1   2   3
Ім'я файлу: Лк 7.doc
Розширення: doc
Розмір: 155кб.
Дата: 21.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Лк 6.doc


Тема № 7 Ставлення людини до власного старіння та смерті.
1. Ставлення до часу та компетентності в старості.

2. Ставлення до процесу старіння.

3. Ставлення до смерті.

4. Психологічні механізми захисту особистості в старості.
1. Ставлення до часу та компетентності в старості.

Інтерес психологічної науки до проблеми часу не випадковий і пояснюється перш за все тим, що всі основні об'єкти дослідження в психології – динамічні, такі, що розвиваються в часі виникнення. Розглядаючи онтогенез людини як єдність біологічного і соціального, психологи називають наступні тимчасові структури людини: індивід, особистість, суб'єкт діяльності, індивідуальність і говорять про людину як про «поліморфного носія часових впорядкованостей» (Ананьев, 1968) різного типу.

Такий підхід дозволяє виділити різні рівні часових відносин, кожному з яких відповідає той або інший аспект досліджень. В даний час в психології представлено три основні напрями вивчення часу: психофізіологічний, психологічний і особовий.

Уявлення людини про час не є природженим, воно розвивається поступово в процесі формування особи. На психофізіологічному рівні виділяється проблема адаптації людини до системи поточного часу, що є необхідною передумовою для успішного орієнтування в навколишньому середовищі.

На думку ряду авторів, відлік часу здійснюється з допомогою складної системи, в якій поєднуються ендогенні процеси організму у вигляді:

  • серцевих скорочень;

  • дихального рит­му;

  • циклу обміну речовин;

  • екзогенні впливи у вигляді добового 24-годинного циклу, який прийнято називати ціркадним рит­мом (від лат. сircus – круг і dies – день; цей термін був введений в 1959 р. Ф.Хальбергом);

  • зовнішніх температурних змін (відомо, що при підвищенні температури навколишнього середовища з’являється переоцінка часу, з її пониженням – недооцінка);

  • зміни вологості тощо.

Сприйняття часу відбувається як на рівні свідомості, так і на підсвідомому рівні. Відмічені зв'язки між сприйняттям часу і особливостями «внутрішнього годинника» організму, організованості біоритмів. Проте механізм функціонування «біологічного годинника» далеко не ясний. Виявлена залежність сприйняття часу від рівня активування мозкових структур, від статті і навіть від температури тіла.

Відчуття часу тісно пов'язане з життєвою активністю людини, з її мотивацією і видом діяльності. П. Фресс (1978) відмічає наступні загальні закономірності:

  • чим вище рівень активності і мотивації, тим більше інтересу викликає робота;

  • чим більш цілісним, інтегрованим є завдання, тим відносно ко­ротше за інших рівних умов здається тривалість часу.

Аналогічну позицію висловлює і У. Джеймс (1991). Так, він пи­ше, що час, заповнений різноманітними і цікавими враженнями, здається таким, що швидко протікає, а потім представляється (при спогаді про нього) дуже тривалим. Навпаки, час, не заповнений ніякими враженнями, здається довгим, а в подальшому представляється коротким. Надалі експе­риментально було підтверджено вплив умов і змісту діяльності на тимчасову перцепцію (від латів. регсeptio – уявлення, сприйняття).

Дослідження показують, що на плинність і оцінку часу впливають:

  • місце проживання;

  • статус в структурі міжособистісних стосунків;

  • професія.

Сприйняття часу визначається темпераментом:

  • найбільш високий ступінь адекватності сприйняття часу спостерігається у людей з сильною і інертною нервовою системою;

  • у екстравертів є тенденція недовідмірювати часові інтервали.

На відчуття часу помітно впливає сенсорна депрівація.

Одним з напрямів в дослідженнях часу особистості – розгляд психологічних змін людини в об’єктивно-біо­графічному часі. Стрижньовим поняттям тут виступає поняття життєвого шляху, або індивідуальної історії особистості.

Психологи звернулися до дослідження життєвого шляху особистості ще в 20-х роках XX сторіччя. Початок генетичної теорії особистості поклав П. Жані. Він намагався розглянути психологічну еволюцію особистості в реальному тимчасовому протіканні, співвіднести вікові фази і біографічні ступені життєвого шляху, пов’язати біологічний, психологічний і історичний час в єдиній системі координат еволюції особистості.

