Тема Фінансово-правові норми та джерела фінансового права

Ім'я файлу: Фін.право Тема 2.docx
Розширення: docx
Розмір: 43кб.
Дата: 10.09.2021
скачати
Пов'язані файли:
ФП семінар 2.docx

Тема 2. Фінансово-правові норми та джерела фінансового права.
1) Фінансово-правові норми, характеристика та зміст.

2) Види фінансово-правових норм.

3) Джерела фінансового права.

4) Суб’єкти фінансового права.
1) Фінансово-правові норми, характеристика та зміст.
Регулювання суспільних відносин у сфері формування, розподілу та використання коштів публічних грошових фондів здійснюється за допомогою встановлених державою спеціальних правил поведінки. Вимоги цих правил, права та обов’язки суб’єктів, пов’язаних із рухом публічних фінансів, складають зміст фінансово-правових норм.

Нормами фінансового права закріплюються:

 загальні принципи і форми фінансової діяльності держави та її місцевих утворень;

 методи акумуляції коштів до державних і місцевих грошових фондів;

 види обов’язкових платежів, що використовуються для формування цих фондів;

 порядок отримання і використання державних і місцевих грошових коштів;

 джерела утворення фінансових ресурсів державних підприємств, організацій, установ;

 порядок отримання та використання державних і місцевих грошових коштів;

 створення й розподіл кредитних ресурсів і страхових фондів тощо.

Фінансово-правові норми – це встановлені державою і забезпечені засобами державного примусу загальнообов’язкові правила поведінки суб’єктів фінансових відносин, що виникають з приводу формування, розподілу та використання коштів публічних грошових фондів держави і територіальних громад, які закріплюють суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників.

Фінансово-правові норми — загальнообов'язкові приписи компетентних органів державної влади та місцевого самоврядування з приводу мобілізації, розподілу й використання коштів централізованих та децентралізованих фондів, забезпечені державним примусом.

Специфічні ознаки фінансово-правової норми проявляються в:

1) особливостях змісту фінансово-правових норм. Зміст фінансово-правових норм становлять правила поведінки в суспільних відносинах, що виникають у процесі фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування. Зміст фінансово-правових норм зумовлює здебільшого їхній імперативний характер;

2) характері встановлених у них приписів. Нормам фінансового права притаманна імперативність, виражена в категоричній формі, – це зумовлено предметом регулювання. Імперативність – це обов’язковість виконання і застосування примусової сили, що вміщені в нормі, властивість правових норм, яка відрізняє їх від інших, недержавних приписів. Категоричність припису унеможливлює зміну умов норм за волевиявленням суб’єктів відносин. Норма фінансового права безпосередньо визначає поведінку осіб за певних обставин і не ставить цю поведінку в залежність від їхньої згоди;

3) мірах відповідальності за порушення передбачених правил. За порушення приписів, фінансово-правових норм може застосовуватися дисциплінарна, адміністративна, цивільна, кримінальна та фінансова відповідальність. Застосування до порушників фінансових санкцій передбачено бюджетним, податковим, банківським, валютним законодавством. Причому передбачається відповідальність не лише фізичних і юридичних осіб, але й державних органів та органів місцевого самоврядування в галузі фінансів (наприклад, відповідальність за порушення бюджетного планування місцевих бюджетів);

4) способах захисту прав учасників фінансових відносин. Це, наприклад, проявляються в тому, що оскарження рішення про застосування заходів впливу за порушення бюджетного законодавства (ст. 124 Бюджетного кодексу України) не зупиняє виконання оскаржуваного рішення; не можна також зупинити дію рішення Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб як засіб забезпечення позову в разі їхнього оскарження (ст. 117 Кодекс адміністративного судочинства України).

Головна особливість фінансово-правових норм полягає в їх державно-владному, імперативному характері. Категоричний припис фінансово-правових норм вимагає безумовного підкорення учасників фінансової діяльності вимогам норм. Фінансово-правові норми, як і норми будь-якої галузі права, прийнято класифікувати залежно від застосування певних загальнотеоретичних критеріїв.

Зміст фінансово-правових норм становлять правила поведінки в суспільних відносинах, що виникають у процесі фінансової діяльності держави.

Ці норми складаються з письмово сформульованих вимог, виражених у категоричній формі, що не допускає їх довільної зміни, вони мають точно й вичерпно визначати обсяг прав та обов'язків учасників фінансових правовідносин. Такі права та обов'язки спрямовані безпосередньо на забезпечення загальнодержавного інтересу, а опосередковано — інтересів усіх інших учасників фінансових правовідносин.

