сінгапур та Республіка Корея відомі під назвою
«чотирьох маленьких тигрів» (або драконів) Південно-Східної Азії. До них часто

11 зараховують також Малайзію, країни «великого потенціалу» – Мексику, Бразилію та Арґентину.
3. Слаборозвинуті країни. Прибуток на душу населення не перевищує 300 дол. Це більша частина країн Африки, Карибського басейну, островів Тихого океану. Їхня економіка характеризується монопродуктивністю. Це «бананові республіки» або сировинні придатки великих країн – покровительок. Як правило, ці країни зберегли економічну або політичну залежність від колишніх метрополій, а їхня економіка повністю контролюється ТНК.
ООН до найбідніших країн відносить Афганістан, Бангладеш, Бутан, Ґвінея, Лаос,
Малі, Нігер, Чад, Непал, Сомалі, Ефіопія та інші.
4. Нафтоекспортні країни .Це насамперед країни ОПЕК: Саудівська Аравія,
Венесуела, ОАЕ, Кувейт, Іран, Ірак тощо. Вони виділяються високим душовим показником ВНП (понад 15 тис. дол.), переходом від монофункціональної економіки (нафто- та газовидобуток) до поліфункціонального господарства
(машинобудування, електромісткі галузі металургії, хімічна промисловість тощо).
5. Малі країни – «квартироздавальники». Це Ліберія, Панама; «країни-готелі»–
Канарські острови, Кіпр, Мальдіви, Сейшели та інші; «країни – банківські та страхові центри» – Бермудські та Багамські острови тощо.
За рівнем економічного розвитку країни, що розвиваються, прийнято поділяти на такі групи:
1. нові індустріальні країни, що постійно вдосконалюють своє виробництво, впроваджують нові технології, виробляють конкурентоспроможні товари і цим тіснять на світовому ринку промислово розвинуті держави. Це передусім країни
Південно-Східної Азії: Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Малайзія,
Тайланд, Індонезія, та Латинської Америки: Аргентина, Бразилія, Мексика;
2. країни-експортери енергоресурсів з активним платіжним балансом і високим доходом на душу населення, великим природно-ресурсним потенціалом і важливою роллю на ринку енергетичної сировини. До цієї групи відносяться Бруней, Ірак,
Іран, Катар, Кувейт, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, Бахрейн і
ін.;

12 3. чисті експортери енергоресурсів, але з переважно пасивним платіжним
балансом та середнім доходом на душу населення (1000 дол. США). Це передусім
Алжир, Болівія, Венесуела, Габон, Єгипет, Камерун, Конго, Перу, Сірійська
Арабська Республіка, Туніс, Еквадор, Гватемала, Парагвай і ін.;
4. країни з великими територіями і населенням, могутнім природно-ресурсним потенціалом, але низьким рівнем ВВП на душу населення (300 дол. США). До цієї групи відносяться Індія, Пакистан і ін.;
5. найменш розвинуті країни, так звані країни четвертого світу, в яких виробляється 100-120 дол. ВВП з розрахунку на душу населення і мають гострі соціальні проблеми. До них відносять більшість країн Африки, деякі країни Азії
(Бангладеш, Шрі-Ланка, Афганістан, Непал), низку країн Латинської Америки
(Гаїті, Гондурас, Нікарагуа та ін.). Ці країни характеризуються обмеженістю фонду нагромадження та вузькістю внутрішнього ринку, низьким рівнем професійної підготовки кадрів.
3.
Роль ТНК у економічній політиці країн, що розвиваються.
Для динамічнішого розвитку країнам, що розвиваються, необхідно включитися до стратегії провідних ТНК, причому не лише як сировинних додатків і територій, які використовуються для екологічно брудних видів виробництва, а передусім як повноправних партнерів. Важливе завдання, яке стоїть перед більшістю цих країн - ширша участь у процесах міжнародного руху капіталів.
На практиці має місце проблема взаємодії урядів країн, що розвиваються і
ТНК. Виділяють три основні етапи становлення взаємовідносин ТНК і економічно слаборозвинутих країн:
1. У XVII-XVIII ст. в епоху старого колоніалізму англійських, голландських,
іспанських та інших компаній будувалися шахти і створювалися плантації в різних частинах земної кулі; це супроводжувалося експлуатацією місцевого населення і вилученням мінеральних та інших багатств.
2. Кінець XIX ст. - епоха так званого нового імперіалізму, коли Африка,
Південно-Східна Азія та інші країни світу були залучені в імперські системи. Хоча в цей період експлуатація і вивезення багатств з цих країн тривали, для забезпечення

13 й полегшення експлуатації європейці вкладали кошти в розвиток портового господарства, будівництво залізниць, міських центрів - у створення інфраструктури, дуже важливої для країн, що розвиваються.
3. З 60-х років XX ст. країни, що розвиваються, почали використовувати
імпортозамінну стратегію як найкоротший шлях здійснення індустріалізації.
Існування високих торгових бар'єрів, різних податків тощо змусило США та інші розвинуті країни субсидувати виробництво за кордоном.
Існують істотні відмінності між країнами, що розвиваються, однак існує і значна подібність в основних проблемах, які стоять перед ними і які вони повинні розв'язати. Уряди цих країн перебувають під тиском власного населення, яке вимагає розв'язання гострих соціальних проблем: - прагнення до здобуття освіти, однак сам факт отримання освіти часто призводить до різкого зростання безробіття і розчарування молоді; - демографічний вибух, який призводить до різкого зростання безробіття, зниження життєвого рівня населення тощо.
Проблема економічної допомоги - відносно новий підхід в економічних відносинах промислово розвинутих країн з країнами, що розвиваються. Вона породжує дуже складну політичну проблему взаємовідносин донора і отримувача.
Можна по-різному оцінювати діяльність ТНК у країнах, що розвиваються.
Роль, яку вони відіграють у цьому регіоні, не слід однозначно вважати негативною чи позитивною.
Системний аналіз вимагає дослідження діяльності ТНК по-перше, як системного цілого, по-друге, як структурного елемента економічних систем, які формуються в країнах, що розвиваються. Він має бути багатофакторним і акцентувати на розкритті взаємодії та взаємозалежності всіх складових, що утворюють внутрішню систему ТНК і зовнішнє середовище їх функціонування.
Оцінюючи в цілому роль ТНК у країнах, що розвиваються, слід зазначити, що саме завдяки діяльності ТНК відбувається активізація інтеграції цих країн у світовий економічний простір.
4. Економічні стратегії країн, що розвиваються.
У країнах, що розвиваються, розвиненої ринкової системи не існувало

14 взагалі. Тому стратегічною метою виступає розбудова ринкової економіки на соціально-економічному фундаменті. Такі економіки не мають вбудованих стабілізаційних механізмів і потребують проведення спеціальної стратегії стабілізації та створення умов для економічного зростання.
Країни, що розвиваються, особливо на ранніх стадіях економічної розбудови, знаходяться у специфічному становищі. У нестабільності їхніх економічних систем закладено значний позитивний потенціал - можливість вибору, якого позбавлені розвинені економіки. Отже, вiд адекватностi, послiдовностi й комплексностi стратегії побудови ринкового середовища залежить довготермінова соцiально- економiчна ефективнiсть намiчених перетворень. Вирiшальна роль у цьому процесi належить державі, завданням якої є спрямування стихiйно дiючих ринкових законiв у конструктивне русло.
Низький початковий рівень розвитку та зародковий стан ринкової організації зумовлюють поєднання у стратегіях країн цієї групи як напрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніх відносяться передусім
індустріалізація, імпортозаміщення, розбудова грошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа системи соціального захисту, підвищення культурно- освітнього рівня населення тощо. Такі заходи, особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративними засобами.
Суттєвою особливістю країн, що розвиваються, є низький вихідний рівень стратегій економічних суб'єктів. В умовах ринкової недостатностi, коли дієвість
інструментів непрямого регулювання є низькою, значна надiя покладається на безпосереднє виконання державою пiдприємницьких функцiй. Як правило, державна власнiсть зосереджується в галузях, що займають провідні позиції у процесі суспільного відтворення і тих, що потребують пріоритетного розвитку.
Основними мотивами розвитку державного сектора були стабiлiзацiя цiн, мобiлiзацiя заощаджень, концентрацiя валютних надходжень, експлуатацiя природних ресурсiв. Особливим видом державного пiдприємництва є корпорацiї розвитку, що здiйснюють кредитування, iнформацiйне обслуговування компанiй тощо. У міру вдосконалення стратегій приватних економічних суб'єктів частка державної власності може зменшуватися.

15
Через незавершеність економічної структури та значну залежність від зовнішніх ринків надзвичайного значення набуває включення даних країн у свiтове господарство. У процесі інтеграції вони опиняються перед проблемою невiдповiдностi національних економічних систем iнтернацiональним продуктивним силам. Це виражається у неадекватностi економiчної полiтики, що проводиться на вимогу мiжнародних фiнансових органiв та розвинених держав, до внутрiшнiх потреб країн, що розвиваються. Можуть посилюватися також зовнiшньоекономiчні дисбаланси, зумовлені недосконалою структурою економiки.
З точки зору аналізу ефективності стратегій стабілізації та економічного зростання в країнах, що розвиваються, найбільший інтерес становлять регіони
Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Латиноамериканська та азіатська концепції є різними методами розв'язання однієї ключової проблеми - економічної стабілізації.
Однак у країнах-членів ОПЕК економічна політика має значну свободу завдяки багатим запасам ресурсів, що користуються високим попитом на світових ринках.
Стабілізація та економічне зростання в такому типі економічних систем здійснюються переважно за допомогою саме цього чинника і не є наслідками спеціальних стратегічних заходів.
У країнах Центральної Африки та деяких інших через несформованість
інституційної системи державної влади, велику залежність від зовнішніх чинників навряд чи можна говорити не лише про економічну стратегію, а й про цілісну економічну систему як таку.