Найбільш великою по своєму теоретичному потенціалу була постановка проблеми життєвого шляху, зроблена Ш. Бюлер. Вона встановила закономірності в зміні фаз життя, в зміні домінуючих тенденцій, в зміні життєвій активності в залежності від віку, першою зробила спробу інтегрувати біологічний і психологічний час життя в єдиній біографічній системі координат. Її концепція виходить з природжених властивостей свідомості – самовизначення, прагнення до самоздійснення – утлумачених як основні рушійні сили розвитку особистості.

Істотний внесок до вивчення проблеми часу внесли російські психологи. Одна з найбільш серйозних спроб теоре­тико-емпіричного вивчення життєвого шляху особистості належить Б.Г.Ананьеву (1968), що сформулював принцип гетерохронності розвитку психічних функцій індивіда. Він розглядав життєвий шлях людини як історію формування і розвитку особистості, суб'єкта діяльності в певному суспільстві, сучасника певної епохи. Життєвий шлях, на думку Б. Р. Ананьева, складається на основі подій, що роблять перетворюючий вплив на особистість. Одним з індикаторів життєвих події для особистості є процес переосмислення сво­го минулого, переоцінка цілей, зміна сенсу життю. Учений розробив поняття віку як основної одиниці періодизації життєвого шляху особистості і показав, що фази життєвого шляху, датовані історичними подіями, накладаються на вікові стадії онтогенезу. Таким чином, «історія особистості і суб'єкта діяльності розгортається в реальному просторі і часі онтогенезу і певною мірою ними визначається». Однією з складової життєвого шляху виступає і історія індивідуальності, яка, на думку Б. Р. Ананьева, є замкнутою системою, на яку впливає розвиток особистості і суб’єкта діяльності.

С.Л.Рубінштейн в основу своєї концепції життєвого шляху поклав ідею про людину як суб'єкта життя. Життєвий шлях – це історія індивідуального розвитку людини. Унікальність біографії кожного обумовлена впливом мікросередовища, яке, у свою чергу, відбивається в індивідуальному способі життя. Індивідуальний спосіб життя стійкий, але в ньому можуть відбутися значні зміни унаслідок впливу життєвих подій. Події життя для С. Л. Рубінштейна – це вузлові моменти і поворотні етапи життєвого шляху людини, коли від ухвалення того або іншого рішення залежить все подальше життя. Таким об­разом, життєвий шлях обумовлений не тільки об'єктивними при­чинами, зовнішніми обставинами життя, але і суб'єктивними, тісно пов'язаними з діяльністю і активними вчинками особистості (Рубінштейн, 1989).

Окрім визначення цінності часу життя в цілому існують підходи, які приділяють особливу увагу можливості практичного визначення місця і цінності для людини його минулого, сьогодення, майбутнього в контексті цілісної уяви власного життя. Такий підхід отримав назву причинно-цільового і представлений в роботах А. А. Хроника і Е. І. Головахи.

На їх думку, для сприйняття триваліших інтервалів часу необхідне включення таких психічних складових, як пам'ять, мислення, уява, на підставі яких відбувається інтеграція конкретних сприйнять і оцінок часу, тимчасових думок, що відносяться до минулого, сьогодення, майбутнього і нарешті формування усвідомленого відношення до часу в цілому.

Сприйняття проходження часу. Гай Пентріт прекрас­но виразив сприйняття проходження часу в написі на годиннику в соборі Честера:

Коли я був немовлям, я спав і плакав

А час повз.

Коли я був хлопчиком, сміявся і базікав

Час йшов.

Потім, коли я став чоловіком

Час побіг.

А чим старше я ставав

Час відлітав.

Більшості з нас здається, що з віком час проходить швидше. Причину з точністю не можна встановити, але не цьому слі­д дивуватися:

  • у віці десяти років один рік складає 10% всього життя 1% або 2% того, що залишилося;

  • у 60 років процентне співвідношення міняється у зворотний бік.

Якщо уявити собі час у вигляді лінії, по якій ми рухаємося з минулого в майбутнє, тоді у міру нашого старіння кожен рух помітно зменшує майбутній час, але менш помітно додається до минулого. І хоча біг часу прискорюється, ми разом з цим помічаємо, що все менше подій фіксується в нашій пам'яті, все менше збуджується наш розум. Для дитини все є новим; літню людину мало що дивує.

Твердження, що приписується А. Ейнштейнові, пояснює якоюсь мірою, чому багатьом людям здається, що час в старості летить швидше: «Коли ви сидите з милою дівчиною дві години, вам здається, що це тільки мить. Але, якщо ви сядете на гарячу плиту на мить, вам здасться, що це дві години. Така відносність часу».

