1-й курс 2-й семестр 1-й модуль
Практичне заняття 1
Тема. Новаторська манера М. Коцюбинського в жанрі імпресіоністського оповідання й новели
Теоретичні питання
1. Імпресіонізм як літературно-мистецьке явище.
Як художнє явище імпресіонізм виник насамперед у живописі. Назва (від фр. impression - враження) однієї з основних течій модернізму походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» (1873). Для мистецтва імпресіонізму ідеалом була гармонія. «Бачити, відчувати, виражати - у цьому все мистецтво», - так свого часу брати Еонкури визначили чільну рису імпресіонізму. На відміну від реалізму, імпресіонізм вільний від повчальних настанов, заідеологізованості, адже фіксація «миттєвого враження» - відкриття, зроблене поза впливом традиції, норми, ідеології, - становила для імпресіоністів «правду життя». Мистецтво імпресіоністи розуміють як найвище знання, що здатне проникати у найінтимніші глибини існування особистості й одухотворювати світ. Імпресіоністові важливо показати враження як сліди, що залишаються в психічній, духовній і душевній сферах, а це можна зробити лише через почуття і переживання. У мистецтві імпресіонізму нема чіткого поділу на прекрасне й потворне. Важливішою є переконливість вражень, адже саме цим зумовлена особлива увага до внутрішнього світу особистості, навіть ірраціональної сфери.Усі образи, які створює письменник-імпресіоніст, є лише символами, а не інформацією про навколишній світ. За кожним звуковим, зоровим враженням криється миттєва емоція, фрагмент переживання героя.У літературі імпресіонізму предметом мистецького зацікавлення стає не фабула - послідовна зміна подій та явищ, а окремі елементи світовідчуттів. Звідси відмова від традиційно впорядкованого сюжету, особлива увага до фрагментарної композиції. Значної ваги набуває пейзаж, однак це вже не тло, як у літературі реалізму, а засіб розкриття внутрішнього світу персонажа. Пейзаж стає динамічним, мінливим, акцент робиться на окремих промовистих деталях. Важливою є і колористика пейзажу, нюансування відтінків, найтонших переливів, гри світла й тіней.Серед українських письменників імпресіонізм як стильова течія асоціюється перш за все з ім’ям Михайла Коцюбинського. У його творах неповторною веселкою заграла музика барв рідного слова. Врешті, саме цього митця ще за життя за гру барв і своєрідну сонячність літературних текстів називали великим Сонцепоклонником.
2. Особливості мистецького бачення М. Коцюбинським соціальних проблем та відображення ним психологічного конфлікту в душі особистості у творах:
«Intermezzo»; Новела написана у своєрідному ліричному ключі. Письменник відкриває перед читачем історію своєї душі, її болі, радощі. І читач не тільки милується природою, талановито показаною письменником, а й відчуває його переживання, ніби проникаючись якоюсь частиною його психічного життя, його самосвідомістю.Конфлікт твору своєрідний; Він пролягає швидше у площині філософсько-психологічній, ніж соціально-філософській. По суті перед ліричним героєм не стоїть проблема вибору між служінням людям і втечею від суспільного життя, між суспільним призначенням митця і втечею в чисте мистецтво. Таких альтернатив у творі немає. Ліричний герой цілком відданий людям, художник чесний і дуже сумлінний.Не страх, не зневіра, не зрада суспільних ідеалів, а лише втома, перевтома від соціальної боротьби штовхають на тимчасовий перепочинок. Кожна неправда, несправедливість, людське горе вражає його чутливу душу. Вся його «трагедія» в тому, що він не може розминутися з людиною, тобто не сприйняти людське горе, якби й хотів. Громадські, соціальні проблеми — всі оті «мусиш» і «треба» настільки органічно увійшли в нього, його плоть і кров, що їх не можна відділити від нього, не знищивши його самого.Але сприймати їх він більше не може, його душа, серце, врешті, нервова система гранично перенапружені. «Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть». Отже, герой не може бачити людей, і не може не бачити людей, не може бути самотнім. Не випадкова його згадка про смерть. Напруження найвище — на межі психічного захворювання, на межі життя і смерті, насамперед психічного життя. Конфлікт передусім у ньому. Свідомість героя на межі роздвоєння .