Внутрішня будова фінансово-правових норм, розподіл на складові частини та зв’язок цих частин між собою складають їх структуру, яка не відрізняється від структури норм інших галузей права.

Основою норми є диспозиція, яка містить вимоги норми, тобто дає розпорядження на здійснення певних дій з утворення, розподілу чи використання публічних фінансових ресурсів, установлює зміст прав і обов’язків суб’єктів фінансових відносин і завжди виражена у безумовно категоричній формі.

Гіпотеза фінансово-правової норми визначає умови, за яких у громадян та організацій можуть виникати передбачені нормою права і обов’язки у сфері фінансової діяльності. Наприклад, диспозиція норми Податкового кодексу встановлює правило, згідно з яким у платника податків виникає право вивільнити певні операції з підакцизними товарами від оподаткування, гіпотеза ж вказує на умови вивільнення операцій із вивезення за межі митної території України підакцизних товарів (продукції), тільки якщо проведення цих операцій засвідчується належно оформленою митною декларацією (п. 213.2 ПК).

Санкція фінансово-правової норми містить вказівки на невигідні для її порушника наслідки. Найпоширенішою санкцією є штраф, що встановлюється переважно у відсотках до суми порушення. Наприклад, п. 1 ст. 122 ПК України встановлює штраф за несплату (неперерахування) фізичною особою – платником єдиного податку авансових внесків єдиного податку в порядку та у строки, визначені Податковим кодексом, в розмірі 50 відсотків ставки єдиного податку, обраної платником єдиного податку. Поряд із цим до порушників вимог фінансово-правових норм може застосовуватись і пеня, і конкретно визначена сума штрафу, і деякі інші санкції, наприклад, зупинення операцій з бюджетними коштами. Застосовуються фінансові санкції як до фізичних, так і до юридичних осіб. Фінансова санкція є головним елементом фінансово-правової відповідальності, яка застосовується до порушників фінансового законодавства.
2) Види фінансово-правових норм.

Фінансово-правові норми, як і норми будь-якої галузі права, прийнято класифікувати залежно від застосування певних загальнотеоретичних критеріїв.

І. За способом впливу на учасників фінансових відносин, визначення їх юридичних прав та обов'язків фінансово-правові норми (далі — ФПН) можна поділити на три види: зобов'язальні, заборонні та уповноважуючі.

зобов’язальні: у ст. 67 Конституції України зазначається, що "кожний зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законодавством";
заборонні: ч. З ст. 21 БКУ забороняє Бюджетній установі позичати у будь-якій формі або надавати за рахунок бюджетних коштів позички юридичним та фізичним особам, крім випадків, передбачених законом про Державний бюджет України
уповноважуючі: у ст. 143 Конституції України зазначається, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування затверджують бюджети, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, визначаючи ставки податку

Зобов’язальні фінансово-правові норми вимагають від учасників фінансових відносин здійснення конкретних активних дій, як правило, заставляють поступати певним, чітко визначеним чином. Наприклад, згідно зі ст. 16 Податкового кодексу України платник податків зобов’язаний вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність, що стосується обчислення і сплати податків та зборів; сплачувати податки та збори у строки та в розмірах, установлених Податковим кодексом та законами з питань митної справи. Переважна частина фінансово-правових норм носить саме такий характер. Для того, щоб фінансово-правова норма вважалась зобов’язальною, вона не обов’язково має бути викладена в текстах нормативних актів за допомогою формулювання «суб’єкт зобов’язаний …».

Більшість норм, що встановлюють порядок формування, розподілу та використання публічних грошових фондів, викладаються у вигляді категоричних правил, яким суб’єктам слід підпорядковуватись беззаперечно. Наприклад: «до доходів загального фонду Державного бюджету України належать: … податок на додану вартість; ввізне мито; вивізне мито; 20 відсотків екологічного податку…» (ч. 2 ст. 29)1. Наведена норма є обов’язковою, вона встановлює чітке беззаперечне правило, за яким окремі загальнодержавні податки направляються до загального фонду Державного бюджету України. Суб’єкти відповідних фінансових відносин, а в даному випадку це, в першу чергу, органи виконавчої влади, зокрема Міністерство фінансів, Державна фіскальна служба, Державне казначейство, зобов’язані неухильно дотримуватись вимог зазначеної норми.