У приємні хвилини ми менше відчуваємо час, а в неприємних – більше. Подібне сприйняття часу, можливо, відбувається і в старості: приємні події проходять швидше, ніж в юності, а неприємні здаються тривалішими за часом. Наступає такий момент (зазвичай років в 50 з невеликим), коли у багатьох людей міняється перспектива часу. Доти ми вимірюємо час від народження до сьогодення та дивимося в майбутнє. Середній вік з’єднує минуле, теперішнє і майбутнє. У немолодому віці ми більше озираємося на минуле, але вимірюємо час, що залишився до передбачуваної смерті.

Літні люди теперішній і майбутній час сприймають зна­чно менш активним, розслабленішим, маленьким, миттєвим, незрозумілим, таким, що не відчувається, а також сумнішим, темнішим, чим минуле. При цьому теперішній час сприймається ними трохи більшою мірою активним, наповненим позитивними переживаннями, трохи більшою мірою впорядкованим, чим майбутнє. Характеризуючи особливості особистісного сприйняття майбутнього часу літніми людьми, можна говорити про певні сумніви і невпевненість, що виявляються в уявленнях про нього. Недостатньо оптимістичне відношення до свого майбутнього і малої його величини, мабуть, пояснюються порівнянням з тим життєвим періодом, який вже пройдений.

Найпозитивніше літні люди оцінюють минулий час, представляють його як період, насичений подіями, пов'язаний з високою активністю, зануреною в індивідуально значущу діяльність. Минулий час ідеалізується, представляється зрозумілим, ритмічним, що може бути обумовлене спотворюючою дією механізмів психологічного захисту.

Необхідно відзначити, що є статеві відмінності в сприйнятті минулого часу: так, жінки відносяться до нього значно краще, ніж чоловіки. І можна припускати, що жінки більшою мірою, чим чоловіки, живуть в приємних спогадах минулого.

Проблема компетентності.

Компетенція (від лат. сompete – добиваюся, відповідаю, під­хожу) – знання і досвід в тій або іншій області. Проблема компетентності старіючої людини в контексті її самосвідомості для сучасної науки є новою і недостатньо вивченою. На жаль, у вітчизняній геронтології психофізіологічні процеси і зміни в соціальному положенні людей похилого віку дослідженні набагато краще, ніж їх самосвідомість і внутрішній світ. Зарубіжні дані про самосвідомість людей похилого віку також досить фрагментарні.

На нашу думку, дана проблема украй складна і неоднорідна. У оформленні компетентності визначають виступають моменти усвідомлення факту старіння, тобто фізичних і психічних вікових змін, визнання природності відчуттів фізичного нездоров'я. На подальших етапах старіння відношення до тих, що продовжують виявлятися новим змінам у фізичному і психосоціальному статусі знаходиться вже під впливом сформованої нової життєвої позиції, нового рівня самопізнання. Ця нова позиція формується за рахунок сталих нових стосунків літньої людини з її оточенням, але в більшому ступені залежить від неї самої.

Людина сама, без сторонньої допомоги, зазвичай не помічає сво­го старіння, для себе вона така ж сама.

У психології давно вже висловлена думка, що у людей варіюються самосприйняття і категоризація свого віку, особистісні оцінка одних і тих же фаз життєвого циклу. Є люди (наприклад, М.Пруст або Ж.Кокто), які, по виразу Андре Моруа, назавжди «відмічені печаткою дитинства»: вони не можуть скинути з себе м'які окови дитячої залежності від матері, суворий і дійовий світ дорослих залишається їм внутрішньо чужим.

Всупереч поширеним уявленням літні люди, як правило, не проявляють підвищеної заклопотаності своєю соці­альною і особистісною ідентичністю. Зрозуміло, загальна тональність і емоційна забарвленість світо- і самовідчуття з віком міняється. Люди старших віків (це особливо характерно для чоловіків) значно частіші, ніж молодь, схильні вважати свої особисті, а заразом і соціальні проблеми нерозв'язними, такими, що знаходяться за межами їх власної і взагалі людської владі. Це додає старечому світовідчуванню відтінок фаталізму і навіть квієтизму (від лат. quietus – спокійний, безтурботний), тобто пасивного підпорядкування долі. Можна рахувати це проявленням мудрості, прагнучій швидше до гармонії зі світом, ніж до панування над ним. Але в цій установці відбиваються також втома, знесилення, укорочення суб'єктивної часової перспективи.