Як же розгортається цей конфлікт у творі? Своєї кульмінації він досягає на початку новели, а далі — основна частина її — показ його спаду. І зникає він сам по собі. Герой пускає свою «душу під пар», на якийсь час його свідомість відпочиває. Герой не відмовляється від боротьби, він прагне лише перерви. У центрі конфлікт між нормальним і ненормальним психічним станом, межа, за яку ось-ось має перейти психіка героя. І навіть почасти переходить, коли його починають жахати тінь від людини, порожня вечірня кімната, де все сприймається як галюцинації. Його жахає і власний стан байдужості до людського горя, до тих дванадцяти повішених, звістку про яких він заїв сливою. «Ви бачите, я навіть не червонію…», тобто «ви бачите, до чого я дійшов», — каже герой.Відпочинок повертає йому сили. «Дійові особи», що символізують складну боротьбу в душі героя, передають, як поступово повертається до нього рівновага, зникає роздвоєння, він готовий знову до виконання свого суспільного обов’язку. Отже, тема твору — це митець і суспільство, а саме: філософсько-психологічна проблема — митець у критичній, екстремальній ситуації, що склалася внаслідок тих соціальних умов, які утворилися через поразку революції.Ліричну новелу « Intermezzo» називають «поемою душі». Це справедливо, бо зміст новели — своєрідний поетичний знімок внутрішнього стану митця. Цей твір, можливо, Коцюбинський писав передусім для себе, а не для читачів. У психологічно тяжкий період життя йому потрібно було прислухатись до власної душі, розібратись у собі самому, вийняти з серця біль і висловити його на папері, звільнившись від нього.
«Цвіт яблуні»; «Візуальні стратегії батька і митця принципово відмінні: для митця побачена трагедія передусім матеріал – це «заготовки» для майбутнього твору, які ретельно занотовуються,… для батька візуальне – це передусім розчулена пам’ять, батьківський сентимент і жорстоке, незглибиме у своїй бездонності горе, яке трагічно візуалізується перед його очима» (Ковальчук, 2013: 89), окрім того дослідник зауважує: «та частина психіки, яка відповідає за професійну сферу, діє, незважаючи ні на що, діє холодно, зважено, професійно. Її не зупиняє нічого – ні складна психологічна ситуація, ні горе, ні мораль, ні душевний дискомфорт» (Ковальчук, 2013: 88). Це свідчить про те, що герой новели орієнтується на почуття, а не на розум, ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, перетворюється на «колекціонера» вражень, які допоможуть йому написати геніальний правдивий роман. Однією з характерних рис імпресіонізму є широке використання натяків, асоціацій, символів, художніх деталей. Вони створюють певний настрій твору, посилюють емоційність почуттів і вражень. Так, на нашу думку, яскравою деталлю етюду «Цвіт яблуні» є лампа, яка стоїть на столі в кабінеті. Вона є дуже важливим предметом саме для батька-письменника, адже, коли на творця надходить натхнення, то під її штучним світлом народжуються нові рядки омріяного роману. Коли герой глянув на лампу, у нього виникли такі думки: «Моя лампа під широким картоновим абажуром ділить хату на два поверхи – вгорі темний, похмурий, важкий; під ним – залитий світлом, із ясними блисками і з сіткою тіней» (Коцюбинський, 1989: 274). Виходить, що світло від лампи ділить кімнату на два світи: темний і похмурий – світ нещасного батька, в якого помирає дитина, і залитий світлом – світ письменника, для якого часопростір стає предметом мистецької зацікавленості і він подумки будує сюжет свого роману.. У спогадах героя досить детально представлено парадигму стосунків дитина-батько: «… мої комірчики прозвала обручами, не вимовляла літери «р», а замість «стидно» казала «стиндо»; … роздягшись на ніч, приходила до мене сказати на добраніч, у коротенькій сорочечці, вся тепла й рожева, з голими рученятами і з пухкими ніжками;… Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі…» (Коцюбинський, 1989: 279-280). Це дає нам підстави говорити, що він був небайдужим до своєї доньки Михайло Коцюбинський надзвичайно детально і точно описує психологічний стан персонажа: «… я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамованій злобі розпихаю меблі й хочу все знищити…», «З моїх уст готові зірватися грубі слова лайки, і я говорю їх, говорю уголос, і сам лякаюсь свого гoлocy. Щелепи мені їзводить, холодний піт вмиває чоло… Я падаю в крісло, закриваю очі долонею… А-а!» (Коцюбинський, 1989: 278). Але, на жаль, нічого змінити неможливо, психіка не витримує такої напруги і батько хоче втекти якнайдалі від свого горя. Він виходить із хати й бачить надзвичайно красиву квітучу яблуню. Герой відчуває жорстоку несправедливість: природа оживає, оновлюється, а його бідна маленька донечка вже ніколи не буде радіти життю. Як наслідок, в момент безнадійного стану і відчаю, з’являється цілком природній процес, який допомагає зменшити емоційну напругу, – плач («І чого не змогла зробити картина горя, те викликала радість природи. Я плачу. Сльози полегкості капають услід за платочками…»)
«Persona grata».
3. Постать інтелігента в імпресіоністському представленні письменника: мораль, інтереси, поняття про сенс життя, мрії, фантазії, ідеали тощо:
«Сон»;
«Дебют»;
«Лялечка».
Практичні завдання
Підготуйте доповідь на одну з тем (на 3-5 хв.):
Імпресіонізм в архітектурі;
У процесі читання текстів М. Коцюбинського випишіть найвдаліші, найкращі, на Ваш погляд, вислови, які б свідчили про мовне багатство оповідання, містили б художні засоби і передавали психологічний стан героя.
Intermezzo:
1.Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку.
2. Ти на тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у безконечних "мусиш".
3.Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять.
4.Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми — в м'яких волосяних матрацах меблів, а тіні — по стінах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…
5. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволоті вівса.
6.Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів.
Цвіт яблуні:
1.Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око. За чорними вікнами лежить світ, затоплений ніччю, a моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом. Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію
2.Я не чую своїх ніг, не керую ними, вони носять мене самі, мов заведений механізм, і тільки голова моя, мов павук павутиння, снує мереживо думок. У вікна дивиться ніч, без кінця довгі, глибокі, чорні простори. Десь далеко стукає калатало нічного сторожа.
3.I знов усе тихо, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерті… Куди мені втекти од того свисту, де мені подітися? Я не маю вже сили слухати його… A тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я не можу не слухати його. Biн мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. I я ходжу і мучусь, і в мене всі жилки болять од того свисту…
4.I чого не змогла зробити картина горя, те викликала paдість природи.
5.B її головах горить світло. Ce чудне, неприродне, бліде, мов мертве, світло серед білого дня. Тремтячим блиском воно цілує мертві щічки.
6.A моя пам'ять, той нерозлучний секретар мій, вже записує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій…
«Persona grata»
Він ще й ще раз вертався до тих самих дрібниць; і коли втомлена пам'ять, одмовляючись брати, сковзалась на місці, як ключ у зіпсованому замку, його думка стрибала у інший бік та блукала по іншому полі.
А Лазаря брала ще більша лють, і він підіймав ще вище голос, робив рухи, так наче тягнув когось за ноги, аби прискорити смерть, йому хотілось тоді різати, вішать, колоти не тільки тих, що гидко сміялись з нього, а й других, що були там десь, поза мурами. Хіба велика штука! Скрутив горобцеві головку — і амінь... А разом з тим, немов комар коло вуха, бриніла настирлива думка: як воно буде?
З вільної людини, якою Лазар почувавсь у дорозі, він знову став арештантом. Тут, видко, гірше, ніж там, звідки приїхав. Бо там ходив він по двору, бачився з людьми, і хоч робота була часом важка, а проте звична. І знов стукнуло в голову те саме настирне питання, що вже забувалось: як воно буде?