Заборонні фінансово-правові норми містять заборону на здійснення певних дій, встановлюють обов’язок учасників фінансових відносин утриматись від них. Прямих заборонних норм у порівнянні із зобов’язуючими в нормативних актах міститься набагато менше. Частіш за все обов’язок учасників фінансових відносин утриматись від певних дій випливає з викладеної в зобов’язальній нормі вимоги побудувати свою поведінку згідно із закріпленим правилом. Іншими словами, немає необхідності встановлювати заборонну норму щодо недопущення сплати податків пізніше визначеного строку або окремо формулювати заборону подавати податкову декларацію невчасно тоді, коли існують правила поведінки, що зобов’язують це робити в певні терміни. Якщо, наприклад, декларацію з акцизного податку суб’єктом буде подано до органів Державної фіскальної служби пізніше, ніж визначені зобов’язальною нормою двадцять днів місяця, наступного за звітним, до такого суб’єкта будуть застосовані санкції за невиконання саме зобов’язальної норми. Поряд із цим законодавець може використовувати пряму заборону в регулюванні фінансових відносин. Іноді поряд із забороною в нормі можуть вказуватись винятки, коли такі обмеження не застосовуються. Наприклад, у п. 1 ч. 2 ст. 41 Бюджетного кодексу України міститься пряма заборона на здійснення витрат із загального фонду державного бюджету в частині капітальних видатків та надання кредитів з бюджету, крім капітальних видатків, пов’язаних з ліквідацією аварій на об’єктах соціально-культурної сфери, житлового господарства, систем тепло-, енерго-, газо-, водопостачання та водовідведення, а також витрат, пов’язаних із настанням особливого періоду чи введенням 1 Бюджетний кодекс України : закон України від 08.07.2010 № 2456-VI. Фінансове право 47 надзвичайного стану, оголошенням окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації та виділенням коштів з резервного фонду державного бюджету1. Пункт 77.3 Податкового кодексу забороняє проведення документальної планової перевірки за окремими видами зобов’язань перед бюджетами, крім правильності обчислення, повноти і своєчасності сплати податку з доходів фізичних осіб та зобов’язань за бюджетними позиками і кредитами, що гарантовані бюджетними коштами.

У формулюванні заборонних норм, як правило, прямо використовується слово заборонено. Саме в характері зобов’язальних та заборонних норм знаходить свій вираз головний метод фінансово-правового регулювання – метод владних приписів.

Уповноважувальні фінансово-правові норми встановлюють права учасників фінансових відносин на здійснення певних самостійних, позитивних дій у передбачених рамках. Тобто разом із наданням можливості суб’єктам фінансових правовідносин приймати самостійні рішення чи дії норма визначає чіткі межі реалізації наданих повноважень. Так, Податковий кодекс України (далі – ПК України), визначаючи перелік місцевих податків та зборів, говорить про повноваження сільських, селищних і міських рад установлювати обов’язкові платежі в межах переліку та граничних розмірів ставок, визначених кодексом (ст. 8, ст. 10 ПК України). Тож органи місцевого самоврядування мають право самостійно своїми рішеннями встановлювати податки та збори на території свого села, селища чи міста, але ввести обов’язковий платіж, що взагалі не передбачений Податковим кодексом, не можуть. Те саме стосується і розмірів ставок за місцевими податками і зборами – перевищення граничного рівня ставок, закріпленого фінансово-правовою нормою, не допускається.

ІІ. Залежно від змісту розрізняють матеріальні та процесуальні фінансово-правові норми.

Матеріальні фінансово-правові норми закріплюють види і обсяг коштів, які повинні надійти в централізовані й децентралізовані фонди коштів від юридичних і фізичних осіб, і обсяги видатків, які будуть профінансовані за кошт цих фондів, джерела утворення кредитних ресурсів, тобто вони вміщують матеріальний зміст юридичних прав і обов’язків суб’єктів фінансових правовідносин.

Матеріальні фінансово-правові норми визначають саму вимогу норми стосовно правил поведінки суб’єктів фінансових правовідносин, їх права та обов’язки, вони насамперед закріплюють структуру бюджетної системи, бюджетну класифікацію, види і обсяг грошових зобов’язань юридичних та фізичних осіб перед державою чи територіальною громадою, вказують обсяг і напрямок витрат держави, тобто закріплюють матеріальний, грошовий зміст юридичних прав та обов’язків учасників фінансових правовідносин. Наприклад, загальний обсяг державного боргу та гарантованого державою боргу на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 60 відсотків річного номінального обсягу валового внутрішнього продукту України (п. 2. ст. 18 БК).