Не підтверджується і думка про зниження з віком самоповаги та стійкості самооцінок. В середньому літні люди (глибока старість – питання особливе) схильні сприймати і оцінювати себе цілком позитивно, аніскільки не нижче, ніж люди серед­нього віку. Низька самоповага характерна лише для людей, що рахують себе невдахами або що опинилися в особливо несприятливих соціальних умовах і що відчувають себе закинутими, безпорадними, нікому не потрібними. Взагалі з віком змінюються не стільки рівень самооцінок, скільки їх ціннісна ієрархія і критерії. Літні люди приділяють менше уваги своїй зовнішності, зате більше – внутрішньому і фізичному стану, самопочуттю. Вони в цілому позитивно, хоча і скромніше, ніж молодь, оцінюють свої інтелектуальні можливості. Зате, оцінюючи себе і інших, надають більше значення моральним якостям. Чим старше людина, тим більше вона схильна оцінювати людей і їх вчинки перш за все в моральних термінах.

Стратегії старіння. Старіння організму відбувається, підкоряючись генетичній програмі, фізіологічним і психічним віковим змінам в організмі людини як природної біо­логічної істоти і в значній мірі залежить від умов існування і життєдіяльності індивіда, групи, соціуму, ступеня розвитку економіки, якості і способу життя, який ве­де індивід. Разом з більшою сприйнятливістю до соматогенних пошкоджень в процесі старіння помітну роль грає знижен­ня стійкості відносно психічних і соціальних травмуючих чинників.

Дестабілізуючі впливи набувають підвищену здатність дії. Підвищена крихкість в похилому віці багато в чому криється в структурах особистості і її досвіді, придбаному в різні періоди життя ще до настання старості.

У формуванні старості вирішальну роль грають характер і образ життя, які вела людина впродовж життя. Поло­ження старої людини схильне до погроз, небезпек, втрат і хвороб більшою мірою, чим в інші періоди життя. Це вимагає дієвих механізмів і розвинених здібностей для са­моствердження і захисту від конфліктів, перешкод і слабкості, які були властиві їй впродовж всього життя. Їх відсутність стає відчутною в цей критичний період життя.

У цьому віці першочерговим завданням виявляється момент вибору стратегії старіння, способу адаптації або використання здібностей для подолання проблем в старості, які відносяться як до життєвої компетентності людини, так і до умов її оточення, що впливають на розвиток компетентності.

«Мистецтво жити» в похилому віці аналізувалося А. Крузе в аспекті потенціалу розвитку, інші автори розглядали його в аспекті психічної опірності. Дані берлінського дослідження проблем старості дозволили зробити висновки, згідно яких психічний початок виявляється сильним чинником і діє в старості як компенсуючий елемент.

Кажучи про соціальну адаптацію стосовно старіючого індивіда, слід мати на увазі, що сам процес старіння пов'язаний з поступовою зміною можливостей людини убік, як правило, їх зниження (особливо фізичних), тому навіть в умовах відносної незмінності, стабільності зовнішнього середовища від людини вимагається адекватне усвідомлення змін, які відбуваються в ній самій, оцінка своїх можливостей і організації дій, поведінки і стосунків відповідно до нових якостей.

Для успішної соціальної адаптації корисно:

1. Виробляти уміння ладнати з людьми різного соціального рівня і віку.

2. Підтримувати старі зв'язки і зав'язувати нові.

3. Надавати допомогу різним людям.

4. Виробляти уміння належним чином використовувати допомогу з боку різних людей і у всіляких життєвих ситуаціях.

5. Самокритично відноситися до справ, контролю і дисципліни, рахуватися з думкою інших людей.

Види компетентності. Ключем до успішної адаптації і уміння справлятися з тими ситуаціями, що виникають в процесі старіння є компетентність, що «характеризується гнучкою, особистісно значущою відповіддю на вимоги навколишнього середовища, якими б вони не були».

Під компетентністю в старості розуміються здібності і навики людини, необхідні для ведення самостійного, відповідального життя, що задовольняє в особистому плані, в оточуючому світі. Особливе значення для вироблення компетентності мають три сторони навколишнього світу (просторова, соціальна, інфраструктурна), в яких реалізуються можливості для са­мостійної, відповідальної і задовольняючої життя.

Життєва компетентність має на увазі наявність у людини здібностей і навиків, що дозволяють їй справлятися з вимогами, завданнями, труднощами і конфліктами, а також твор­чо використовувати можливості, які пропонує їй життя. Життєва компетентність створює, крім того, основу «психічної опірності», яка виражається в підтримці або відновленні здібності до психічної адаптації при великих психічних навантаженнях.

  1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас