1   2   3   4
Ім'я файлу: Соціально-психологічна адаптація.docx
Розширення: docx
Розмір: 87кб.
Дата: 17.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
ПР_Товарознавство_маркетинг_2.docx
Етика 1 (1).docx
Голодомор 1932-1933 років - геноцид українського народу.docx
Етика 3.docx
Візантія.ppt
Ендокринологія 1.docx
Логіка софісти.docx
Програма Настільний теніс .docx

Тема 1. Соціальна адаптація як механізм соціалізації особистості.

Поняття «адаптація» (від латів. пристосування) використовують у час у багатьох областях пізнання біології, філософії, соціології, соціальної психології, етики, педагогіці та інших. Фактично вивчення цієї проблеми лежить з кінця різних галузей знання і набутий є найважливішим, перспективним підходом в комплексному вивченні людини.

У літературі адаптація у широкому і вузькому значенні цього терміну.

У широкому, філософському, аспекті під адаптацією розуміють «… будь-які взаємодії індивіда та середовища, у яких відбувається узгодження їх структур, функцій та поведінки» [2, с. 135]. У працях, виконаних цьому аспекті, адаптація сприймається як спосіб зв'язку особи імакросоциума, підкреслюється зміна суспільного становища людини, придбання новому соціальному ролі, тобто. адаптація співвідноситься з соціалізацією.

Адаптація у вузькому, соціально-психологічному, значенні сприймається як взаємовідносини особистості з малої групою, найчастіше – виробничої чи студентської. Тобто процес адаптації тлумачать як процес входження особистості малу групу, засвоєння нею сформованих норм, відносин, заняття певного місця у структурі відносин між її членами.

Особливості вивчення адаптації полягають у тому, що, по-перше, відносини індивіда й суспільства розглядаються як опосередковані малими групами, членом якого є індивід, по-друге, мала група сама стає одним із сторін, що уадаптационном взаємодії, створюючи нову соціальне середовище – сферу найближчого оточення, якого пристосовується людина [4].

Під час вивчення адаптації однією з актуальних питань є питання про співвідношення адаптації й соціалізації. Процеси соціалізації та соціальній адаптації тісно взаємопов'язані, оскільки відбивають єдиний процес взаємодії особи й суспільства. Часто соціалізація пов'язується тільки з загальним розвитком, а адаптація – зприспособительними процесами вже яка склалася особистості умовах спілкування, і діяльності. Явище соціалізації окреслюється процес і результати активного відтворення індивідом соціального досвіду, здійснюваного зі спілкуванням та банківської діяльності. Поняття соціалізації більшою мірою має відношення до соціальному досвіду, розвитку і становленню особистості під впливом суспільства, інститутів власності та агентів соціалізації. У процесі соціалізації формуються механізми взаємодії особистості з середовищем.

Отже, під час соціалізації людина постає як об'єкт, сприймає, приймає,усваивающий традиції, норми, ролі, створені суспільством. Соціалізація, своєю чергою, забезпечує нормальне функціонування індивіда у суспільстві.

У результаті соціалізації здійснюються розвиток, формування та становлення особистості, до того ж час соціалізація особистості є необхідною передумовою адаптації індивіда у суспільстві. Соціальна адаптація є один їх основних механізмів соціалізації, однією з шляхів повнішої соціалізації.

Соціальна адаптація – це:

- постійний процес активного пристосування індивіда до місцевих умов новому соціальному середовища;

- результат цього процесу [3].

Соціальна адаптація – це інтегративний показник стану людини, який відбиває його можливості виконувати певнібиосоциальние функції, саме:

· адекватне сприйняття навколишньої дійсності і власного організму;

· адекватна система відносин також спілкування з оточуючими;

· спроможність до праці, навчання, до організації дозвілля відпочинку;

· мінливість (адаптивність) поведінки у відповідність до рольовими очікуваннями інших [12].

До соціальної адаптації є зближення цілей і ціннісними орієнтаціями групи і входить у неї індивіда, засвоєння їм норм, традицій, груповий культури, входження у рольову структуру групи.

У результаті соціальної адаптації здійснюється як пристосування індивіда до нових соціальним умовам, а й реалізація його потреб, інтересів і прагнень. Особистість входить у новий соціальний оточення, стає його повноправним членом, самостверджується і розвиває свою індивідуальність. Через війну соціальної адаптації формуються соціальні якість спілкування, поведінки й предметної діяльності, прийняті суспільстві, внаслідок чого особистість реалізує свої прагнення, потреби, інтереси і може самовизначитися.