Кожний з "клієнтів", стрічаючись з Лазарем в останню годину, лишав йому дещо на спомин: погляд, якийсь особливий і незвичайний, голос, колір волосся і форму шиї, рухи, слова. Всі сі дарунки прилипали до нього, жили у ньому своїм таємним життям. Се те живе, що лишалось по мертвому. І дивна річ — усе те спливало на пам'ять лиш в сні, а не увіч.
Про нову роботу Лазар не думав удень, зате по ночах чув під рукою то м'яку шию, то теплі коси. Злітали до нього десь з темряви очі — карі, сірі і голубі, а з них розпучливим криком кричали смерть і життя. Розцвітались, як квіти, гарні слова і, мов будяки з пилом,— прокльони. З'являлось все, все, що лишалось йому на спомин, всі подарунки смерті, які прилипли до нього і жили в ньому своїм окремим таємним життям. І се будило знеохоту і втому.
. Зате всередині в нього росло щось, як тісто у діжці, бродило, немов опара, йому робилось душно од думок, не ставало повітря для грудей. Він залазив на стіл і одчиняв вікно, хоч сього не дозволяли. До нього з-за ґрат влітала вогкість і тиша, а око жадливо ловило все, що могло. Там було вільно й спокійно. Там були високі чорні дерева, а між ними синіло небо, як глибокі блакитні озера, ущерть повні води, в яких плавали зорі, як золоті рибки. Понад землею тривожно спала важка та чорна хмара й здригалась од легкої блискавки. А долі, на вогкій землі, світились червоні вікна, і скрізь був спокій.
«Сон»
Щодня було те саме. Ноги, немов непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, теж наче зайві, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед ними і безслідно зникали маломістечкові доми і все ті ж самі люди, наче потерті меблі у хаті, між якими роками можна ходити, не помічаючи навіть. Бульвар серед міста з рядом голих тополь, що біліли на осінньому небі, як хребти риб, алея, по якій щодня ходив він, так добре знайома кожним вибоєм або ріжком цеглини, на якому не раз спіткнувся.
Антін покидав бульвар і виходить на міську площу, де в самому центрі — калюжа. Йому не треба дивитись на місто. Він може глянуть в калюжу і побачити город: важкий білий собор в шапці зеленої бані, цегляний будинок управи і жовті стіни суду. Все се змістилось в одній калюжі.
Потреба краси, що жила в душі Антона, викликала у нього потребу скрізь шукати її, але дійсність давала мало. Правда, колись він бачив далекі краї, де сонце і море навперейми намагались розгорнуть перед ним всі свої дива, але то було давно, і буденне життя ущерть занесло попелом згадки. Часом, у сні тільки, оживали ста мить, викликаючи потім пекучу тривогу. Він любив сни. Лягаючи спати, наче пускаєшся плисти по морю ночі, невідомому, чорному. Які пригоди там стрінеш, що там побачиш, переживеш, поки темні хвилі ночі не викинуть тебе на ясні береги дня?..
Розумієш, я стояв ранком на острові серед моря. Високому, прекрасному, гордому. За морем, у синім тумані, потопала стара земля. Мені здавалось, що в молодій гордості острів одірвавсь од землі і поплив в світ творити самостійне життя, власну красу. Море було таке гладеньке і синє, наче туго натягнений екран, на якому показували небо. Скільки було блакиті! Ціле море у небі і ціле небо у морі. Од блакитних просторів на душі в мене було блакитно, тепло, просторо. Я був наче п'яний од духу дикого полину, що залляв скелі і напоїв повітря своїм диханням. Срібна сивина його ніжно світилась, немов вдень, навіть осяяна місячним світлом. Він навис над урвищем скель і тряс бородою над самим морем, неначе фавн дико скуйовдженою вовною.
Ми були самі серед сього простору, під чистим високим небом, і острів плив з нами на морі, як хмара на синьому небі. Я був чистий і свіжий, ти розумієш, я був молодий, не чув своїх літ і свого тіла, того лепу брудного життя, я міг би летіти... Ти розумієш, що значить молодим бути і чистим? Ти не забула?..
Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя — злочин.