Процесуальні фінансово-правові норми визначають процедуру діяльності органів держави з акумуляції коштів у централізовані й децентралізовані фонди та порядок реалізації обов’язків з внесення коштів і витрачання їх із боку другої сторони фінансових правовідносин – юридичних і фізичних осіб.

Процесуальні норми встановлюють процедуру застосування і дії норм матеріального права, порядок діяльності органів держави з мобілізації коштів та інші. Наприклад, згідно з ч. 1. ст. 39 БК «розгляд та затвердження Державного 1 Бюджетний кодекс України: закон України від 08.07.2010 № 2456-VI. 2 Податковий кодекс України: закон України від 02.12.2010 № 2755-VI. Розділ 3. Фінансово-правові норми та фінансові правовідносини 48 бюджету України відбувається у Верховній Раді України за спеціальною процедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України». Чітке розмежування матеріальних та процесуальних норм по окремих інститутах у фінансовому праві існує саме в бюджетному праві.

ІІІ. Залежно від напрямку дії фінансово-правові норми можна поділяти на регулятивні та правоохоронні.

Регулятивні норми встановлюють суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів, умови їх виникнення й реалізації (наприклад, норми, що закріплюють повноваження територіальних громад як власників коштів бюджетів місцевого самоврядування або стосовно введення пільг щодо місцевих податків і зборів).

Правоохоронні норми визначають умови застосування до суб’єкта заходів державно-примусового впливу та їх зміст (наприклад, норми Податкового кодексу, що встановлюють юридичну відповідальність за порушення вимог цього Кодексу).

ІУ. За функціональним призначенням у механізмі правового регулювання фінансово-правові норми поділяються на:

 первинні фінансово-правові норми, які, зі свого боку поділяються на:

а) норми-принципи;

б) норми-дефініції;

 норми-правила поведінки, які за своєю функціональною спрямованістю поділяються на

а) регулятивні;

б) охоронні.

У. За терміном дії фінансово-правові норми поділяються на постійні та тимчасові.

Норми постійної дії ухвалюються і є чинними до моменту скасування, а як приклад норм тимчасової дії можна навести норми Закону України «Про державний бюджет України на 2019 рік», які є чинними лише впродовж одного бюджетного періоду.

УІ. За дією в просторі фінансово-правові норми поділяються на загальнодержавні та місцеві. Так, дія рішення відповідної міської ради про встановлення ставок місцевих податків і зборів поширюється виключно на території цього міста, тоді як дія норм Податкового кодексу поширюється на територію всієї України.
3) Джерела фінансового права.
Як відомо, джерела (форми) права – це офіційні способи зовнішнього вираження і закріплення норм права. Виходячи з цього, джерела фінансового права є офіційними способами зовнішнього вираження і закріплення норм фінансового права. Іншими словами, характеристика джерел фінансового права полягає в ознайомленні з правовими актами органів законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування, в яких містяться норми фінансового права. Система нормативно-правових актів, що містять фінансово-правові норми, також позначається терміном «фінансове законодавство». Тому характеристика джерел фінансового права тісно пов’язана зі з’ясуванням змісту категорії «фінансове законодавство».

Джерелами фінансового права є правові акти державних органів законодавчої, виконавчої влади та місцевого самоврядування, в яких містяться норми фінансового права. Головне джерело фінансового права — Конституція України, в якій закріплено основи правової організації фінансової діяльності держави, її суб'єктний склад у цілому і за окремими напрямами зокрема.

Джерела фінансового права характеризуються множинністю, відсутністю центрального законодавчого акта, який визначає засади здійснення фінансової діяльності держави та місцевих утворень, великою кількістю підзаконних актів, а також актів місцевих органів влади, ухвалених у межах їхньої компетенції.

За юридичною силою джерела фінансового права поділяються на законодавчі та підзаконні.

За територіальною ознакою джерела фінансового права поділяються на загальнодержавні та місцеві. Немає одностайної думки у фінансово-правовій науці чи вважати судові рішення джерелом фінансового права.

Залежно від того, які галузеві правові норми відбиті у певному акті поділяємо на: комплексні - містять поряд фінансово-правими нормами і норми інших галузей права, і, відповідно, покликані врегульовувати не тільки фінансові, а й інші суспільні відносини; і галузеві - містять виключно фінансово - правові норми.

За обсягом фінансово-правового регулювання поділяємо на акти: загального та інституційного характеру. Джерела загального характеру містять норми з різних питань фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, тоді як інституційного характеру - норми, що стосуються регулювання окремих інститутів чи підгалузей фінансового права: фінансового контролю, бюджетного, податкового, валютного права тощо.

За часом дії - на постійні та тимчасові. Більшість джерел фінансового права мають постійно діючий характер. Вони втрачають чинність за умови набуття чинності іншим джерелом, яким скасовується дія попереднього. Тимчасові - діють у межах чітко визначеного періоду. Наприклад, Закони України Про державний бюджет України на відповідний рік.

Залежно від виду правовідносин, що входять до предмета фінансового права, виділяють: – бюджетне законодавство; – податкове законодавство; – валютне законодавство; – пенсійне законодавство і т. п.
Характеризуючи джерела фінансового права залежно від юридичної сили, слід виділити окремі групи нормативно-правових актів, що утворюють певні рівні.

Перший – рівень законодавчих нормативно-правових актів. За юридичною силою він також нерівномірний. Фінансове законодавство базується на нормах Конституції України від 28 червня 1996 р. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Конституційні статті 8, 67, 92, 95–98, 116, 119, 138, 143 заклали підвалини фінансово-правового регулювання.

Фінансово-правове регулювання ґрунтується також на так званих конституційних актах, до яких ми відносимо:

– Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де вперше було задекларовано самостійність створення банківської, цінової, фінансової, митної, податкової систем, формування державного бюджету, впровадження власної грошової одиниці;

– закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 р., який встановив, що Українська РСР має власну фінансову систему (ст. 5).

До джерел фінансового права відносять також міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України. Відповідно до статей Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 р. міжнародний договір означає міжнародну угоду, укладену державами й іншими суб’єктами міжнародного права в писемній формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Розглядаючи цей блок, можна вивести певні правила застосування міжнародних договорів:

– чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України та п. 1 ст. 17 закону України «Про міжнародні договори» від 22 грудня 1993 р. (в редакції від 10 липня 2014 р.);

– укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України;

– встановлено пріоритет норм міжнародного права над нормами національного права: п. 2 ст. 17 закону України «Про міжнародні договори» від 22 грудня 1993 р. передбачає, якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

Конкретніше пріоритет норм міжнародного права над нормами національного законодавства підтверджується п. 3 ст. 4 Бюджетного кодексу України, вказуючи, якщо міжнародним договором України, поданим на ратифікацію, встановлено інші положення, ніж у відповідних нормах бюджетного законодавства України, такі положення приймаються окремими законами про внесення змін до відповідних законів і розглядаються Верховною Радою України одночасно з ратифікацією міжнародного договору України, яким такі положення передбачені.

Як приклади міжнародних нормативно-правових актів, що врегульовують фінансові правовідносини, можна навести:

– Конвенцію між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи та капітал (Конвенцію ратифіковано законом України від 26 травня 1995 р. № 180/95-ВР);

– Угоду між Урядом України та Урядом Російської Федерації про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та попередження ухилень від сплати податків (Угоду ратифіковано законом України від 6 жовтня 1995 р. № 369/95-ВР);

– аналогічні міжнародні договори, які укладені і відповідним чином ратифіковані Верховною Радою України з Республікою Польща, Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії, Фінляндією, Австрією, Німеччиною, Швецією, Китаєм, Білоруссю, Молдовою, Латвією та іншими державами.

Наступну за юридичною силою групу джерел фінансового права складають закони України. Закон – це нормативно-правовий акт, який наділений найвищою юридичною силою, приймається в особливому порядку та регулює найбільш важливі суспільні відносини. Відповідно до Конституції України (ст. 92), до основних положень, що стосуються фінансової сфери та визначаються виключно законами України (ч. 1), належать:

права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина;
організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби.

Згідно з ч. 2 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються:

Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори;
засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків;
статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України;
порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу;
порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

Серед законів як джерел фінансового права виділяють кодифіковані нормативно-правові акти. Позитивним кроком на шляху врегулювання фінансових правовідносин стало прийняття 21 червня 2001 р. Бюджетного кодексу України (Редакція станом на 20.09.2015.). Він складається із Загальної та Особливої частин і містить 6 розділів, 18 глав та 124 статті. Бюджетним кодексом України визначаються засади бюджетної системи України, її структура, принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства. Кодекс регламентує відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України і місцевих бюджетів.

Одним із перспективних напрямів розвитку системи фінансового законодавства є вдосконалення кодифікованого нормативно-правового акта, що регулює податкові правовідносини. У 2010 р. були прийняти Бюджетний кодекс (редакція від 20.09.2015) та Податковий кодекс України, який є чинним на цей час у редакції станом на 13.08.2020. У рамках характеристики джерел фінансового права виділяють й інші кодифіковані нормативно-правові акти, які хоча безпосередньо і не врегульовують відносин у сфері публічних фінансів, проте забезпечують їх охорону. Кримінальний кодекс України від 5 липня 2001 р. (редакція закону від 13.08.2020 р.) містить розділ VII «Злочини у сфері господарської діяльності», до якого включено перелік злочинів, спрямованих проти фінансової системи України (наприклад, ст. 210 «Порушення законодавства про бюджетну систему України», ст. 211 «Видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку», ст. 212 «Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів» та інші). Окремі положення Кодексу України про адміністративні правопорушення (№ 80731-X, редакція від 13.08.2020 р.) спрямовані на захист фінансово-правових відносин (окремі статті глави 12).

Розгляд законів України, що є джерелами фінансового права, доцільно здійснювати на основі їх розподілу на окремі групи.

Загальні фінансові закони, наприклад:

– «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 р. в редакції від 12.08.2020;

– «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 р. (із багатьма змінами);

– «Про джерела фінансування органів державної влади» від 30 червня 1999 р. (поточна редакція від 05.10.2016 р.);

– «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» назва від 16 жовтня 2012 р. (редакція від 13.07.2020);

– «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30 червня 1993 р.;

– «Про управління об’єктами державної власності» від 21 вересня 2006 р.;

– «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. Закони, що визначають статус органів фінансового контролю:

– «Про Рахункову палату» від 2 липня 2015 р. Закони, що визначають правові засади діяльності цільових позабюджетних фондів:

– «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 13 серпня 2003 р.;

– «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 р. (в редакції від 1 січня 2015 р.);

– «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. (із багатьма змінами). Інші закони, що містять фінансово-правові норми, наприклад:

– «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р.

Другий рівень у сфері правового регулювання фінансової діяльності держави складають підзаконні нормативно-правові акти.

Перший блок складають укази та розпорядження Президента України. Серед указів Президента України виділяють такі, що мають винятковий характер. Вони приймались на підставі п. 4 Перехідних положень Конституції України (розділ XV) протягом трьох років після її прийняття. Ці акти стосуються економічних питань, не врегульованих законами, та діють до прийняття відповідного закону Верховною Радою України. Вказані акти мають окремі риси законів. Ними, зокрема, визначались положення, які підлягають виключно законодавчому закріпленню. Наприклад, указ Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» від 23 липня 1998 р. № 817/98 в редакції від 8 червня 2004 р. Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази та розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Наприклад, укази Президента України від 13 квітня 2011 р. № 460/2011 «Положення про Державну казначейську Фінансове право 43 службу України» або від 30 січня 2015 р. № 50/2015 «Про призначення складу Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку».

Другий блок – постанови, розпорядження, декрети Кабінету Міністрів України. Відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України: – Положення про Міністерство фінансів України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 р. № 375; – «Питання Державного казначейства» від 21 грудня 2005 р. № 1232; – «Про затвердження Порядку подання фінансової звітності» від 28 лютого 2000 р. № 419/2000; – «Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ» від 28 лютого 2002 р. № 228 тощо.

Третій блок – рішення, інструкції міністерств, державних комітетів, інших центральних органів виконавчої влади. Наприклад, накази Міністерства фінансів України: – «Про затвердження змін до деяких нормативно-правових актів Міністерства фінансів України з бухгалтерського обліку» від 25 листопада 2014 р. № 1163; – «Про проведення перевірок» від 20 грудня 2012 р. № 1390; – «Про затвердження Змін до Порядку обліку платників податків і зборів» від 14 листопада 2014 р. № 1127; – «Про затвердження положень про територіальні органи Державної фінансової інспекції України та їх підрозділи» від 3 жовтня 2011 р. № 1236; – «Про затвердження Порядку призупинення бюджетних асигнувань» від 15 травня 2002 р. № 319; – «Про затвердження Порядку оформлення Державною фінансовою інспекцією України та її територіальними органами матеріалів про адміністративні правопорушення» від 9 грудня 2013 р. № 1045. До цієї групи належать також накази інших органів управління державними фінансами. Наприклад, наказ Державної казначейської служби України від 24 липня 2009 р. № 303 «Порядок складання протоколів про бюджетні правопорушення органами Державного казначейства України». Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом (ст. 117 Конституції України).

Четвертий блок – нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування. На підставі ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території. Наприклад, рішення про місцевий бюджет. Нормативно-правові акти, які врегульовують фінансові правовідносини, можна також класифікувати й за іншими критеріями.
4) Суб’єкти фінансового права.

Слід розрізняти поняття «суб’єкт фінансового права» і «суб’єкт (або учасник) фінансових правовідносин».

Суб’єкт фінансового права – це особа, яка має правосуб’єктність, тобто потенційно здатна бути учасником фінансових правовідносин.

Суб'єкти фінансового права:

юридичні та фізичні особи;
держава (в особі уповноваженого органу державної влади або місцевого самоврядування. Це можуть бути органи загальної компетенції (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України) або органи спеціальної компетенції у сфері фінансової діяльності (Державне казначейство, Державна податкова служба, Національний банк тощо).;
адміністративно-територіальні утворення.

Суб’єкт фінансових правовідносин – це реальний учасник конкретних правовідносин.

Суб’єктами фінансових правовідносин можуть бути фізичні особи (громадяни), юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права, державні утворення (держава в особі уповноважених органів) і муніципальні (місцеві) утворення (органи місцевого самоврядування).

Особливістю фінансових правовідносин є те, що одним із суб’єктів цих відносин обов’язково повинен бути відповідний орган державної влади (державний або муніципальний). Як нами вже було зазначено, між суб’єктами фінансових правовідносин немає рівності сторін. Завжди одна сторона відносин буде наділена владними повноваженнями відносно іншої сторони, зобов’язаної підпорядкуватись установленим правилам формування, розподілу чи використання коштів публічних грошових фондів. Тому фінансові правовідносини не можуть виникати між фізичними особами (громадянами), між фізичними особами (громадянами) і юридичними особами, що мають організаційно-правову форму, яка базується на приватній власності, а також між такими юридичними особами. Якщо відповідні відносини і матимуть грошовий характер, вони регулюватимуться нормами цивільного права, а не фінансового.

Суб’єктами фінансових правовідносин виступають:

– держава, адміністративно-територіальні одиниці в особі відповідних державних органів чи органів місцевого самоврядування;

– підприємства, організації, установи, тобто юридичні особи публічного та приватного права, їх підрозділи;

– громадяни, як суб’єкти підприємницької діяльності, так і фізичні особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності, тобто індивідуальні суб’єкти.

Для захисту законних інтересів суб’єктів, які беруть участь у фінансових правовідносинах, застосовується адміністративний і судовий порядок захисту. Адміністративний порядок оскарження дій чи рішень посадових осіб органів державної влади чи місцевого самоврядування передбачає направлення мотивованої скарги до вищестоящого органу влади відносно органу, який прийняв відповідне рішення. У різних фінансових відносинах адміністративний порядок захисту має свої особливості, є чітко врегульованим за процедурою і строками. У фінансових правовідносинах держави за участю громадян діє адміністративний і судовий порядок захисту прав і законних інтересів обох сторін. При цьому посилено орієнтацію на використання судового порядку, який має конституційну основу. Судовий порядок захисту. Конституція України проголошує права і свободи людини і громадянина та кожному гарантує судовий захист його прав і свобод. Рішення і дії (або бездіяльність) органів державної влади, місцевого самоврядування і посадовців можуть бути оскаржені до суду. Якщо вичерпані всі наявні внутрішньодержавні засоби правового захисту, кожен громадянин має право відповідно до міжнародних договорів України звертатися до міжнародних органів за захистом своїх прав. Судовий порядок застосовується і для захисту фінансових інтересів та прав держави у взаємовідносинах із громадянами (стягнення з них податків, фінансових санкцій, платежів по обов’язковому державному страхуванню і самооподаткуванню).
скачати