Адаптація соціальна – процес активного пристосування людини до змін середовищі з допомогою різних соціальних коштів. Основним способом соціальної адаптації є прийняття і цінностей новому соціальному середовища (групи, колективу, організації, регіону, куди входить індивід), сформованих тут форм соціального взаємодії (формальних і неформальних зв'язків, стилю керівництва, сімейних і сусідських відносин також т. буд.), і навіть форм та способів предметної діяльності (наприклад, способів професійного виконання або сімейних обов'язків).

О.Г. Ковальов розрізняє дві форми соціальної адаптації: активну, коли індивід прагне впливати на середу, щоб змінити її (в т. год. ті норми, цінності, форми взаємодії, які має освоїти), і в пасивну, що він рветься до такого впливу і зміни. Показником успішної соціальної адаптації є високий соціальний статус індивіда у цій середовищі, і навіть його задоволеність цієї середовищем загалом (наприклад, вдоволення роботою і його умовами, винагородою, організацією тощо. буд.). Показник низькою соціальної адаптації – переміщення індивіда до іншої соціальне середовище (плинність кадрів, міграція тощо. буд.) абоотклоняющееся поведінка [8, с. 341].

Як вважає генеральний І. А. Георгієва, основу розвитку механізмів соціальної адаптації, її сутності, лежить активна діяльність людини, ключовим моментом якої є потреба у перетворення істотною соціальної дійсності. Тому процес формування механізмів соціальної адаптації особистості невіддільне на всі види перетворень індивідів і відбувається у трьох основних фазах: діяльності, спілкуванні, самосвідомості, характеризуючих його соціальну сутність. [4, с. 22].

Соціальна діяльність – провідний і механізм у створенні адаптації людини. Важливі такі складові його види, як спілкування, гра, вчення, працю, здійснюють повноціннувключенность, активне пристосування індивіда на соціальну середу. А сам механізм адаптації соціальної діяльності особистості має закономірні етапи:

- потреба індивіда,

- потреби,

- мотиви прийняття рішень,

- виконання і підбиття підсумків,

- її оцінка.

Далі цей механізм може у залежність від досягнутих результатів.

Соціальне спілкування – найважливіший механізм соціальної адаптації людини, яка переказує і розширює коло засвоєння соціальних цінностей за хорошого контакту коїться з іншими індивідами, соціальними групами.

Соціальне самосвідомість особистості – механізм соціальної адаптації особистості, у якому здійснюється формування та осмислення свого соціального належності і ролі.

На думку І. А. Георгієвої, існують такі механізми соціальної адаптації особистості, як:

1.Когнитивний, що включає всі психічні процеси, пов'язані з пізнанням: відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення, уяву тощо.

2. Емоційний, до складу якого різні моральні відчуття провини і емоційні стану: занепокоєння, занепокоєність, співчуття, осуд, тривога тощо.

3. Практичний (поведінковий), пропонуючи певну спрямовану діяльність людини у соціальної практиці. У цілому нині, всі ці механізми соціальної адаптації особистості становлять повне єдність [4, с. 30].

У основі соціальної адаптації особистості лежить активне чи пасивне пристосування, взаємодію Космосу з існуючої соціальної середовищем, і навіть здатність змінювати і здатні якісно перетворювати саму особистість людини.

Процес соціальної адаптації носить конкретно-історичний характер, котрий за різного впливає особистість чи підштовхує її до визначеному вибору механізмів дії заданому контексті часу.

Дослідження Р. Д. Волкова і М. Б.Оконской показують, що соціальної адаптації необхідно розглядати у трьох рівнях:

1. Товариства (макросередовище) – цей рівень дає можливість окреслити процес соціальної адаптації особистості контексті соціально-економічного, політичного та духовної розвитку суспільства.

2. Соціальна група (мікросередовище) – вивчення цього процесу допоможе вичленувати причини, розбіжність інтересів індивідуума із соціальної групою (трудовий колектив, сім'я, і т.д.).

3. Індивідуальна (>внутриличностная адаптація) – прагнення досягти гармонії, збалансованості внутрішньої позиції і її самооцінки з позиції інших індивідуумів [2, с. 134].

Тема 2. Види адаптації

З метою підкреслення домінування тих чи інших компонентів у цілісній системі при здійсненні адаптації, а також з метою зручності при вивченні адаптації людини до певної групи однорідних факторів здебільшого виділяються такі види адаптації, як фізіологічна, психічна, соціально-психологічна, психофізіологічна, професійна.

Фізіологічна адаптація являє собою стійкий рівень активності і взаємозв'язку функціональних систем, органів і тканин, а також механізмів управління, що забезпечує нормальну життєдіяльність організму і трудову активність людини в різних (тому числі і соціальних) умовах існування, здатність до відтворення здорового потомства [1].

Психічну адаптацію можна визначити як процес установлення оптимальної відповідності особистості і навколишнього середовища в ході здійснення діяльності, що властива людині, яка дозволяє індивіду задовольняти актуальні потреби і реалізовувати пов'язані з ними значущі цілі (при збереженні психічного й фізичного здоров'я), забезпечуючи в той же час відповідність психічної діяльності людини, її поведінки вимогам середовища [3].

Соціально-психологічну адаптацію можна розуміти як аспект психічної адаптації, що забезпечує організацію мікросоціальної взаємодії, формування адекватних міжособистісних стосунків, урахування експектацій оточення і досягнення соціально значущих цілей [3].

Поняття адаптації за своєю суттю психофізіологічне. Адже, виходячи з системного розуміння адаптації, адаптаційні процеси, що переважно відносять до психічної чи фізіологічної сфери, як правило, невід'ємні один від одного та тісно взаємопов'язані під час пристосування людини до умов існування, що постійно змінюються.

Психофізіологічну адаптацію можна визначити як процес, який зумовлений зміною в психофізіологічному стані людини під впливом дезадаптаційиих факторів, що потребує одночасної та узгодженої взаємоспівдії функціональних підсистем на всіх рівнях цілісної системи "психофізіологічний стан" з метою ефективного забезпечення діяльності в нових умовах.

Психофізіологічна сутність адаптації відбивається у таких її основних компонентах.
1) активаційному (органічні й функціональні витрати, спрямовані на досягнення значущих для суб'єкта цілей);

2) когнітивному (перебудови когнітивних процесів, спрямовані на вироблення найбільш ефективних способів переробки інформації, без яких ефективна адаптація неможлива);

3) емоційному (визначається динамікою емоційних переживань, що є суб'єктивними індикаторами ефективності процесу адаптації);

4) мотиваційно-вольових процесах (забезпечують координацію всіх інших компонентів і напрямів реалізації значущих для суб'єкта цілей і тим самим надають процесу адаптації стійкості й безперервності) (С.О. Шапкін).

Професійна адаптація являє собою єдність адаптації людини до фізичних умов професійного середовища (психофізіологічний аспект), адаптації до професійних завдань, операцій, що виконуються, професійної інформації і т.ін. (професійний аспект), і адаптації особистості до соціальних компонентів професійного середовища (соціально-психологічний аспект).

Можуть виділятись також інші види адаптації, успадкована і набута, пренатальна й постнатальна, індивідуальна і популяційна (видова), універсальна (широка) і спеціалізована (вузька), специфічна й неспецифічна, одинична і загальна, однобічна і різнобічна, внутрішня і зовнішня, цілісна і часткова, умовна і безумовна, потенційна й актуальна, нормальна і стресова, реактивна й активна та ін. [4].

Ще вирізняють такі види адаптації, як термінова (первинна реакція організму на подразник, що характеризується повною мобілізацією фізіологічних резервів) і довгострокова (компонується на основі сформованої програми гомеостатичного регулювання - багаторазової реалізації термінової адаптації і набутої нової якості).
Тема 3. Адаптація як сукупність новоутворень особистості.

 Термін «адаптація» (з лат. Adapto – пристосовую) вперше з’явився у фізіології і використовувався в біології. В науковий обіг цей термін ввів німецький фізіолог Г. Ауберт на позначення зміни, пристосувального характеру, чутливості шкірних аналізаторів до дії зовнішніх подразників. [8]

В біології одним з перших починає розробляти проблему адаптації основоположник цілісної теорії еволюції живого світу, французький зоолог Ж.-Б. Ламарк. Вчений намагався пояснити виникнення окремих видів живих істот і їх еволюцію завдяки адаптаційним змінам окремих організмів. За Ламарком, всі трансформації в особин закріпляються і передаються спадково лише у тому випадку, якщо адаптивні зміни наявні для кожного із статей, або тим, які дали наслідство. [4]

Та в загальному вигляді у природничих науках адаптація – це «… сукупність реакцій живої системи, що підтримують її цілісність функціональну стійкість при зміні умов навколишнього середовища» [2]

Адаптаційні процеси, що відбуваються в цілісному організмі людини, описують адаптацію на рівні найпростішої «цеглинки» – будови нервової системи – нейрона. Експериментально було виявлено, що після проходження через нейрон великої кількості імпульсів за обмежений час настає зниження частоти розрядів (так зване «стомлення»), яке відновлюється лише через деякий час. [5, 9]

Адаптація вимірюється в трьох основних аспектах: як процес, як результат та як основа для формування новоутворень (психічних якостей). Адаптація як процес ґрунтується перш за все, на виділенні її тимчасових характеристик – тривалості та стадій самої адаптації. В рамках цього напрямку відбувається виявлення основних елементів адаптаційного процесу, пов’язаних в єдину логічну і тимчасову послідовність. Результативний аспект адаптації традиційно використовується як ключовий елемент при оцінці успішності адаптивних процесів в цілому, від найпростішої дихотомії (адаптація-дезадаптація) до більш дрібних і багатовимірних теоретичних побудов. Адаптація як сукупність новоутворень пов’язана з двома виділеними раніше підходами – тут об’єктом розгляду є сукупність психічних якостей, які виникли в процесі адаптації та привели до того чи іншого результату. При цьому до сукупності новоутворень включаються не тільки знання, уміння та навички, отримані і сформовані суб’єктом адаптації, але і складна система міжособистісної взаємодії з професійним і соціальним оточенням.

Д. А. Бірюков  досліджував проблеми індивідуальних варіацій у проходженні процесу адаптації індивідом. Розглядаючи взаємодію індивіда і навколишнього середовища, він обґрунтував висновок про відмінність індивідуумів за рівнем адаптивності, який визначається перш за все характером реактивності організму.

Завдяки теорії когнітивного розвитку Ж. Піаже, виникло питання про важливість ролі інтелектуальних структур в розвитку процесів адаптації. Відповідно до цієї теорії, організація розумової діяльності, що розвивається від найпростіших рухових координацій до абстрактно-логічних міркувань і формування гіпотез, забезпечує вирішення проблеми адаптації індивіда. Дослідник визначає адаптацію, як співвідношення двох векторів інтелектуальної діяльності: асиміляції та акомодації, де асиміляція – це сукупність інтелектуальних дій індивіда, спрямованих на включення факторів навколишнього середовища в уже сформовані у нього когнітивні структури; а акомодація – це протилежний процес впливу середовища на суб’єкт, коли він спрямовує свою діяльність на зміну вже сформованих когнітивних структур, змінює дії і уявлення, відповідно до нових обставин. [7]

Що ж до соціальної адаптації, як одного з різновидів адаптації, то – це процес фізичних, соціально-економічних або організаційних змін в специфічно-груповій поведінці, соціальних відносин або культурі. Це здатність індивіда жити і взаємодіяти з іншими суб’єктами, змінюючи при цьому власні шаблони поведінки. [6]

Г. Гартманн зазначає, що завдання адаптації до інших людей постає перед людиною з дня її народження. Вона адаптується також до того соціального середовища, яке частково є результатом активності попередніх поколінь і її самої. Людина не тільки бере участь в житті суспільства, а й активно створює ті умови, до яких повинна адаптуватися. Вчений також вводить поняття «соціальна поступливість» для позначення того явища, коли соціальне середовище виправляє порушення адаптації таким чином, що неприйнятні в одних соціальних умовах форми поведінки стають прийнятними в інших. [1]

Соціально-психічну адаптованість можна охарактеризувати як такий стан взаємовідносин особистості і групи, коли особистість без тривалих зовнішніх і внутрішніх конфліктів продуктивно виконує свою провідну діяльність, задовольняє свої основні соціогенні потреби, в повній мірі йде назустріч тим рольовим очікуванням, які висуває до неї еталонна група, переживає стан самоствердження і вільного вираження своїх творчих здібностей. [6]

У складних проблемних ситуаціях адаптивні процеси особистості протікають з участю не окремих, ізольованих механізмів, а їх комплексів. Ці адаптивні комплекси актуалізуються і використовуються в схожих соціальних ситуаціях, закріплюються в структурі особистості і стають підструктурами її характеру.

Виділяють п’ять етапів адаптації:

1)      підготовчий етап, який складається переважно з акумулювання релевантної інформації про предметні і соціальні умови майбутньої взаємодії. Залежно від індивідуально-психологічних властивостей і мотиваційної сфери особистості цей етап може протікати або в активно-цілеспрямованій, або в пасивній формі.

2)      етап стартового психічного напруження пов’язаний зі станом нервово-психічного переживання підготовчих дій (подій) і первинного входження в нові умови взаємодії. Тут відбувається внутрішня мобілізація психічних і психофізіологічних ресурсів людини, що забезпечують необхідні передумови для функціонування в нових умовах.

3)      етап гострих психічних реакцій входу, на якому індивід починає відчувати на собі вплив змінених факторів предметного та соціального середовища. Характерним для даного етапу адаптаційного процесу є переживання стану фрустрації, що викликає конструктивні або деструктивні реакції.

4)      етап завершальної психічної напруги, який характеризується своєрідною підготовкою психіки людини до актуалізації попередніх режимів функціонування, звичних способів поведінки в зв’язку з майбутнім поверненням до звичного життя.

5)      етап гострих психічних реакцій виходу, що складається з комплексу емоційних і поведінкових реакцій, пов’язаних з входженням в уже знайоме середовище.


  1   2   3   4

скачати

© Усі права захищені
написати до нас